Інформація як зброя: як і чому вона може становити небезпеку

Коли ми говоримо про інформаційну війну як про реальність, нам слід замислитися, що і чому робить із інформації зброю, що саме впливає на індивідуальну та масову свідомість, змушуючи цілі країни закриватися від чужих інформаційних потоків.

У межах трьох просторів — фізичного, інформаційного та віртуального — є свої одиниці, що відображають властивості саме цього простору. Ці простори різняться також і своїми особливостями. Фізичний простір дозволяє існування в одній точці не більше однієї одиниці. Якщо там стоїть пам'ятник, наприклад, там уже не може бути дерева. Така одиниця інформаційного простору, як новина, змінюватиметься в часі, розповідаючи про цей пам'ятник. Тобто виникає множинність варіантів. І нескінченна кількість варіантів може співіснувати у випадку віртуального простору. Розповідей, фільмів, картин, що обрали за свій об'єкт пам'ятник, може бути нескінченна безліч.

Сумарно ці відмінності в реалізації можна уявити в такому вигляді:

фізичний простір — один варіант,
інформаційний простір — множинність варіантів,
віртуальний простір — нескінченна кількість варіантів.
Пропаганда може поставити на площі пам'ятник, чим вона часто й займається, але ще більше їй цікаві інформаційний і віртуальний простори через безкінечні можливості, що відкриваються. Пам'ятник стоїть у незмінному вигляді, поки його не поміняють на інший, що трапляється рідко, зате інформаційний і віртуальний простори надають можливості для нескінченних змін. Тим самим індивідуальна й масова свідомість можуть отримувати постійний «інформаційний масаж».

Чому може виникати небезпека інформації? Інформація може суперечити моделі світу, тобто головна її небезпека може полягати в руйнуванні наявної моделі світу, оскільки руйнування моделі світу в усіх її носіїв веде до хаосу в головах, за яким слідує хаос у самому світі.

Кожне суспільство і держава, щоб не допустити подібну ситуацію, запроваджують фізичні, інформаційні та віртуальні кордони. Фізичні кордони видно неозброєним оком, а інформаційний суверенітет виникає завдяки існуванню національних систем інформування, які самі здійснюють добір новин для свого внутрішнього тиражування.

Віртуальні кордони виникають через те, що віртуальний продукт має комерційну цінність і не є вільним у своєму поширенні, вимагаючи оплати. Але він може поширюватися в межах м'якої сили тієї чи іншої держави. Водночас віртуальний продукт завдяки своїй комерційній цінності починає вільніше проникати крізь будь-які кордони. На ньому хочуть заробити не лише творці з країни, що створила цей продукт, а й ті, хто починають продавати його в країні отримувача. З цієї причини «Гаррі Поттер» потрапляє до іншої країни легко, а наукова монографія — ні, оскільки на ній немає можливості заробити.

Соціальні медіа, як і інтернет загалом, руйнують усі види кордонів, сприяючи виробленню єдиної моделі світу глобальної людини. З іншого боку, інформаційно і віртуально сильніші країни, наприклад, країни першого світу легко (порівняно з третім світом) поширюють свої інформаційні та віртуальні продукти на чужій території. Їхні новини, фільми, зірки на чужій території виглядають привабливішими за власні.

Лише коли модель світу, що стоїть за ними, суперечить національній моделі світу, виникають заборони на таке поширення. Наприклад, радикальний іслам бореться з глобалізацією / вестернізацією навіть за допомогою терору, а Іран створює свої конкурентні продукти замість західних — свою анімацію замість діснеївської, своїх ляльок замість Барбі тощо. Історик Ключевський свого часу чітко сформулював позицію, що, беручи до рук чужий продукт, ми переймаємо модель мислення його творців.

