Екологічна шкода від біотехнії, пасік і регулювання чисельності тварин у заповідних об'єктах

У ряді заповідників відбуваються біотехнічні заходи з підтримки окремих рідкісних видів рослин і тварин, а також покровительство мисливським видам тварин. Наприклад, у Кримському заповіднику підгодовуються кабани й олені. У заповіднику Єланецький степ підгодовують бізонів, у Хомутівському степу (філії Українського степового заповідника) – домашніх коней, що використовуються як випасні.

Академік В.Є. Соколов із співавторами вважає, що «рекомендовані багатьма авторами способи підтримання і збереження рідкісних видів у заповідниках — це ще не управління, а скоріше гострий експеримент, прогнозувати остаточні результати якого далеко не завжди можливо, а плата за його проведення може виразитися в серйозному порушенні природних процесів в екосистемі. Протекціонізм — це спроба зберегти окремі види, нехай надзвичайно цінні, а не еталонні екосистеми, заради яких у більшості випадків створювалися заповідники. Тому далеко не завжди виправдана виняткова увага в заповідниках до рідкісних видів як основних об'єктів охорони. Збереження в заповідниках рідкісних і зникаючих видів має здійснюватися передусім через збереження зникаючих екосистем» (Соколов та ін., 1997).

Слід також зазначити, що заходи з охорони рідкісних видів у заповіднику нерідко суперечать концепції заповідності. Так, у плані управління Хомутівським степом рекомендовано підсівати штучним шляхом у заповіднику рідкісні рослини (але ж заповідник не клумба і не ботанічний сад, у ньому інші принципи роботи), а також зменшити площу абсолютно заповідної ділянки (Гелюта та ін., 2002). До слова сказати, цей документ має явний крен на захист флори заповідника на шкоду його фауні.

Більше того, нерідко дії із захисту одного виду завдають шкоди іншим видам або навіть усій заповідній екосистемі. Наприклад, для підгодівлі оленів у Кримському заповіднику заготовляються віники, косяться сіно, встановлюються солонці й годівниці. У результаті чисельність оленів (за відсутності вовків) дуже велика, вони поїли весь підріст у букових лісах.

У філії Карпатського заповідника Долині нарцисів заради збереження рідкісного нарциса вузьколистого проводять сінокосіння і корчування кущів верби, що спричинило різке скорочення чисельності птахів і деяких комах (цит. за Соколов та ін., 1997). У деяких лісових заповідниках розвішуються дуплянки для кажанів. Проте навіщо витрачати на них кошти й час, якщо можна просто не рубати дупласті дерева?

З метою підняття чисельності рідкісних птахів у Центрально-Чорноземному заповіднику розвішувалися пташині будиночки. Однак у них оселялися здебільшого польові горобці, а не рідкісні птахи (Краснитський, 1983). На наш погляд, у менеджменті будь-якого заповідника і заповідних зон потрібно насамперед виходити з того, що мета заповідних об'єктів — це не охорона окремих видів, нехай і рідкісних, чи «законсервованих» екологічних угруповань, а надання свободи для некерованого, хаотичного, спонтанного, природного розвитку дикої природи, захист її прав на життя, свободу і процвітання. Не можна охороняти дику природу заповідника так, як зберігають полуницю, законсервовану в банках. Ми не повинні заважати дикій природі розвиватися за її власними законами.

Заповідники і заповідні зони — це не просто «Ноєві ковчеги» тварин і рослин, а передусім полігони спонтанно розвинених заповідних екосистем. І як писав М.Ф. Реймерс, дика заповідна природа «може бути збережена тільки в динаміці» (Реймерс, 1973).

Академік РАН В.Є. Соколов разом із співавторами різко виступив проти проведення в заповідниках біотехнічних заходів для відтворення рідкісних видів тварин і рослин, вважаючи, що подібне «повертає заповідники у сферу біотехнічної методології, що аж ніяк не відповідає їхнім сучасним завданням, навіть якщо йдеться про рідкісні види» (Соколов та ін., 1997).

