Олександр Гуринович: «Природними ресурсами не можна керувати за допомогою таблиць»

Однією з головних подій міжнародної конференції «Копитні в мінливому світі» стала доповідь Павла Гештовта, у якій він закликав змінити підхід до управління дикими тваринами, що склався в Білорусі, і перейти на принципи адаптивного управління. Про те, що воно собою являє, про доцільність підгодівлі та ставлення до хижаків ми поговорили зі співавтором доповіді — відомим мисливствознавцем Олександром Гуриновичем.

— Як ви самі розумієте термін «адаптивне управління»?

— Доводилося читати багато літератури на цю тему, тож для мене цей термін більш-менш зрозумілий. Завдяки інтернету останнім часом стало доступно більше статей. Але ще до того, як я почав цікавитися науковими питаннями, працюючи в Білоруському товаристві мисливців і рибалок, довгий час займався вивченням систем управління мисливським господарством у різних країнах світу. Тому мені вже давно відомо, що в Німеччині — одній із найпередовіших країн щодо ведення мисливського господарства, яка славиться великим поголів'ям копитних і розвиненими мисливськими традиціями, — взагалі не проводяться обліки тварин, натомість використовуються методи адаптивного управління. У Скандинавських країнах також не рахують тварин за головами, а просто обчислюють певні індекси. Причому це стосується тих видів, видобуток яких нормується. Щодо дрібної дичини (зайців, тетеруків та інших) вони лише ведуть статистику, скільки було добуто за сезон.

Але повернімося до великих копитних. Наприклад, під час полювання на лося його учасники відзначають кількість зустрічей із тваринами, тобто використовуються певні індикатори, які нічого не кажуть про чисельність того чи іншого виду, але добре відображають тенденції. Якщо в тих самих місцях за однакової інтенсивності полювання стало траплятися більше дичини, її популяція зростає. Якщо пошкоджуваність лісових культур або кількість аварій за участю копитних стають неприйнятно високими, на рівні муніципалітетів (тобто за нашими мірками на рівні районів) ухвалюється рішення, що робити з чисельністю місцевої популяції. Якщо потрібно її зменшити, то просто збільшують квоту на відстріл, грубо кажучи, з 200 до 250 лосів. Якщо після цього ситуація не покращала, потрібно ще більше наростити видобуток.

Однак це не означає, що адаптивне управління використовує метод спроб і помилок. Визначення квот на відстріл супроводжується біологічною оцінкою, у якій беруть участь фахівці, здатні передбачити наслідки для популяційної динаміки. Ось так у першому наближенні виглядають адаптивні підходи до управління копитними.

— Чи можуть вони поєднуватися з більш звичними для нас методами, заснованими на підрахунку чисельності?

— Таке поєднання почасти можливе, якщо ми не будемо ставитися до цифр, отриманих у результаті обліків, як до абсолютної істини. Це просто один з інструментів, за допомогою якого грамотний фахівець може зробити оцінку й згодом використати її для ухвалення рішення. Я не кажу, що, наприклад, обліки за слідами взагалі не потрібно робити. Однак їхні результати раціональніше не переводити в абсолютну чисельність, а використовувати як індикатор. Якщо в той самий час за тих самих погодних умов слідів стає більше, то ми можемо припустити, що популяція зростає, і навпаки. Можуть діяти й інші чинники, які також необхідно враховувати. Для цього слід розуміти, які процеси відбуваються в природному середовищі.

З досвіду своєї 25-річної роботи в БТМР, а також у секторі мисливствознавства та ресурсів мисливської фауни НПЦ НАН Білорусі з біоресурсів можу сказати, що біда Білорусі в тому, що наші чиновники не розуміють однієї простої речі: природними ресурсами не можна керувати за допомогою таблиць, у яких написано, який відсоток тварин можна вилучити за певної чисельності. Середовище існування скрізь різне. Щільність у п'ять лосів на тисячу гектарів в одному місці може бути високою, а в іншому — недостатньою. Вивчити це дуже складно.

Останнім часом на Заході з'явилося чимало публікацій, де йдеться про те, що ми можемо дати лише приблизну оцінку того, наскільки це середовище існування підходить для того чи іншого виду. Визначити жорстко, що у вас тут має бути три або п'ять лосів на 1000 гектарів і за жодних умов не більше чи менше, — це абсолютно хибний підхід, проти якого й було спрямовано нашу спільну з Павлом Гештовтом доповідь. Ми маємо чітко знати, що хочемо отримати, і використовувати для цього сучасні методи біологічного управління. Мисливствознавці мають бути грамотними. У Білорусі рівень їхньої підготовки залишається низьким, навіть в університеті. Я сам колись вчився мисливствознавства. Нам пояснювали лише, що таке вовк, що таке лось, чим вони харчуються, а наука вивчає взаємозв'язки й наслідки, на які ми можемо впливати шляхом управління. З цим у нас поки що слабко. Популяційну екологію в Білорусі не вивчають. Це серйозна прогалина, яку можна заповнити, але для цього потрібні бажання й розуміння самої суті проблеми.

