Співпраця з МВФ: виконати програму та відмовитися від кредиту!

З моменту здобуття Україною незалежності МВФ відіграє роль злого й багатого друга для української влади, з яким просто неможливо не співпрацювати! До речі, опозиція цю співпрацю просто не може не критикувати. Це дежавю вже давно набридло. Адже уряди в Україні довго не живуть, інституційної пам'яті у влади немає, до речі, як і стратегічних цілей. А що є завжди? Завжди є брак грошей, ідей, фахівців, але головне — дефіцит лідерства та стратегії у влади.

Зрозуміло, що влада з такими характеристиками просто не може існувати без зовнішньої допомоги, тоді як МВФ якраз і пропонує гроші, ідеї та фахівців, причому грошей — досить багато, ідеї відпрацьовані до якісних операційних і тактичних рекомендацій, фахівці — одні з найкращих серед наявних у світі вузьких фахівців, зазвичай із великим досвідом. Чого МВФ дати не може, так це нової стратегії розвитку України та лідерства, іншими словами, політичної волі до стратегічних реформ.

Чи справді корисні рецепти?

Завдання МВФ — підняти країну з колін і допомогти йти в правильному напрямку, але він безсилий змусити країну бігти, щоб не лише наздогнати тих, хто відстає, а й вирватися в лідери, наприклад, як це робить Польща, не кажучи вже про Сінгапур…

Якщо від метафор перейти до цифр, то співпраця або виконання всіх рекомендацій МВФ дасть Україні змогу не лише уникнути дефолту, тобто профінансувати як внутрішній дефіцит бюджету, так і зовнішній дефіцит платіжного балансу, а й з часом досягти економічного зростання на рівні в середньому 3–4% на рік. Причому за умови сприятливої зовнішньої кон'юнктури темпи зростання можуть досягти 5–7%, але за несприятливої (падіння попиту та цін на експорт) — знизитися до 1–2%.

Отже, співпраця з МВФ набагато краща за його відсутність. Без грошей і порад Фонду Україна, по-перше, вже давно була б у дефолті, а по-друге, якщо абстрагуватися від наслідків дефолту, могла б розраховувати на економічне зростання хіба що в 1–2%, повністю залежачи від світової кон'юнктури. Здавалося б, вибір очевидний. Треба виконувати всі рекомендації МВФ і чекати поступового покращення, але існує й третя альтернатива: провести реформи радикальніші, ніж пропоновані МВФ, причому в коротші строки. Нижче викладено аргументи на користь третього варіанту розвитку України, який може прийти на зміну програмі співпраці з МВФ після виконання досить складних умов для отримання 1,3 млрд дол. наприкінці 2016 р., згідно з доопрацьованим Меморандумом економічної та фінансової політики від 1 вересня 2016 р.

У наш час появи великої кількості активних диванних експертів досить складно переконати читача в правильності твоїх висновків. Річ у тім, що 99,9% людей навіть з економічною освітою просто не здатні ознайомитися з великою кількістю рекомендацій і аргументів МВФ та Світового банку (це споріднені організації). Тому хотів би, щоб деякі мої висновки просто приймалися на віру, зважаючи на мій досвід співпраці з МФО (зокрема на посадах заступника голови НБУ та міністра фінансів, де я завжди відповідав за зв'язки з МВФ). Цьому досвіду понад два десятиліття (ще в 1992 р. тодішній президент Л. Кравчук довірив мені розпочати процес приєднання України до числа акціонерів МВФ за рахунок квоти СРСР; а в 2008-му на чолі делегації України разом із колегами з Міністерства фінансів і Міністерства економіки — переконати керівництво Фонду першою надати допомогу саме Україні), тому вважаю, що дещо (а може, й досить багато) знаю про цю організацію, її сильні та слабкі сторони. Так само дещо знаю про українську владу, а також про те, ким і як у ній ухвалюються рішення. Тому маю право давати поради громадянському суспільству щодо напрямків розвитку країни.

До речі, головна відмінність між структурами влади в Україні та цивілізованих країнах полягає в тому, що до трьох класичних її суб'єктів (виконавчої, законодавчої та судової) у нас додаються ще два суб'єкти — олігархи (зокрема завжди олігарх-фаворит) і зовнішня сила (до Майдану головним чином Росія, після — ЄС і США разом із МВФ).

