Україна в постмодерні – 4. Національна ідея

Нещодавно на «Хвилі» з'явилася стаття Івана Райли «П'ять демонів України», яка, судячи з лайків, викликала неймовірну підтримку читачів. Ця підтримка яскраво демонструє серйозні проблеми українського суспільства. Очевидно, що інтерес викликало оголошення президентів демонами. Звісно, це вони винні – демони. Ніяк Україну не осінить Божа Благодать в особі розумного, креативного, скромного, чесного Президента, який став би «Батьком Нації». А сама нація не винна, адже українці – найрозумніша, волелюбна і працьовита європейська нація, що є аксіомою. Те, що це типова ознака комплексу меншовартості – половина біди.

Значно гірше й небезпечніше те, що нація благодушно перебуває у світі міфологій і симулякрів агро-феодального суспільства, і зовсім не може пов'язати себе з реальним світом Realpolitik. Уже дистанціювання від президентів, позначених демонами, виражає відоме «втеча від свободи та відповідальності» Е. Фромма. З таблиці видно, скільки голосів, цілком добровільно, віддали українці за цих т.зв. «демонів».

Якщо третього президента підтримало 15 млн. громадян, то його конкурента на наступних виборах друга половина країни – 12,5 млн! Разом уся країна несе відповідальність за своїх президентів, повну і безкомпромісну. І несе відповідальність за свій «цвіт нації» – депутатів ВР.

Більше того, нації пора вже виходити з пубертатного віку й усвідомити, що обрані Президенти являють собою найкращу і найконкурентнішу частину українського суспільства, і ніяк інакше, у противному разі демонами й злочинцями є всі громадяни, які їх обрали. Слід чесно визнати — проблема не в президентах, а в самому суспільстві, яке породжує саме таких президентів. Зауважимо, і Кучма, і Янукович мали безсумнівні організаторські таланти. Кучма поставив під контроль потужну дніпропетровську еліту, створив найкращу на сьогодні експертну команду, зумів дистанціювати великий бізнес від держуправління і переміг ОЗГ, що багато чого вартує. За нього країна досягла 12% зростання ВВП, і в цьому чимала заслуга тодішнього прем'єра Януковича, який також у найжорстокішій кровопролитній боротьбі зумів поставити під контроль донецьку еліту і системно перемогти в конкурентній президентській кампанії.

Тому якраз суспільство несе повну відповідальність за те, що не змогло поставити під контроль діяльність центральної та місцевої влади й допустило формування неофеодальної олігархічної влади. Загальним місцем є голосіння – «а більше нема з кого обирати». Проте цим ми визнаємо, що суспільство не здатне продукувати бажаних політиків і не готове до побудови самостійної держави. Ось чому воно панічно шукає зовнішнє управління, метаючись між «тут і там», між Заходом і Сходом. Така втеча від особистої відповідальності, а свобода Особистості нерозривна з особистою відповідальністю, пояснюється глибинними причинами. Передусім це вкорінена в менталітеті не лише населення, а й експертного співтовариства аграрно-феодальна матриця сприйняття світу як бінарної опозиції – свій vs. чужий. І тут необхідний короткий екскурс в історію розвитку суспільних відносин на Заході.

Від феодальної до постіндустріальної держави

Феодально-аграрна система спиралася на свій головний ресурс – землю. Саме за землю йшли війни, саме розмірами земель і територій визначалася важливість феодала і сила держави. На підвладній території діяв принцип, закладений Аугсбурзьким собором (1555): cujus regio, ejus regio – «чия влада, того й релігія». Якщо сеньйор або государ був католиком – то й піддані, і селяни-холопи були католиками, якщо лютеранин – то лютеранами тощо. Рудимент цих середньовічних феодальних відносин ми спостерігаємо в українському суспільстві – якщо держава називається «Україна», то загальною мовою має бути українська, і релігія має бути одна домінуюча, українська, тільки феодальний менталітет не може визначитися – православна чи греко-католицька. З цим самим пережитком пов'язана війна з пам'ятниками. Вони виконують роль ідолів для архаїчної свідомості мас – зміна влади призводить до радикальної і масової зміни ідолів.

