Екосистеми, які ми втрачаємо: заплавні луки.
Вельми цікава й актуальна для України стаття. На заглавному фото: Туровський луг під час паводку. Фото: Фото Сергія ПЛИТКЕВИЧА
Усього 20 років тому береги білоруських річок виглядали зовсім інакше: замість заростей кущів уздовж них тяглися заплавні луки, які правили за дім для багатьох рідкісних видів. Ця екосистема виявилася такою ж цінною, як і крихкою, а її загибель, що відбувається на наших очах, напрочуд виявилася результатом не діяльності людини, а її бездіяльності.
У ритмі паводків
Відмінність заплавних лук від будь-яких інших полягає в тому, що вони можуть існувати лише в безпосередній близькості від води, а іноді під нею. Весняні розливи, які ще не так давно були нормою для більшості білоруських річок, приносили вологу та поживні речовини. Від них своєю чергою залежали ріст рослин і розмноження дрібних безхребетних, що є основою місцевого харчового ланцюга.
Заплавні луки, що перебувають в ідеальному стані, здалеку нагадують газон, оскільки їх регулярно викошують і використовують для випасу худоби (першими полями для гольфу колись теж слугували вівчі пасовища). Поки молоко й одержувані з нього продукти лишалися для сільських мешканців основою харчування, а межі між ділянками, що належали різним родинам, існували лише в людській пам’яті, конфлікти через те, що один сусід «підкосив» у іншого, були звичайною справою.
Така система господарювання, що існувала віками, не давала заплавним лукам заростати чагарником. Їхній головний ворог сьогодні – верба. Щороку кожна рослина розкидає тисячі насінин, а зламана гілка, віднесена паводком, чудово вкорінюється біля будь-якого берега, до якого пристане. Верба без проблем переносить затоплення й швидко росте, тож їй потрібно зовсім небагато часу, щоб захопити величезну територію.
Табун коней пасеться на Туровському лузі, позаду видно зарості верби (фото з архіву Павла Пінчука)
Проте до пори до часу саме людина не давала цьому статися. Худоба із задоволенням поїдала соковиті гілки, молоді рослини гинули під час косовиці, а ті кущі, що все-таки встигали вирости, теж ішли в діло: гнучкі, але водночас міцні пагони верби слугували матеріалом для плотів і різного домашнього начиння. Вербу також у великій кількості заготовляли на дрова.
Завдяки цьому заплавні луки оточували кожне село, містечко чи навіть невелике місто, розташоване на березі річки. Хоча вони були характерні радше для півдня Білорусі з його плоским рельєфом і рясними болотами, які допомагали довше підтримувати високий рівень води (у дощові роки вона спадала лише з настанням холодів), на Західній Двіні, Березині й Німані існували свої заплавні луки.
Птаче царство
Ці відкриті простори припали до смаку тим видам, які влаштовують гнізда на землі. Об’їджена худобою трава не закриває огляду птахові, що сидить на кладці, а це означає, що їй легше помітити небезпеку. Близькість води та удобрений гноєм ґрунт у достатку забезпечували пернатих кормом. Виникли цілі колонії, де різні види мимоволі допомагали одне одному: агресивніші мартини та крячки відганяли ворон, не даючи їм розоряти гнізда куликів.
Крячок білощокий
Завдяки цьому заплави багатьох білоруських річок перетворилися на своєрідний природний розсадник, де рідкісні види (насамперед великий грицик і дупель, які сьогодні мають статус глобально загрожених) могли успішно розмножуватися, тоді як у Західній Європі кулики почали зникати через осушення боліт і перехід на інтенсивне сільське господарство.
Великий грицик
Частина яєць, а потім і пташенят неминуче гинула під копитами корів і коней. Проте всі втрати з лихвою компенсували ті переваги, які давала ця багата екосистема. Не дивно, що види, характерні для верхових боліт, із задоволенням оселилися на заплавних луках. Орнітолог Вадим Клакоцький, якого вважають їхнім «першовідкривачем», у 70-х роках минулого століття узявся за вивчення лук, розташованих у заплаві Прип’яті, і відразу ж знайшов на гніздуванні кілька нових для Білорусі видів. Серед них опинилися кулик-сорока й пісочник морський, який мешкає на півночі Євразії у відкритих ландшафтах.
Пісочник морський – символ Туровської станції кільцювання
Хоча за тих часів заплавні луки ще перебували «у хорошій формі», меліорація зачепила й їх. Прип’ять на багатьох ділянках випрямили й обваловали, а частину її приток перетворили на канали. Через це змінився гідрологічний режим, заплавні луки стали віддавати під розорювання, унаслідок чого їхня площа скоротилася приблизно вдвічі. Така сама картина спостерігалася в інших частинах Білорусі. «Золотий вік», коли людина й природа існували у відносній гармонії, добіг кінця й для заплавних лук. Проте мало змінитися ще одне покоління, перш ніж кількісні зміни перейшли в якісні.
Зникнення заплавних лук, про яке ми почали розповідати в першій частині статті, відбувалося на очах у Павла Пінчука. Сьогодні він очолює Центр кільцювання при Національній академії наук Білорусі, а в 1994 році приїхав до Турова, закінчивши Гомельський університет, і до 1999 року працював орнітологом у Прип’ятському національному парку. На той момент важко було навіть уявити, що дуже скоро ситуація різко зміниться.
