Чому диктатура неминуча в Україні: три сценарії епохи напіврозпаду

Сучасна українська держава, як би це не було дивно для багатьох, цілком вкладається в канони представницької демократії. Яка більшою чи меншою мірою притаманна більшості сучасних держав у світі. Проблема в тому – хто кого представляє і на чию користь здійснює управління фінансовими потоками та регуляторну діяльність.

Для кращого розуміння подальшого тексту рекомендую спочатку прочитати мою статтю «Як влаштована українська економіка і фундаментальний закон влади олігархів». Описане в ній є базою для процесів, що описуються далі.

Успіх розвинених країн Заходу ґрунтується на консенсусі еліт і суспільства. У якому еліти розуміють і приймають важливість соціальних ліфтів і приймають необхідність постійної модернізації економіки, управління за рахунок частини своїх прибутків. Що стягується у вигляді податків і тарифів. Керівні структури держав (уряди, національні банки тощо) здійснюють регуляторну політику таким чином, щоб населення мало певні соціальні гарантії з одного боку, і не надто «затискати» бізнес (будь-якого масштабу) з іншого. При цьому одним з основних стовпів цього консенсусу є мінімізація структур управління та постійна їх модернізація. Щойно починається надмірне розширення різних регуляторних (бюрократичних) структур – відразу виникають труднощі та проблеми. Що добре видно на прикладі ЄС.

Країни модернізованого Сходу (Тайвань, Сінгапур, Таїланд, Південна Корея тощо) багато в чому переймали практики Заходу після Другої світової війни. Що в сукупності з інвестиціями Заходу вивело їх на високі позиції у світі. Навіть Китай, який стоїть дещо осторонь у цьому переліку, не зміг би досягти нинішніх успіхів, якби не колосальні інвестиції американських та європейських ТНК (Транснаціональних компаній) і висока купівельна спроможність американського (насамперед) та європейських ринків. Тому, до речі, всі розмови про «ворожнечу» США і Китаю, м'яко кажучи, перебільшені. Китай впаде, якщо не матиме можливості експортувати до США (а це понад 400 млрд доларів на рік)

Усе це стало можливим після майже тисячолітнього шляху Заходу своїм соціально-економічним і політичним розвитком. Цей шлях залитий кров'ю численних феодальних міжусобиць, релігійних воєн, Реформацій і Контрреформацій, геноциду колоніальних народів, численних селянських повстань, буржуазних повстань, воєн за незалежність, громадянських воєн, двох Світових воєн тощо. Захід ішов методом спроб і помилок, доки, десь з останньої третини ХІХ ст. не став виходити на сучасний консенсус як між елітами та суспільством у межах держав, так і між елітами розвинених країн.

Мало того, багато базових принципів сучасного Західного, а тепер і розвиненого Східного світу, проросли з практик Стародавнього світу – Еллади, Персії, Македонії, Стародавнього Риму. Сучасні розвинені країни мають практики державності в кілька сотень років. Мало того, на відміну від сучасної України, вони завоювали або відстояли свою державність унаслідок трансформації своїх еліт і суспільства. І ці трансформації, знову ж таки, щедро оплачені кров'ю. Сучасна Україна, яка, по суті, не мала своєї стійкої державності (хоча б упродовж століття), здобула незалежність унаслідок змови регіональних еліт колишнього СРСР, а не внаслідок трансформації економіки, суспільства та власної еліти. У підсумку, коли на початку 90-х рр. докорінно змінилися зовнішні чинники, внутрішній устрій і зміст України, та й усіх держав СНД, залишилися колишніми. Це допомогло уникнути великої крові на тому етапі, але заклало основу для набагато важчої та складнішої трансформації суспільства та еліт на перспективу. Негативним чинником виявилася відсутність історичного досвіду власної державності в довгостроковому періоді. Українська еліта і суспільство не пройшли кривавий шлях спроб і помилок, який пройшли Захід і, почасти, Схід і не мали практик історичного досвіду успішного управління та виходу на суспільний консенсус.