Флора і фауна, поліпшувані й керовані науково, і флора і фауна, керовані й поліпшувані природою — це суперечливі поняття, логічна безглуздість. У дикій заповідній природі вирують спонтанні еволюційні й екологічні процеси, і будь-яке людське втручання, попри всю благість намірів, буде вторгненням, яке так чи інакше перериває ці процеси, і є, отже, неприродним.

Дика заповідна природа — це місце, де все існує необдумано, довільно. Тому будь-які наші спроби допомогти дикій природі, поліпшити її свідомо, насправді її псують. Бо архітектори дикої природи і людської культури різні.

«Червонокнижний статус зникаючого виду – це важливо для Людини, а для Природи важливіша динаміка і постійна еволюція. Ми не повинні підміняти інтереси Природи своїми інтересами. Тому ми повинні забезпечити безперешкодну динаміку й еволюцію природи, а порятунок червонокнижного виду, навпаки, часто має на увазі втручання в цю еволюцію і завдання шкоди іншим видам, що шкодять червонокнижному. Для збереження червонокнижних видів треба створювати заказники й зоопарки, а не заповідники. Заповідники повинні виконувати глобальніші завдання, ніж порятунок якогось зникаючого виду рослини чи тварини, навіть дуже цінного з погляду людини» (Бринюх, 2013).

У Чорноморському заповіднику залучення птахів у штучні гніздування призвело до того, що на деяких ділянках заповідника (Волижин ліс) значно збільшилася чисельність шпака й горобця польового. У результаті птахи у масовій кількості стали склювати степових комах, зокрема рідкісних – дибку й богомола (Зелінська, 1984).

Солонці для копитних вважаються важливим об'єктом біотехніки. Так, у Кавказькому заповіднику до кінця 1960-х років кількість солонців досягла 80 штук, а загальна маса солі, що викладається для тварин, – 15 тонн. Згідно із сучасними даними, організація солонців недоцільна і нічим не виправдана. Це додаткове джерело екологічних порушень, антропогенного занепокоєння та забруднення території. «Кожен такий «солонець» – це локальне вогнище дестабілізації в сформованому сигнальному полі копитних і хижаків, а їхня сукупність для популяцій тварин уже серйозний негативний чинник» (Трепет, Локтіонова, 2013).

Потребує свого законодавчого заборонення не лише організація підгодівлі, зокрема будівництво зимових солонців, а й такі біотехнічні заходи, як створення водопоїв для тварин, лісових галявин, посадка кормових культур.

Організація пасік

Існує хибна думка, що організація пасік із медоносною бджолою в природних заповідниках не лише дасть змогу запровадити в заповідниках «екологічно чистий» бізнес, дасть можливість заробити без шкоди для природи, а й сприятиме поліпшенню запилення диких рослин заповідника.

У деяких українських заповідниках: Луганський (ділянки Грушівська і Калинівська у Провальському відділенні), Медобори, Кримський, Єланецький степ, Асканія-Нова, Канівський, Дніпровсько-Орільський, Чорноморський, Карадазький, філії Українського степового заповідника – Хомутівський степ, Кам'яні Могили, Михайлівська цілина розміщувалася або розміщується велика кількість вуликів.

Водночас організація пасік як організаційний захід завдає величезної шкоди заповідній екосистемі.

У Кримському заповіднику, наприклад, є десятки пересувних пасік по сотні вуликів у кожній. А.М. Краснитський пише:

- «Слід замислитися над тим, чи так корисна або, у кращому разі, невинна роль збору нектару домашніми бджолами в заповідниках і чи не завдає це шкоди популяціям інших видів комах, живлення яких пов'язане виключно або значною мірою зі збором нектару. Хоча досліджень із цього питання немає (на той час – автори), з чималою часткою ймовірності можна припустити, що за обмеженої нектаропродуктивності бджолиних пасовищ у заповідниках можуть виникати конкурентні взаємини бджіл із дикими видами комах. І ця конкуренція складатиметься не на користь аборигенних комах, чисельність яких у таких випадках безумовно має пригнічуватися. При розміщенні бджолярських господарств у заповідниках реальна також небезпека занесення в популяції місцевих комах інфекцій і паразитів із пасічних господарств. Якщо вже брати за основу принцип невтручання в природні процеси заповідників-еталонів, то для них, звісно, зовсім не риторичне питання: за допомогою яких агентів відбувається запилення ентомофільних рослин, а також якими засобами досягається насіннєношення таких рослин?» (Краснитський, 1983).

