РозПриватизація

Завданням уряду має стати не лише зменшення кількості держпідприємств, а й розуміння цілей володіння тими, що залишилися.

Нещодавно заступниця міністра економічного розвитку й торгівлі Юлія Ковалів заявила, що в Україні 3500 державних підприємств. Причому 46 із них володіють 94% усіх активів. І хоча незрозуміло, від чого рахувалися 94% (вартості, кількості чи іншого параметра), але цифра в 3500 вельми вражає. Тим паче що вітчизняні держпідприємства часто збиткові й намагаються тягнути гроші з держбюджету.

Для порівняння наведемо дані щодо кількості держпідприємств в інших країнах: Франція – 50, Швеція – 49, Великобританія 17. А, наприклад, у США взагалі немає державних підприємств, там держава володіє лише національними парками/заповідниками. І не лише тому, що держава поганий власник, а й тому, що в США давно дійшли висновку, що держава не повинна конкурувати з бізнесом. Адже таку конкуренцію бізнес завжди програє, оскільки в держави завжди буде більше важелів впливу, ніж у бізнесу.

У процвітаючій Норвегії держава володіє диверсифікованим портфелем у 70 компаніях (з ринковою капіталізацією в 70 млрд дол.) у таких галузях: нафта й газ – 67%, енергетика – 100, телекомунікації – 54, фінанси – 34, виробництво алюмінію – 34, мінеральні добрива – 36%.

Цікаво те, що всі держкомпанії розділені за певними цілями. Комерційними та іншими спеціальними.

Очевидно, що завданням українського уряду на нинішньому етапі є не просто суттєво зменшити кількість держпідприємств (у тому числі й пакетів акцій у володінні держави), а й визначитися з тим, якими є цілі володіння цими підприємствами.

Прогноз держбюджету на 2017 р. передбачає виручити 17,1 млрд грн від приватизації держпідприємств. Багато це чи мало?

У таблиці наведено дані про виручку від приватизації за останні 5 років.

Виручку від приватизації в 2016 р. наводити не будемо, оскільки рік ще не закінчено.

Як бачимо, останні три роки доходи від приватизації зовсім невеликі, а план надходжень від приватизації хронічно не виконувався. Зокрема, Закон про держбюджет на 2015 р. встановлював план надходжень від приватизації в сумі 17 млрд грн., але він, як бачимо, не був виконаний.

Фонд держмайна, що відповідає за приватизацію, намагається не лише продати, а й здати в оренду близько тисячі (їхня кількість увесь час змінюється) різних підприємств і пакетів акцій. Однак процес іде дуже повільно. І це попри те, що за пропозицією Фонду уряд суттєво спростив доступ до конкурсів із продажу держмайна. Було знято масу обмежень у процесі приватизації, а сама процедура стала абсолютно прозорою.

У 2016-му великі надії уряд покладає на продаж Одеського припортового заводу. Але навіть тут його сподівання все ще не виправдалися.

Які ж причини провалу всіх титанічних зусиль із приватизації, попри досягнення високого рівня прозорості?

Насамперед, безумовно, свій вплив чинить падіння економіки в умовах кризи в так званих "сировинних" країнах. Адже не секрет, що Україна все ще не винаходить технології й не продає їх, що сьогодні набагато прибутковіше: наша економіка все ще базується на товарах із так званою "низькою доданою вартістю". Вироблений в Україні метал не є високотехнологічною продукцією, тому, коли у світі стався обвал цін на сировинні товари, ця криза "накрила" Україну, а гривня обвалилася разом з обвалом цін на метал, зернові та інші сировинні товари. Як результат кризи, багато підприємств стали збитковими й втратили свою інвестиційну привабливість, хоча при цьому числяться в списку монополістів. І це стало однією з причин, що ускладнюють їх продаж.

Іншою суттєвою причиною стагнації бізнесу в Україні є складність його ведення, що оцінюється так званим індексом doing business. Після Революції Гідності багато хто сподівався на спрощення умов ведення бізнесу, але воно так не сталося. А починати потрібно було з самих основ. Наприклад, запитується, навіщо ми розрізняємо підприємницькі й непідприємницькі види бізнесу? Навіщо нам у статутних документах перелік видів діяльності, який потім перевіряє податкова? Адже види діяльності важливі лише з погляду їх ліцензування. На ліцензовані треба отримати ліцензію. І все. Навіщо весь цей "совковий" набір? Коли ж ми, нарешті, від нього позбудемося? І таких моментів у нашому законодавстві величезна безліч, вони дісталися нам від "совка", і ми досі з ними живемо. А адже з таких дрібниць і складається бізнес-клімат у країні.

