Нам би ніч простояти

У 2016 році світ продовжив повільно, але впевнено валитися з ніг на голову. Або (якщо ви ностальгуєте за 80-ми) — навпаки, з голови на ноги.

Ми наблизилися до межі, після якої те, що було непорушним і важливим, може стати смішним і наївним. Наприклад, мрія про Єдину Європу. Або розуміння, що демократії мають триматися разом перед обличчям диктатур. Або що XXI століття принципово відрізнятиметься від XX. Виявилося, що не факт. Пункт перший людського пізнання світу не змінився з часів Сократа: я знаю, що нічого не знаю. І щоразу, коли навколишня реальність приводить нас у захват або жах, — дивись пункт перший.

Специфіка моменту

Так само, як ніхто не передбачив 1989 рік, — ніхто не передбачив і 2016-й. Крім тих, хто мріяв, щоб свобода пішла, а правда більше не плуталася під ногами. Ну що ж, поки що їхні мрії збуваються. Не те щоб «Путін розвалив Захід». Просто так збіглося. Давно помічено: історія схожа на зебру. На жаль, через анатомічні особливості зебри ця обставина лише до певного моменту дає привід для оптимізму. Ось зараз настала чорна смуга. Ліберальну глобалізацію оголосили такою, що спочила в бозі, й відправили на утиль (поспішили чи ні — покаже час). Ліберальний світопорядок, заснований на розумінні, що свобода — це добре, а несвобода — погано, — захитався. Світовий демократичний проект зачинився то на ремонт, то на переоблік. Скоріше, на переоблік, бо стукіт цифр став для західних демократій привабливішим, ніж мелодія ідей.

Ідеї, що були драйвом останніх десятиліть, раптом втратили свою закличність. Не те щоб Захід їх відкинув, ні. Просто демократія та свобода перестали бути прапором. Вони стали атрибутом «істеблішменту», тоді як у західному виборцеві прокинулися первісна стадність і майже фройдистське прагнення до рішень, пристосованих до твіттер-формату. І далеко не факт, що це скоро минеться.

Роль особи в цивільному

Виявилося, що не лише західна демократія та ринкова економіка можуть відкрити шлях до зростання добробуту, а й нові форми східного авторитаризму. Наприклад, необмежена в часі й повноваженнях влада приємної в усіх відношеннях людини в цивільному. А оскільки ця людина приємна в усіх відношеннях, то можна навіть і потерпіти, коли добробут не зростає. Демократія — це клопітно, важко, брудно і зовсім не завжди ефективно. А людина в цивільному — завжди охайна, рішуча, своєчасна й приязна. Причому не лише співвітчизникам, а й лівакам, націоналістам, неофашистам і просто «борцям з імперіалізмом» по всьому світу.

Сьогодні вже можна сказати: Росія запозичила народжену на Заході ідеологію антиглобалізму, накачала її фінансами, причесала, напудрила, привела в кожен західний дім і вивела в топи світової політики. Звісно, антиглобалізм — це не марксизм. Він порожній, як барабан. Це ідеологія заперечення наявної ідеології. Це план, гідний Клима Чугункіна: узяти й відкрутити світовий годинник на 30 років назад. Проте треба визнати: чи не про це мріяла особа в цивільному, коли качиною ходою входила до Кремлівського палацу 16 років тому?

Геополітика госпрозрахунку

У Заходу проблеми, більшість яких — доморощеного характеру. Тому дещо кумедно дивитися, як побивається з приводу приходу до влади Трампа той самий Майкл Мур — американський режисер, який сам і переконав світ, що це Америка зруйнувала свої башти-близнюки. І по-справжньому страшно дивитися, як путінська заповідь «мочити в сортирі» тріумфально крокує світом — на тих самих Філіппінах. Рука свербить переписати «Кінець історії» — авторитаризм на марші, демократія відступає. І доводиться нагадувати собі: історія не закінчується ніколи. Як і добро. Як і зло. Як і демократія. Як і деспотія. О півночі на годиннику обов'язково з'являться нулі — але потім час обов'язково піде далі.  Нам би ніч простояти. 