Почну з ключових рекомендацій МВФ, нагадавши, що їх виконання може забезпечити середнє економічне зростання 3–4% на рік.

Перша рекомендація стосується банківської системи. Передбачається, що 19 найбільших банків до кінця листопада 2016 р. збільшать капітал до нуля (зараз більшість із них працює з мінусовим капіталом!) і доведуть адекватність капіталу до 5% уже до кінця лютого (за світовими стандартами нормальною вважається адекватність капіталу в 8–12%). Наступні 21 банк має вийти на 5-відсоткову адекватність капіталу до кінця травня 2017 р., а решта — до кінця липня 2017-го.

Це дуже амбітна, але правильна вимога, для виконання якої, за моїми оцінками, знадобиться загалом приблизно 150–170 млрд грн! Звісно, не всі банки знайдуть необхідні кошти. На практиці це означає нові банкрутства для середніх і дрібних установ або націоналізацію.

До речі, у 2008–2009 рр. під час бесід із власниками великих банків про збільшення капіталу один з олігархів сказав мені: "Грошей немає, але візьміть ключі від банку — це вже буде ваша проблема його докапіталізації". Зараз цьому банку потрібно приблизно втричі більше коштів…

Друге завдання для українських банків полягає в тому, щоб позбутися кредитів пов'язаним особам (по суті акціонерам чи менеджерам банків). Це — теж дуже правильна вимога, але її виконання неможливе без жорсткого законодавчого та судового захисту прав кредитора. Власники банків кредитують лише себе не тільки тому, що їм це вигідно. Вони знають, що вся державна машина захищає позичальника і працює проти кредитора. Тому для більшості приватних банків існує альтернатива: або кредитувати лише своїх (пов'язані особи), або не кредитувати взагалі! Я не торкаюся численних випадків простої крадіжки коштів вкладників менеджерами чи власниками банків. До речі, це стосується й держбанків — там ті самі проблеми. Тому рекомендація продати 20% капіталу Ощадбанку та Укрексімбанку в 2018 р., а решту держбанків продати повністю в 2017 р. виправдана. На ці установи держава вже мало не щороку витрачає десятки мільярдів гривень замість того, щоб отримувати від них дивіденди! Звісно, краще їх продати.

Якщо вже мова зайшла про приватизацію, то одразу перейду до ще однієї рекомендації МВФ — якнайшвидше розпочати масову приватизацію держпідприємств включно з Одеським припортовим заводом (уже в жовтні поточного року) і майже всіх обленерго (до кінця 2016-го) та "Центренерго" (до березня 2017 р.).

Позиція МВФ і тут абсолютно правильна.

Річ у тім, що вже навіть у Вашингтоні зрозуміли, що в Україні за кожною державною структурою, з якої можна отримати вигоду, закріплено "наглядача". Його мета — максимізувати тіньовий дохід від цього підприємства, розподіливши його між головними вигодонабувачами, серед яких держави зазвичай немає й близько. Цей тіньовий дохід в окремих випадках може сягати сотень мільйонів доларів на рік. Усі сподівання наївних людей, що держава зможе там навести лад, — марні! Держава — це призначені нібито для захисту її інтересів конкретні люди: малі й великі чиновники (переважно кабінетні паразити), справжньою метою яких є збільшення власного доходу, а не добробуту інших українців! Цю аксіому треба прийняти… Але завжди є але… Річ у тім, що зазначені підприємства зазвичай є монополістами! Тому без справжнього, дієвого, агресивного й рішучого Антимонопольного комітету приватизація призведе лише до зміни бенефіціарів, а українці, малий і середній бізнес залишаться ошуканими через високі ціни й тарифи. Поставлю запитання: хто знає ім'я голови Антимонопольного комітету? І це в умовах тотальної монополізації економіки України…

З аналізу сучасного світу економіки випливає дуже важливий, на мою думку, закон: "Економічний світ складається з двох типів ринків. Перший — ринки товарів, які можуть бути досконалими й не потребують державного регулювання за умов відсутності монополій. Другий — ринки фінансових активів, які недосконалі за своєю природою й потребують жорсткого державного регулювання. Боротьба з монополізмом і створення прозорого конкурентного середовища мають бути головною функцією держави на ринках товарів і послуг. Там, де не можна позбутися монополій, необхідно запровадити жорстке державне регулювання".

