Уроки Ернандо де Сото: розвинені країни — ті, де перемогла «тіньова економіка»

Перечитуючи книжки перуанця де Сото, я зловив себе на думці, що вони є чудовою передмовою до лібертаріанської програми. Зазвичай де Сото сприймають лише як людину, яка показала роль тіньової економіки в нашому житті. Це, як мені здається, досить вузьке уявлення. Матеріал, який дає у своїх книгах де Сото, має набагато серйозніше застосування.

Нагадаю, що перша його книга «Інший шлях» дає картину перуанської «позалегальної» економіки та приклади західних меркантилістських економік, з якими де Сото порівнює економіки третього світу. Друга книга «Загадка капіталу» присвячена більшою мірою проблемам прав власності, але також містить чудовий історичний матеріал, присвячений, зокрема, 100-річній історії сквотерства в США та дивовижній самоорганізації під час золотої лихоманки в Каліфорнії.

Отже, що пропонує нам де Сото в рамках лібертаріанської програми? Насамперед потрібно одразу сказати, що «тіньова» або «позалегальна» економіка, про яку тут ітиметься, — це найзвичайніша економіка, яка просто-напросто перебуває частково або повністю поза державним регулюванням.

«Позалегальність рідко має антисоціальну спрямованість. „Злочини" позалегалів становлять акти нормальної людської діяльності: вони будують будинки, надають послуги, виробляють товари», — пише економіст.

Тобто нічого жахливого й кримінального в цій економіці немає. Вона є «тіньовою» лише з погляду державного регулювання. Тим не менш у цьому тексті ми вживатимемо, услід за де Сото, терміни «тіньова» або «позалегальна», щоб підкреслити її відмінність від «офіційної» економіки.

Обсяги позалегальної економіки величезні. Інститут де Сото багато років збирав дані щодо країн третього світу, і ці дані вражають уяву. «В одній лише Лімі, — пише він, — чорний ринок (включно з виробництвом) дає роботу 439 тис. осіб. З 331 ринку в місті 274 (83%) були збудовані нелегалами. Без перебільшення можна сказати, що саме завдяки їм жителі Ліми можуть вільно переміщатися містом, бо їм же належить 95% громадського транспорту. Тіньовики вклали понад 1 млрд доларів у придбання та обслуговування транспортних засобів».

За даними Інституту свободи та демократії, який очолює де Сото, половина населення Ліми живе в будинках, зведених тіньовиками. У період з 1960 по 1984 рік держава збудувала дешевого житла на суму 173,6 млн доларів — за той самий період тіньовики збудували житла на фантастичну суму 8319,8 млн доларів (тобто в 47 разів більше). Щодо України таких даних немає, але, думаю, вони були б близькі до даних країн третього світу.

Причиною всього є той факт, що «легальна» діяльність залишається недоступною для звичайних людей. Витрати надто високі, і тому люди обирають позалегальну діяльність. Де Сото та його колеги вирішили провести експеримент і зареєструвати швейну майстерню — на це пішло 289 днів. «Хоча в заяві на реєстрацію зазначалося, що в майстерні працюватиме лише одна швачка, нам довелося викласти 1231 долар — у 30 разів більше за ставку мінімальної місячної заробітної плати», — пише він. Далі більше: щоб отримати дозвіл на будівництво приватного житлового будинку на державній землі, знадобилося шість років і одинадцять місяців.

Для отримання законного права на використання цієї ділянки землі довелося пройти 728 адміністративних етапів.

Його колеги також виявили, що водієві приватного автобуса чи таксі для отримання офіційного права на обслуговування свого маршруту потрібно 26 місяців, щоб пройти всі адміністративні процедури.

Опинившись поза державним законом, тіньовики фактично створюють своє звичаєве право, яким керуються в реальному житті. У книгах де Сото ви знайдете досить докладний опис звичаєвого права позалегальних поселень, вуличних торговців і «маршрутників» Ліми. Так само звичаєве право створювали жителі передмість і нелегальних майстерень Англії, Франції та Іспанії, а також американські колоністи.