Завданням «незалежної» української еліти було отримання ренти з використання ресурсів та інфраструктури, що залишилися у спадок від СРСР. З причин, описаних мною в попередній статті (посилання на початку тексту), модернізація держави елітам була невигідна. Зовнішні чинники (кон'юнктура світових ринків, очікування зовнішніх партнерів) сприяли консервації соціалістичного устрою незалежної України та переродженню його в монопольно-феодальну формацію. Де українські ФПГ (Фінансово-промислові групи) стали феодальними монополістами в стратегічних галузях економіки, народ мовчки погоджувався з ситуацією, а «виборні» представники еліт (влада) могла тримати олігархічний консенсус і якось підтримувати соціальні гарантії населенню на рівні трохи вище жебрацьких.

За цих умов еліта стала відтворювати сама себе. Причому кожне наступне покоління еліти є гіршим, ніж попереднє. Оскільки були відсутні як зовнішні, так і внутрішні чинники та мотивації для модернізації еліт. Нинішнє покоління «молодих» і «середнього віку» політиків має набагато менше базове розуміння процесів у всіх сферах життєдіяльності держави. Грубо кажучи – кожне наступне покоління еліт деградує за незмінності внутрішнього середовища. І тим менше шансів на модернізацію еліти. До того ж, зміна поколінь еліт – це близько 10-ти років, а не 20-25, як біологічна зміна поколінь. Практика кастовості була закладена ще до розвалу СРСР. Найточніше її характеризує приказка того часу – «Чи може син полковника стати генералом? – Не може. Тому що в генерала є свій син». Нашим українським елітам повністю підходить характеристика, дана свого часу останнім монархам Франції – «Вони нічого не зрозуміли і нічому не навчилися». І як останні Бурбони вони приречені. Як би не здавалися непорушними їхні позиції на цей момент.

Світова економічна криза, яка почалася в 2007-2008 рр. і яка так і не подолана, а лише притлумлена, є початком зміни всієї світової системи – економічної, політичної, демографічної тощо. Ми стоїмо на початку трансформації всього світу. Яка пов'язана, насамперед, зі зростаючим дефіцитом світових ресурсів, збільшенням населення та суттєвими темпами відставання технічного прогресу. Хоч і розроблено нові технології в багатьох економічних сферах, насамперед – в енергетиці, але їхній ККД ще недостатньо високий і багато в чому поступається традиційним технологіям. Але найголовніше, темпи впровадження нових технологій відстають від темпів скорочення ресурсної бази в планетарному масштабі. Світова економіка просто не встигає здійснити новий технологічний ривок. Що призводить до трансформації всіх сфер життєдіяльності людства.

Зовнішні умови для України змінилися і продовжують змінюватися в несприятливий бік. Паразитування нинішньої української еліти на умовах варварського зносу основних фондів та інфраструктури, що дісталася у спадок від УРСР, і падіння цін на основну експортну продукцію на світових ринках (сировина та продукція першого переділу), роблять неможливим збереження України у вигляді монопольно-феодальної УРСР. Здавалося б, виникли необхідні умови та мотивація еліт для проведення модернізації України. І тут я повертаюся до представницької демократії та до її особливостей у нашій країні.

Сучасні розвинені держави практично в усьому світі, за винятком, мабуть, абсолютних монархій Перської затоки, управляються своїми елітами, суб'єктизованими в політичних партіях. Принципового значення не має – парламентська чи президентська форма правління. У будь-якому разі присутній політичний суб'єкт. Нехай навіть він один, як у Китаї чи колишньому СРСР. Саме за партійним принципом формується виконавча влада (за квотами) в державах із представницькою демократією. Залишимо осторонь однопартійні держави і перейдімо до наших реалій.