У 1648 р. після закінчення Тридцятирічної війни була закладена Вестфальська система, заснована на концепції державного суверенітету і релігійної терпимості.

Розвиток капіталістичної системи та індустріалізація спричинили ускладнення державної структури – федералізацію з більшими чи меншими правами автономій, але в межах державного суверенітету. Влада стала наближатися до Особистості, з'явилися демократичні інститути і загальне рівне виборче право. У передових країнах рівність перед Законом поширилася на всіх громадян, що є невід'ємною частиною свободи Особистості та особистої відповідальності за депутатів, яким громадяни делегують владу.

Капіталізм почав боротися не за землю, а за контроль над ресурсами – нафтою, газом, корисними копалинами, причому для цього вже не обов'язково було оволодівати державою та її територією, а достатньо було забезпечити колоніальний уряд. Поступово ставиться під сумнів принцип, що справи підданих держави – її внутрішня справа. Кордони держав при зміні балансу сил переглядалися, що закінчилося кризою Вестфальської системи в II світовій війні. Країнами-переможницями була створена Ялтинська система міжнародних відносин та ООН, де країни-переможниці отримали право вето. І, зауважимо, це право можна ліквідувати тільки шляхом ліквідації ООН, що не влаштує жодну з країн-переможниць.

Постіндустріальна економіка стимулювала глобалізацію, мультикультуралізм, переміщення Особистості в центр турботи держави і зниження ролі національного суверенітету. На перший план вийшов контроль над інформацією. Почалися інформаційні війни за ефективне управління свідомістю мас. У західної молоді формується космополітичний погляд на світ, небажання вкорінюватися в якійсь країні, повага і потяг до різних культур та прагнення стати «громадянами світу» в усій його різноманітності. І, як не парадоксально для традиційного суспільства звучить, стійкість суспільства збільшується завдяки його ускладненню і толерантному сприйняттю ідей і культур. Боротьба за колонії втратила сенс, оскільки контроль над ресурсами забезпечувався фінансовим контролем над активами даної держави з боку ТНК. Тоді ж відбулося формування ОЕСР, куди увійшли країни з пріоритетом прав Особистості. Країни, в яких відсутні Верховенство Права і рівність усіх перед Законом, залишилися у Варварському світі, з відповідним до них ставленням.

Виходячи із сучасних постіндустріальних тенденцій, Україна після набуття суверенітету мала й могла здійснити перехід від радянсько-селянсько-аграрної системи унітарного управління до федералізації, як пропонував В. Чорновіл, і підготувати законодавчу базу для формування постіндустріального суспільства – делегування повноважень громадянами знизу догори, як це зроблено в США. Тоді це легко було зробити – приватна власність була відсутня, і управлінням власності могли б зайнятися територіальні громади та працівники підприємств шляхом акціонування. Ці принципи були закладені в Декларації про державний суверенітет України:

— Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

— Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

— Українська РСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць.

— Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

— Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Як бачимо, Конституція України помітно відійшла від положень Декларації. Позиції постмодерну чітко виражені в Декларації незалежності США: «Усі люди створені рівними й наділені їхнім Творцем певними невідчужуваними правами, до числа яких належать життя, свобода і прагнення до щастя». На жаль, Україна міцно затиснута в ментальних обіймах агро-феодального суспільства. Не лише маси, а й експерти, і політики ділять громадян на ватників, вишиватників тощо, тим самим показуючи свою ущербність і виставляючи напоказ свої комплекси неповноцінності.

Очевидно, для особистості, що відбулася, усі люди рівноцінні, всі мають право на життя, щастя, культурну та мовну різноманітність, включно з отриманням вищої освіти мовою громади, якщо вони сплачують податки й розвивають країну. Чудовим прикладом слугують США і Канада. У Нью-Йорку мешканці отримують інформацію мерії 8 мовами, і наявність етнічних районів нікого не бентежить. Головне – патріотизм і віра в США.