«У 1785–1890 рр. Конгрес Сполучених Штатів, постійно посилаючись на ідеали Джефферсона — вся земля має належати громадянам, — ухвалив понад 500 різних законів, спрямованих на реформування системи земельної власності, — пише автор. — У підсумку виникли надзвичайно ускладнені процедури, що нерідко перешкоджали реалізації цього ідеалу». Ситуація ускладнювалася тим, що окремі штати створювали свої закони, дбаючи передусім про інтереси багатих землевласників.

У результаті в поселенців, які хотіли узаконити свої права на землю, залишився єдиний вихід: створювати власні «закони», використовуючи англійську правову традицію, правові норми, що виникли в Америці, і власний здоровий глузд. «У хаосі невизначеності щодо законів, землі та прав власності поселенці зрозуміли, що головне — жити в мирі між собою, а для цього потрібен хоч якийсь порядок, нехай навіть він буде поза рамками легального закону», — пише де Сото. Результатом стали дві різні правові та економічні системи: одна — кодифікована, друга — та, що застосовується в житейській практиці.

Сквотери почали винаходити власні різновиди прав власності, відомі як «права томагавка», «права хатини» та «права посівів». Для закріплення «права томагавка», пише автор, було достатньо окільцювати кілька дерев біля джерела й позначити хоча б один стовбур ініціалами того, хто провів облаштування. Наприкінці американської революції ця практика поширилася настільки, що один армійський чиновник писав міністру оборони: «Ці люди на прикордонних територіях звикли займати найкращі землі, для чого використовують „права томагавка", або облаштування, як вони це називають, і передбачається, що це в достатній мірі закріплює їхнє право власності».

Загнавши людей у тінь, держава нічого не робить для реальної зміни ситуації.

Думаю, багато хто пам'ятає цю цитату де Сото: «Навіть у найбідніших країнах у бідняків є заощадження. І обсяг цих заощаджень грандіозний: у 40 разів більше, ніж уся сума іноземної допомоги, наданої світові після 1945 року».

Він наводить приклад Єгипту, де накопичені бідняками багатства у 55 разів перевищують суму прямих іноземних інвестицій, включно з витратами на будівництво Суецького каналу та Асуанської греблі. На Гаїті, у найбіднішій країні Латинської Америки, сумарні активи бідняків більш ніж у 150 разів перевищують суму іноземних інвестицій, отриманих після 1804 року, коли країна перестала бути французькою колонією.

«Якби Сполучені Штати вирішили довести бюджет іноземної допомоги до рекомендованого ООН рівня — 0,7% від національного доходу, — найбагатшій країні світу знадобилося б понад 150 років, щоб закачати в найбідніші країни світу ресурси, якими ті вже володіють», — стверджує економіст. Тобто більшість держав світу в буквальному сенсі сидять на мішках із грошима й нічого не роблять для того, щоб ці кошти можна було перетворити на капітал.

Більше того, держави часто не в змозі впоратися з власним регулюванням. В одній країні, пише економіст, місцева газета вирішила з'ясувати, на якій землі збудована резиденція прем'єр-міністра. Виявилося, що й земля, і будова нелегальні. У Перу державні чиновники, як і всі інші перуанці, вдаються до тактики нелегального захоплення землі. Так, 15 липня 1984 року сім тисяч родин захопили 640 га землі поблизу ущелини Айякан — захоплення було організоване самою Радою столиці, а більшість загарбників були або держслужбовцями, або працівниками організацій, які важко зарахувати до позалегальних.