Суттєвими перепонами, безумовно, є умови підключення до електро- та водопостачання, отримання дозволів на будівництво, проблеми з реєстрацією нерухомості тощо.

Аналіз процесу приватизації показує, що часто каменем спотикання стає законодавство, яке вимагає, наприклад, щоб для проведення конкурсу чи аукціону з продажу майна як початкову вартість оцінювачі визначали ринкову вартість. Визначаючи ринкову вартість, оцінювач моделює ситуацію, коли об'єкт буде виставлений на ринок (наприклад, на сайті Фонду буде опубліковано оголошення про намір його продати). При цьому він вважає, що умови доступу до процедури продажу об'єкта є ринковими, а об'єкт виставлений на ринок протягом певного часу (розумного маркетингу). І в цьому разі буде сформовано ринкову вартість. Тобто ту вартість, яку покупці готові заплатити за об'єкт, а продавець згоден її отримати.

Таким чином, оцінювач моделює цю ситуацію й повідомляє, за якою справедливою для обох сторін вартістю цей об'єкт можна продати. Далі цю ціну чомусь приймають як стартову. Але як же вона може бути стартовою, якщо це та максимальна, за яку можна продати? Якщо законодавство вимагає проведення аукціону на підвищення, то хто ж дасть більше?

Слід також пояснити, що вартість і ціна – це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Ціна — це звершений факт, сума, за яку продано, або сума, за яку пропонується продати. Вартість — це якась гіпотетична величина, результат моделювання ситуації, що є вельми складною процедурою. Міжнародні стандарти оцінки кажуть прямо: ціна не завжди дорівнює вартості. І скажу вам: це велике мистецтво — правильно змоделювати ситуацію, особливо коли йдеться про унікальні підприємства або про ті, які потребують суттєвої модернізації. Тому остаточна ринкова вартість визначається саме в процесі аукціону, але, напевно, багатьом зрозуміло, що починати аукціон з ринкової вартості недоцільно. Напевно, я не відкрию Америки нашим чиновникам, якщо скажу, що при низькому старті можна досягти набагато більшого результату, ніж при старті з передбачуваної ринкової ціни. При цьому, безумовно, інформація про передбачувану ринкову вартість потрібна продавцю як орієнтир — ну, щоб не продати надто дешево, щоб виключити змову на аукціоні тощо.

І тут виникає ще одне питання: а чи добра форма продажу — аукціон на підвищення? Може, краще мати можливість проводити гнучкий аукціон на зниження або підвищення — залежно від ситуації? Або використовувати аукціон, який триває, наприклад, тиждень?

Прагнучи прозорості, уряд сьогодні намагається проводити аукціони також і під час здавання майна в оренду. І проблеми, що тут накопичилися, сягають корінням у далеке минуле.

Річ у тім, що спочатку в законодавстві було прописано для оренди не визначення ринкової орендної плати, а визначення ринкової вартості квадратного метра нерухомості чи майна, а вже чиновник розраховував розмір орендної плати як відсоток, встановлений Кабміном залежно від виду діяльності. У ті давні часи термін окупності нерухомості іноді становив чотири роки, або 25%. Тому й донині, залежно від видів діяльності, розмір орендної плати становить від 15 до 25%, що зовсім не відповідає сьогоднішньому ринку. Тобто держава пропонує взяти в оренду приміщення за цінами набагато вищими, ніж ті, що існують сьогодні на ринку, оскільки реально цей відсоток, що називається ставкою капіталізації, становить нині 5–7% навіть у Києві. Як же можна на таких умовах здати щось в оренду? І хто прийде на аукціон з такою орендною платою?

У результаті багато будівель і приміщень пустують, а багато орендарів готові з'їхати, особливо в умовах кризи, — їм складно оплачувати такий розмір орендної плати, та й на приватному ринку є альтернатива. Було б набагато доцільніше визначати ринкову орендну плату, а не вартість продажу нерухомості, яка в цій ситуації зовсім не потрібна.

Таким чином, для успішного просування процесів приватизації та управління держмайном наше законодавство потребує змін, які насправді не дуже суттєві, але… диявол, як завжди, криється в деталях!