Підсумки-2016: безглузда метушня недоумкуватої мавпи

Рік, що минає, змусив повірити в усю цю нісенітницю зі східними календарями, згідно з якими різним рокам циклічно відповідає та чи інша тварина. І 2016 рік багато в чому відповідав своїй назві «року мавпи». Було багато дурнуватої, часто безглуздої мавпячої метушні.

Втім, не завжди й не для всіх ця метушня була безглуздою. Деякі персонажі стрімко багатіли, але таких було «переважна меншість». Наприклад, за результатами трьох кварталів року, що минає, суттєво зросла прибутковість ДТЕК «імені Ахметова» у зв'язку з різким підвищенням тарифів на електроенергію та комунальні послуги. До речі, окрім Ахметова, на цьому розбагатіли й структури, які пов'язують із Порошенком, оскільки вони володіють цінними паперами ДТЕК. Порошенко та його оточення багатіли також на корупційних схемах, про що яскраво змальовує у своїх одкровеннях втеклий депутат Онищенко. А деякі депутати отримують мільйони лише за те, що голосують за потрібні законопроекти, про що розповів той самий Онищенко. Деякі негідники взагалі наживаються на війні.

Але кількість тих, хто багатіє, повторимо, мізерна. Переважна більшість громадян продовжила бідніти через інфляцію, космічні комунальні тарифи, поглиблення економічної кризи та війну.

Щоб відвернути увагу суспільства від того, що бідна більшість стає ще біднішою, а багата меншість — ще багатшою, а війна перетворилася на спосіб збагачення і тому триватиме ще дуже довго, правляча верхівка запускає різного роду «мильні бульбашки» на кшталт євроінтеграції та безвізового режиму з Європою. Як і слід було очікувати, ці «мильні бульбашки» луснули. Замість безвізу Європа взагалі запропонувала безлісся, що є найяскравішою характеристикою справжніх «європейських цінностей».

Війні не видно ні кінця, ні краю, і буквально напередодні Нового року вона з новою силою нагадала про себе загостренням боїв на Світлодарській дузі, внаслідок чого 9 бійців загинули, а десятки поранені. Так званий Мінський процес виявився такою самою «мильною бульбашкою», як і безвіз.

І все ж у номінації «облом 2016 року» в перших лавах, безсумнівно, стоять безвіз і євроінтеграція, точніше фактичний провал цих затій. Досить прочитати текст рішення щодо процесу ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

«Угода про асоціацію з Україною не наділяє Україну статусом кандидата в члени ЄС, а також не створює зобов'язань надання такого статусу Україні в майбутньому; не містить зобов'язань гарантування колективної безпеки чи іншої військової допомоги або підтримки Україні; не надає українським громадянам чи громадянам Євросоюзу, відповідно, права проживати й працювати на території, відповідно, держав — членів ЄС або України; не вимагає додаткової фінансової підтримки з боку держав — членів ЄС для України».

Водночас Європа наполягає: «Сторони зобов'язані виконувати свої зобов'язання відповідно до угоди про асоціацію, їх дотримання контролюватиметься. Невиконання зобов'язань, у крайньому разі, може включати призупинення будь-яких прав або зобов'язань, передбачених угодою».

Таким чином, відмовляючись від будь-яких зобов'язань щодо України , Європа вимагає виконання зобов'язань Україною.

Рік, що минає, показав, що євроасоціація виявилася порожньою декларацією, позбавленою будь-якого сенсу, особливо з огляду на те, що зона вільної торгівлі з Євросоюзом реально не працює. Скасування мит під час експорту українських товарів до Європи зведено нанівець квотами. Наприклад, квота на цукор з України у 2016 році становила знущально низькі 20 тисяч тонн. Звісно, така квота була вибрана вже в січні. Характерно, що навіть для деяких країн Африки ця квота сягає півмільйона тонн.