Цікаво, що все те саме ще зовсім недавно відбувалося в країнах, які ми сьогодні вважаємо розвиненими. Так, в Англії існували закони, що гарантували попит монополіям: «У 1571 році з'явилося правило, що зобов'язувало всіх громадян носити по неділях англійські вовняні шапки. У 1662 році правила вимагали, щоб покійників ховали в англійських вовняних тканинах». Як пише де Сото, до кінця XVII століття необхідність зважати на закони настільки зросла, що приблизно 3% жителів Англії були юристами. У Франції за Людовіка XIV усі правила, що стосуються виробництва, були зведені в чотири томи загальним обсягом у 2200 сторінок — плюс три додаткові, де описувалися практично всі види виробництва. Наприклад, виробництво ліонського шовку регламентували 208 статей.

Так само, як сьогодні в країнах третього світу, люди, які рушили із села до міста в країнах Західної Європи, не могли вписатися в тотально зарегульовану економіку. Вони оселялися навколо міст, створюючи «позалегальні поселення». Привілеї гільдій поширювалися лише на міста, тому тіньова економіка перебувала за їхніми межами. Адам Сміт писав: «Якщо ви хочете, щоб ваша робота була виконана пристойно, її слід замовляти на околицях <у позалегальних поселеннях>, де працівники, не маючи виняткових привілеїв, покладаються лише на свій характер <репутацію>, а потім ви маєте контрабандою <щоб не бачила влада> доставити готову роботу до міста».

У всіх перелічених випадках — у сучасних країнах третього світу, меркантилістських Англії, Франції та Іспанії, а також «країнах, що розвиваються» США — відповідь держави на зростання тіньового сектору була одна — подальше зростання регулювання. Як і в сучасному Перу, меркантилістська бюрократія збільшувала витрати ділових операцій замість того, щоб зменшувати їх. Коли англійці налагодили виробництво дешевших набивних ситців, то французи, намагаючись захистити свою текстильну промисловість, ухвалили численні закони, що забороняють використання та виробництво таких тканин. Щоб контролювати дотримання цих правил, уряд Людовіка XIV навіть запровадив інститут «промислових інспекторів».

«Мало знайдеться англійців, які б щодня протягом усього життя не порушували безкарно якихось законів… і лише розпусні та продажні намагалися домогтися виконання цих законів», — зазначав англійський письменник Олівер Голдсміт у 1762 році.

У США найгостріше зіткнення державного права з реальністю сталося з питання прав на землю. Британське земельне право ґрунтувалося на феодальних практиках і було непридатним для умов колоній, які мали щонайменше одну принципову відмінність — велику кількість вільної землі. В умовах правової плутанини, коли одна й та сама ділянка землі могла належати кільком різним людям, розвинулося таке явище, як сквотерство — самовільне захоплення землі. Американський уряд теж регулярно ухвалював репресивні закони й посилав війська проти сквотерів, знищуючи їхні ферми та посіви.

А тепер найцікавіше. Чому ж одні країни вирвалися вперед, тоді як інші надовго, якщо не назавжди, відстали?

Держава сама по собі не здатна на якісь результативні та продумані дії. Через свою природу вона здатна лише реагувати на виклики, і ця реакція майже завжди має вигляд нових заборон і нового регулювання — при цьому попередні фіаско зовсім її не зупиняють. Як ми вказували вище, влади «країн, що розвиваються», в буквальному сенсі сидять на мішках із грошима, але нічого не роблять для легалізації цієї власності, яка дала б їм самим суттєве зростання доходів від того ж оподаткування. Сьогохвилинні тактичні інтереси у випадку держави завжди перемагають стратегічні задуми, якими б привабливими вони не здавалися.

Виявляється, що успішні та розвинені країни — це ті країни, де тіньовики перемогли

Це ті країни, де організований («Хлібна ліга» Кобдена), а частіше стихійний тиск позалегального сектору та створюваного ним звичаєвого права змусив державу відступити. Там, де це вдалося, тобто в Англії та США, люди отримали небачене зростання добробуту.

