ЄС перед точкою неповернення. Чи витримає Євросоюз виклики 2017 року

Фото CityPortal.gr. Про наростання європесимістичних, євроскептичних і просто популістських тенденцій у країнах ЄС уперше серйозно заговорили після виборів до Європейського парламенту в травні 2014 року.

На той час цю тенденцію здебільшого пояснювали наслідками фінансової кризи, які особливо гостро відчувалися в країнах умовного Півдня.
Символом цих проблем стала Греція – глибинна криза призвела до відходу з активної політичної сцени двох системотворчих партій, що домінували десятиліттями, правоцентристської «Нової демократії» та соціалістичного ПАСОК. З січня 2015 року при владі перебуває на перший погляд неймовірна коаліція ліворадикальної СІРІЗА та праворадикальної АНЕЛ, а в парламенті надійно закріпилася невелика фракція неонацистської партії «Золота зоря».

По суті, Греція, яку часто називають «колискою Європи», першою показала новітній європейський тренд.

Коли наслідки фінансової кризи та її подолання доповнилися кризою біженців, популізм, євроскептицизм, суспільна поляризація почали нарощувати оберти по всьому континенту. У політичному ландшафті ЄС почалися тектонічні зсуви.

Партії та рухи, які ми дуже узагальнено називаємо «популістами», надзвичайно різноманітні: вони можуть бути правими чи лівими, консервативними чи революційними, більш чи менш радикальними. Проте знаменник, що їх об'єднує – це євроскептицизм.
У євроскептицизму, знову ж таки, безліч облич. Деякі рухи керуються своїм баченням ЄС як союзу суверенних держав, які співпрацюють у певних сферах, проте зберігають контроль над більшістю політик. Інші зосереджуються на критиці окремих сфер інтеграції – наприклад, свободи пересування в Шенгенській зоні чи доцільності перебування в зоні євро.

Найрадикальніший варіант – це вихід країни з ЄС.

Станом на початок 2017 року оптимізм викликає той факт, що Греція все ж залишається єдиною країною ЄС, якою керує відверто популістський уряд. Більше того, ЄС вдалося нейтралізувати його радикальні ініціативи через невеликий розмір країни та її залежність і у фінансовому плані, і в контексті вирішення кризи біженців.

Більше занепокоєння на європейському рівні викликають правоконсервативні уряди Польщі та Угорщини, які перебувають у стані перманентного конфлікту з європейськими інститутами не лише щодо планів розселення біженців, а й обраного шляху внутрішнього розвитку. Конфлікт навколо обмеження урядом ПіС повноважень Конституційного суду та утисків ЗМІ завів у глухий кут стосунки Польщі та ЄС і навіть призвів до погроз застосування санкцій.

Проте вразливість політичних систем зростає. Суспільна поляризація розбиває традиційні партійні структури й посилює нестабільність.
В Іспанії епопея із затвердженням уряду Маріано Рахоя тривала понад 9 місяців, із проблемами перезатверджувався уряд Енди Кенні в Ірландії, в Австрії вдалося обрати президента лише з другої спроби, правоцентристи віддали владу соціалістам у Литві, а технократи – у Румунії, популярність президента Франції останніми місяцями вимірюється однозначними цифрами, а «Альтернатива для Німеччини» здобула важливі перемоги на місцевих виборах.

Нестійкі системи схильні до ефекту доміно: обрання Румена Радева президентом Болгарії в листопаді 2016-го потягло за собою необов'язкову відставку уряду Бойка Борисова та призначення парламентських виборів на весну 2017 року. Також до нових парламентських виборів усе ще може призвести невдача конституційного референдуму Маттео Ренці в Італії. В обох випадках реальною залишається загроза перемоги популістських сил, соціалістів у Болгарії та руху «П'ять зірок» в Італії, уже в 2017 році.

Зрештою, у багатьох країнах євроскептичні партії за останні роки посилили своє представництво в парламенті: ідеться про Словаччину, Нідерланди, Польщу, Фінляндію, Австрію, Швецію, Іспанію та ін.