.Карта мовної різноманітності Нью-Йорка

Проте Україні до такого рівня розвитку соціальних відносин дуже далеко. Не вщухає запекле протистояння в суспільстві щодо долі ОРДЛО. Або відрізати їх і забути назавжди, або силою їх повернути і силою змусити їхнє населення полюбити все українське. Про конкретні долі конкретних людей з їхніми побутовими проблемами і бажанням щастя мови немає. Більше того, поза увагою цих міркувань залишається скалічена доля мільйона дітей і формування в них злоби й ненависті. Причому доля цих дітей для суспільства байдужа і не переноситься на своїх дітей. Лише поодинокі активісти, переважно з цих регіонів, намагаються привернути до цієї проблеми увагу. Однак у межах агро-феодального суспільства доля дітей не має значення, важливі територія і приналежність до своїх. Примітно, як у Німеччині по-постмодерністськи вирішувалося питання поділу територій. Західна Німеччина не блокувала, не нападала, а просто настільки поліпшила якість життя кожної конкретної людини, що сумнівів не залишилося і Стіна впала.

На жаль, правова культура в країні відсутня, внаслідок чого змішуються такі поняття, як Право і Справедливість. Так населення за справедливістю вважає РФ агресором, але Захід керується Правом, а тоді РФ – наш Стратегічний партнер, а в Мінську – миротворець. Не може наше населення зрозуміти, що «справедливість» — поняття емоційне, тому Захід живе на основі формалізованого Права. Не подобається цей Закон – змініть. Не подобається Договір – денонсуйте. Тому для Заходу – війна в Сирії, а в Україні – політична нестабільність (але не війна).

Тому Захід і дивиться на нас як на варварів, адже розвинене суспільство не воює, а домовляється і купує те, що йому припало до душі. Не дивно, що промова Джо Байдена в Раді викликала крайнє відторгнення. Для американця Байдена само собою очевидно: «Конституційна реформа – це дуже важливо для майбутнього України. Усе це було й у нашій країні. Сьогодні штати можуть самі визначатися в межах єдиної Конституції». І губернатор штату має більше повноважень у штаті, ніж Президент. Звернення Байдена до народу Донбасу (the people of Donbass) з певним артиклем прямо відсилає до преамбули американської конституції: We the People of the United States, За такої культури стосунків не було б ґрунту для сепаратизму Криму, Донбасу. Але для України, що перебуває в лоні неофеодального суспільства, такі ідеї чужі й смерті подібні, адже вони ведуть до руйнування неофеодалізму, вкоріненого в традиційну культуру.

Експертне середовище

Проте вимагати від маси компетентності у питаннях економіки, державотворення, законодавства, здатності до критичного аналізу й далекоглядності нерозумно. У всьому світі відсотків 90 людей не здатні до критичного аналізу, для цього формуються профільні інститути й готуються експерти та аналітики. І тут ми стикаємося з глобальною проблемою – нездатністю українського суспільства продукувати кваліфіковане експертне середовище, здатне формувати політичні інститути. На перший погляд наші експерти володіють англійською та іншими мовами, спритно сиплють модними термінами і концепціями постпостмодерну та 4-ї промреволюції, але все це є симулякром, оскільки цілісний світогляд у них застряг у бінарній концепції агро-феодального традиційного суспільства з чіткою дихотомією свій-чужий.

Проілюструємо це на прикладі найпопулярніших і найшанованіших експертів.

Так, Сергій Гайдай (Hard talk з Наталею Влащенко, 2.02.2017) бачить причини у відсутності «божевільних» політиків, які аскетично і фанатично змінюватимуть наш світ. Але такий політик уже був – Сталін. Дивовижно, але в подібних бесідах між цілком поінформованими й широкомислячими представниками української еліти обов'язково спливають три тези, незаперечні як аксіоми:

Про унікальну здатність українського народу до самоорганізації.