Це пов'язано також із тим, що сильні держави сприяють просуванню своїх ідей у сфері релігії та ідеології, звідси й бере початок пропаганда — термін, що відображає роботу місіонерів Ватикану. Сьогодні й на Заході відкрито визнають, що сучасні Fox News, Press TV і Russia Today є пропагандою, продовжуючи традиції політично керованих медіа холодної війни [Somerville K. Framing conflict — the Cold War and after: Reflections from an old hack // Media, War & Conflict. — 2017. — Vol. 10, I. 1]. Відповідно, відбувається контрпропагандистська реакція на них, наприклад, Британія заборонила іранську Press TV на своїй території. Україна заборонила російські телеканали.

Соціальні мережі задали демократичніші моделі впливу, тим самим різко збільшивши доступність інформації, яка може завдати шкоди суспільству. Зрозуміло, що саме вони стали основним каналом впливу на Захід з боку Росії, оскільки вона не може з тією самою активністю просувати свої повідомлення в традиційних медіа.

Вальцман на безлічі прикладів продемонстрував спектр різноманіття російських атак за допомогою соціальних медіа.

У свою чергу Воттс показав, як саме поширюється ця інформація: «У мережі відбувається досить системний процес поширення введеної інформації: «Однодумці, прихильники, агрегатори (сірі акаунти) і приховані агенти впливу (чорні акаунти) діляться матеріалами скоординованої російської пропаганди з важливими вузлами мережі за принципом “один на один” або від “одного до багатьох”». Така скоординована діяльність має на меті передати, посилити й закарбувати у свідомості відібраної категорії виборців впливовий контент і його теми. Ділячись інформацією, вони часто поширюють контент, привабливий для лівого чи правого флангу політичного спектра, а також будь-які антиурядові та соціальні теми проблемного характеру. Зазвичай цим займаються мисливці за прибутком і політичні пропагандисти, які прагнуть досягти високого рівня переглядів за вузьким набором тем, призначених для ще вужчої цільової аудиторії» (див. також тут і тут).

Усе це становить реалізацію базової ідеї, що інформація — це сила і влада. Але для цього їй мають повірити, визнати її якщо не як істинну, то як можливу. У першому випадку відбудеться руйнування моделі світу, що піддається атаці, у другому — внесення в неї сумніву.

Отримувач інформації є важливим компонентом, оскільки вплив іде на його когнітивну систему. Завданням дій в усіх трьох просторах (фізичному, інформаційному, віртуальному) є вплив на когнітивну систему індивідуальної та масової свідомості. Наше мислення є головною метою будь-якої інформаційної атаки.

Військові також акцентують когнітивний аспект: «Для будь-якого практика інформаційної війни когнітивний елемент має найвищу цінність. Уся активність не має сенсу, якщо вона не призводить до зміни розуміння та сприйняття обраної аудиторії». І це особливо характерно для британського бачення інформаційних операцій, оскільки в них метою є зміна поведінки об'єкта впливу.

Тепер звернімося до конкретніших точок повідомлення, що впливають на когнітивну сферу. Вони можуть бути вбудовані в структуру самого повідомлення як додатковий компонент або виникати в процесах передачі. Можна, звісно, уявити собі й таку ситуацію, коли інформація виступає як тригер, запускаючи свій руйнівний вплив.

Першим, хто претендує на роль такої точки впливу на мислення, є фрейм. Сьогодні про фрейми багато писали Лакофф і Айєнгар, які випустили відомі книги на ці теми.

Але до фреймів як рамкових конструкцій, у системі яких подається новина, звертались і інші дослідники. Фреймування працює з такими параметрами, як відбір і виділення. Ще в дев'яності роки Ентман визначає фрейм таким чином: «Фрейм має відібрати деякі аспекти сприйманої реальності й зробити їх виразнішими під час передачі тексту таким чином, щоб просунути конкретне розуміння проблеми, причинно-наслідкові зв'язки, моральну оцінку та / або рекомендації щодо трактування явища, що описується» [Entman R. Framing: Toward Clarification of a Fractured Paradigm // Journal of Communication. — 1993. — Vol. 43. — I. 4].