Перефразую маршала Тривульціо – «На політику потрібні гроші, гроші і ще раз гроші». Політична партія в представницькій демократії відображає інтереси тих, хто її оплачує. У країнах Заходу і в країнах Сходу, що перейняли їхні практики, унаслідок багатовікової кривавої суспільно-економічної еволюції політичні партії перейшли до практики фінансування не лише від «фінансових тузів», а й від певних соціальних страт населення (хоча частка останніх поступово зменшується, але ще досить велика). Чиї інтереси і представляє. В Україні політичного суб'єкта, що представляє реальні інтереси суспільства або, хоча б, певної частини населення, не існує. Тому що звичайні громадяни України не готові й не хочуть оплачувати зі своєї кишені політичну партію, яка може відображати їхні інтереси. У результаті населення стає об'єктом (ресурсом), а не суб'єктом суспільно-економічних відносин. Які замикаються всередині еліт країни та взаємопов'язані із зовнішнім світом. Політичні партії, що мають реальну вагу в політикумі, в Україні фінансують лише ФПГ. Відповідно, вони представляють інтереси лише ФПГ. Але при цьому ми справді є країною представницької демократії.

Саме відсутність політичної суб'єктності в так званого «громадянського суспільства» привела до влади після Майдану-2 просто іншу частину тієї самої еліти. Звісно, що ні про які системні реформи не може бути й мови. І це було зрозуміло вже в процесі Майдану-2, коли політичну складову Майдану очолила тодішня парламентська опозиція. Насправді основними підсумками Майдану-2 стали втеча мізерної частини еліти за кордон і перерозподіл активів тих, що втекли (та й то, часткове) на користь тієї частини еліти, яка опинилася при владі.

Цікаво те, що на початковому рівні, у момент найвищої соціальної напруги українське суспільство здатне фінансувати значні проекти. Той самий Майдан-2, на польовому рівні, фінансувався, здебільшого, за рахунок народного фандрейзингу. Який полягав не лише в прямих грошових внесках, а й у закупівлях їжі, медикаментів, бензину тощо. Волонтерський народний рух практично відновив на базовому рівні боєздатність армії (частково у форматі добробатів). Але от до фінансування партій українське суспільство, на жаль, так і не доросло.

Але, як я написав вище, зміна зовнішніх чинників у несприятливий бік і вичерпання ресурсу УРСР привели країну до занепаду. Навіть так зване «зростання ВВП на 1,5-2%» за 2016 р. після падіння ВВП удвічі порівняно з 2013 рр. є не зростанням, а уповільненням падіння. Щоб хоча б відновити рівень ВВП за 4 роки нам потрібно мати зростання ВВП у 10-15% щорічно. А це нереально за нинішніх умов із сучасними елітами.

Крім падіння ВВП ми маємо жахливе становище зі зносом інфраструктур і основних фондів. Станом на 01.01.2016 знос основних фондів загалом по країні сягнув 87%. Усі інфраструктури перебувають у не найкращому стані. Безмежна експлуатація призвела до їхнього зносу, який, у свою чергу, підвищує реальну вартість продукції. Як тієї, що реалізується на внутрішньому ринку, так і на експорт. А це, у свою чергу, призводить до дедалі зростаючих потреб ФПГ компенсувати свої витрати за рахунок бюджетів. Тобто за наш із вами рахунок. І до втрати ринків – зовнішніх і внутрішніх. Оскільки імпорт стає дешевшим, а на зовнішніх ринках наша сировинна продукція неконкурентоспроможна ні за якістю, ні, вже, за ціною.

За цих умов цілком деградовані українські еліти починають пожирати самі себе. Те, що намагався зробити Янукович і його клан, і через що погорів, зараз робить Порошенко і його «команда» — віджимає під себе активи ФПГ і рейдерськи захоплює тіньові потоки. На відміну від кінця 2013 р. у провідних ФПГ уже немає таких ресурсів, щоб відносно «легко» скинути свого ставленика (Порошенка), що втягнувся. Як це зробили з Януковичем. І клан нинішнього Президента здатний, теоретично, розгромити найодіозніші та найбільші українські ФПГ, а решту поставити під васалітет і обкласти даниною. Але це вже бійка за залишки. Які зменшуватимуться з кожним днем.