Пам'ятаєте, як європейський проект здавався нам путівкою в щасливий побут? Ну що ж, у декого ця мрія збулася: у Європі та Америці підросло покоління, якому в матеріальному плані було дано більше, ніж будь-якому іншому в історії людства. На жаль, саме це покоління сьогодні близьке до того, щоб стати втраченим. Біржі праці переповнені молоддю, а половина тридцятирічних живе разом із батьками. У тій самій Італії понад 60% молодих на запитання «чи готові ви в разі чого воювати за свою країну?» відповіли рішучим «ні!» Ось така вона — нова європейська реальність. Іноді здається, що Європа й Америка збудували свій комунізм — і він їм не припав до смаку.

Дипломатія Понтія Пілата

Європейський Союз не знає, що буде завтра. Трансатлантичне партнерство функціонує в нових, м'яко кажучи, розмитих рамках. НАТО — це ж, передусім, упевненість Європи й Америки одна в одній, готовність, якщо треба, «разом у розвідку піти». Чи варто казати, що на сьогодні ні такої впевненості, ні, тим більше, готовності немає. Німецький «Шпігель» пише про закулісні дебати в Європі щодо того, хто і що може замінити американську ядерну парасольку. Водночас Америка, схоже, всерйоз розглядає можливість переходу світової геополітики на якийсь госпрозрахунок. Геополітика госпрозрахунку — спробуйте це словосполучення на смак, постарайтеся до нього звикнути!

До речі, не треба звалювати все на новообраного президента. З футбольного поля світової політики свою команду відвів не він, а його попередник. І яка різниця, з яких мотивів (комерційних чи духовних) Америка дозволила Асаду вбити сотні тисяч, а Путіну впритул наблизитися до того, щоб стати господарем становища на Близькому Сході. «Президент миру та стабільності» став президентом самоусунення та самообману. Він навіть не зрозумів, що тисячі загиблих українців і сотні тисяч загиблих сирійців — на совісті тих, хто порадив йому «шукати дипломатичні шляхи врегулювання». Якщо те, що сталося за останню пару років навколо Сирії, — дипломатія, то засновником цієї дипломатичної школи можна сміливо вважати Понтія Пілата.

Дуже важливо, щоб ми зрозуміли й усвідомили цю обставину: дві міжнародні структури, з якими ми пов'язуємо своє майбутнє, — самі не впевнені у своєму майбутньому. Наш заокеанський партнер розколотий — і цей розкол не на день і не на два. Поки він закінчиться — чимало розумних міркувань будуть відкинуті, оскільки виходять від «істеблішменту», і чимало дурниць знайдуть мільйони слухачів, бо вони досить прості. Ще раз повторю: на годиннику — нулі.

ЄС майбутнього: місто на пагорбі чи європейський ЖЕК?

З іншого боку, безумовно, правий мудрий старець Вольфганг Шойбле: проект європейської єдності настільки проник у кров європейців, що навіть якщо станеться найгірше й ЄС розпадеться, — європейці одразу почнуть створювати новий європейський проект. Просто те, що починалося як європейське «місто на високому пагорбі», так чи інакше поступово трансформується в європейський ЖЕК, зайнятий облаштуванням побуту, а не будівництвом майбутнього. Ну що ж, це не зовсім те, про що мріялося 25 років тому, але по-людськи все зрозуміло. Не всі мрії збуваються.

І, до речі, скільки б ми не злилися на нинішніх можновладців у Європі, — ми ще будемо за ними сумувати. Бо прийдешнє їм на зміну покоління — ще «прагматичніше». Вони дивляться на світ як на бізнес-середовище, а на окремі країни — як на бізнес-проекти. Ось цей проект працює, а ось цей — не дуже; ось тут можна заробляти гроші, а ось тут щось дрібним шрифтом, нерозбірливо про свободу й демократію, і залито кров'ю — тож тут поки що грошей не заробиш.

Європа й Америка охололи. Росія й Азія нагрілися. З курсу фізики за восьмий клас ми добре пам'ятаємо, чим це загрожує: світ може знову тріснути. Не виключав би, що нові лінії розділу вже подумки прокреслені. Залишилося лише з одним питанням визначитися — з Україною.