Але мало не найголовнішою «мильною бульбашкою» 2016 року, безсумнівно, став безвізовий режим, який Україна не отримала і, схоже, в осяжному майбутньому не отримає. Підкреслимо, що це не розчарування, а саме «мильна бульбашка», оскільки будь-хто, хто хоч трохи «дружить із головою», розумів, що ніякого безвізу нам не бачити. Не кажучи вже про те, що навіть у разі отримання безвіз, по суті, нічого не дає, а для переважної більшості взагалі марний через відсутність коштів на туристичні поїздки до Європи, але вдаватися в цю тему не будемо, оскільки про це вже багато сказано.

Численні обіцянки Порошенка та інших про те, що безвіз «ось-ось дадуть», уже викликають сміх. При цьому вони незмінно закінчувалися тим, що Європа безвіз не надавала. Востаннє була названа дата — 3 квітня 2017 року. Але це дата не запровадження безвізового режиму, а чергового обговорення в євроструктурах можливого запровадження безвізу. Але потім і ця дата з інформаційних повідомлень зникла, тобто перспективи безвізу стали ще більш безперспективними, хоча, пардон за каламбур, здавалося б, що безперспективніше вже нікуди. Щоправда, розгляд питання було обіцяно «прискорити»...

У відповідь Порошенко й інші дрібніші знову заговорили про райдужні перспективи безвізового режиму, але вже в 2017 році, що настає.

Щоправда, від деяких, щоправда, уже відставних, представників вітчизняної дипломатії звучать досить різкі оцінки.

«Це повне фіаско нинішньої української зовнішньої політики. Це провал безглуздої риторики, нестриманих обіцянок, брехні та обману. Можна ще двадцять разів повторити, що все це лише технічні деталі, усе це через поганих правих радикалів у Франції та лівих радикалів у Нідерландах і що головне — це не безвізовий режим, а реформи, до яких нас цей безвізовий режим підштовхує... Але з сьогоднішнього дня ці мантри вже нічого в наших громадян, окрім відрази, не викликатимуть», — заявив колишній речник МЗС України Василь Філіпчук.

Як кажуть, коментарі зайві...

Втім, значущість питання про безвіз надто перебільшена. Вище йому було приділено невиправдано багато уваги лише тому, що влада всі вуха прожужжала на тему безвізу, щоб хоч якось відвернути увагу від інших, кричущих проблем.

* * *

Порівняно з «якимось там безвізом» набагато важливішим є, на наше скромне розуміння, той факт, що війна на Донбасі, на жаль, не закінчилася й навряд чи закінчиться в осяжному майбутньому. Це один з найсумніших підсумків року, що минає.

Нескінченність війни має цілий ряд причин. Головною, безсумнівно, є агресивність не лише Кремля, а й усього так званого «братнього» російського народу, майже поголовно враженого печерним шовінізмом, на тлі якого навіть чорносотенці початку ХХ століття виглядають по-дитячому.

Рік, що минає, показав, що час відкинути патріотичне лицемірство й визнати, що і Крим, і непідконтрольні території Донбасу відійшли від України надовго. Повторення мантри про те, що «Крим був, є і буде українським», дедалі більше викликає реакцію відторгнення, оскільки цілком очевидно, що в осяжному майбутньому цього не буде. Причому найчастіше цю мантру повторюють ті, хто або здав Крим, або брав активнішу участь у розграбуванні країни та армії, внаслідок чого країна опинилася нездатною протистояти зовнішній агресії.

Також характерно, що дуже багато громадян тверезо оцінюють ситуацію й дедалі більше схиляються до думки про те, що повертати ці території до України — заняття більш ніж сумнівне як із соціального, так і з суто економічного погляду. Досить згадати шовіністичний екстаз у Криму та цілковитий ідіотизм із бюстами Захарченка в донецьких школах, щоб виникло цілком закономірне запитання: а навіщо воно нам треба?!

Втім, багато «патріотів» зацікавлені як у продовженні війни, так і у «відновленні Донбасу», якщо він повернеться під контроль України. Якщо зараз «освоюються» величезні кошти, що виділяються на оборону, то можна лише уявити, яким буде дерибан коштів і ресурсів під час «відновлення Донбасу», якщо до цього «відновлення» дійде справа.

