Future Indefinite*

Фото: Сергій Плиткевич  Велосипедист мчав униз вузькою звивистою гірською дорогою, періодично озираючись назад і заплющуючи очі, наїжджаючи на дрібне каміння, ухиляючись від каменюк, що летіли з неба, й відбиваючись від спроб зіштовхнути його в прірву. Так пролетіли 2014-й і 2015-й роки.

Велосипедист спустився з гір на горбисту болотисту місцевість. З покореженим колесом, напіввідваленим сидінням, у синцях і саднах. Нарешті настав час полегшено зітхнути.

Але під колесами майже болото. І крутить велосипедист педалі, проте рухається ледь-ледь, а ноги втомлюються дедалі більше, а дихання важке, а садна не загоюються.

І якщо в момент шаленої гірської їзди здавалося, що залишилося проскочити крутий поворот, і далі буде широке шосе, і можна буде перепочити, то зараз ні кінця, ні краю дорозі не видно, і цього останнього, вирішального повороту немає й не передбачається. Добігав кінця 2016 рік.

* * *

Шлях наш виявився довгим і непростим. Він виснажує до повного знемоги того, хто крутить педалі, тоді як дехто, який примостився на багажнику, живий, здоровий, бадьорий і веселий.

Активна частина суспільства, яка була драйвером перетворень, спочатку, скажімо чесно, не була однорідною. Там були й ті, хто чесно й абсолютно щиро хотів кращого життя для всіх, а не лише для своєї власної родини, але просто до кінця не розумів, як це благе намірення реалізувати.

Багато з них, до речі, досі роблять свою справу, не надриваючись на телеефірах. Але вони чортзна-як втомилися — у минулому житті їхня праця була набагато результативнішою.

Були романтики, будівничі «сіл Сонця», милі, загалом, люди, але які постраждали від відсутності в шкільній програмі предметної критики Томмазо Кампанелли.

Були класичні авантюристи, для яких процес набагато важливіший за результат. Були ті, хто скористався соціальним… ні, не ліфтом. Щоб проміняти базарний рекет на законотворчість, потрібен трамплін.

І той, хто нарешті реалізував свою мрію, — перестав плювати вслід «Мерседесу» й сам сів на його заднє сидіння. І ті, хто починав свою національно-патріотичну діяльність на гроші одного зі «злочинних» режимів, а тепер продовжує її з матеріальною підтримкою країни-агресора. Робота провокатора непроста, вимагає акторських здібностей, а платять за неї в «кривавому» театрі більше, ніж у класичному.

Усі ці групи товаришів опинилися в різних гілках влади й продовжують затягувати туди собі подібних, тісно переплітаючись там з тими, хто спочатку ставив собі завдання не змінювати правила, а просто викинути клептократичну компанію «младореформаторів» часів пізнього Януковича. У місцях переплетення іскрить, але, як не дивно, кожна з цих угруповань своїх цілей досягає.

Романтики з радісним здивуванням пізнають світ, здобувають життєвий досвід і першим ділом пишуть про це пости, діляться знаннями з «темними неосвіченими» масами. У процесі пізнання розвивальні іграшки, у ролі яких виступають державні інститути, ламаються, але ж ніхто не придумав кращого навчання, ніж метод спроб і помилок. Правда, наші високошановні стратегічні партнери?

Схеми «злочинної влади» працюють, хоч і в менших обсягах (країна все-таки збідніла), але з колишньою ефективністю. Різниця лише в тому, що Сім'я Януковича чомусь вважала своє перебування при владі вічним, а її наступники як-не-як здогадуються про тимчасовий характер того, що відбувається. І це було б добре, якби ці здогади не прискорювали процес всмоктування. Щоб жоден день, жодна хвилина не минали дарма, щоб потім не було мучливо соромно за безцільно проведене засідання бюджетного комітету. Мимоволі починає здаватися: якби вони були самовпевненішими, «Центренерго» було б цілішим.

Ви ще питаєте, чому ця влада неефективна? А як може бути ефективним гібрид романтика, авантюриста й злодія? Коли романтик неадекватний, але активний, авантюрист бадьорий, а злодій — тихий, але наполегливий? І єдине, що їх об'єднує, — повна відсутність відповідальності за долю держави, якою вони керують. Частини тіла гібрида рухаються в різних напрямках, він при цьому видає гучні звуки, що свідчать про PR-метеоризм, а нечисленні чесні професіонали не можуть реально вплинути на рух організму. Одна частина їх не чує, а інша — відторгає…

Більшість суспільства, та сама, неактивна, своїм обивательським способом життя така, що перешкоджає руху вперед, працює й втомлюється — як від війни, яку вже намагається не помічати, так і від спроб прожити на копійки, що називаються зарплатою та пенсією.

