Про фізику життя

В одній зі своїх програм на «Ехо Москви» Михайло Веллер — письменник, публіцист, а тепер ще й хуліган — розповів про події, що мали місце в Естонії на зорі дев'яностих. Ходили по містах люди, по двоє-троє. Дзвонили в квартири. І запитували: чи вважаєте ви, що Естонія має стати самостійною, незалежною державою? Якщо господарі казали «ні» — гості чемно перепрошували за клопіт і зникали. А тим, хто відповідав ствердно, давали якусь імпровізовану картку і робили позначку у своєму журналі. Потім, через кілька років, ці картки стали головною підставою для отримання громадянства незалежної Естонії.

Зауважте — ніхто нікого не питав, чи знаєте ви естонську мову і якщо так, то наскільки добре. Про мову взагалі не було мови, вибачте за каламбур. Вимоги до мови з'явилися набагато пізніше. А тоді це було неважливо. І ті, хто питав, і ті, хто відповідав ствердно, розуміли, чим може обернутися це опитування за ще живого «непорушного» союзу. Відповісти ствердно — уже означало вчинити громадянський вчинок.

Це в Прибалтиці, де до рідної мови завжди ставилися вельми прискіпливо. Мій батько в середині вісімдесятих навчався в Ризі більше півроку. Уже тоді російську там, на побутовому рівні, не дуже шанували. Спитаєш у місцевих українською, мовляв, як пройти — вони тебе мало не за руку відведуть. І видно, що не зовсім розуміють, але з радістю допоможуть. А заїкнешся російською — терміново всі навколо туристи.

Чи треба пояснювати, де сьогодні Естонія і де ми?

Я пам'ятаю, як у школі, перед тим як почати нову тему — електромагнітні хвилі — літній сивий фізик ( прізвище йому було Бронштейн, помер в Ізраїлі, на початку 2000-х ) розповів анекдот про двох партизанів. Прийшли вони в село на завдання. А тут облава. Німці. Усюди. Партизани на задній двір. Дивляться — діжка стоїть велика. Ну, вони кришку відсунули й у неї. І тільки потім зрозуміли, що в тій діжці — найнатуральніше добриво. Причому по саму шийку. І ось сидять вони, задравши голови, щоб не наковтатися. Один тихо, а другий нервується. Совається. І каже пошепки: слухай, а якщо знайдуть? Тоді другий йому відповідає: знайдуть — то знайдуть, ти, головне, зараз хвиль не роби.

Тих, хто хоче дорікнути мені, мовляв, легко давати поради й розтікатися думкою по древу про вітчизну здалеку, поспішаю заспокоїти. Своє американське «повидло» я їм регулярно, повною ложкою, як і абсолютна більшість іммігрантів. Тож можете не переживати. Не дуже допомогли мені два мої університетські дипломи. І дуже часто, відпахавши 10, а іноді 12 годин, усе, про що я мрію — це дотягти свою дупу до парковки й кинути її в машину, щоб за півгодини їзди нічною дорогою прийняти душ і упокоїтися з миром.

До речі, дороги тут пристойні. Не такі, як у Німеччині, але тим не менш. І ось що я помітив. Їдеш 55 миль на годину ( по-нашому майже 90 км ). Бачиш знак — попереду обмеження швидкості до 45. Як нормальний водій, прибираєш ногу з педалі газу. І якраз до зони дії нового знака машина входить у належні 45 миль на годину. Без жодних додаткових дій з мого боку. А чому? Тому що американські дороги будували не дебіли. Їх будували висококваліфіковані інженери. Які знають закони фізики й розуміють, що будь-якому водієві, незалежно від громадянства, раси й мови, має бути на дорозі а) безпечно, б) комфортно.

Ось так само має бути безпечно й комфортно жити в Україні людям, незалежно від мови, поглядів і віросповідання. Будь-який непродуманий крок у мовній політиці — це різати по живому. Я вже казав і повторю ще раз. Жодні підступи зовнішніх ворогів не принесли Україні стільки горя, як свій, доморощений, непродуманий «гей-гей» національний шовінізм — не до місця і не до часу. Якщо один ідіот використовує мову як привід для агресії, то той, хто кидається перекроювати мовну карту на шкоду громадянам власної країни — ідіот не менший. У цьому сенсі правий Олексій Арестович, кажучи , що якщо за поточних умов будувати Україну виключно за національно-мовним принципом, на виході ми отримаємо державу розміром із воєводство.

Є фізика життя. Сьогодні просто жити в Україні — це громадянський вчинок. А жити, не роблячи хвиль мовою — мудрість.

 Якщо не хочете наковтатися — не педалюйте.