З огляду на вищесказане, Україна в найближчій перспективі неминуче вкочується в диктатуру тієї чи іншої «м'якості» нинішніх тримачів влади. З одного боку — посилення центральної влади та репресивного апарату необхідне для віджиму активів в олігархів, а з іншого – для запобігання стихійним громадянським виступам на тлі катастрофічно погіршення соціально-економічного становища населення. Власне, перші дзвіночки такого «закручування гайок» ми вже спостерігаємо. У політичній сфері почнеться небачена війна компроматів, перетягування нар. депутатів з фракції у фракцію, спроби запустити механізми дострокових виборів Президента і Парламенту, перестановки в КМУ, силових відомствах тощо.

Проте диктатура не має ресурсів для свого зміцнення. Усередині все згнило, а зовнішні гравці вже не зацікавлені підтримувати центральну українську владу. Причому зміна партійних прапорів і особистостей на чолі не змінить ставлення зарубіжних еліт до нас. Усі вже зрозуміли, що мати справу з українською елітою загалом абсолютно безперспективно. На нас просто махнули рукою. Навіть РФ не має стимулу підтримувати будь-яку «проросійську» частину еліти. Оскільки така еліта все одно не буде повністю російською і її треба буде зачищати. А краще це зробити руками нинішньої влади. До того ж, Кремлю вигідна повна дестабілізація на території України за винятком деяких областей і міст – як найважливіший інструмент тиску на Європу.

Відсутність політичного суб'єкта, який відображає реальні інтереси суспільства або значної його частини, призвела до дроблення електорального поля на відносно дрібні уламки. Уже впродовж майже півтора року жоден «національний лідер» не може набрати рейтингів понад 12%. Якщо, звісно, не дивитися в замовні соціологічні «дослідження». Реальний соціологічний аналіз показує медіану рейтингу лідерів у 5-8%. Це за парламентськими партіями та тими, що претендують на прохід до парламенту. Мало того, уже не існує єдиного електорального південного сходу і заходу-центру України. Уже жоден лідер чи партія не зможуть зіграти на протистоянні захід-центр vs південний схід, як на основному чиннику підвищення рейтингу. Електоральні ознаки, які були спільними для великих регіонів країни, відходять на другий план мотивації під час голосування. Проте є й спільні для всієї країни та для всього українського суспільства характеристики:

— загальне неприйняття дій нинішньої влади загалом;

— у всіх політичних лідерів антирейтинги значно перевищують рейтинги;

— те саме і щодо партій (парламентських і навколопарламентських);

— розчарування в Асоціації з ЄС – особисто я писав, що підписання Асоціації не дасть Україні взагалі нічого (ні поганого, ні хорошого) ще у 2013-му. Ситуація аналогічна з рекламованим свого часу вступом до СОТ. Ніхто й не помітив.

— практично повсюдна підтримка місцевої влади, особливо мерів. Увесь негатив лягає на центральну владу, а більша частина позитиву – на місцеву владу.

— дуже високий протестний потенціал. Скрізь вище 15%. Це більше, ніж у півтора раза вище за протестний потенціал перед Майданом-2.

— симпатиків політичної федералізації країни – від 20 до 40% залежно від конкретної області. Причому колосальна різниця може бути у двох сусідніх областях, раніше однорідному електоральному полі. Наприклад – Херсонська і Миколаївська, Львівська і Тернопільська тощо. Дуже високий відсоток, зважаючи на те, що сам дискурс «заборонений».

— ще вищий відсоток економічної децентралізації.

Треба зазначити, що переважна більшість людей не розуміють наповнення ні економічної децентралізації, ні політичної федералізації. Але сама ідея «не годувати Київ» — уже починає пускати коріння, просочуючи суспільство.

Прошу читачів сприймати подальший текст не як «заклик» чи пропагування неких ідей. На жаль, закони розвитку економіки, суспільства, держави та еліт цілком об'єктивні. Два плюс два завжди дорівнює чотирьом. Інша річ, що це може бути вчора, завтра чи наступної суботи. А також супроводжуватися або святами, або стратами. Іноді примудряються поєднати.

