Повільна страта: Стратегія реакційних сил в Україні

Наприкінці березня Україна вкотре опинилася в умовах нестабільності у сфері безпеки, а також політичної та економічної нестабільності.

Колишній депутат російської Держдуми Денис Вороненков був убитий у центрі Києва 23 березня 2017 року. Раніше того ж тижня поблизу кордону з Росією підпалили великий український військовий склад, начинений зброєю.

Упродовж кількох останніх тижнів тривають зіткнення (є людські втрати) на сході України.

Також зросла напруга між політичними елітами та громадянським суспільством. Характерним прикладом цієї напруги є закон, нещодавно ухвалений українським парламентом і підписаний президентом.

Цей закон зобов’язує членів НУО, залучених до боротьби з корупцією, подавати публічні електронні декларації про доходи.

Деякі спостерігачі вбачають у цьому ранню ознаку тиску з боку уряду та президента на активістів, залучених до наглядової діяльності.

Значно важливішою зараз є торговельна блокада між територіями, контрольованими сепаратистами, та материковою Україною. Спочатку блокаду було ініційовано деякими військовими ветеранами, політиками й активістами.

Цим скористалися сепаратисти й установили контроль над низкою ключових приватних підприємств, що працювали під контролем українських властей на підконтрольних сепаратистам територіях.
Невдовзі після цього Рада національної безпеки і оборони України (РНБО) ухвалила рішення про торговельну блокаду, яка триватиме до відновлення українського контролю над цими підприємствами. Національний банк України знизив прогнозоване зростання ВВП до 1,9% порівняно з попередньою оцінкою 2,8%, частково через наслідки блокади.

Державна служба статистики України повідомила про зниження промислового зростання порівняно з аналогічним періодом минулого року на 4,6% після зростання на 5,6% місяцем раніше (тоді як причини зниження не ясні, деякі аналітики теоретично пов’язують його з торговельною блокадою)[1].

Нарешті, МВФ відклав своє рішення щодо української програми до 3 квітня, щоб піддати перегляду макроекономічні умови, що змінилися, та ускладнення, пов’язані з тиском на російські банки в Україні.

Тимчасове погіршення економічної, політичної ситуації та ситуації у сфері безпеки – звичайна справа для України. Протягом трьох останніх років періоди відносного спокою змінювалися подальшими тимчасовими загостреннями. Дані, які найкраще ілюструють це, можна знайти в роботі "Огляд політики безпеки ЄС щодо України" Тимофія Мілованова, Юрія Городніченка та Юрія Жукова, написаній на замовлення Дослідницької групи з питань безпеки людини, яку очолюють Мері Калдор і Хав’єр Солана.

Графік 1 (Мілованов та співавт., 2016, с. 6) демонструє показники насильства (кількість випадків) на сході України впродовж 2014-2015 років.

Насильство на сході України. Мінськ-1 і Мінськ-2 – це угоди про припинення вогню

На Графіку 1 горизонтальна вісь позначає час, а вертикальна – ступінь насильства (середня кількість випадків за період). Ми спостерігаємо спалахи насильства перед підписанням перших і других Мінських угод. При цьому масштаби насильства непостійні й коливаються між тижнями відносного спокою та активними бойовими діями.

У цій статті я хотів би запропонувати дещо нестандартну точку зору щодо того, що час і ступінь ескалації ендогенні (спричинені стратегічними міркуваннями противників України).

Звісно, я не заперечую, що причини насильства в Україні є геополітичними. Я також погоджуюся, що може існувати кілька альтернативних пояснень щодо часових меж і ступеня ескалації[2]. Натомість я просто хочу запропонувати ракурс, який міг би допомогти нам зрозуміти, як Україні слід будувати свою політику з макроекономічної стабілізації, якщо її противники намагаються стратегічно використовувати ескалацію на шкоду цілям України.

Зокрема, я припускаю, що існує група осіб та організацій (або країн), зацікавлених у дестабілізації України. Послуговуючись термінологією теорії ігор, я вважаю їх єдиним гравцем, якого можна назвати "опонентом України". Далі я припускаю, що завдання цього гравця полягає в мінімізації економічного зростання України (яке також можна замінити затягуванням макроекономічної стабілізації або іншим аналогічним завданням). Метою є розуміння, як може виглядати оптимальна поведінка цього гравця.

Важливим моментом є те, що економічна політика в Україні та концептуальне мислення, що лежить в її основі, розглядають шоки "ескалації" як зовнішні (екзогенні, незалежні від дій уряду в галузі економіки) події або іноді просто їх ігнорують.

Таким чином, стійкість і оптимальність (robustness) політики, що проводиться в Україні, щодо ендогенних шоків "опонента України" залишається відкритим питанням. За нестійкої політики України опонент може завадити майбутньому розвитку України, оптимально структуруючи свою стратегію ескалацій і маніпулюючи діяльністю українського уряду в межах такої нестійкої політики.

Загалом стійка політика менш чутлива (стабільніша) до зовнішніх шоків. Це мало б ускладнити стратегічний вплив супротивника на поведінку України. Водночас, якою може бути оптимальна політика опонента?

Така стратегія може передбачати безсистемні ескалації, які неможливо передбачити для України. Водночас ескалації ефективні тоді, коли йдуть слідом за періодом відносно тривалого, проте не надто тривалого затишшя.

Тоді вони ефективно гальмують реформи. Ідея полягає в тому, що найкращий час для ескалації – саме тоді, коли український уряд готовий зробити наступний важливий крок у проведенні реформ. Тоді ескалація відволікає уряд і ставить під сумнів готовність економіки до наступної реформи. І нарешті, ескалації ніколи не повинні бути дуже значними. Справді, досить сильна ескалація може змусити український уряд переглянути свою політику на користь жорсткішого підходу щодо супротивника.

Така точка зору передбачає, що оптимальна стратегія супротивника – це ескалації в довільний час, з використанням різних механізмів (економічних, військових, дипломатичних, через засоби масової інформації), і більш згуртована та сильна атака перед основними етапами реформ (ухвалення важливого закону, зміни в політиці, проведення оцінки важливим іноземним донором) загалом за відносно невеликих масштабів кожної окремої ескалації.

Якою має бути оптимальна реакція українського уряду на періодичні ескалації? Якщо ці ескалації є ендогенними, український уряд міг би вдатися до більш консервативної, але водночас більш послідовної політики, що не надто реагує на ескалацію. Також було б корисно дослідити ідею менш прозорої та більш стохастичної (менш передбачуваної) політики України.

Для наочності: час і ступінь послаблення контролю за рухом капіталу можна визначити скоріше за стохастичним, ніж за детерміністським критерієм. Навпаки, у випадку екзогенної ескалації може знадобитися агресивніша політика реагування. Для визначення екзогенності чи ендогенності ескалації необхідні серйозні емпіричні дослідження. Закликаю українських і міжнародних економістів дослідити це питання.

[1] Державна служба статистики України повідомляє про падіння обсягів виробництва вугілля, коксу та сталі. Раніше підпорядковані Україні підприємства на підконтрольних сепаратистам територіях включені у виробничий ланцюг цих продуктів.
[2] Наприклад, рецензент пропонує таке: "Зазвичай ми спостерігаємо ескалації напередодні переговорів за участю Росії, України та західних партнерів. Їхня мета – як показати, що Україна "теж" не дотримується перемир’я, так і дещо загальмувати переговори – наприклад, щоразу обіцяючи перемир’я замість виконання наступних кроків, прописаних у Мінських угодах".