Непомітна катастрофа
Коли верба стала наступати на луки, розташовані в заплаві Прип’яті, мало хто звернув на це увагу — настільки повільно й непомітно йшов цей процес. Загибель цілої екосистеми стала лише відображенням змін, які відбулися в самому життєвому укладі білоруського села.
2008 рік, заплава Прип’яті: видно поєднання відкритих і вже заросілих вербою ділянок
«Майже всі тримали корів, — згадує Павло Пінчук, — але поступово молодь стала виїжджати, закупівельні ціни на молоко впали, масло, сир і сир кисломолочний було вигідніше купувати в магазині. Крім того, почали вирощувати більше кукурудзи, тож сіно теж перестали заготовляти, і заплавні луки стали поступово заростати вербою. Якби продукти під маркою «біо» були в нас такими ж популярними, як на Заході, цього, може, й не сталося б. А так худобу перевели на комбікорм і силос. Останнім ударом стала заборона на вирубку заплавних лісів, оскільки до цієї категорії потрапили й вербняки».
На початку 2000-х років сталася ще одна важлива подія: використовувати човни з моторами дозволили лише з 1 червня. У результаті заплавні луки, які на час паводку перетворюються на мережу островів, куди можна дістатися лише водою, виявилися недоступними для рибалок і відпочивальників. Це було дуже важливо, оскільки в травні птахи насиджують кладки, але залишають їх за наближення людини. Якщо стоїть погана погода, яйця чи нещодавно вилуплені пташенята можуть швидко загинути. Тепер, коли птахів стали менше турбувати, їхня чисельність збільшилася.
Щойно вилуплені пташенята чибіса
За словами Павла Пінчука, успіх розмноження сягав 80 %. До 2005-2006 року щільність гніздування в заплаві Прип’яті досягла свого максимуму за весь період спостережень. Проте це було лише уявне благополуччя. Причиною стало не лише збільшення чисельності птахів, а й поступове скорочення територій, придатних для гніздування. Через це вони були змушені концентруватися на тих ділянках, які ще не встигли зарости чагарником. З часом і вони почали зникати одна за одною.
Точка неповернення
Сьогодні в нашій країні є єдина недержавна особливо охоронювана природна територія — біологічний заказник місцевого значення «Туровський луг», який перебуває в управлінні ОО «Ахова птушак Бацькаўшчыны». Його було створено 2008 року, коли стало зрозуміло, що зникнення цього заплавного лугу стане своєрідною «точкою неповернення», після проходження якої рятувати буде вже просто нічого. На його території, площа якої становить лише 2,5 км², під час сезонних міграцій на відпочинок і годівлю зупиняються сотні тисяч птахів. Для багатьох видів це життєво важливо, оскільки ті самі брижачі за час зупинки подвоюють свою вагу — без цих жирових запасів вони просто не дістануться місць гніздування, розташованих на півночі Сибіру.
Самці брижача
Щороку ОО «Ахова птушак Бацькаўшчыны» спільно зі співробітниками Туровської станції кільцювання організовує волонтерські табори, мета яких — розчищення лугу від заростей верби. У необізнаних людей кадри її рубки викликають неоднозначну реакцію. Така реальність: у давнину цю екосистему цілком могли підтримувати величезні стада диких копитних — сьогодні вона може існувати лише завдяки людині.
Проте було б помилкою вважати, що збереження заплавних лук, яке сьогодні відбувається багато в чому завдяки зусиллям волонтерів, — чиста благодійність. Розчищені ділянки знову починають використовувати для заготівлі сіна, на Туровському лузі вже пасеться ціле стадо корів лімузинської породи, м’ясо яких вважається делікатесом. Отже, за правильного підходу в цієї екосистеми є майбутнє.
Волонтери розчищають Туровський луг. Фото Марини Серебрякової
«Ми маємо зрозуміти, чого хочемо від заплавних лук, — каже Павло Пінчук, — а потім підготувати національний план дій. Їх заростання — це системна проблема, а тому й розв’язувати її потрібно системно». У будь-якому разі необхідні реальні дії, зокрема повернути заборону на використання човнів з моторами до 1 червня. Вербу можна було б переробляти на паливо для котелень. Також має змінитися й ставлення до заплавних лук з боку місцевих жителів. Ще не так давно вони збирали яйця куликів. Проте ця екосистема може запропонувати набагато більше. Уже сьогодні до Турова щовесни приїжджають сотні туристів із Західної Європи, щоб спостерігати за птахами, і це без жодної реклами. У Білорусі не так багато місць, які можуть похвалитися чимось подібним.
Фестиваль куликів, який щовесни спільно з місцевою владою проводить у Турові ОО «Ахова птушак Бацькаўшчыны», покликаний донести не лише до жителів міста, а й до всіх білорусів уявлення про значущість заплавних лук. Вони є не лише нашою природною та культурною спадщиною, а й невід’ємною частиною давнього міграційного шляху, який із найдавніших часів поєднує цілі континенти.
Автор: Андрей Бородин обозреватель WILDLIFE.BY.