Джордж Сорос: Європейський союз перебуває на межі розвалу

Задовго до того, як Дональд Трамп переміг на виборах президента Сполучених Штатів, я надіслав листівку моїм друзям, у якій написав: «Ці часи не звичайні. Бажаю вам усього якнайкращого в цьому тривожному світі.» Тепер я відчуваю потребу поділитися цим посланням з усім світом. Але до того, як я зроблю це, я маю розповісти вам, хто я є і які мої переконання.

Я – вісімдесятишестирічний угорський єврей, який отримав громадянство США після Другої світової війни. Я навчився в дитячому віці, як важливо, який політичний режим панує в країні. Я здобув повчальний досвід, коли 1944 року Угорщину було окуповано Гітлером. Імовірно, мені не вдалося б вижити, якби не мій батько, який усвідомив на той момент серйозність ситуації. Він зумів виготовити фальшиві посвідчення особи для членів родини й для інших євреїв, і з його допомогою більшість із нас вижили.

1947 року з Угорщини, яка в той момент уже була під комуністами, я втік до Англії. Будучи студентом Лондонської школи економіки, я потрапив під вплив філософа Карла Поппера, і я розвинув мою власну філософію, яка будувалася на двох поняттях. І ці поняття — схильність до помилок і схильність до рефлексії. Я розмежував два види політичних режимів: ті, в яких люди обирають собі лідерів, після чого ці лідери дбають про інтереси електорату, і ті, в яких правителі схильні до маніпуляцій, щоб служити власним інтересам. Будучи під впливом Поппера, я назвав перший вид режимів відкритим суспільством, другий вид – закритим.

Ця класифікація дуже спрощена. Протягом історії існувало безліч проміжних варіацій, від чудово функціонуючих моделей до таких, що не відбулися, держав, які проходили через певні ситуації. Я став активним прихильником першого виду держав і опонентом другого виду.

Я вважаю, що поточний момент в історії дуже болісний. Відкриті суспільства перебувають у кризі, і численна різноманітність закритих суспільств – від фашистської диктатури до мафіозних держав – зростає. Як могло таке статися? Єдине пояснення, яке я знаходжу для себе, полягає в тому, що обрані лідери не змогли задовольнити легітимні очікування громадян і не змогли відповідати їхнім прагненням. Унаслідок цього електорат розчарувався в поточних версіях демократії та капіталізму. Якщо простіше, то багато людей відчули, що еліти вкрали в них демократію.

Після колапсу Радянського Союзу Сполучені Штати, будучи єдиною суперсилою, однаково дбали про принципи демократії та принципи вільних ринків. Головною відмінною рисою цього періоду стала глобалізація фінансових ринків, яку очолювали люди, що доводили, що глобалізація збільшує багатство. Зрештою, якщо переможці винагородять переможених, у них усе одно залишиться дещо.

Ці аргументи були брехливими, тому що вони не врахували той факт, що переможці дуже рідко, якщо взагалі коли-небудь, винагороджують переможених. Це була перемога тих, хто вірить у безперешкодну свободу ринків. Цих людей я називаю «ринковими фундаменталістами.» Оскільки капітал – це незамінний інгредієнт економічного розвитку, і оскільки кілька країн у світі здатні самостійно генерувати капітал, то глобалізація почала поширюватися, як пожежа. Фінансовий капітал отримав можливість вільно рухатися світом, уникаючи оподаткування та регуляцій.

Глобалізація мала значні економічні та політичні наслідки. Вона забезпечила певне зближення між бідними та багатими країнами, але вона збільшила майнове розшарування і в бідних, і в багатих країнах. У розвиненому світі вигоди дісталися головним чином великим власникам фінансового капіталу, які становлять 1% усього населення. Відсутність політики, яка змогла б забезпечити перерозподіл вигод, стала причиною незадоволеності в суспільстві, чим скористалися опоненти демократії. Але були й ще чинники цієї незадоволеності, особливо в Європі.

Я гаряче підтримував ідею Європейського Союзу з моменту його утворення. Я розглядав його як втілення відкритого суспільства: асоціація демократичних держав, які жертвують частину свого суверенітету заради спільного блага. Він стартував як сміливий експеримент у формі «поетапної соціальної інженерії», кажучи мовою Поппера. Лідери поставили досяжні цілі й задали фіксовані строки, після чого, усвідомлюючи, що за кожним кроком уперед настане наступний крок, вони мобілізували політичну волю, яка була потрібна для втілення запланованого. Саме так із європейських вуглевидобувних і сталеливарних громад і виник ЄС.

Але потім усе пішло зовсім не так. Після краху 2008 року добровільна асоціація рівноправних держав трансформувалася в союз кредиторів і боржників, у якому боржники зіткнулися зі складнощами виконання своїх зобов'язань, унаслідок чого кредитори наклали на них умови, які мали дотримуватися останніми. Цей союз ніколи не був ні добровільним, ні рівноправним.