США зобов'язані захищати Україну за Будапештським меморандумом.

Україна завжди була колонією або під чиєюсь владою.

Де шановані С. Гайдай і Н. Влащенко побачили самоорганізацію на Майдані, мені важко сказати. Можливо, це з серії пушкінського «Ах, обмануть меня не трудно!/ Я сам обманываться рад!». Сьогодні вже мало хто сумнівається, що Майдан організували олігархи, щоб здійснити Революцію Гідності Олігархів. Тільки останнє слово скромно опустили.

В аграрній Україні відсутній буржуазний шар (страта), здатний до системної побудови суспільних інститутів, тому на Майдані в принципі не могло бути самоорганізації, у противному разі до Майдану справа просто не дійшла б. Переважна кількість експертів діють у межах бінарної аграрної культури з пріоритетом території та Держави, «яке понад усе». У такій системі координат людина – це гарматне м'ясо або гвинтик у державній машині олігархату. Адже співати речівки й таврувати Путіна і Трампа – багато розуму не треба. А експерти, які передбачали перемогу Трампа і Brexit, звинувачувалися в антиукраїнстві.

Така сільська дихотомія втілювалася в антитезі Європа (Свій) проти Російської Азії (Чужий). Причому переважна більшість не знають ні Європи, ні Росії, або бачили їх як гастарбайтери. Сподіваючись, а раптом за 10 років після Помаранчевої революції в країні почала формуватися буржуазія, я відвідав кілька громадських зборів – на початку Майдану в Мерії, і наприкінці – уже в Українському домі, і суть була однакова – кожен про своє, кожен чув лише себе і всі хотіли керувати. Точно як і 350 років тому. Традиційне аграрне суспільство за 10 років навіть посилило свої позиції.

Очевидно, самоорганізація має породжувати лідерів. Кого ж завів Майдан у велику політику? Парасюка, Семенченка, низку комбатів чи фахівців з конституційних та економічних законів? Візьмімо унікальну трійцю – С. Лещенка, М. Найєма і С. Заліщук. Дивовижно – вони обрали для проходження до парламенту «Блок Петра Порошенка» і там, о Диво, погодилися, що їм разом дадуть прохідні місця (інтерв'ю з Сонею Кошкіною LB). Хто знайомий з українською виборчою закулісою, знає, що цим Дивом міг бути або Посол важливої країни, або олігарх. Але де ж тут самоорганізація Майдану і породжена ним партійна структура?

Можна вказати ще одного знакового лідера, породженого Майданом – Валерія Пекаря, співзасновника ГО «Нова Країна». Президент Порошенко 25.09.2014 оприлюднив свою «Стратегію реформ-2020», засновану на «Візії 2022»1 «Нової Країни». Серед різних 60 Див стратегії ми бачимо обіцянку входження України до Топ-20 країн у рейтингу СБ за легкістю ведення бізнесу та збільшення ВВП на душу населення до $16 тисяч до 2020 року! Фантастичнішої програми з погляду PR та економіки не було в Україні, зате вона була майстерно візуалізована – позначився досвід В. Пекаря в керівництві виставковою сферою, і він увійшов до «Національної ради реформ» при АП. Звісно, тепер про цю ганебну програму Президентові соромно згадувати. А «представник громадськості» В. Пекар показав країні, «як слід обирати», увійшовши до Комісії з відбору кандидатів на посаду голови ДФС. Саме В. Пекар від імені Майдану гарантував, що з 40 кандидатів «прозоро і добросовісно» було обрано найкращого кандидата – Романа Насірова2. Хто може тепер сумніватися, що керівником податкової було обрано найчеснішу й найпоряднішу людину в Україні?