Проілюструємо слова А.М. Краснитського невеликими розрахунками. У Кримському заповіднику влітку 2013 р. нами було виявлено пересувну пасіку домашньої (медоносної) бджоли у 80 вуликів. У середньому в одному вулику бджолина сім'я становить 15-60 тис. бджіл. Отже, у пересувній пасіці є близько 8 млн. бджіл. При цьому, за даними академіка НАНУ, д.б.н. В.Г. Радченка, у дикій природі України на один гектар у літній час у середньому припадає 2-3 тис. диких бджолиних (усне повідомлення). Тобто за перевищення кількості домашніх (медоносних) бджіл у 5-го тис. разів дикі бджолині й деякі інші комахи просто приречені на голодну смерть, оскільки позбавляються джерел живлення. У середньому домашні бджоли літають по взяток на відстань до 1 км, тобто покривають 400 га заповідної ділянки.

На думку кримського фахівця з бджіл, д.б.н. С.П. Іванова: «Необхідно однозначно оцінити розміщення пасік медоносних бджіл у заповідниках як неприйнятне й шкідливе (…).

Медоносна бджола є політрофом (полілектом), тобто медоносні бджоли здатні й збирають пилок і нектар із квіток майже всіх видів рослин. Тобто вони створюють проблеми практично для кожного з видів бджіл, що мешкають у заповіднику.

2) Медоносні бджоли збирають пилок і нектар упродовж усього року, починаючи з лютневих вікон, до пізньої осені (тоді як кожен з видів диких бджіл літає, як правило, упродовж 30-40 днів). Тобто вони створюють проблеми для всіх інших видів бджіл упродовж усього сезону.

3) Медоносні бджоли – суспільний вид, і це вже саме по собі означає її підвищену конкурентоспроможність. Крім того, утримання їх в умовах пасіки багаторазово підсилює їхні переваги.

Загалом, пасіка в заповіднику – це велика проблема для місцевих видів бджіл, це ціла низка реальних загроз їхньому існуванню» (Іванов, 2014).

На думку д.б.н., академіка НАН України В.Г. Радченка, медоносні й дикі бджоли перебувають у сильних конкурентних відносинах за кормові ресурси. «При насиченні квітучих рослин медоносними бджолами вони вибирають фактично весь виділюваний квітками нектар, що змушує диких бджіл залишати такі ділянки, а за відсутності альтернативних місць дикі бджоли різко знижують свою продуктивність, оскільки змушені більшу частину часу проводити в пошуках корму, або просто гинуть від голоду, оскільки нектар є основним енергетичним ресурсом для життєдіяльності дорослих диких бджіл…Додатково підкреслю, що йдеться не лише про охорону диких бджіл, а й про величезне число інших корисних диких комах, що живляться нектаром (наприклад, різних ос, зокрема наїзників…» (Радченко, 2015). Саме тому ще в 1989 р. В.Г. Радченко разом із колегами запропонував у «Положення про заповідники СРСР» внести категоричну заборону «завезення на всі заповідні території та утримання там пасік медоносної бджоли» (Песенко, Лелей, Радченко, 1989).

За даними О.Ю. Мороз (2009), організація пасік навіть по сусідству із заповідником Михайлівська цілина призводить до катастрофічного зменшення кормового потенціалу цієї цілини, що негативно позначається на джмелях. За даними І.М. Мішина (2013), у дикій природі одна медоносна бджола з вулика змушує голодувати до 10 особин диких бджолиних.