Німеччина стала гегемоном у Європі, але вона не впоралася із зобов'язаннями, які виконує успішний гегемон, а саме, вона через свою короткозорість не змогла поглянути далі власного інтересу, забувши про людей, які залежали від неї. Порівняйте поведінку США після Другої світової війни та поведінку Німеччини після краху 2008 року: США розпочали реалізацію плану Маршалла, який призвів до виникнення ЄС; Німеччина ж наполягла на ухваленні програми жорсткої економії, дбаючи про свої інтереси.

До свого возз'єднання Німеччина була головним двигуном європейської інтеграції: вона завжди бажала зробити внесок і навіть більше, щоб задовольнити тих, хто ставав перепоною на цьому шляху. Пам'ятаєте, як Німеччина погодилася на вимоги Маргарет Тетчер щодо бюджету ЄС?

Але возз'єднання Німеччини виявилося дуже дорогим. Коли впав Lehman Brothers, Німеччина вважала, що вона недостатньо багата, щоб брати на себе додаткові зобов'язання. Коли європейські міністри фінансів заявили, що тепер жодному системно важливому фінансовому інституту не буде дозволено впасти, Канцлер Німеччини Ангела Меркель, коректно прочитавши бажання електорату, оголосила, що кожна держава ЄС має відповідати за власні інститути. Це і був старт процесу дезінтеграції.

Після краху 2008 року ЄС і єврозона почали ставати дедалі дисфункціональнішими. Основні умови існування ЄС стали дедалі менше нагадувати те, що було записано в Маастрихтській угоді, але зміна самої угоди стала вкрай складною справою, а потім і взагалі нездійсненною через неможливість ратифікації цих змін. Єврозона стала жертвою застарілих законів. Такі потрібні реформи могли б бути розпочаті лише після знаходження лазівок у цих старих законах. Таким чином, європейські інститути ускладнювалися дедалі більше, а це стало причиною роздратування електорату.

Зростання антиєвропейських рухів ще більше ускладнило функціонування інститутів. І ці дезінтеграційні сили отримали потужний поштовх у 2016 році, спочатку після Brexit, потім після перемоги Трампа в США, а згодом і на італійському референдумі 4 грудня, коли громадяни цієї країни більшістю сказали «ні» конституційній реформі.

Демократія перебуває в кризі. Навіть США, що є світовим лідером демократії, обрали шахрая, який згодом захотів би стати диктатором. Хоча Трамп пом'якшив свою риторику після того, як переміг на виборах, він не змінив ні своєї поведінки, ні своїх радників. Його кабінет складається з некомпетентних екстремістів і генералів у відставці.

Що на нас чекає попереду?

Я впевнений, що демократія покаже свою стійкість у США. Конституція та інститути цієї країни, зокрема четверта влада, достатньо сильні, щоб протистояти надмірній пилі виконавчої гілки влади. Таким чином, тому, хто хотів би стати диктатором, не судилося виконання бажань.

Але США будуть стурбовані внутрішніми проблемами в найближчому майбутньому, тому вони не зможуть захистити й просувати демократію в решті світу. Навпаки, Трамп більше нагадуватиме диктатора. Це допоможе одним диктаторам світу налагодити стосунки зі США, а іншим уникнути втручання Америки. Трамп віддасть перевагу угодам перед захистом принципів. На жаль, це сподобається його електорату.

Я дуже занепокоєний долею ЄС, який перебуває в небезпеці потрапити під вплив російського Президента Володимира Путіна, чия концепція уряду не вкладається в принципи відкритого суспільства. Путін – не пасивний вигодонабувач недавніх подій, він багато працював, щоб усе відбулося саме таким чином. Він усвідомив слабкість свого режиму: цей режим може експлуатувати природні ресурси, але він не може генерувати економічне зростання. Він відчув загрозу «кольорових революцій», які сталися в Грузії, Україні та в інших країнах. Спочатку він спробував контролювати соціальні медіа. Потім він зробив блискучий хід, коли почав експлуатувати бізнес-модель соціальних медіа, поширюючи дезінформацію та фейкові новини, і тим самим дезорієнтуючи електорат і дестабілізуючи демократії. Саме так він допоміг обранню Трампа.

Подібне, імовірно, станеться під час європейських виборів 2017 року в Нідерландах, Німеччині та Італії. У Франції двоє провідних претендентів близькі з Путіним, і вони прагнуть його задобрити. Якщо будь-хто з них виграє, то домінування Путіна в Європі буде доконаним фактом.

Я сподіваюся, що європейські лідери та громадяни зрозуміють небезпеку, яка загрожує їхньому звичному життю та цінностям, на яких був заснований Європейський Союз. Проблема в тому, що метод, який використав Путін для дестабілізації демократії, не може бути використаний для відновлення поваги до фактів і збалансованого погляду на дійсність.

На тлі низького економічного зростання та міграційної кризи, що вийшла з-під контролю, ЄС перебуває на межі розвалу, подібного до того, що зазнав на собі Радянський Союз на початку 1990-х. Для тих, хто вірить, що ЄС потрібно рятувати, щоб утілити в ньому первісний задум, той має робити все можливе, щоб досягти кращого результату.