Коли світ тріскатиметься, сила буде не з тими, хто холодний, а з тими, хто гарячий, у кого є хоч якась, нехай простенька, але все ж ідея. Ось російська, наприклад, — простіше не буває: «Ми кращі за всіх — і ми вам усім покажемо!» Або ісламістська: «Аллах великий — і ми вам усім покажемо!» Я знаю, яка ідея була й досі є сьогодні в Європи, Америки. Але яка буде завтра — не знаю. Особливо якщо Україна та Сирія перетворяться на прецедент. Поки що ясно одне: ні ЄС, ні Америка нічого нікому «показувати» не хочуть.

Священний Грааль. Майже новий

Україна з її традиційно кепським історичним таймінгом усе-таки застрягла між цими двома світами (Заходом і Сходом) — і не має інших опцій, окрім як стояти на своєму. Бо якщо тій самій Європі пропонується здати в оренду душу в обмін на обіцяний добробут тіла (більше Путіну поки що не потрібно), то від України Путіну потрібні і душа, і тіло. Як людина, що цілком щиро вірить, що «ми один народ», він резонно здогадується, що українська революція — це почасти і російська революція. І не задавивши її, він не відчуватиме, що «всім показав». Справа його життя буде незавершеною.

Тож Україні потрібно бути готовою до самотнього існування під потужним пресом. Борючись за свою свободу, ми опиняємося в ролі охоронців несподівано нікому не цікавого (але все одно священного) Грааля. І наш єдиний шанс — не продаючи душу, увійти в цей новий цинічний світ. Не випускаючи Грааль з рук, перетворитися на функціонуючий бізнес-проект. Зробити так, щоб гейтси й тіллерсони світу цього відчули в нас запах грошей.

Навести в країні (даруйте за банальність!) лад. Дати по руках бюрократам. Приборкати корупцію. Ну, якщо вже не приборкати, то хоча б зробити її стабільною (у світі є прецеденти, коли корумповані країни на якийсь час ставали успішними, після чого, щоправда, їм усе одно доводилося обирати: корупція чи успіх). І нагадати нашим охоронцям закону, що найпатріотичніший закон — це свята недоторканність кожного вкладеного в Україну долара чи євро.

Скорботна безчуттєвість

Веселі часи настали: шлях до серця йде через гаманець. І поки Путін фізично не атакував когось на Заході — інші аргументи сприйматися не будуть. Утім, навіть якщо атакує — отримання Заходом тверезості під великим питанням. Його настрій нагадує назву старого сокуровського фільму — «Скорботна безчуттєвість». «Так, у Європі перекроюють кордони... Так, українці розплачуються за те, що повірили Європі... Так, сотні тисяч невинних цивільних приносяться в жертву Асаду — а що робити, не воювати ж?... Санкції — шлях у нікуди… Треба дати шанс дипломатії… Треба дати можливість Путіну врятувати обличчя…

» Нещодавні австрійські вибори дали хоч маленьку, але надію, що Європа не проміняє свою душу на нафтові долари. Але Австрія — невелика країна. Доля Європи вирішується не тут. Доля Європи — принаймні почасти — вирішується в Україні. Бо в Україні дається відповідь, чи має сучасна людина право на свободу. Першу відповідь ми вже почули в Сирії. В Україні буде друга й остаточна. Сподіваюся, інша.

Збіги — така сама частина нашої реальності, як і логіка історії. Але та обставина, що історики ведуть відлік сучасної кризи демократії з 2006 року, тобто з того самого моменту, коли остаточно вичерпався пафос Помаранчевої революції, — не збіг. На якогось не того метелика наступили ми тоді. Щось важливе розладналося у світовому балансі добра та зла, свободи й несвободи, коли людське прагнення до високого було розміняне на низькі політичні чвари. Зараз український народ узяв в історії другий шанс. Він важчий і кривавіший. Наша свобода не потрібна ні Заходу, який дуже хотів би зайнятися собою, ні Росії, яка дуже хотіла б нас поглинути.