Фрейм, або рамка, як ми бачимо, стає самостійним гравцем у процесах передачі інформації. Він не сприймається як щось окреме від новини, а як новина сама по собі. Звичайна людина не може відокремити фрейм від новини.

Звідси випливає, що будь-яке висвітлення не може бути нейтральним, воно несе в собі відлуння моделі світу, наприклад, журналіста чи видання. Причому в досить конкретній формі. Тим самим ніби виконуються дві функції. З одного боку, ніхто не може сказати, що інформування не було. З іншого — одночасно з інформацією проходить «зброя». Ми дивимося на додаткову інформацію саме так, оскільки читач / глядач не здогадується, крім явних випадків маніпуляції, що йому в голову реально вводяться два повідомлення. Він не замислюється ще й з тієї причини, що кожен читач / глядач читає чи дивиться ЗМІ, які відображають саме його політичні переконання, і відкидає ЗМІ протилежних поглядів як заздалегідь недостовірні, тому вся додаткова інформація здається йому цілком природною, адже вона повністю відповідає його моделі світу.

Дуже добре це видно за класифікацією новин Айєнгара, який поділив їх на епізодичні й тематичні [Iyengar S. Is Anyone Responsible?: How Television Frames Political Issues. — Chicago, 1991]. Створення тематичних новин вимагає серйознішої журналістської роботи, залучення експертів, вивчення контексту проблеми. Епізодичні новини просто розповідають про те, що трапилося, як про разовий епізод. Це є однією з причин, що телебачення, як правило, дає нам здебільшого епізодичні новини. Наприклад, новини повідомлять, що на якомусь перехресті збили перехожого. Ми будемо звинувачувати індивіда, який був необережний. Але якщо нам одночасно розкажуть, що перехід неосвітлений, що там часто трапляються пригоди, то в цьому разі ми одразу звинуватимемо міську владу. І це друга причина, з якої ми частіше бачимо саме епізодичні новини.

Як каже у своєму інтерв'ю Айєнгар: «Людям пропонують епізодичне висвітлення багатьох проблем — злочинність, тероризм, бідність, расова нерівність. При цьому є тенденція приписувати відповідальність за ці проблеми індивідам, а не інституціям чи широким суспільним силам. Бідність, наприклад, розглядається як наслідок людської лінощі або відсутності ініціативності; злочинність є виявом антисоціальних особистісних характеристик. Проте коли люди стикаються з тематичними фреймами, їхнє приписування відповідальності найімовірніше сфокусується на суспільних і політичних акторах — політиках, політиці, економіці тощо. У цьому сенсі тематичне фреймування допомагає людям утримувати суспільство підзвітним, і навпаки».

І ще одне важливе пояснення: «Епізодичні фрейми фокусують увагу на індивідах, легше побачити причини і трактування в представленій людині, ніж у контексті. Фреймінг у цьому плані є міркуванням за аналогією — новини про цю людину, отже, ця людина має щось робити з проблемою в новинах».

Можна уявити собі фрейм як точку зору на подію. Ми дивимося з певної позиції та бачимо те, що відкривається нам саме з цієї позиції. Без тієї чи іншої точки зору нам важко зрозуміти подію, оскільки в нас ніби немає ключа для її розуміння. Коли ми працюємо з кількома точками зору, у нас і виходять тематичні новини, з однією — епізодичні.

З погляду Ентмана, фрейми можуть надавати комунікатор, текст, отримувач і культура [Entman R. Framing: Toward Clarification of a Fractured Paradigm // Journal of Communication. — 1993. — Vol. 43. — I. 4]. У комунікаторів є фрейми (схеми), які організують його систему уявлень. У тексті є фрейми, що реалізуються у вигляді ключових слів, стереотипів, джерел інформації; окремі речення, що посилюють інтерпретації. Фрейми отримувача можуть не збігатися з фреймами комунікатора й тексту. Фрейми культури відображають мислення більшості людей соціальної групи.