Показово, що якщо раніше праворадикали й популісти були винятком, а їхні спорадичні успіхи наштовхувалися на стіну неприйняття (казус Йорґа Гайдера 1999 року викликав дипломатичні санкції проти Австрії), то сьогодні вони перетворюються на норму політичного життя.

Радикали та популісти, які не пройшли до влади, опосередковано впливають на еволюцію політики мейнстримових партій. Останні, намагаючись хоч якось врятувати власні рейтинги, нерідко починають модифікувати свою політику та риторику.

Показовий тут приклад Нідерландів, де прем'єр не ризикнув піти проти рішення формально консультативного референдуму, або ж Франції, де на праймеріз правих і центристських сил переміг представник консервативної платформи, не кажучи вже про фатальне рішення Девіда Кемерона провести референдум щодо Brexit.

Тож кожен наступний цикл виборів у країнах ЄС дедалі гостріше ставить питання, чи встоїть система, чи кількість одного разу перейде все-таки в нову якість і нову реальність.

Поступове нарощування політичної ваги популістських і євроскептичних сил навіть у середніх і невеликих державах може мати значний кумулятивний ефект.

Проте основну увагу в 2017 році буде прикуто до президентських і парламентських виборів у Франції та Німеччині, які здатні принести перезавантаження у двох ключових країнах.

Ангела Меркель, яку вже встигли проголосити останньою хранителькою ліберальних цінностей та європейської єдності, перебуває під шаленим тиском, тому передвиборна боротьба відбиратиме значну частку її часу та ресурсів. Зростання на тлі терактів популярності «Альтернативи для Німеччини», яка цілком може пробитися до Бундестагу, і повернення в німецьку політику важковаговика Мартіна Шульца, колишнього голови Європарламенту, не робить її простішою.

І хоча Соціал-демократична партія Німеччини в опитуваннях значно відстає від ХДС-ХСС Меркель (22% проти 35%), вона може або залишитися важливим членом коаліції, або створити «червоно-червоно-зелену» коаліцію із зеленими та лівими.

На поточному етапі передвиборної кампанії у Франції однозначно домінують праві сили. Рейтинг кандидатів у президенти очолюють праворадикальна популістка Марін Ле Пен («Національний фронт») і правий консерватор Франсуа Фійон («Республіканці»).

Ці два головні кандидати, хоча й суттєво відрізняються за своєю економічною платформою, проте в зовнішній політиці відстоюють споріднені ідеї відновлення впливу Франції на міжнародній арені, боротьби з ісламістами, балансу сил і співпраці з Росією. Соціалісти, як здається, змирилися з неминучістю власної поразки й більше стурбовані спільним майбутнім своєї партії, її безпосереднім виживанням.
Важливо, що через місяць після президентських у Франції відбудуться парламентські вибори, які, можливо, приведуть до парламенту «Національний фронт».

Треті за значенням парламентські вибори відбудуться 15 березня в Нідерландах.

Поведінка прем'єра Марка Рютте і у 2016 році значною мірою визначалася передвиборною логікою та падінням популярності власної партії, що призвело до значних ускладнень на євроінтеграційному шляху України. Його основний конкурент з «Партії свободи» Герт Вілдерс (чий рейтинг, за різними опитуваннями, становить 31-33% проти 26-28% у Рютте) є одним з найактивніших євроскептиків на континенті, збирається проводити референдум із питання членства в ЄС на кшталт британського й не вагатиметься, домагаючись остаточного провалу Угоди про асоціацію з Україною.

Зважаючи на високий рейтинг партії Вілдерса, єдиною альтернативою його уряду може стати лише нестабільна коаліція всіх інших політичних партій.

Отже, 2017-й, ювілейний рік сімдесятої річниці підписання Римського договору, що поклав початок ЄС, стане визначальним у тому, чи дійде процес переформатування європейського політичного ландшафту до точки неповернення, зафіксувавши нову якість ЄС, віддалену від ідеалів «дедалі тіснішого союзу», і чи зможе Україна адаптувати свою політику європейської інтеграції до нових умов і нових викликів.