Потрібно розуміти одну річ. Поки не гримнула Революція гідності, курс історії був досить очевидний. З одного боку красиво округлювався Європейський Союз, з іншого округлювалася умовна зона впливу Москви. Наступним етапом було б вибудовування гармонійної співпраці між цими двома колами. Але сталося те, що сталося. Імперська нездатність Росії поважати Україну, європейські ілюзії щодо Росії та (найголовніший чинник!) небажання молодих українців піддатися на путінські обіцянки змішали всі карти. Ми не потрапили в одне коло, відмовилися потрапляти в друге — і завадили їхній майбутній гармонії. Звідси злоба Москви й навмисне «нерозуміння» Заходу.

Контури майбутнього

Свобода важлива чи не важлива? Правда є чи її немає? Чим були останні 25 років — міражем чи моментом істини? Дивлячись на Захід і на Росію, даєш одну відповідь. Дивлячись на Україну — іншу. Один народ стоїть до кінця на останній межі муки, тоді як інші зрікаються, не дійшовши навіть до першої. Імовірно, щось таке особливе є в цьому народі.

Звісно, зважаючи на те, що навіть зараз, майже через три роки після окупації Криму та початку підлої російської гібридної війни на Донбасі, більше половини нашого населення бачить Росію як братню країну, логічно починати шукати контури майбутнього компромісу, який дав би змогу припинити кровопролиття. Проте особисто я не бачу жодних інших контурів, окрім тих, що нагадують капітуляцію. Хтось, спеціально навчений і вмотивований (не з нашого району), напевно вже займається їх пошуком. Як кажуть, Бог у поміч. Питання лише в тому, чи усвідомила Москва всю безодню свого нерозуміння України — чи все ще думає, що ми такі самі, як вони, тільки дурніші.

Як на мене, поки що такого усвідомлення немає. А тому Україні потрібно діяти так, як діяло б місто перед облогою. Зібратися разом і чесно сказати самим собі: у нас багато друзів, але немає нікого, хто став би між нами й ворогом. Підмоги не буде. І якщо ворог вирішить паче чаяння перетворити Київ на Алеппо, то ніхто й ніщо його не зупинить. І якщо ми вирішили все ж стояти до кінця, то маємо також вирішити й інше: що в обложеному місті не може бути місця для чвар і крадіжок, міжетнічної метушні, націоналістичної злоби, егоїзму, нарікань і зловтіхи.

До речі, щодо нарікань. Україна ж усе-таки змінюється. Містер Гайд потихеньку перетворюється на доктора Джекіла. І хоча нам по праву здається, що надто вже «потихеньку», давайте будемо справедливими: ознаки змін на лице. Інші правителі, інші посли, інші ідеї, інші правила політичного життя. Десь менше, десь більше, але це явно не 2006 рік, коли велика революція пішла у вихлопну трубу.

Колосальним бажанням мас і колосальними жертвами одиниць Україна просунулася вперед. Вона за крок від того, щоб стати простором зростання для європейської економіки. Вона за крок від справжнього підйому. Потрібно — всього-на-всього — трохи більше всього доброго й трохи менше всього поганого. Трохи більше миру, трохи більше справедливості, трохи більше компетентності, трохи більше оптимізму. Трохи більше впевненості в собі. Трохи менше крадіжок. Трохи менше цинізму. Трохи менше цієї нашої споконвічно української традиції з найменшого приводу вчепитися один одному в горло.

Це все залежить від нас. Це все нам по силах. Так, світ зовні повертається в маразм брежнєвських часів. Так, Росія й надалі одержима своєю величчю та готова приносити їй дедалі нові жертви. Так, наші солдати платять за це страшну ціну. Але що це означає для нас — усіх решти? А те, що солдати платять ціну за наші гріхи та нашу слабкість. І що потрібно наводити лад у своєму домі, душі, роботі, словах і думках. І якщо ми всі зробимо над собою це зусилля, якщо наш дім стане чистішим, справедливішим, кращим — то ми невдовзі помітимо, як нашої сили додасться. А якщо нашої сили додасться, то ми встоїмо, що б не відбувалося зовні.