Найбільше рекомендацій МВФ дав щодо державних фінансів України. Головний лейтмотив — збирати більше податків за рахунок розширення бази оподаткування (кількості людей і підприємств, які сплачують податки), раціональніше витрачаючи державні кошти, особливо на охорону здоров'я (відмовитися від фінансування ліжко-місць), освіту (закрити неефективні, надмалі школи), науку (скоротити кількість неефективних інститутів). Раціоналізувати оподаткування малого бізнесу з метою уникнути арбітражу (коли великий і середній бізнес використовує податкову систему малого бізнесу) з метою мінімізації податків.

Особливий резонанс серед політиків-популістів викликали досить м'які рекомендації МВФ щодо уніфікації всіх пенсійних систем, коригування пенсійного віку, а також скорочення умов, що дають підстави для виходу на пенсію до 60 років чоловікам і до 58 років — жінкам. Підтримуючи ці рекомендації, зауважу, що вони надто м'які й не розв'язують глобальну проблему зайнятості в Україні, коли один працюючий утримує вже навіть більш ніж одного пенсіонера, тоді як у більшості країн ЄС один пенсіонер утримується приблизно трьома працюючими!

Тому треба завжди говорити людям правду: хочете такі самі пенсії, як у Європі, тоді й працювати треба більше — щонайменше до 65 років без будь-яких винятків.

Тісно з державними фінансами пов'язана проблема субсидій. МВФ рекомендує їх монетизувати до кінця березня 2017 р. Це теж правильна рекомендація, адже чинна система веде до марнотратства, корупції, забезпечуючи пряму державну підтримку бюрократії та українських і російських бізнесменів-монополістів, які надають ці послуги, на суму 51 млрд грн у 2017 р.!

Найкращим шляхом монетизації цих субсидій вважаю підвищення мінімальної зарплати та пенсії до 3 тис. грн і виключення з тарифів корупційної складової (≈15%) і нераціональних технологічних витрат (≈25%) за збереження рекомендованих МВФ тарифів (з урахуванням їх лібералізації з 1 квітня 2017 р.), за умови забезпечення конкуренції, а там, де її немає, — жорстких дій Антимонопольного комітету.

Звісно, не можна не погодитися з рекомендаціями МВФ щодо боротьби з корупцією шляхом інституційного посилення вже чинних установ (НАБУ) і створення нових — спеціалізованого антикорупційного суду та інституту бізнес-омбудсмена.

МВФ дав ще дуже багато корисних порад уряду та НБУ. І справді, у разі їх належного й безумовного виконання нові транші нам будуть уже не дуже й потрібні…

Звісно, у мене є сумніви, що політичні популісти, п'ята колона, обережні клерки, олігархи та "наглядачі" здадуться без бою. Програма може бути заблокована. Тоді лишається третій варіант розвитку України, який базується на притаманних українцям базових рисах характеру: індивідуалізмі, підприємництві та, головне, небажанні платити високі податки. Я глибоко переконаний, що звичайний українець готовий віддати зі свого доходу не більш ніж 10%. Ця сакральна десятина має стати наріжним каменем нової економічної системи. Перш ніж запропонувати її основні положення, зазначу, що для впровадження такої системи потрібен лідер. Уже неодноразово зазначалося, що нестача лідерства та стратегічного бачення весь час не дає українцям підвестися з колін. Українці ніколи не стануть багатими, поки голосуватимуть за лакеїв, блазнів, демагогів, критиканів, популістів, а не за раціональних, освічених і чесних людей. Отже, без появи рішучого диктатора-реформатора третій шлях лишається фантастикою.

Фантастика. Третій шлях

Завдання уряду — впровадити таку фіскальну систему, яка навіть за умов продовження існування загроз і ризиків (зокрема навіть агресії Росії) притягуватиме інвестиції та кредити спочатку від українських, а потім і від іноземних бізнесменів. Прибутковість бізнесу в Україні має бути в три-чотири рази вищою, ніж у стабільних країнах! Потрібна така прибутковість, яка спонукає український та іноземний бізнес працювати в Україні попри величезні ризики…

Очевидно, що головним чинником збільшення прибутковості бізнесу та інвестицій є зменшення податкового тиску. Податкову систему потрібно спростити, а самі податки — радикально зменшити. За моїми розрахунками, податковий прес необхідно зменшити приблизно на 10% ВВП, а це означає, що й державні втрати слід знизити на 10% ВВП.

