Денис Семенов: Три українські еліти

«Нам потрібна зміна еліт» — із цього приводу в суспільстві панує практично повний консенсус. Цю тему і саме в цьому ключі так чи інакше обговорюють усі – від таксистів до світил науки. При цьому більшість дискусій ґрунтуються на одному хибному уявленні – про те, що еліти мають змінити одна одну, як картинки в слайд-шоу. Піде одна – прийде інша, за нею – третя, і так – до нескінченності.

При цьому два питання залишаються зовсім незрозумілими. По-перше, яким таким чудесним шляхом здійсниться цей перехід (горезвісна «зміна поколінь»). І по-друге, звідки й яким чудесним чином візьметься нова еліта, яка керуватиме чесно, але безкоштовно. А крім того — буде дуже молодою за віком, але з великим практичним досвідом управління.

З моєї точки зору, картина набагато складніша. В Україні сьогодні одночасно існують як мінімум три еліти. Або, якщо хочете – три покоління. Тільки відрізняються вони між собою аж ніяк не за віком, не за статусом чи соціальним становищем. Вони взаємодіють і борються між собою різними методами й способами. Їхня відмінність – у способі життя, у підході до діяльності, бізнесу, грошей, загалом – у їхній позиції щодо себе та світу навколо них.

Перша еліта – це звичний нам правлячий клас, про який я вже нещодавно писав. З нею більш-менш усе зрозуміло, вона переважно на видноті. Це люди, які «освоюють» порядок речей, що склався за 25 років. Саме так, оскільки будують свій статус і багатство на освоєнні (а якщо чесно – привласненні) спільного для всіх ресурсу. Вони створюють правила, яких самі не дотримуються, і закони, яких самі не виконують. Вони щиро вважають, що «всі рівні, але деякі рівніші». Вони люблять вибудовувати ієрархії підпорядкування, на держслужбі чи в компаніях. Без докорів сумління й дуже природно поєднують бізнес і, так би мовити, «служіння суспільству».

Вони дуже чутливі до накопичення й колекціонування різного роду матеріальних ресурсів. Дуже нетерпимі до критики й вважають, що й так роблять надто багато – для інших, для суспільства, для країни. З іншими поколіннями вони борються, спираючись на міць і силу адміністративної системи – державної, корпоративної чи якоїсь іншої.

Друга еліта почала оформлятися на Майдані. Здебільшого це люди, які «зробили себе самі». Часто ідучи на компроміси з совістю й уже напевно – у тій чи іншій взаємодії з Першою елітою. Але – самі, своєю працею та своїм розумом. Вони не завжди можуть встояти перед спокусами матеріального добробуту, хоча цінності вищого порядку посідають у їхньому житті значне місце.

Зрештою вони хочуть, щоб їх залишили в спокої: вони втомилися від того, що спроєктована Першою елітою державна машина заважає їхній діяльності та розвитку. Заважає, бо вони могли б зробити більше. І для себе, і для інших.

Головне – вони вірять у правила та процедури. У те, що встановлення прозорих, чесних і справедливих правил за належного контролю за їх дотриманням може повернути суспільство на правильну дорогу, пориту позашляховиками Першої еліти. Вони досить довго прожили у світі, побудованому Першою елітою, тому рівень взаємної довіри в них досить низький. Їм складно консолідуватися навколо цінностей і тим паче – навколо принципів. Але вони намагаються, і подекуди дуже успішно. У своєму протистоянні з «першими» вони спираються на силу громадської думки та соціальної динаміки.

Нарешті, третя еліта. Вона поки що зникомо мала за чисельністю. Вона не оформлена в єдиний рух. Їй узагалі складно оформитися в єдине, оскільки її стиль життя – розподілені мережі та соціальні машини. Ця еліта сидить в інкубаторах і акселераторах. Змагається на хакатонах. Розробляє в тихих місцях на околицях метушливих мегаполісів стартап-проекти з мільярдним потенціалом.