Про якість української експертного середовища найяскравіше свідчить тема Будапештського меморандуму. Докладніше про Будапештський меморандум, юридична сила якого нікчемна, я написав у другому міфі. Західних політиків так втомили наші голосіння про те, що США за Будапештським меморандумом мають захищати Україну, що колишній посол США в Україні Джон Гербст змушений був пояснювати англомовним експертам очевидну істину. В оригінальній назві «Memorandum on Security Assurances in connection with Ukraine’s accession to the Treaty on the NPT» слово Assurances наші знавці переклали як «Гарантії», хоча воно означає «Запевнення», а гарантії англійською звучать як «guarantees». Звісно, зазначив посол, США дуже й дуже занепокоєні ситуацією, що склалася, і всіляко запевняють Україну у своїй підтримці. Звідси видно, що знання мови аж ніяк не компенсує аграрної ментальності, чужої правовій культурі.

Подальше занурення в пласти ментальності українського традиційного неофеодального суспільства призводить нас до сакральної табуйованої теми – Української національної ідеї. Мені заперечать, що її немає, але я можу впевнено стверджувати, що вона є і 150 років активно працює.

Українська національна ідея

Українська національна ідея стала визрівати в 1860-х роках у Східній Галичині і поступово вона перетворилася на добре опрацьовану й усебічно обґрунтовану міфологему. Суть її полягає в такому:

Страждання, Катування і Чудесне Визволення Богообраної України

Вона спирається на такі постулати:

Україну створила найрозвиненіша цивілізація неоліту – Трипільці. Це була величезна країна зі щасливими вільними жителями-хліборобами і простягалася вона від Карпат до Волги.

Усілякі вороги «украяли» її, тобто «відрізали шматки землі від єдиного загалу», вона сильно зменшилася і стала Україною. Споконвіку ж це була країна «Раїна», тобто Рай. І весь цей час вороги її «розпинали», а країна та її народ страждали й терпіли муки.

У результаті Україна практично весь час перебувала в колоніальній залежності – Монголів, Татар, Турків, Литви, Польщі, Московії і стала Жертвою ворогів.

Роль Жертви є ключовим ядром Національної ідеї. Тому кількість Жертв слід гіперболізувати. Так, якщо скласти всі жертви Першої світової, Громадянської війни (6 млн.), Голодомору (15 млн.), Другої світової (14 млн.), Голоду 1947, боротьби УПА, сталінських репресій, то незрозуміло, звідки взагалі бралося населення?

З темою Жертви безпосередньо пов'язана Поразка. Упродовж століть український народ героїчно боровся і терпів Поразки. Усі Поразки були героїчними, і за часів Б. Хмельницького та Мазепи, і Січових Стрільців, і студентів під Крутами, і УПА. Сама тема Жертви заперечує наявність Перемог за визначенням.

Темою страждання, катування, гвалтування, жертви просякнута українська література і поезія. Ось яскравий приклад пісні Січових Стрільців:

Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,

Ніхто не заплакав за вами.

Лиш в чистому полі ревіли гармати,

А зорі вмивались сльозами.

Коли хоронили у темну могилу

Від крови земля почорніла.

Під хмарами круки стадами літали,

І бурею битва гриміла.

На ваших могилах хрести похилились,

Берези схилились додолу.

Спіть, хлопці-соколи, сини України,

Що впали за волю, за долю.

Героїчна боротьба закінчувалася поразками через Зраду. «Зрадники» були скрізь і завжди. Зрада – невід'ємний атрибут Жертви.

Страждання, катування і злидні – така Доля України. І ніхто її не хоче рятувати.

Зажурилась Україна –

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина.

Ніхто її не рятує…

Плачте, діти козацькії,

Така ваша доля! («Тарасова ніч», 1838)

Незліченні Страждання і Жертви українського богообраного народу в майбутньому призведуть до Чудесного Визволення і Процвітання.

Суть Національної ідеї яскраво виражена в гімні України:

Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.

Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Зовсім не грає ролі, чи звучатиме перший рядок так, як у гімні, чи як в авторському варіанті: «Ще не вмерла Україна…». Передбачається, що слава і воля України можуть померти, але ще не померли. Більше того, факт смерті виражається індикативом (дія, пов'язана з реальністю), а життя – кон'юнктивом (умовним, не пов'язаним з реальністю способом). Надія життя покладається на Долю, більше не на кого… А вороги загинуть шляхом Чудесного визволення «як роса на сонці». Тобто знімається відповідальність із себе. За свободу необхідно покласти «Душу й тіло», але куштувати свободу буде вже нікому…

Загалом Українська Національна ідея пройнята Мазохістським смакуванням Страждання, Жертви і надією на Чудесне визволення. Це формує особливу культуру поведінки суспільства – із садомазохізмом, заздрістю до панів і плазуванням перед ними, а коли такий раб стає паном, то з мазохіста він трансформується в садиста – але з тієї самої рольової гри. Саме в такому суспільстві й народився мазохізм – описаний у творах галицького письменника Захера-Мазоха.

Таке суспільство уповає на Долю, підкоряється обставинам і спонтанно бунтує, влаштовує безсистемні Майдани. Така культура оспівує Героїчні Поразки, але нездатна Перемагати, оскільки Перемога підірве основу цієї Національної ідеї – ідеї Жертви. Адже Жертва не може Перемогти, тоді вона перестане бути Жертвою і має прийняти відповідальність за своє становлення, а це неможливо. Більше того, зникне мазохістське відчуття страждання і жалості до себе. Ось чому зі святкового календаря обов'язково треба вилучити свято Перемоги 9 травня і замінити його днем Пам'яті та Примирення. В ідеалі така культура прагне всі дні перетворити на дні Пам'яті та Поминання.

Такій культурі потрібна груба маскулінна зовнішня сила (Польща, Туреччина, Німеччина, Росія – не важливо), яка її катуватиме – і тоді можна гучно на весь світ заявляти про свої страждання і жертви. Не дивно, що за тривалого затишшя на лінії зіткнення АТО була затіяна блокада вантажів. «А навіщо?» — «Хай буде погано всім» — сказав Семенченко. Тому важливий сам процес катування і страждання, але не завершення, тому в такій культурі війна має тривати нескінченно довго, до останнього козака, на згадку про якого постане Могила.

Цю сумну традицію поетично виразив Дмитро Павличко в поемі «Конотоп»:

Та ми співаємо про сльози. Ми – раби.

Ми волі боїмось. Ми любим некрологи,

Закохані в свої поразки та гроби.

Некрофільські ідеї, закладені в Національній ідеї Народу-Жертви, проявляються в дивовижних формах. Це і погіршення екології, і незліченні сміттєзвалища, які за територією дорівнюють Зоні АТО, це закриті фабрики й заводи, це вирубка лісів і забруднення водойм. Це й жахливі дороги, які стали гіршими, ніж за Совєтів. Більше того, на дорогах за останні три роки загинуло майже 12 тис. осіб, у т.ч. й діти – більше ніж у зоні АТО, але ніхто не заявляє, що дороги з нами ведуть війну (див. табл. 2). За рівнем смертності на дорогах Україна – серед «лідерів» Європи. Українець має їхати дорогою і страждати. У межах неофеодального аграрного суспільства так і має бути – адже дороги – це продукт чужої нам цивілізації. Згадайте Римську імперію, вона збудувала 100 000 км доріг, які діють і сьогодні!

Здавалося б – найкращий метод декомунізації – знести хрущовки, термін експлуатації яких вийшов у 2010-2015 роках, і звести, наприклад, на Воскресенці в Києві архітектурний ансамбль, який увійшов би у світові підручники з архітектури. Проте це не наш шлях. Згідно зі стратегією Жертви, уся Україна має перетворитися на одне величезне Звалище-Могилу.

Яскравий приклад втілення Національної ідеї. Гуляйполе. Пам'ятник Леніну знесли, фабрику закрили, на місце Леніна поставили пам'ятник Т. Шевченку, а фабрика незабаром перетвориться на остов із вибитими шибками.