— У нашій системі управління копитними (назвімо її умовно радянською) підгодівля є одним із наріжних каменів. Як ви самі до неї ставитеся?

— У підгодівлі є як позитивні, так і негативні ефекти. Тому вирішувати, чи вона потрібна, слід у кожному конкретному випадку індивідуально. Точно не потрібно використовувати практикований у нас підхід, коли в проекті мисливського впорядкування пишуть, що ви маєте на таку-то площу виділяти стільки-то сіна. Виходить, що ми годуємо не тварин, а гектари. Потрібно виходити з конкретної ситуації, яка існує в цей момент. Якщо ми, наприклад, у якусь місцевість завезли оленів і вони ще не встигли адаптуватися, то тваринам на перших порах потрібна підтримка. У цьому разі підгодівля необхідна. Однак її слід припинити, щойно популяція заповнить певні ніші й почне зростати. Ми не повинні прагнути до того, щоб дикі копитні перетворювалися на напівдомашніх тварин. Чим вони ближчі до природного середовища існування, тим краще.

— У мене склалося враження, що в Білорусі за допомогою підгодівлі намагаються штучно збільшити чисельність копитних на певній території.

— Щоб довести, що підгодівля справді впливає на чисельність копитних, потрібно проводити багаторічні дослідження на різних територіях, де підгодівля є і де вона повністю відсутня. До спалаху АЧС вважалося, що білоруська популяція дикого кабана становить близько 80 тис. особин. З них щороку відстрілювалося 30 тис. При цьому чисельність цього виду зростала досить повільно, хоча відомо, що його продуктивність становить від 100 до 150% на рік. Виходить, що білоруські мисливці відстрілювали лише близько 40%. Куди поділося все решта? Виходить, що ми не використовували навіть той природний приріст, який був. Тоді навіщо потрібна підгодівля, яка коштує грошей? Років п'ять тому чисельність дикого кабана досягла свого верхнього порогу. Про це свідчать спалахи класичної чуми свиней, які почали відзначатися ще раніше. У Білорусі багато речей доводять до абсурду, коли, наприклад, законодавчо змушують проводити підгодівлю.

Мисливськогосподарський користувач має сам вирішувати, чи вона потрібна. Може, його влаштовує ситуація, що склалася. Деякі люблять полювати з гончаками, і їм не потрібна висока щільність козулі. У цьому й полягає сенс адаптивного управління, яке має враховувати людський чинник і місцеві умови. У кожному районі можуть бути свої мисливські традиції, це стосується навіть такої відносно невеликої країни, як Білорусь. Не можна міряти всіх однією міркою.

— У нашій країні склалося негативне ставлення до великих хижаків. Який ваш погляд на цю проблему?

— Упродовж довгих десятиліть у нас існував спрощений погляд на хижаків. Водночас міжнародна наука давно встановила певні закономірності в системі «хижаки — копитні». Я кажу зараз лише про неї, оскільки вплив того ж вовка на дрібні види дичини не такий значний. Якщо популяція копитних збільшується, то хижаки здатні лише сповільнити зростання, оскільки їхня чисельність не може зростати так само швидко. Якщо сталася епізоотія і популяція копитних перебуває в депресивному стані, то вплив на неї хижаків неминуче посилюється. Але навіть у цьому разі не можна ставитися до того ж вовка спрощено й казати, що він усе поїдає. Необхідно відстежувати популяційну динаміку і за потреби знижувати чисельність хижаків.

— Чи можна розглядати боротьбу з вовком у Білорусі як боротьбу з харчовим конкурентом?

— Певною мірою так. Однак сьогодні в міжнародній науковій спільноті домінує погляд, згідно з яким винищувати вовка не можна, оскільки ми повинні підтримувати високий рівень біологічного різноманіття. Слід лише контролювати його чисельність, але не робити з вовка шкідливий вид, який заважає нам полювати. Взаємини між хижаками та жертвами завжди дуже складні, і їх необхідно постійно відстежувати, пам'ятаючи про те, що всі види мають право на існування.