Повернення непідконтрольних територій до складу України може настільки розхитати ситуацію по всій країні, що наслідки передбачити важко. Власне, саме цього Путін і домагається, прагнучи «впхнути» Донбас назад в Україну, звісно, на вигідних для Москви умовах. Саме на це націлені так звані Мінські мирні домовленості.

Рік, що минає, показав також, що пророцтва на тему швидкого падіння режиму Путіна та розвалу Росії під тиском санкцій виявилися, м'яко кажучи, надто передчасними. За різними оцінками, понад 80% населення в шаленому екстазі підтримує Путіна та його політику. Навіть так звана опозиція в Росії ставиться до України приблизно так само, як Путін, тому від зміни влади, навіть якщо така раптом відбудеться, політика щодо України навряд чи сильно зміниться. Втім, натяків на зміну влади в Росії поки що не видно. Міжнародні економічні санкції та суттєве погіршення рівня життя в Росії не особливо похитнули позиції путінської влади, навіть навпаки, це допомогло Кремлю консолідувати суспільство під гаслами «життя в обложеній фортеці».

Усе це до того, що Україні й у 2017 році, що настає, доведеться жити під пресом московської агресії, а також в умовах помітно слабшої підтримки Заходу, яку й підтримкою назвати важко.

Очевидно, що про повернення Криму та непідконтрольних районів Донбасу до складу України серйозно можна буде говорити лише в тому випадку, якщо в Росії почнуться катаклізми, що ведуть до її розвалу, що вже не раз в історії бувало. Але, як, знову-таки, уже не раз бувало в історії, вибух у Росії вкрай негативно відіб'ється насамперед на Україні. Тому, як кажуть, невідомо, що гірше: жити без Криму й Донецька чи бути накритим осколками від російського вибуху, безглуздого й нещадного.

Таким чином, очевидна патова ситуація. Серйозно говорити про повернення «відпалих» земель навряд чи видається можливим, відмова від них буде мовби непатріотичною.

До того ж нинішня ситуація під назвою «ні війни ні миру, ні повернення ні неповернення» цілком влаштовує й правлячу верхівку України. Війна ніби є, і на ній можна заробляти величезні гроші, війною можна виправдовувати затикання ротів політичним опонентам, а будь-яке соціальне невдоволення, наприклад, космічними тарифами на комуналку, можна пояснювати «підступами агресора». З іншого боку, війни ніби немає, і це дає змогу олігархії на чолі з Порошенком і надалі грабувати країну та вивозити награбоване за кордон. І ця вакханалія триватиме й у 2017 році, якщо не станеться нічого екстраординарного.

У цьому сенсі рік, що минає, показав, що нинішній переговорний процес у Мінську, який веде в нікуди, цілком влаштовує правлячу верхівку, оскільки дає змогу й надалі нічого не змінювати та збагачуватися на війні, якої ніби немає. Той факт, що гинуть солдати й мирні жителі, а залишки Донбасу остаточно перетворюються на руїну, цю верхівку особливо не турбує, а, навпаки, дає змогу корупціонерам і негідникам рядитися в тогу патріотів.

* * *

Рік, що минає, показав також, що нічого доброго від так званого Мінського мирного процесу очікувати не доводиться. Вибори без відновлення контролю над територією, на чому наполягають не лише Росія, а й, по суті, Німеччина з Францією, маніпулюючи Мінськими угодами, -- це прямий шлях до остаточної втрати суверенітету. До речі, провина за саме такі Мінські угоди лежить на вітчизняній владі, зокрема на Порошенку особисто!

Мінський процес виявився неспроможним і повністю себе дискредитував. Але натомість нічого іншого немає, і тому Захід продовжує чіплятися за «Мінськ». Допустити розгортання Кремлем на Донбасі повномасштабної війни Захід не може, розуміючи, що це може призвести до сумних наслідків не лише для України, а й для Європи взагалі, особливо на тлі мігрантської кризи та сплеску тероризму в країнах Євросоюзу.