О.Ю. Мороз (2014) вважає, що «не слід забувати про те, що без присутності медоносної бджоли (поліфага) на заповідних ділянках зберігається рівновага, що склалася впродовж багатьох років, динамічна між моно-, оліго- і поліфагами-запилювачами, які тут живуть;

при появі медоносної бджоли інші запилювачі не можуть з нею конкурувати в обсягах збору нектару й пилку, внаслідок чого динамічна рівновага порушується; присутність великої кількості медоносних бджіл на заповідних ділянках (бджіл-фуражирів у кожному вулику навесні 3-4 тис., влітку може бути до 50-60 тис., причому кожна бджола-фуражир здійснює на день від 3-х до 26 вильотів) ускладнює збір меду й пилку з квіток рослин цієї ділянки місцевими запилювачами, серед яких присутні рідкісні й зникаючі види (денні й нічні метелики, жуки, мухи, оси, поодинокі бджоли, джмелі та ін.), внаслідок чого відбувається або загибель запилювачів та їхнього потомства, або переміщення місцевих запилювачів за межі заповідної ділянки».

В.Б. Бейко (1990) вважає, що:

- «Останніми роками викликає тривогу надмірна інтродукція медоносної бджоли на охоронювані території. У межах свого історичного ареалу дикі та здичавілі сім'ї медоносної бджоли займають природну екологічну нішу, а зростання популяції цього виду обмежене філантом, великими ктирями, щурками та іншими природними регуляторами. Штучне запровадження бджолярами великої кількості сімей медоносної бджоли в угруповання, де вона раніше була нечисленною або була відсутня взагалі, може вкрай несприятливо позначитися на харчових ресурсах диких бджолиних. Медоносна бджола - широко політрофний вид, який охоче відвідує майже будь-які ентомофільні квіти. Розвинена система навігації та комунікації дає змогу бджолам-розвідницям лабільно переорієнтовувати основну масу бджіл-фуражирів на будь-які скупчення квітучих ентомофільних рослин, що перебувають на відстані кількох км від пасіки. При цьому бджоли-фуражири вилучають зі збалансованих ланцюгів живлення будь-якого угруповання велику кількість пилку й нектару, що несумісне зі статусом заповідника і особливо – заповідника біосферного. Особливо страждають при цьому моно- й оліготрофні види диких бджолиних, оскільки в цій ситуації вони не можуть переключитися на резервні джерела живлення, інші рослини, менш відвідувані медоносною бджолою. Не менш помітний негативний вплив бджільництва в період цвітіння ефемерів у пустельних угрупованнях. У зв'язку з викладеним, для охорони харчових ресурсів диких бджолиних слід безумовно виключити будь-яке бджільництво на території біосферних заповідників, промислове бджільництво (з пасіками понад 5 вуликів) на території інших заповідників, а також створення будь-яких пасік поблизу меж заповідника, зважаючи на можливість фуражирування медоносної бджоли на відстані до 5 км від пасіки».

Загальна кількість червонокнижних комах-запилювачів, що мешкають у заповідниках України, які не можуть конкурувати з медоносною бджолою за пилок і нектар, становить 112 видів (59 видів метеликів, 3 види мух-дзюрчалок, 1 вид жуків, 20 видів ос, 29 видів бджолиних) (Червона книга, Тваринний, 2009).

Розміщення пасік у природних заповідниках заборонено в Росії, Україні та на всіх охоронюваних природних територіях у Москві (Постанова…, 1998).

В. Бринюхом розроблено методику підрахунку компенсації збитків за розміщення вуликів у заповідниках (Бринюх, 2015).

Регулювання чисельності тварин

Позитивного екологічного ефекту не приносять у заповідниках і заповідних зонах регуляційні заходи, пов'язані зі знищенням хижаків заради захисту інших видів. Так, у Воронезькому, Центрально-Чорноземному, Боржомському, Хоперському заповіднику свого часу повністю знищили вовків. Їхнє місце й нішу в ценозах одразу посіли здичавілі собаки (Насимович, 1979, Краснитський, 1983, Кудактін, 1994).