Його настрої непомітні в повсякденному житті й проявляються лише під час соцопитувань, після публікації яких романтики, схильні до месіанства, впадають у ступор, а вийшовши з нього, вимагають від партнерів додаткові гранти на інформаційну підтримку реформ.

Це ретроградне населення вимагає не гарних презентацій, вони потрібні донорам для звітності. Йому потрібна чесність чи принаймні її ілюзія. Населення не любить, коли з ним махлюють, а ознаки цього бачить регулярно. Е-декларації лише в цифрах підтвердили факт махлювання, який усі відчували раніше. 

Населення має відчувати довіру, а саме — впевненість у тому, що народний трибун не лише захоче, а й зможе реалізувати обіцяне. З довірою в усіх без винятку публічних печерських лідерів нашої країни — катастрофа.

А що відбувається, коли довіру та підтримку дій влади навіть у благополучних країнах втрачено, натякає рік, що минає, і на пальцях покаже той, що настає.

Коли влада перестає помічати співгромадян, які не люблять ходити на вибори; коли навіть у найблагополучніших колись європейських країнах люди втрачають почуття безпеки; коли в їхній звичний уклад вриваються абсолютно чужі прибульці, які говорять незрозумілими мовами, і ніхто не збирається з народом не лише радитися, а й хоча б пояснити, як йому з усім цим жити, — відбувається коротке замикання, йде дим і приходить Ле Пен.

І хоча Україна жила весь час своєї незалежності в популізмі, як у бульйоні (тільки не в поживному, а висмоктувальному), війна, зубожіння та руйнування світу удаваного комфорту призводять її жителя до стану дрібного тремтіння.

У світі, що стрімко змінюється, людина інтуїтивно намагається зачепитися за щось звичне. Дуже небагато хто готовий повністю піти у віртуальний світ френдстрічки (а в майбутньому — віртуальної реальності), де можна реалізувати найнездійсненніше — перетворитися на відважного лицаря, що рубає голову всякій наволочі, залишаючись у житті боягузливим і кволим слабаком. Розмовляти треба з населенням, саме розмовляти, а не виступати. Просто (але не примітивно) і відверто. Слухати його, населення, і чути. Тихо відповідати, без крику й закочування очей. Без істерик. Тільки по ділу. Дуже раціонально. Вірити при цьому в усе, що говориш. Підтверджувати сказане справами. Не обіцяти нездійсненного.

Це стосується й адекватної опозиції. Ось кого українці не заслужили за ці два роки, так це гарчачих і волаючих вождів. Це взагалі з російської віртуальної реальності, і перенесення її до нас — такий самий доказ проникнення російського світу, як і тричі прокляті серіали про ментів.

Якщо люди не зрозуміють і не приймуть логіку того, що відбувається, тоді й ділові люди при владі, і активісти з мандатами, які б'ються з ними, закінчать ніч виборів спільною депресивною пиятикою та з'ясуванням, хто в усьому винен. А день покаже, що все в цьому світі може бути тимчасовим — і місця в наглядових радах держкомпаній, і досягнення радикальних економічних реформ.

* * *

Так, ми на задвірках, але нам від цього не легше, тому що за останні роки ми стали надто залежними від цивілізованого світу.

Це, звісно, перспективніше, ніж залежність від російського світу, але просто залежністю нинішній стан уже не назвеш. Ми якось дуже швидко проскочили фазу підзвітності, трохи довше затрималися на підконтрольності й зупинилися на етапі повної керованості.

Управління з боку партнерів здійснювалося подекуди м'яко, іноді грубо, із шантажем і тиском, але часто без повного розуміння, з яким суспільством вони мають справу. Методи ці викликали глухе буркотіння в усіх владних печерських будівлях. Останнім часом воно зазвучало задерикуватіше напередодні вступу на посаду нового президента США. У Генпрокуратурі та МВС хихикають, поблажливо поплескуючи по плечу колег з НАБУ та САП. Українська влада готується до трансформації партнерів.

Республіканська адміністрація США незалежно від прізвища президента завжди відрізнялася від демократичної. Демократи історично несли світло прогресу в царства темряви — будували демократичні інститути, стимулювали ринкові реформи, одним словом, створювали на околицях світу симулякри західної цивілізації. З різним ступенем успіху, треба сказати. Республіканці сприймають світ таким, яким він є, і найменше стурбовані тим, як його змінити. Для них головне — ефективність, і їх особливо не турбує, як вона досягається. Свого часу ця тактика стала відома як політика «своїх сучих синів».

Так, підтримка адміністрацією Буша президента Грузії пояснювалася виключно тим, що він ефективно контролював країну, і найменше донорів турбували посадки до в'язниць опозиціонерів і розгін незалежних медіа.