Спочатку диктатура або розчавить, або зведе ФПГ до мінімуму і стане тим, чого домагалася Сім'я Януковича – єдиною ФПГ влади. Але, коли це станеться, будуть вичерпані всі внутрішні ресурси, остаточно втрачено зовнішню підтримку і соціально-економічне становище населення буде десь між Зімбабве та КНДР. Уже зараз ВВП України на душу населення менший за всі в Європі. А всі показники «привабливості» та ефективності в першій десятці з кінця списку країн.

Світова історія свідчить, що в умовах вичерпання внутрішніх ресурсів і несприятливих зовнішніх чинників (у т.ч. і за зовнішньої агресії) держави трансформуються трьома шляхами:

Через диктатуру відбувається модернізація. За умови здатності внутрішніх еліт до модернізації.
Модернізація під зовнішнім управлінням. Якщо в цьому зацікавлені зовнішні Гравці.
Розпад держави в тій чи іншій формі. За відсутності зацікавлених зовнішніх сил і за нездатності внутрішніх еліт до модернізації.
І найчастішим шляхом стає третій. Що стосується України, то інтересу зовнішніх сил до примусової модернізації немає. А українські еліти деградували і нездатні до модернізації. Тому, на мій погляд, неминучий шлях України – це зникнення центральної влади або зведення її ролі до мінімуму.

В описаних вище українських умовах конфлікт між ФПГ, після їхнього поглинання або максимального ослаблення, неминуче перейде в конфлікт Центр – Регіони. Уже зараз, на 2017-й рік центральна влада скорочує витрати на субвенції областям з держбюджету. Мінімально фінансується відновлення інфраструктури. Так, наприклад, за 2016-й рік відремонтовано лише 1% (один відсоток!) доріг, що потребують ремонту. Постійне підвищення тарифів ЖКГ. При цьому заборгованість за ЖКГ зростає на кілька мільярдів на місяць. Ресурси спрямовуються на компенсацію витрат провладних ФПГ. Одночасно з цим соціологічні дослідження показують зростаючу напругу, готовність до протестів і ненависть до центральної влади. Раніше чи пізніше ця деструктивна енергія на тлі дедалі гіршого становища знайде вихід. З урахуванням бойових дій, що ведуться, великої кількості обстріляних ветеранів (на пільги яким також уже не вистачає ресурсів) і чималої кількості зброї на руках усе це може призвести до кривавої вакханалії.

Протягом 3-5 років Україна трансформуватиметься за кількома можливими магістральними напрямами. Для яких загальною ознакою буде або зникнення центральної влади як такої, або її послаблення до представницьких, можливо, суто арбітражних функцій.

Сценарій-1. Повний розпад на український «Сомалі».

Основною причиною є нездатність регіональних місцевих еліт адаптуватися до нових умов у момент втрати контролю Центром. Система прогнила і на місцевих рівнях. Її необхідно буде модернізувати й у місцевому масштабі. Косність і деградація еліт може не дозволити провести модернізацію. А процес розпаду в такому разі не матиме меж. Розвалюватися можна «до кожного окремого села». Це буде повним зникненням української державності на невизначений термін. Оскільки це відбуватиметься дуже швидко, Захід просто не встигне узгодити заходи із запобігання такому сценарію. А РФ, навпаки, буде зацікавлена в такому розвитку ситуації.

Проте ймовірність трансформації в цьому напрямі вважаю не дуже високою. По-перше, громадянському суспільству буде набагато простіше «тиснути» на місцеві еліти. У місцевих еліт менше ресурсів на «приборкання норовливих» і вони будуть змушені йти на реформи на місцевому рівні. По-друге – модернізацію необхідно буде проводити в менших масштабах. А це набагато легше, ніж у загальнонаціональних. Україна, все ж, не найменша країна. По-третє – бюрократичний апарат на місцях набагато менший, ніж у масштабі всієї країни. І процеси змін запустити буде легше.

Якщо ж місцеві еліти не зможуть адаптуватися до нових умов, то тоді нас реально чекає війна всіх проти всіх. І всі важкі наслідки цього.