Свою класифікацію на два типи фрейму запропонував де Фріс. Деякі фрейми пов'язані з конкретними темами, тому він запропонував називати їх проблемними. Інші підходять для різних проблем, вони отримали назву загальних.

Фрейми, відображаючи конкретну модель світу, щоразу просувають не лише новину, а й цю модель світу. Існує відомий феномен, про який часто писав Лакофф: уведений першим фрейм дуже складно замінити іншим. Його пропозиція — будувати поруч інший фрейм, а не боротися з наявним. Саме з цієї причини політиків «підштовхують» виходити з коментарем події раніше, ніж це зробить опонент, оскільки перша інтерпретація ніби автоматично приймається масовою свідомістю. Альтернативна інтерпретація потребуватиме набагато більше зусиль для свого поширення.

Наступним інструментарієм інформаційного управління є порядок денний. Наші мізки здатні приділяти увагу малій частці подій, що відбуваються. Тому влади будь-якої країни ставлять завдання потрапляння своєї інформації в умовну топ-п'ятірку, на яку зверне увагу масова свідомість. Тому створенню такої інформації, її поширенню та утриманню в полі уваги надають особливого значення. Один із типів професії, яка цим займається, носить назву «спін-доктор». Наприклад, він має готувати громадян до майбутньої події, привернути увагу в момент її перебігу / проведення й утримувати увагу після її завершення. Дещо схоже на розповідь про проведення чергового З'їзду КПРС.

Маккомбс у своєму дослідженні порядку денного пише про відому мету: «Медіа мають бути успішними не лише в розповіданні нам, про що думати, вони також мають бути успішними у своїй розповіді, як нам про це думати» [McCombs M. A Look at Agenda-setting: past, present and future // Journalism Studies. — 2005. — Vol. 6, N 4]. У принципі, це глибша мета, ніж та, що досягається просто інформуванням, тому про цю мету ми й говоримо як про атаку на мислення.

Маккомбс виділяє два рівні, на які розкладається інформаційний порядок денний. Перший рівень — це «об'єкти», наприклад, проблеми, події, люди тощо. Тут інформаційний порядок денний задає значущість об'єктів. За його допомогою намагаються зробити так, щоб ми звернули увагу на одні події й не помітили інші.

Другий рівень — це «характеристики» відібраних «об'єктів». Тут задається значущість характеристик. Деякі характеристики виставляються напоказ, інші — замовчуються. У нашій голові конструюється образ об'єкта з тих характеристик, які нам було названо.

Маккомбс каже, що близькість і різниця між фреймуванням і порядком денним є дискусійним питанням, оскільки не існує одного підходу, а є безліч визначень фреймування.

У своєму інтерв'ю Маккомбс підкреслює, що цей підхід почався з досліджень Волтера Ліппмана, хоча той ніколи не вживав подібного терміна. Маккомбс каже, що в основі порядку денного лежить процес передачі значущості, важливості. Зрозуміло, що у величезному морі фактів людині важко розібратися, тому виникають механізми, що акцентують ті чи інші аспекти. До речі, вони можуть бути не лише текстовими; це можуть бути експерти, які скажуть потрібні слова; це можуть бути політичні ток-шоу з тією самою функцією.

У цьому своєму інтерв'ю Маккомбс хвалить книгу Андерсона «Довгий хвіст» [Anderson C. The long tail. Why the Future of Business Is Selling Less of More. — New York, 2006] (див. критику подібного підходу в Ву, а також тут). Ідея Андерсона полягала в тому, що можна продавати багато й на нішевих ринках, а не лише прагнути до глобальних ринків.

Маккомбс, застосовуючи цю ідею, вважає, тобто малі інформаційні ринки (він цього поняття не згадує, але суть його саме така). Люди в таких малих об'єднаннях будинків, що стоять поруч, цікавляться, наприклад, хто може пофарбувати дім, у кого можна полагодити машину. Це не є журналістикою, але людям це потрібно. Також активно обговорюються пограбування. Усе це можна позначити як «новини сусідів». Вони певною мірою можуть бути інтегровані в журналістику, хоча це ще не так звана журналістика громадян.