А ось і Львів, але не туристичний п'ятачок навколо Ратуші, який привели до ладу поляки й австрійці, а паралельна реальність — спальний район Сихів. 

Альтернатива

Чи є в нашій історії альтернатива цій культурі обов'язкової деградації, поразки та виродження? Цій культурі «чотирьох З»: Зрада, Злидні, Занепад, Заздрість

Безумовно, є, але вона жорстко переслідується і ретельно замазується в підручниках з історії, більше того, оголошується вкрай ворожою. По суті, так воно й є. Ця культура прямо ворожа культурі Жертви і її торжество неминуче призведе до загибелі мазохістського неофеодального суспільства.

Що ж це за культура? Таємниці тут немає. Вона описана Гоголем і Котляревським. Це весела, оптимістична, життєствердна культура Малої Росії – ядра і душі Київської Русі. Ця яскрава святкова культура ярмарків, містики й веселощів, втілена Малевичем, Архипенком і Екстер у живописних творах. Це та доброзичлива відкрита гуманістична культура, яка з льоту завойовувала любов і визнання іноземців, це Чарівна Диканька і бурлескна «Енеїда», це «Ревізор» і «Мертві душі», це «Майстер і Маргарита» і «Біла гвардія». Це славне козацтво, яке звикло перемагати, на відміну від Січових Стрільців, які звикли героїчно програвати. Українські козаки перемагали поляків, татар і турків, звільнили Південь України, захищали Севастополь, розгромили Гітлера і Наполеона, марширували по Берліну, Відню й Парижу. Це нащадки малоросійських козаків управляли Російською імперією – Феофан Прокопович, Розумовські, Кочубеї, Перовські, Трощинські, Гудовичі, Маркевичі, Терещенки, Родзянко, Шульгіни, Паскевичі. Це нащадки малоросійських козаків розвивали світову культуру – Чайковський, Чехов, брати Бурлюки, Довженко, Ахматова, Ліфар, Кириєнко-Волошин. Це винахідники й учені І. Сікорський, М. Остроградський, М. Кравчук, В. Вернадський, Г. Сковорода, В. Глушко, С. Корольов.

Навіть малоросійського геніального Тараса Шевченка ця культура подає Жертвою, «селянським поетом-мучеником». Це зазначив І. Малкович під час вручення Шевченківської премії: «Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати горепашного кріпака, який служив безправним, бессловесним попихачем у панів, а замінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата і мами, і без, здавалося, жодних шансів на успіх створив сам себе… він умів бути франтом, був улюбленцем веселого творчого товариства». Слід додати, був гультяєм, любив жінок і відбивав їх у друзів, міцно дружив із Бахусом, через що й постраждав.

Наші голосіння про Україну-жертву вже так дістали представників Заходу, що Бальцерович прямим текстом в інтерв'ю Укрінформу (13.03.17) сказав: «Уявлення себе лише з позиції жертви не допоможе. Україна має показати себе як країну економічного й інституційного успіху». Проте Бальцерович не розуміє, що Успіх зруйнує українську Національну ідею, яку плекали 150 років, і вона показала свою вражаючу ефективність, прирікаючи будь-які перемоги на Поразки.

Власне кажучи, населенню вирішувати, чи обирає воно галицький неофеодальний шлях Жертви і Деконструкції з останніми місцями у світових рейтингах, чи малоросійський творчий шлях Оптимізму і Розвитку, що спирається на Київську Русь і славну історію перемог і досягнень, коли малороси успішно управляли імперією і на рівних конкурували з самими США. Власне кажучи, масова еміграція останніх років налаштованих на творення людей якраз підтверджує, що вони відмовляються приймати Долю Жертви, а обирають Долю Творення і Розвитку.

Зображення: Тетяна Яблонська

1 http://novakraina.org/khto-mi/istoriya

2 http://www.donbass-info.com/content/view/20763/20774/