Сценарій-2. Розкол на кілька псевдодержавних окремих регіональних утворень.

Найімовірніше супроводжуватиметься анексією якихось регіонів на користь Кремля і встановленням протекторату над деякими західноукраїнськими регіонами (Закарпаття, Львівська обл., Буковина тощо). Цей варіант може реалізуватися, якщо місцеві регіональні еліти не зможуть знайти компромісу між собою – знайти балансу інтересів між елітами різних регіонів. Цей напрям трансформації досить імовірний. Мабуть, найімовірніший. Для цього є такі передумови:

— значні соціально-економічні, ментальні, історичні та інші відмінності між великими регіональними утвореннями України. Хоча зараз ці відмінності стираються, але вони ще досить великі.

— відсутність міграції між областями та великими регіонами в країні. Виняток – Київ, куди, як до столиці, їдуть «за кращим життям» з усієї країни. В областях від третини до половини місцевого населення взагалі ніколи не залишали меж власної області за все своє життя. Решта, переважно їздять або як туристи, або «в гості». Тобто немає трудової міграції, що перемішує населення.

— місцеві еліти у великорегіональних утвореннях міцніше пов'язані між собою і слабше пов'язані з місцевими елітами інших великорегіональних утворень

— різні геополітичні інтереси ЄС і Росії за великорегіональною ознакою. Насамперед щодо інвестицій.

У цьому сценарії Україна відносно безкровно розпадається на кілька псевдодержавних утворень. На жаль, великорегіональна «цементація» дасть змогу місцевим елітам системно не трансформуватися і не модернізуватися. Оскільки матиме ресурси, лише дещо полегшивши доступ іноземним інвесторам. Попросту кажучи, шляхом продажу всього й усіх ці еліти отримають ресурс для своєї стійкості на певний час. А порівняно велика територія великорегіональних утворень дасть змогу місцевим елітам мати достатньо працездатного населення для обслуговування власних місцевих ФПГ. Хоча їхній масштаб буде на порядки менший, ніж нині вмираючих загальнонаціональних ФПГ.

Відсутність модернізації не подолає системний конфлікт Другої української республіки, яка розвалиться перед цим, і який залишиться на нижчому великорегіональному рівні. І всі ці псевдодержавні утворення впадуть раніше чи пізніше з тих самих причин, з яких падає центральна влада загалом.

У підсумку ми зі сценарію-2 перейдемо до сценарію-1 – до війни всіх проти всіх. Тільки, дещо пізніше, ніж одразу.

Сценарій-3. Загальнонаціональний компроміс між регіональними елітами та модернізація.

На мою думку – другий за ймовірністю варіант.

Спочатку це будуть якісь напівфеодальні «баронства». Проте логіка розвитку штовхатиме до модернізації як економіки, так і соціальних відносин. Повторюся – якщо не буде проведено модернізацію в кожному «феоді», то місцеві еліти злетять точно так само, як і центральна влада раніше. За відсутності великих ФПГ набагато легше буде тиснути на місцеві еліти. У яких інстинкт самозбереження ще не настільки атрофувався, як у нинішніх «великих» еліт. Ресурсів у кожному окремому регіоні буде недостатньо для стійкості місцевих еліт у колишньому соціально-економічному укладі. А іноземні інвестиції і, відповідно, зацікавленість зовнішніх, насамперед європейських, гравців підуть лише в тому разі, якщо між місцевими регіональними елітами буде знайдено компроміс і проведено модернізацію управління загалом по країні. Що поліпшить інвестиційний клімат.

У кожному регіоні буде свій темп модернізації. Але це створить передумови для зсуву закостенілої системи УРСР у нинішньому олігархічно-феодальному варіанті. Що може і має (!) вийти і що є обов'язковим для трансформації України за таким напрямом?

— єдина валюта (гривня чи інша – не суть важливо) і Національний банк як емітент такої валюти;

— єдина армія служба безпеки та управління ними;

— єдина енергетична система;

— єдина транспортна система;

— спільний консультативний міжрегіональний представницький орган, який буде майданчиком для знаходження компромісу між місцевими елітами. Чи називатиметься це «парламент» чи «національна рада» — не суть важливо.