Новим співрозмовником для адміністрації в Європі може стати президент Білорусі як людина, яка так само повністю тримає країну у своїх руках і не проти за чиєїсь допомоги послабити зашморг, закинутий зі сходу.

Президент Росії, обмовимося одразу, довгостроковим партнером бути не може, тому що якщо й є «сучим сином», то лише своїм власним. До того ж він, судячи з останніх твітів нового президента США, потрібен йому як актор другого плану в «ядерному шоу-бізнесі».

А тепер скажіть; з чисто прагматичного погляду, навіть забувши про те, що нинішня українська влада є похідною експериментів «Обами—Байдена», чи можуть вони бачити в ній партнерів? Вона що, ефективна?

Найпарадоксальніше в тому, що подібний підхід Петрові Порошенку набагато рідніший, ніж нудне моралізаторство Обами, яке вимагало довго, часто й з виразом смоктати тему різноманітних реформ. Трамп і Порошенко взагалі чудово знайшли б спільну мову. Девелопер девелоперові ока не виклюне.

Але є три проблеми. По-перше, звісно, незграбне розміщення яєць у кошиках кандидатів на американське президентство. По-друге, присутність у регіоні на сході персонажа, який відвертає увагу, набагато сильнішого. По-третє, і це головне — Порошенко є хоч і важливим, але одним з гравців, який так і не зумів збудувати систему влади, що функціонує без збоїв, є не надто популярним, а обставини збагачення його соратників принаймні сумнівні. І на це можна було б заплющити очі, якби весь цей час США через МВФ і напряму не відправляли Україні свої, хоч і скромні, але власні гроші, аудит витрачання яких, безсумнівно, ще попереду.

Буде цілком логічно, якщо нова адміністрація США замислиться про варіант якщо не зміни партнера всередині країни, то хоча б збільшення кількості цих самих партнерів. Єдиним законним способом реалізувати цю концепцію є парламентські вибори, і саме ця ідея може стати темою нових російсько-американських контактів. З тим, щоб після збовтування й проціджування визначити найбільші кристали, виловити їх і розпочати їх огранювання. До речі, одним із цих кристалів може стати й президентська сила, якщо доведе у вільному змаганні, що її претензії на домінування обґрунтовані.

І вже після перезавантаження, отримавши оновлену демократичну владу, прийде час розбиратися з Донбасом. Лише в цей момент нам усім буде потрібен сильний техаський характер нових американських лідерів, який і має змусити Путіна вивести з Донбасу продукцію військторгу, а також забрати додому своїх абреків і кунаків. А нам знадобляться мудрість і терпіння, щоб зберегти країну й не допустити, щоб у процесі реінтеграції (якщо вона відбудеться) у нас з'явилися нові лінії розмежування, десь в районі західного радянського кордону до 1939 р. Адже саме це, а не якийсь Донбас, і є стратегічною метою Росії, і ніхто від неї відмовлятися не збирається.

А якщо спроби реінтеграції розвіються, як ранковий туман, треба бути готовим до довгих років розвитку подій за «карабаським» сценарієм. І постійним мантрам про «гангрену» та «відрізати й забути», що не станеться, оскільки ми маємо справу не з місцевим запаленням, а з постійним, методичним, зовнішнім інфікуванням усього організму. Лікувати інфекцію ампутацією перестали близько тисячі років тому.

Звісно, ми всі знаємо масу прикладів, коли рішення на найвищому міжнародному рівні зависають у повітрі, бо десь на далекій землі отаман Вася не зрозумів їхньої глибини й вирішив висунутися на пару кілометрів західніше, по дорозі захопивши ешелон із вугіллям.

Це взагалі найнебезпечніше — коли всемогутні, як їм здається, світові лідери рухають фішки на карті, забуваючи про присутність на місцевості людей зі своїми слабкостями, уявленнями про прекрасне й ракетними системами залпового вогню. Тоді виходить Сирія, яка живим застереженням має стояти в нас перед очима. Коли працює артилерія, дебати про систему оподаткування, методи приватизації та енергоринок відходять на другий план, тому що податки ефективно збирає людина з автоматом, а озброєний контрабандист гарантовано перемагає митника. * * *

Майбутнє ніколи не визначене наперед, а сьогодні — особливо. Ми взагалі живемо не в теперішньому тривалому (Present Continuous) чи, тим більше, не в теперішньому доконаному (Present Perfect), а саме в теперішньому неозначеному (Present Indefinite) часі. І таким самим неозначеним, навіть надто, є наше найближче майбутнє.

Нам усім у найближчі дні краще відпочити. І фізично, і, головне, морально, тому що рік, що настає, вимагатиме більше спокою, розсудливості та впевненості й менше — розхристаних емоцій, істеричності та самодурства.

З Новим роком, що настає! Беріть з нього приклад — наступайте!

*Майбутнє неозначене — англ.