Це «хлопці з гаража», яких, як вогню, бояться топи найбільших корпорацій світу (не плутати з нашими сировинними насосами, які корпораціями можна назвати лише жартома). Бояться тому, що ці хлопці у своїх гаражах можуть придумати й довести до прототипу ідею, яка поховає їхній бізнес за лічені місяці. І тому – намагаються залучити «гаражників» ангельським фінансуванням, «посівами», відкритими платформами.

Третій еліті загалом начхати, якими будуть загальні правила – у них є свої, внутрішні. Ті, які склалися в їхньому світі, у їхній спільноті. По-своєму справедливі. І вже напевно дуже прозорі – один лише блокчейн чого вартий: його не обдуриш.

Замість інститутів і організацій вони створюють екосистеми. Більшість управлінських функцій вони готові з легкістю віддати в «руки» штучного інтелекту. Їм загалом начхати й на всілякі статусні штучки на кшталт Лексусів і хором у Конча-Заспі, не кажучи вже про особисті церкви. Вони мислять проектами, які вирощують і з якими так само легко розлучаються. Нарешті, їм начхати, чи є вони елітою в цей момент чи ні. Протистояння з іншими елітами «треті» намагаються уникати. Поки можна – фокусуючись на своїх внутрішніх світах. А коли буде не можна – переїжджаючи в місця з комфортними екосистемами.

Які звідси випливають висновки для України?

Насамперед, «перша еліта» всіма доступними їй силами й засобами зберігатиме той порядок речей, який вона «освоює». Про «третю» еліту вона практично нічого не знає й не сприймає її як загрозу та конкурента (хоча й дарма). Але ось установленню прозорих процедур і правил опиратиметься з неймовірною силою. Більше того – досвіду в «перших» набагато більше, ніж в усіх решти. По суті, «перші» — це комсомольці, носії традицій і правил радянської системи. Саме тому вони дуже турбуються про «молоде покоління». Про те, хто прийде їм на зміну. Вони вирощують таких самих, як вони самі. Як доктор Зло вирощував «міні-Я» — свою точну копію. Передаючи молодим та ранім усі звички, ужимки й стрибки старої еліти. А ми потім дивуємося – чому «молоді», що зайшли до парламенту та Кабміну, такі самі злодії й некомпетентні, як і їхні «духовні батьки»? Іще раз: вік не є маркером покоління.

Ще один важливий висновок – Друга еліта має свою найважливішу місію, хоча й не завжди розуміє її до кінця. Її місія – не «прийти на зміну» Першій, а зробити все, щоб українська «третя еліта» залишилася українською й не поїхала в комфортніші для життя й роботи місця. А для цього потрібно зламати порядок речей, що склався, комфортний для Першої, і створити атмосферу прозорих правил і процедур, в якій зможе комфортно й природним чином проростати Третя еліта. Простіше кажучи – зробити Україну «екосистемою екосистем», країною-інкубатором, країною-акселератором. Я не говорю зараз про те, наскільки складне це завдання – воно надзвичайно складне. Я говорю про те, що альтернатив вирішенню цього завдання немає – якщо ми хочемо продовжити себе в майбутньому. Як країна. Як спільнота людей. Як екосистема. Як що завгодно. Бо в іншому разі в нас продовження немає і бути не може.

Так, друга еліта – це «покоління Мойсея». Ми можемо привести людей до Йордану, але будувати в ньому життя буде «покоління Ісуса Навина» — тобто народжене поза «єгипетським» рабством. Світ, який вони побудують, може нам не надто сподобатися. І навіть імовірніше за все – не сподобається. Бо це буде світ із технологічною сингулярністю та безлюдними виробництвами. Світ зі штучним інтелектом, який проникатиме в усі без винятку сфери життя. Світ без влади в її традиційному розумінні. Світ без турботи про людину з боку інститутів, але з величезною силою людської індивідуальності. Фішка в тому, що ігнорувати цей світ ми не зможемо. Уникнути його приходу – теж. Єдина наша можливість – створити умови для його побудови тут. Щоб цей світ теж був нашим. Не важливо – доживемо ми до нього фізично чи ні.