Вівер підкреслює, що є близькість між другим рівнем порядку денного і фреймуванням [Weaver D.A. Thoughts on Agenda Setting, Framing, and Priming // Journal of communication. 2007. — Vol. 57. — I. 1]. Обидва вони спрямовані на те, як відображені проблеми чи об'єкти. Обидва сфокусовані на тому, як ми думаємо про об'єкти, а не на самих об'єктах. Проте фреймування підключає додатково й інші когнітивні питання: моральне, причинно-наслідкове, рекомендації щодо висвітлення.

Тепер ми можемо повернутися до погляду на медіа як на своєрідну зброю, тобто ситуації, коли його інформуючий і небезпечний бік стають єдиними. Саме цей аспект лежить в основі дослідження Ніссена, у заголовку якого звучать слова «weaponization of social media», умовно їх можна передати як «озброєння соціальних медіа» [Nissen T.E. The weaponization of social media and characteristics of contemporary conflicts. — Copenhagen, 2015].

Ніссен відштовхується від ідеї, що сучасні війни націлені не на контроль території, як у минулому, а на контроль населення та політичні процеси прийняття рішень. Виходить, що Донбас, а не Крим якраз є прикладом сучасної війни.

І ще одна збіжна характеристика — нові війни ведуться не за геополітичні інтереси та ідеологію, а за економічні інтереси та ідентичність. Він повторює слова Калдор, відомої фахівчині з нових воєн, яка сказала: «Старі війни велися за геополітичні інтереси або за ідеологію (демократія чи соціалізм). Нові війни ведуться в ім'я ідентичності (етнічної, релігійної чи племінної). Політика ідентичності має іншу логіку, ніж геополітика чи ідеологія. Метою є отримання доступу до держави конкретних груп, які можуть бути місцевими або транснаціональними, а не проведення конкретної політики чи програми в широких суспільних інтересах. Зростання політики ідентичності пов'язують із новими комунікативними технологіями, з міграцією як із села до міста, так і по всьому світу, а також з ерозією багатьох інклюзивних (часто пов'язаних із державою) таких політичних ідеологій, як соціалізм чи постколоніальний націоналізм. Можливо, найважливіше те, що політика ідентичності конструюється за допомогою війни. Тому політична мобілізація на базі ідентичності є метою війни, а не її інструментом, як це було раніше» [Kaldor M. In defence of new war // Stability. International Journal of Security and Development. — 2013. — Vol. 2. — N 1].

Справді, на базі війни, на існуванні зовнішнього ворога легко відбулися перші етапи побудови нової української ідентичності. Щоправда, потім цей процес призупинився. Причому чи то спеціально, щоб його свідомо зупинити, чи то автоматично виникає боротьба за мову.

Наступне спостереження виглядає як попередження проти неправильних дій: «Метод ведення війни полягав у захопленні території за допомогою військових засобів. У нових війнах битви є рідкістю, а території захоплюються політичними засобами за допомогою контролю населення. Типовою технікою є переміщення населення: силове виселення тих, хто має іншу ідентичність або інші думки. Насильство великою мірою спрямоване проти цивільних осіб як спосіб контролю території, а не проти ворожих сил».

Не можу втриматися, щоб не навести ще одне дуже чітко сформульоване спостереження, що стосується відмінностей двох типів політики — ідеологічної та ідентичності: «Політика ідентичності стосується права на владу в ім'я конкретної групи; ідеологічна політика стосується отримання влади для проведення конкретної ідеологічної програми. У контексті нової війни типовим прикладом доступу до держави є доступ до ресурсів, а не те, як змінити державну поведінку. У таких ситуаціях змагання за владу будуватиметься на ідентичності, а не на програмних дебатах, навіть якщо останні ідеальніші, ніж реальність» [Kaldor M. In defence of new war // Stability. International Journal of Security and Development. — 2013. — Vol. 2. — N 1].