Усе інше нарощується на цей кістяк і може бути досить різним від регіону до регіону.

— різна фіскальна політика із залишенням одного-двох податків, обов'язкового для всіх регіонів – на армію та решту вищеперелічене;

— різні системи місцевого самоврядування;

— різні системи соціальних гарантій;

— підпорядкування поліції, судів, прокуратури місцевим органам влади. Залишаються лише мінімальні загальнонаціональні агентства та служби типу СБУ, ФБР тощо. Міністерство МВС зникає як непотрібне, ген. прокурор якщо й залишається, то вельми номінально. Після модернізації – вибори місцевих шерифів (начальників поліції), суддів першого рівня.

— різне ставлення до спірних питань на кшталт історії, мови/мови тощо, закріплені законодавчо місцевими представницькими виборними органами. За збереження, наприклад, загальнодержавної української мови. Ніхто ні до кого не лізе ні з Бандерою, ні з Леніним. Трансформація і модернізація все одно вб'ють і «совок», і оскаженілий націоналізм як неконкурентні чинники через покоління стабільного розвитку та модернізації.

— примат місцевого законодавства за винятком питань загальнонаціональної безпеки.

Різні «правила» в різних регіонах з одного боку створюватимуть конкурентну боротьбу і будуть постійним стимулом у модернізації, а з іншого – дадуть змогу зняти абсолютно ідіотські «ідеологічні» суперечності між різними частинами країни. Які відімруть самі собою після зміни покоління, а може й раніше. У яку державну форму це виллється? – та власне, не важливо, як саме це називатиметься. Федерація, конфедерація, унітарна держава з найширшими правами, Імперія ситхів чи Республіка світла. Важливо дотримання вищеперелічених умов.

Які чинники заважають цьому розвитку подій нині й надалі?

— агресія Росії. Чинник, який складно передбачуваний і може відразу звалити країну в сценарій-1. Але в найближчій перспективі повномасштабна агресія малоймовірна. Окупована частина Донбасу і Крим, швидше за все «відпадуть» за будь-якого сценарію. Але це, по-перше, тимчасово за реалізації сценарію-3 (хоча повернення і займе років 50), а по-друге, їх усе одно доведеться скидати практично в будь-якому варіанті. На найближчі років 40-50 це не Україна. Надто високі витрати всіх видів. Головне – утримати країну від повного розвалу та запустити механізми модернізації.

— диктатура нинішньої центральної влади, що починається, хоч і не буде довговічною, але може мати дуже сильний відкат, коли вона впаде. Чим більше закручуватимуть гайки в правах і свободах, у т.ч. і економічних, тим більша ймовірність соціального вибуху такої сили, що йти на компроміс буде просто нікому. Знесуть і знищать усі суб'єкти можливих домовленостей – як загальнонаціональні, так і місцеві. І країна відразу скочується в сценарій-1.

— відсутність не лише політичних суб'єктів, здатних до суспільного договору у форматі Регіон з Регіоном, а й слабка ймовірність їхнього виникнення в період до розвалу центральної влади.

— відсутність компетентних управлінців, експертів і аналітиків на місцях і в центрі. У разі втрати контролю центром дуже де на місцях зможуть вчасно й грамотно перехопити контроль. У будь-якому сценарії нас чекає спочатку суттєве падіння життєвого рівня та остаточне обвалення економіки. Чи зможемо ми вийти з цього і чи зможуть місцеві еліти утримати контроль над ситуацією? – мало не ключове питання.

— відсутність дискурсу в суспільстві на цю тему. Є слабкий псевдодискурс, що генерується Кремлем. Але він спрямований виключно на деструкцію, а не на творення і не на модернізацію. Центральна влада, через свою повну деградацію, цей дискурс оголошує забороненим і караним. При цьому, якби Центр був хоч мінімально компетентний, то навпаки – готувався б до розвитку ситуації для забезпечення сценарію-3 у режимі «м'якої посадки». З мінімальними втратами та можливістю залишити за собою хоч якийсь контроль і повноваження. Але, на жаль…

— місцеві еліти мають, загалом, той самий менталітет, що й загальнонаціональні. Знадобляться суттєві зусилля, щоб забезпечити соціальні ліфти на місцях і запустити процес модернізації.