Цей процес був переважно стихійним. Коли 1563 року Англійський звід законів про майстрів і підмайстрів визначив рівні заробітної плати, що підлягали щорічному перегляду з урахуванням цін на предмети першої необхідності, багато тіньовиків рушили до провінційних міст або взялися створювати нові передмістя (позалегальні поселення), де державний контроль був не такий суворий або взагалі був відсутній, нагадує де Сото. Таким чином, тіньовики звільнялися від втручання гільдій, чия юрисдикція охоплювала лише міста.

З часом у легальних виробників не залишалося іншого виходу, як передавати за субконтрактами частину виробництва до приміських майстерень. Це ще сильніше звузило податкову базу — податки, відповідно, зросли. Збільшилося безробіття, почалися хвилювання, міграція до передмість посилилася ще більше, а практика субконтрактних договорів із позалегалами розширилася. Так розпочався процес ослаблення гільдій.

«Ця еволюція була результатом ряду випадкових подій і умов, специфічних для Англії. Одним з них стало люте суперництво між короною та парламентом, який починаючи з XVII століття боровся за контроль над економікою. Те, що одна сторона забороняла, інша дозволяла. Існувала навіть конкуренція між різними типами судів, і можна було виграти в одному суді процес, програний в іншому», — пояснює економіст.

Там, де держава щосили опиралася тіньовикам, люди отримали потрясіння та революції, як у Франції та Росії, або стагнацію, як в Іспанії. За оцінками економіста Елі Гекшера, понад 16 тисяч контрабандистів і підпільних виробників були страчені французькою владою за законом про набивні ситці, не кажучи вже про засланих на галери чи покараних іншими способами. Така жорстокість пояснювалася не лише прагненням захистити наявні виробництва, а й тим, що нова технологія виробництва різнокольорових ситців ускладнювала збір податків. Обчислити виробників однокольорових тканин (і перевірити, як вони сплачують податки) нескладно, а з різнокольоровими завдання ускладнюється. Фіскальну ревність де Сото називає однією з головних традиційних рис меркантилізму.

Фактично держави, які ми сьогодні називаємо «розвиненими», просто прийняли статус-кво, визнавши звичаєве право тіньовиків. До кінця XIX століття американські політики та судді провели велику роботу з кодифікації прав власності, але шлях їм прокладали сквотери. Те саме вірно й щодо поселень, стверджує де Сото: коли 1862 року Конгрес ухвалив знаменитий Закон про гомстеди (що обіцяв безкоштовно 160 акрів землі кожному поселенцеві, який бажає протягом п'яти років жити на ній і обробляти її), він лише узаконив правило, вже реалізоване самими поселенцями.

«Попри всі легенди, що огортають Закон про гомстеди, — пише економіст, — більшість поселенців влаштувалася на землі ще до його ухвалення Конгресом».

«В історичному плані Закон про гомстеди знаменує собою закінчення довгої, виснажливої та непримиренної ворожнечі між елітарним законодавством і новим порядком речей, створеним натиском масової імміграції та грандіозного поселенського руху, що поставили питання про створення відкритої та стійкої соціально-політичної системи».

Зараз я залишаю осторонь питання, наскільки ефективною може бути запропонована де Сото легалізація. Я впевнений, що це півзаходи, які в кращому разі здатні принести тимчасове полегшення. Це питання складне й об'ємне, і немає сенсу обговорювати його в і без того немалому тексті. Подивімося на речі з погляду тих, хто міркує в термінах «сильна й багата Україна» та «потрібно переймати досвід західних країн», тобто з погляду «прогресивної громадськості».

Чого вчить нас обширний матеріал, зібраний Інститутом  свободи та демократії за кілька десятків років? Очевидно, що розвинені країни стали такими, оскільки там свого часу перемогла «тіньова економіка». Щоб зробити те саме, ми повинні:

По-перше, зрозуміти, що держава ніколи «раптом» не проведе реформи, які зроблять нас сильними й багатими. Ще раз нагадаю про цифри омертвленого капіталу в країнах, що розвиваються, який держава може привести в дію одним помахом руки. Вона не робить цього через свої системні обмеження, а не через корумпованість чи глупоту.