Позиція Америки щодо України та російської агресії проти України поки що взагалі незрозуміла. Радше навіть чіткої позиції немає як такої, м'яко кажучи, через слабку компетентність новообраного Трампа. Швидше за все, на початковому етапі Трамп і його адміністрація намагатимуться налагодити стосунки з Кремлем, оголосивши про чергове «перезавантаження», що вже бувало. Прагнучи домогтися якщо не скасування, то послаблення санкцій, Путін активно цьому підіграє, зображуючи певне миролюбство щодо Вашингтона. Швидше за все, що з цього нічого не вийде, рано чи пізно стосунки між Москвою та Америкою ще сильніше загостряться, і Україна отримає-таки певну підтримку з боку Америки. Але як довго триватимуть ці ігри, невідомо, і така непередбачуваність у певному сенсі гірша за будь-яку, навіть найнеприємнішу визначеність.

Ситуація ускладнюється тим, що Україна значною мірою втратила суб'єктність не лише на міжнародній арені, а навіть на своїй території, оскільки критично залежить від впливу зовнішніх гравців, насамперед США, Європи та Росії.

Якщо говорити про вплив Європи, то тут рік, що минає, приніс неприємні сюрпризи. Відомо, що позиція Європи вирішальною мірою залежить від позиції Німеччини та Франції. А в цих країнах у 2017 році намічаються вибори, що не обіцяють Україні нічого доброго.

Втім, Меркель поки що має хитку перевагу, що дає підстави сподіватися на те, що вона посяде цю посаду і вчетверте після парламентських виборів, які відбудуться в серпні-вересні 2017 року. Меркель, нехай і з деякими реверансами в бік німецьких корпорацій, вкрай зацікавлених у співпраці з Москвою, усе ж підтримувала досі Україну.

Від республіканців кандидатом на пост президента Франції було висунуто вельми промосковського Франсуа Фійона. Вихід у другий тур Марін Ле Пен лише додасть промосковських тенденцій. Позиції соціалістів поки що виглядають блідо, і вони навіть не мають якоїсь популярної кандидатури. Франсуа Олланд, схоже, свій кредит довіри вичерпав повністю. Нинішнього прем'єра Мануеля Вальса поки що важко вважати прохідною кандидатурою. Складається враження, що в другий тур кандидат від соціалістів взагалі не вийде, а змагатися там будуть Ле Пен і Фійон. Нагадаємо, що президентські вибори у Франції відбудуться наприкінці квітня (перший тур) і на початку травня (другий тур).

Тому навіть якщо Меркель знову стане канцлером, їй одній, без французької підтримки, буде дуже важко стримувати зміцніле промосковське лобі в Європі та підтримувати Україну.

Словом, підсумки року, що минає, поки що дають мало приводів для оптимізму щодо західної підтримки України проти російської агресії.

* * *

До того ж Україна дедалі менше викликає симпатію й бажання її підтримувати навіть у своїх найстійкіших прихильників за кордоном, і рік, що минає, це наочно показав.

Причиною є горезвісна вітчизняна корупція. Ажіотаж навколо нашої корупції посилився після публікації електронних декларацій депутатів і вищих посадових осіб. У західного бомонду, так само як і в західних обивателів, виникає цілком закономірне запитання: навіщо підтримувати, зокрема фінансово, країну, в якій у середньостатистичного депутата під матрацом зберігається кілька мільйонів, іноді навіть десятків і сотень мільйонів доларів готівкою? І це лише те, що задекларовано, а ж багато чого, швидше за все, приховано!

Цілий рік Україну сколихував нескінченний ланцюг корупційних скандалів. «Хітом сезону», безсумнівно, стали заяви та публікація записів втеклого депутата Онищенка. Не вдаючись в оцінку самого цього персонажа, доводиться погодитися, що все, про що він говорить, швидше за все, є правдою. Ідеться про тотальну продажність депутатів, які беруть гроші за голосування того чи іншого питання, про те, що місця в списках політичних партій на виборах продаються, про причетність правлячої верхівки до масштабних корупційних афер і так далі.