Чинники, які грають на користь трансформації за сценарієм-3.

— традиційна здатність усіх категорій українських еліт до «договорняка». Загалом, у нас прагнуть спочатку домовитися, а не стріляти.

— місцеві еліти, здебільшого, не настільки деградували, як загальнонаціональні. Тобто здатні до змін під загрозою знищення. Грубо кажучи – ще не настільки зажерлися.

— зачатки громадянського суспільства – волонтери, ветерани АТО, деякі «прорвані» на місцевому рівні до рад і управління експерти тощо. Вони, мабуть, на цей момент є єдиними та основними носіями потенційної ідеї загальнонаціональної модернізації. Хоча вони й не об'єднані і, найчастіше, хто в ліс, хто по дрова.

— виснаження ресурсів загалом. Як би дико це не звучало, але дефіцит ресурсів і часу є найбільшим стимулом для модернізації.

— «дрібномасштабність» регіонів не дає достатньої стійкості для місцевих еліт у майбутньому і змусить іти їх на компроміси один з одним і суспільством у кожному конкретному регіоні. Що породить конкуренцію, соціальні ліфти і запустить модернізацію

— зацікавленість іноземних інвесторів у ліквідації центральної влади як основного чинника, що заважає інвестиціям в Україну. За умови, що все не звалиться в хаос. Уже зараз іде дрібномасштабне інвестування (здебільшого в областях Західної України) в різні невеликі підприємства. Інвестору набагато простіше «домовитися» з кількома чиновниками на місцях, ніж годувати купу бюрократів згори донизу центрального управління. При цьому враховуємо чинник конкуренції між регіонами, який мимоволі для місцевих еліт знижуватиме витрати інвесторів на «прогодування» місцевих еліт. Хочеш-не хочеш, а доведеться переходити в цивілізоване русло, якщо в «сусідній області» умови для запуску якогось польсько-німецького свічкового заводика будуть суттєво кращими. Так, це не підніме країну одномоментно. Так, спочатку доведеться забути про високотехнологічні виробництва. Ніхто «ділитися» з нами не збирається. Проте спочатку стоятиме питання про робочі місця, наповнення місцевих бюджетів і виживання. А потім, після оновлення вже місцевих еліт, коли буде створено базис для стійкого існування, можна й потрібно думати про розвиток. На цей момент ні Захід, ні технологічний Схід не зацікавлені інвестувати в Україну. А отже їм нічого тут захищати.

— через трохи більший термін, ніж прояв процесу напіврозпаду України почнуться незворотні зміни у зовнішньому світі. Як на Заході, так і на Сході. У т.ч. і в Росії. Що дасть нам змогу менше звертати увагу на «стурбованість» з їхнього боку та бути досить привабливими з економічного погляду за збереження контролю.

На цей момент неможливо спрогнозувати за яким саме сценарієм рухатиметься Україна. Надто багато невизначеностей. Але вже зараз зрозумілий магістральний напрям трансформації країни – розпад центральної влади та перехід до міжрегіонального об'єднання. Також незрозуміло яку ціну доведеться заплатити суспільству за цю трансформацію. Боюся, що ціна буде немалою. І, якщо терміни, коли процес «вийде назовні» (а реально він уже йде; тільки поки не видно як вода, що підточує льодовик, що тане) більш-менш зрозумілі – через 3-5 років, то період трансформації на цей момент зовсім не ясний.

На мій погляд зупинити об'єктивні закони економіки, соціології та геоекономіки неможливо, як метеорит, що падає. Тим більше, що весь світ стоїть перед глобальною зміною. Тільки там дещо більше ресурсів і вихід цих трансформацій «назовні» буде в довгостроковішій перспективі.