Отже, починати необхідно з радикального зменшення частки ВВП, що перерозподіляється через бюджет і соціальні фонди (не більше 45% ВВП). Такий крок суттєво збільшить обігові кошти бізнесу та доходи українців, що створить додатковий попит для зростання економіки й забезпечить його відповідним фінансовим ресурсом.

Другим кроком реформування бюджетної політики має стати перерозподіл доходів на користь молодих — тих, хто створює національне багатство. Успіх цього кроку залежатиме від того, чи наблизить він такий стан українського суспільства, де панує реальна соціальна справедливість, а не звичний для української "еліти" соціальний популізм. Українці після двох Майданів уже просто нутром відчувають соціальну нечесність. Я впевнений, наприклад, що вони підтримають пенсійну реформу, зокрема й збільшення віку виходу на пенсію, за умови її справедливої диференціації — збільшення мінімального розміру пенсій за рахунок обмеження максимальних пенсійних виплат. Розумно проведена пенсійна реформа також має створити стимули для тривалої й напруженої трудової діяльності українців (40–45 років) і легального отримання доходів. Більш того, вона — реформа — має розпочати накопичення фінансових ресурсів для довгострокових інвестицій в економіку України.

Третім кроком має стати перерозподіл доходів на користь місцевих бюджетів до 60%.

Держава живе на податки. Податки мають сплачувати всі громадяни. Податковий тиск зменшується. Податки не змінюються впродовж десяти років, за винятком їх зменшення. Це прописується в змінах до Конституції.

Соціальний внесок ліквідується разом із Пенсійним фондом. Податок на доходи фізичних осіб:

— 10% — на доходи менше 10 мінімальних зарплат;

— 20% — на доходи понад 10 мінімальних зарплат, з них 50% надходять до бюджету, а решта 50% надходять на індивідуальні накопичувальні пенсійні рахунки або до приватних пенсійних фондів.

Податок на прибуток підприємств (що розраховується за міжнародними стандартами бухгалтерського обліку) — 20%.

Податок на виплату дивідендів — 10%.

Податок на продаж землі, житла та іншої нерухомості, транспортних засобів — 2%.

Податок на продаж іноземної валюти та цінних паперів — 1% (для бірж діють інші правила оподаткування).

Податок на додану вартість — 20%.

Якщо ПДВ повертається з бюджету, то держава утримує за цей сервіс 20%!

Підприємство, що належить до малого бізнесу (валовий дохід менше 1 млн євро), може замінити податок на прибуток податком з обороту на рівні 2%, а податок на додану вартість — податком з обороту на рівні 3%.

Акцизи на бензин, тютюн, алкоголь, а також рентні платежі впродовж п'яти років від початку проведення реформи зростають — до середнього рівня країн — членів Європейського Союзу.

Податки на землю, нерухомість, депозити й усе інше скасовуються.

Максимальна зарплата держслужбовців не може перевищувати мінімальну в 10 разів, а працівників державних комерційних підприємств (з часткою капіталу держави понад 25%) — у 20 разів. Бонуси керівництву держкомпаній та організацій, що генерують дохід, виплачуються лише в разі їхньої прибуткової діяльності як відсоток від виплачених державі дивідендів.

Максимальна пенсія, що виплачується за рахунок держбюджету, не може перевищувати мінімальну більш ніж у 5 разів. Розмір пенсії за рахунок приватних пенсійних фондів та індивідуальних накопичувальних рахунків не обмежується.

На моє переконання, стабільна й проста податкова система призведе до економічного зростання понад 10% на тривалий час (5–7 років), але головне — вона стимулює владу збільшувати зарплату. Упевнений, що ця система дасть змогу збільшити мінімальну зарплату та пенсію до 3 тис. грн уже в 2017 р. і довести її до 6 тис. грн уже в 2020-му! Хоче, наприклад, міністр фінансів заробляти 100 тис. грн — немає проблем, але за умови, що пенсіонер отримуватиме мінімальну пенсію 10 тис. грн.