У Кавказькому заповіднику, заради збереження копитних, вовків не лише відстрілювали, а й ловили капканами, петлями, труїли отрутами (Кудактін, 1994). Через переслідування вовка в Кавказькому заповіднику масово розмножилися копитні, у зв'язку з чим з'явилася реальна загроза підриву зимової кормової бази та деградації популяції копитних. Особливо ці тенденції з'явилися в оленів. Вага рогів у биків із 3,75 кг знизилася до 3,3 кг, погіршилися їхні трофейні якості. Зняття пресу хижаків призвело до негативних тенденцій у розвитку популяції копитних, оскільки вплив вовків на копитних був природним еволюційним актом (Кудактін, 1994).

Як вважають С.А. Трепет і Т.Г. Єскіна (2011), досвід регуляції чисельності вовків у Кавказькому заповіднику «підтверджує її неефективність, коли метою є обмеження лімітуючого впливу хижака на популяцію оленів».

У Чорноморському заповіднику вдалися до відстрілу мартина жовтоногого. Однак незабаром його екологічну нішу посіла сіра ворона і грак, що завдають не менш істотної шкоди низці видів птахів (Краснитський, 1983).

Людина не може й не повинна вмикати й вимикати популяцію диких тварин заповідника як кран. Це екологічно неправильно, етично аморально і практично неефективно. Дослідження, проведені зоологами в різних заповідниках Росії, показали марність відстрілу як методу регуляції чисельності. В Окському заповіднику в 1962 р. відстріляли 7% популяції лося, але вже через два тижні його чисельність відновилася за рахунок особин, що прийшли із сусідніх із заповідником районів. У 1964 р., після регуляційного відстрілу, чисельність лося в заповіднику не лише не знизилася, а навіть збільшилася на 9%. У Приоксько-Терасному заповіднику вилучили 40% лосів — але навіть такі масштаби вилучення не справили істотного впливу на рівень їхньої чисельності — місце заповідних відстріляних лосів посіли тварини, що прийшли із сусідніх із заповідником районів. Такий самий ефект було отримано і в Центрально-Чорноземному заповіднику. Відстріл плямистих оленів у Хоперському заповіднику також не приніс бажаних результатів. На місце вбитих тварин прийшли нові (Соколов та ін., 1997).

«Таким чином, — пише академік В.Є. Соколов із співавторами, — штучна регуляція чисельності популяцій копитних тварин, мабуть, виступає лише як лімітуючий, але не регулюючий механізм і не взаємодіє з природними чинниками загибелі за принципом від'ємного зворотного зв'язку (…).

Регуляція перенаселених популяцій тварин у заповідниках може дати помітний результат лише за елімінації значної кількості тварин, що ризиковано з суто етичних позицій: адже цих тварин тривалий час оберігали, про це писали в популярних виданнях, віщали по радіо й телебаченню і раптом…

До цього часу регуляція чисельності тварин у заповідниках здійснюється «інтуїтивно», «на око», без урахування складних зв'язків як усередині регульованої популяції, так і між нею та іншими компонентами біоти. Необхідність регуляції фахівці зазвичай пов'язують із необхідністю скоригувати порушені популяційні (екосистемні) процеси, повернути їх до «природної норми». Що це за «норма», жоден фахівець не вказував і не обґрунтовував екологічно. Але одна з головних умов регуляції — це встановлені норми, на які слід орієнтуватися, здійснюючи цей захід. Без цього втручання в природу просто безглузде: некомпетентне виправлення одного порушення може потягти за собою ще небажаніші й небезпечніші відхилення. Тому регуляція, як правило, не давала очікуваних результатів, і неможливо було прогнозувати подальшу поведінку популяції, яка «не слухалася» людини. Досвід відстрілів і відловів диких копитних тварин у заповіднику — яскраве тому підтвердження» (Соколов та ін., 1997).