Якщо додати сюди одне висловлювання Пасхавера про те, як влаштована українська економіка, то багато що стає прозорішим, ніж раніше: ««Наш капіталізм» є мережею монополій, у яких власники, у союзі й під прикриттям бюрократії та політикуму, отримують свою монопольну ренту, діляться зі своїм «дахом». 10–15 осіб нагорі — це верхівка гігантської корупційної піраміди, що складається зі ста тисяч таких монопольних утворень. Це соціальна матриця, тканина нашого життя. У неї вплетені всі, включно зі звичайними громадянами, змушеними шляхом корупції реалізовувати або захищати свої права. Ця соціальна матриця виникла і виявилася надзвичайно стійкою значною мірою тому, що цілком поєднувалася з домінуючою стратегією виживання».

Калдор наочно продемонструвала, для чого використовується політика ідентичності. Ще в 1999 році вона констатувала, що політика ідентичності базується на будь-якій конкретній ідентичності: національній, клановій, релігійній, мовній [Kaldor M. New and old wars. Organised violence in a global era. — Stanford, 1999]. Сьогодні вона значною мірою скасувала старе розуміння війни та міжнародних відносин. Калдор констатує: «Основна ідея, яку додали підходи соціального конструктивізму, полягає в тому, що те, як ви фреймуєте об'єкти, визначає те, як ви знаходите рішення в соціальних науках. Багато чого в цих науках стосується того, як ви визначаєте людські мотивації, а це неможливо встановити об'єктивно. Усе, що ви можете зробити, — це знайти інтерпретацію, яка дозволить вам діяти і виразитися на практиці, щоб побачити, наскільки корисною була ваша інтерпретація» ([Kaldor M. Old Wars, Cold Wars, New Wars, and the War on Terror // International Politics — 2005. — Vol. 42 — I. 4], див. інші її виступи тут, тут і тут: Kaldor M. New vs. old wars. Second edition. — Cambridge, 2006). Тобто ми знову виходимо на важливість того, як ми інтерпретуємо ситуацію. Одна інтерпретація породжує один набір дій, інша — інший. Щоправда, сама ситуація залишається при цьому незмінною.

Фрейми — це той чи інший погляд на світ. Той, хто керує ними, керує світом. Поганий чи хороший нинішній президент тієї чи іншої країни, поганий чи хороший минулий президент тієї чи іншої країни, — усе це інтерпретації. Медіа можуть посилити слабку позицію, зробивши її сильною, а можуть принципово послабити домінуючу позицію. У Калдор є цікаве висловлювання: «У той час як старі війни асоціювалися з будівництвом держав, нові війни зайняті протилежним, вони, як правило, сприяють демонтажу держави». А який інструментарій є для цього? Слова й зображення…

Можна виділити ще два рівні, за допомогою яких інформація стає небезпечною. Це рівень вище за інформацію, де вона є лише складовою частиною складнішої структури, куди можна віднести когнітивний або смисловий рівень. І другий рівень — це власне процеси комунікації, коли циркуляція мимоволі сприяє поширенню небезпечної інформації. На слуханнях у комітеті з розвідки сенату, наприклад, було виділено такі типи «ненавмисних» поширювачів: «ВікіЛікс», «Твіттер» і просто журналісти, які в гонитві за сенсацією починають поширювати неперевірені відомості (про «Твіттер» див. також тут). І хоч тут не згадується «Фейсбук», він також може правити за подібний інструментарій.