Є думка, що цей скандал досягне свого апогею до весни і навіть може призвести до зміни влади чи масштабних соціальних потрясінь, поєднавшись із зростаючим невдоволенням з приводу космічних комунальних тарифів. Поки що важко оцінювати ймовірність подібного сценарію.

Але дострокові перевибори президента й парламенту були б гарним «випуском пари», що дало б змогу уникнути загострення надалі. Хоча без радикальної зміни соціального ладу вибори нічого по суті не змінять. Але персонажі, що перебувають при владі, мертвою хваткою тримаються за свої місця, створюючи передумови для подальших руйнівних сценаріїв.

Той факт, що особливих ілюзій щодо серйозної боротьби з корупцією плекати не слід, очевидний і особливих доказів не потребує. Але справа ще й у тому, що в Україні корупція є несучою конструкцією держави й усього соціального організму. Якщо цю несучу конструкцію прибрати, то взагалі все завалиться. Це не означає, що не потрібно з корупцією боротися, але все це набагато складніше, ніж здається.

І навряд чи наступний рік щось суттєво змінить у корупційній суті влади, держави й суспільства загалом.

* * *

У соціально-економічній сфері рік, що минає, пройшов під знаком подальшої деградації. Злидні, безробіття, падіння рівня життя та діра в Пенсійному фонді невпинно зростали, і ця тенденція зберігається на майбутнє. Передумов для економічного зростання немає. Бадьорі заяви влади про нібито розпочате зростання ВВП довіри не викликають, оскільки такому зростанню просто нізвідки взятися. За результатами 10 місяців 2016 року експорт скоротився на 7% порівняно з тим самим періодом 2015 року. Відповідно, у 2015 році було падіння порівняно з 2014-м, а в 2014-му — порівняно з 2013-м.

Український експорт залишається переважно сировинним, а світові ціни на сировину переважно падають. Зібравши цього року високий урожай і експортувавши зерна більше, ніж торік, Україна отримала приблизно ту саму експортну виручку через те, що впали ціни.

Внутрішній ринок тим більше не може бути двигуном економічного зростання через вкрай низьку купівельну спроможність населення та так само низьку інвестиційну спроможність переважної більшості суб'єктів підприємництва.

Маніпуляції уряду з мінімальною зарплатою, тобто швидкоплинне її підвищення до 3200 гривень, позитивного ефекту не дадуть. Навпаки, вони напевно спровокують скорочення офіційної зайнятості, насамперед у малому та середньому бізнесі. Таким чином, замість обіцяного владою скорочення тіньової економіки, зростання надходжень до бюджету та до Пенсійного фонду все буде навпаки.

Ухвалений, як зазвичай, під покровом ночі бюджет на 2017 рік важко назвати реальним. Закладене в ньому зростання дохідної частини якщо й буде забезпечене, то виключно за рахунок інфляції та відповідного зростання цін, а також за рахунок зростання низки податків, насамперед акцизів, включно з акцизом на бензин і дизельне паливо. Хоча в бюджеті-2017 інфляцію закладено в розмірі 10%, але, за деякими оцінками, вона може сягнути 15-16%.

Усе це неминуче призведе до розхитування стабільності фінансової системи та подальшого послаблення гривні. Хоча середньорічний курс долара закладено на рівні 27 гривень за 1 долар, але такий прогноз викликає величезний скепсис. До загальної нестабільності додадуться проблеми в банківській системі, зокрема проблеми з «Приватбанком», які ще далеко не вичерпані.

Хоча останні зауваження стосуються вже року, що настає, але передумови закладаються в році, що закінчується.

Отже, 2016 рік, що минає, пройшов у порожній корупційній, мавпячій метушні, що призвела до подальшої деградації.

2017 рік, що настає, підстав для оптимізму також не дає...