Відстріл «зайвих» копитних — один із найкривавіших, найжорстокіших, найаморальніших і екологічно найшкідливіших регуляційних заходів у заповідниках і національних парках, негідних заповідної практики (зрештою є методи знерухомлення або відлову тварин). Нерідко регулювання чисельності перетворюється на своєрідне узаконене полювання на території заповідника з усіма наслідками, що випливають звідси, порушеннями заповідного режиму — крики загонщиків, гавкіт собак, постріли тощо. Регуляція в заповідниках стикається також із технічними труднощами — нестача сил, коштів, часу, оснащення, фахівців — і перетворюється на формальний захід, мета якого — звичайна здобич м'яса.

Співробітниця Дарвінського заповідника М.Л. Калецька пише: «У тих випадках, коли відбувається швидке зростання чисельності якогось виду… на перших порах зазвичай створюється враження непоправної шкоди, що завдається цим численним видом іншим видам. Насправді ж це явище тимчасове, і необхідне лише терпляче очікування, поки під дією механізмів саморегуляції не настане стійка екологічна рівновага. Але терпіння зазвичай не вистачає і починається штучне скорочення чисельності небажаного виду. У результаті досягнення кінцевої мети — створення саморегульованої стійкої біологічної системи – відсувається, оскільки поки проводиться певне регулювання чисельності одного з компонентів, - стійка система сформуватися не може» (Калецька, 1982). Потім потрібно буде штучно регулювати інший компонент, що випав із системи внаслідок первинного регулювання, потім третій, четвертий і так до нескінченності. Тому можна вважати, що регуляційні заходи в заповіднику — це глухий кут.

М.Ф. Реймерс робить висновок: «Процес відновлення має неминуче супроводжуватися руйнуванням того, що є зараз. Сучасні єдності тварин і рослин виникли під впливом діяльності людини, і якщо ми знімаємо чинник впливу людини, то не можна очікувати збереження заповідника в його однозначному стані. Ще безглуздіше думати, що охоронювані території можуть бути Ноєвими ковчегами з усіма видами тварин. Природа збереже лише те, що їй «потрібно». Решта загине або залишиться в мінімумі (…). А на ділянках «дикої природи» нехай природа сама встановить, скільки й чого їй потрібно. Ми просто цього не знаємо, і тут нам краще не втручатися зі своїми «знаннями» (…) З іншого боку, не можна впадати в паніку, коли на заповідній ділянці, розрахованій на саморегуляцію, число тварин якогось виду досягає загрозливого розміру, не можна вогнем і мечем регулювати їхнє число. Втручаючись, ми не дозволяємо природі самій збалансувати свою систему, «створити» первісно-заповідну ділянку (Реймерс, 1973).

Пора віддати анафемі вигадане мисливствознавцями лякало «вбивство милосердям». Нехай розплоджені в заповіднику лосі й кабани частково загинуть від гельмінтів, від зимової безкормиці, ніж будуть відстріляні на м'ясо. У будь-якому разі вони залишаться в заповідній екосистемі, надаючи їжу різним падальникам, червам, рослинам, зрештою даючи силу новому життю.

Величезну шкоду здоров'ю заповідних екосистем завдають різні полювання, що іменуються як «наукові або селекційні відстріли». М.Ф. Реймерс і Ф.Р. Штільмарк застерігають з цього приводу: «Кінцевий генетико-популяційний результат регуляції за допомогою полювання протилежний наслідкам від переслідування хижаками. Отримана в результаті штучного впливу популяція має іншу структуру і зрештою інший генетичний фонд. При цьому замінити хижаків людина не може через індивідуальність якостей як нападників, так і їхніх жертв (Реймерс, Штільмарк, 1978).

Докладніше про шкоду від біотехнії, пасік і регулювання чисельності тварин у заповідних об'єктах – у новій книзі Вл. Борейка та І. Парнікози "Критика регуляційних заходів на територіях суворого природоохоронного режиму (категорія 1-А МСОП / IUCN)", 2017, КЕКЦ, Київ, 208 стор. http://ecoethics.ru/wp-content/uploads/2017/02/int_regulacia_2017.pdf