Відповідно, не можна ставитися до держави як до розв'язання проблем. Держава — це завжди ворог. «Позалегали підривали самі основи меркантилістського порядку, оскільки були конкурентоспроможні, діяли агресивно й розглядали владу як своїх ворогів», — пояснює голова Інституту свободи та демократії. Багато представників влади, за його словами, перебували в упевненості, що ці нові американці кричущим чином порушують закони й заслуговують на покарання, ось тільки покарати їх було непросто. Навіть коли Джордж Вашингтон, батько Сполучених Штатів, спробував виселити нахаб, які самочинно оселилися на його землі у Вірджинії, юрист попередив його, що, «якщо суд прийме його бік і дозволить виселити загарбників, вони, швидше за все, спалять його комори та огорожі».

По-друге, розуміти, що державі нічого не можна пояснити й її неможливо ні в чому переконати. Її можна лише змусити або примусити прийняти наявний стан речей. Засобом, який справді працює, є не «національний лідер» і взагалі не політична дія. Імена лідерів, які привели зрештою Англію та США до процвітання, здебільшого невідомі — і це не імена політиків, а імена підприємців і «ватажків» різних ситуативних об'єднань.

Ефективним способом примусу держави до миру є стихійне підприємництво й взагалі не контрольована державою діяльність. Вона і породжене нею звичаєве право і є джерелом перемоги. «Постійні напади парламенту на привілеї, що надаються виконавчими органами влади, конкуренція між судами та розширення тіньового сектору стали причиною того, що монополії поступово позбулися правового захисту», — розкриває де Сото секрет успіху.

Розширення тіньового сектору є тут ключовим. Тому все, що йде на користь цьому розширенню, — добре, а все, що його послаблює, — погано.

Звідси випливає, що люди, які хочуть «перейняти досвід розвинених країн» і збудувати «сильну й багату Україну», мають захищати все, що утворює стихійні порядки, і боротися з усім, що їм заважає. Скасування єдиного податку, запровадження касових апаратів, боротьба з готівкою та контрабандою — усе це має зустрічати опір прогресивної громадськості, якщо вона справді хоче «сильної й багатої України», а не є звичайною обслугою чиновництва. Замість того щоб організовувати незліченні партії, тобто грати в державну гру за правилами держави, потрібно діяти там, де вимагає ситуація. Загалом, підтримувати «стихію» й організовуватися для відсічі на особливо небезпечних напрямах.

Звідси ж випливає, що чим вища конкуренція серед агентів держави, тим краще. Якщо ми хочемо «сильної й багатої України», не можна допускати посилення контролю держави над життям людей і концентрації політичної влади. Англійська та американська держави XVIII–XIX століть були слабкими державами. Саме тому самі ці країни стали «сильними й багатими». Так, у період з 1763 по 1768 рік Законодавчі збори Пенсільванії намагалися зупинити захоплення земель «під страхом смертної кари», а солдати, підкоряючись губернаторові, виганяли незаконних поселенців із зайнятих ними ділянок. Попри це, кількість сквотерів подвоїлася. У відповідь «розлючений губернатор проголосив, що загарбники індіанських земель підлягають судовому переслідуванню. Але неможливо було знайти ні відповідного судді, ні досить поступливих присяжних і надійної в'язниці».

Зрозуміло, що реальний рецепт того, як Захід став багатим, виглядає для більшості активістів дещо шокуючим. Але їм не залишається нічого іншого, як змінити свою позицію майже з усіх питань на 180 градусів, — або визнати, що їхні засоби суперечать проголошуваним ними цілям.

Фото: Flickr/Wayne Grivell, DeShaun Craddock, Adrian Kinloch

https://reed.media/de-soto/