Інформація може бути структурною частиною ідеологічних, наукових та інших концептів, які можуть працювати на руйнування структури конкретної національної держави (Багдасарян В. Когнітивна зброя // В. І. Якунін, В. Е. Багдасарян, С. С. Сулакшин. Нові технології боротьби з російською державністю. — М., 2013, див. також нашу статтю). Щоправда, слід визнати, що тут скоріше ідеологічний захист, а не когнітивний. Прикладом когнітивного може слугувати ширша ідея когнітивної безпеки (див. також тут). Тут під це поняття підводиться вплив і захист від чужого впливу.

Яке майбутнє цього типу підходів, що використовують інформацію як зброю? У 2013 році американські військові провели симпозіум з використання досягнень нейронауки у сферах впливу та стримування. Цікаво, що навіть відомий феномен стримування добре реінтерпретується в межах нових підходів.

Ось думки вчених у відповідь на військові завдання. Стримування має базуватися на особах, які ухвалюють рішення, а не на державах. При цьому треба орієнтуватися на нейроособливості лідера. Виявляється, 60 % чоловічого населення мають ген MAOA, який характеризує схильність до насильства. Середовище відіграє особливу роль в активації цього гена.

І ще одна думка, яка відрізняється від нашого звичного розуміння чужої ідеології як зла: «Ідеологія не породжує радикалізацію. Радикалізація виникає через гнів на сприйняту образу, сором через бездіяльність із цього приводу, пошук статусу. Саме тому джихадистські відео так радикалізують, вони провокують емоційну реакцію. Чати та інші форми соціальних медіа працюють як ехо-камери, внаслідок чого зростає поляризація. Коли однаково мислячі люди опиняються разом, вони переходять на радикальніші позиції».

Як конкретні пропозиції можна відзначити таке. Для створення ефективного повідомлення слід уявити, кому саме повірить аудиторія. З цієї причини починати треба не зі створення повідомлення, а з підготовки людини чи контексту, у межах якого це повідомлення буде достовірним.

Військові та бізнес рухаються швидшими темпами у використанні нових методів. У них краще фінансування, що дозволяє займатися не лише реальними, а й потенційними загрозами. Наприклад, Пентагон розробив інструкції навіть на випадок атаки з боку зомбі (див. тут, тут, тут і тут).

Інформаційні потоки з впливу на чуже населення створюються структурами й поширюються структурами. Окремому індивіду як отримувачу важко протистояти таким індустріальним потокам, оскільки це гра професіоналів проти аматора. Тому у відповідь також створюються структурні одиниці, наприклад, однією з останніх став відповідний польський Центр із протидії російській пропаганді. Проте слід визнати певну невідповідність між великими фінансовими витратами на такого роду структури і не такими вже значними результатами їхньої роботи. Це пов'язано з тим, що читачі читають саму інформацію, а не контрпропагандистські матеріали про неї. З іншого боку, ускладнені навіть не лише інформаційні, а й усі інші аспекти боротьби (див., наприклад, розповідь про часту зміну юридичних осіб — власників цього типу преси, що дозволяє йти від сплати боргів за податками).

А завершити необхідно розумним спостереженням творця теорії нових воєн Калдор: ««Переговори» належать до старого мислення. Є таке уявлення, що нові війни можуть бути розв'язані за допомогою «переговорів» між сторонами, але в нових війнах сторони часто говорять в екстремістській логіці. Вони не воюють одна проти одної. Вони обидві вбивають цивільних. А «переговори» можуть легітимізувати обидві сторони. Ми звикли думати, що або ви йдете війною, і інша сторона здається, або ви ведете переговори і досягаєте угоди. Реально ці кроки більше не є рішенням. По-перше, ви не можете «виграти» в новій війні. Усе, що ви зробите, якщо вступите у війну, це зробите війну ще гіршою. Це те, що відбувається в Афганістані та Іраку. По-друге, переговори легітимізують повстанських командирів. Тому треба думати про інший підхід». Підкреслимо, що це інтерв'ю 2007 року, тобто воно прозвучало задовго до Донбасу.

Джерело: Media Sapiens

Автор: Георгій Почепцов, Media Sapiens
Джерело: Хвиля, 7.05.2017