Колишня народна депутатка та радниця експрезидента України Віктора Януковича Анна ГЕРМАН: «Янукович має відродитися з попелу, і якщо буде знайдено компроміс, може повернутися на Донбас і стати губернатором»

Колишня народна депутатка та радниця експрезидента України Віктора Януковича Анна ГЕРМАН: «Янукович має відродитися з попелу, і якщо буде знайдено компроміс, може повернутися на Донбас і стати губернатором» Фото Ростислава ГОРДОНА

Чи був Янукович агентом КДБ і чи повернеться колись на Донбас, чи піднімав він руку на своїх підлеглих і що йому треба було зробити, щоб уникнути Майдану, розповіла в авторській програмі Дмитра Гордона на каналі «112 Україна» колишня народна депутатка та радниця експрезидента України Віктора Януковича. А також про те, чиєю прессекретаркою вона мріяла бути, чи робила пластичні операції і як їй вдалося пережити смерть обох своїх дітей. Інтернет-видання «ГОРДОН» ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю.

«Чи може Янукович ще раз піднятися? Звісно»
 

— Анечко, добрий вечір. Ви працювали з Віктором Януковичем 10 років — яким він був людиною?

— Ну, раз навіть зараз ви питаєте про нього, коли він, можна сказати, «лежить у руїнах», значить, цікавим. Він і є цікава людина!

— Як його можна охарактеризувати двома словами, який він?

— У нього величезна інтуїція, він дуже прагматичний. Він сильний!

— Сильний?

— Так, абсолютно, без сумніву — він уміє долати труднощі та відроджуватися.

— Кілька разів у житті він фактично був «біля плінтуса» і піднімався — як ви вважаєте, він може ще раз піднятися?

— Звісно, може!

— ...так?!

— Однозначно!

— Вас називали «говорящою головою» Януковича. Важко було нею бути?

— Думаю, мої скромні можливості перебільшували. Я була лише помічницею — допомагала де могла президентові України.

— Тобто ви були скромною «говорящою головою». Писали, що у вас є мізки, відсутність яких у більшості членів команди Януковича компенсували великі гроші, — ви з цим визначенням згодні?

— Ні, поруч із ним було багато розумних людей, це була дуже сильна команда, і кого б я вам не назвала, кожен із них був професіоналом найвищого класу. Почнемо: Дмитро Табачник — ви ж не скажете, що він був нерозумний?

— Звісно, ні...

— Борис Колесніков — розумниця велика. Сергій Льовочкін — найрозумніша людина. Андрій Клюєв — розумниця, професіонал. Азаров — професіонал, економіст блискучий! Я навіть не знаю того, хто викликав би в мене якісь сумніви, що він не на своєму місці. У Януковича була найсильніша команда з усіх українських президентів — хіба що в Кучми, можливо, була сильніша.

— Ви стверджуєте, що члени команди Януковича були індивідуально сильні, проте особисто в мене Партія регіонів (хай мені вибачать її члени, з якими я дружу) викликала глибоку огиду. Вам, освіченій, інтелігентній жінці, не соромно було перебувати в лавах Партії регіонів, вас не бентежило, що перебуваєте в цій, на мій погляд, клоаці?

— Я не лише перебувала — і перебуваю, і це величезна удача в моєму житті, що познайомилася з безліччю дивовижних, прекрасних людей — простих партійців на Донбасі, у Харкові, в Полтаві, в усіх регіонах України. Найпрекрасніші люди, з якими я дружу досі! Ті, хто стояли на так званому Антимайдані, не знали, що це так називається, — вони теж прийшли висловити свою думку, свою життєву позицію...

— ...але їх же звозили за гроші!

— Багато хто з них досі телефонують мені й пишуть — це хороші люди: фермери, прості робітники, лісник із Закарпаття. Партія регіонів дала мені величезний досвід і познайомила, як мінімум, із мільйоном прекрасних українських громадян, які стали мені дуже дорогими й рідними.

— А ви згодні з тим (це моя особиста точка зору), що і в Партії регіонів, і в усіх решти українських партій без винятку немає жодної ідеології? Замість ідеології в керівництва цих груп за інтересами тільки долар...

— Я так не думаю. У простих людей, які становлять кістяк нашої партії, ідеологія є. Так, верхівка дуже часто не має переконань і життєвих принципів, але я б не сказала, що в Партії регіонів у всіх не було принципів — були. Люди мають свою думку, свою позицію, вони її відстоюють. Може, вони зараз неактивні, тому що час для них важкий, але хіба в того ж Дмитра Табачника, у того ж Бориса Колесникова переконань та ідеології немає?

— У Дмитра Табачника точно є — я з цим абсолютно згоден...

— Знаєте, я не можу так узагальнювати й чорнити людей лише тому, що вони програли, — думаю, їхній час ще настане...

— ...не дай Боже!

— Чому ж? — мені здається, якби ви ближче пізнали цих простих людей із Партії регіонів, побачили б, що в кожному з них є щось хороше. Взагалі, Дмитре, у кожній людині, до якої б партії вона не належала, щось хороше є.

— Аню, я пам'ятаю Антимайдан і донбаських «тітушок», які били людей у Маріїнському парку, — я після цього не можу до Маріїнського парку прийти: мені погано там, фізично погано...

— Були різні люди — були, як ви кажете, «тітушки», але було багато й простих людей — учителів, лікарів, фельдшерів...

— Нещасні люди — одурманені, отруєні пропагандою, нерозуміючі...

— Так, а хто в Україні щасливий? Ну покажіть мені зараз щасливих учителів, лікарів, сільських фельдшерів...

«Якщо КДБ допомагав людям не опуститися, не померти під парканом, а стати прем'єр-міністром, — чому б ні, що в цьому поганого?»

— Відповісти нічого... Скажіть, а ви знали, що Янукович — агент КДБ СРСР?

— Ой, мене стільки разів називали агентом різних розвідок, і КДБ зокрема, що, коли мені говорять про людину, що вона агент КДБ, у мене це викликає лише усмішку.

— Ну, добре, але ви розумниця, блискуча журналістка, ви працювали на «Радіо Свобода», бачили й розумієте багато чого. Скажіть, навіть якщо не знати, що Янукович — агент КДБ СРСР, чи можливо, щоб людина, яка двічі відсиділа, стала після цього членом КПРС, їздила за кордон і очолила велике автотранспортне підприємство? За радянських часів без зв'язку з КДБ це, на ваш погляд, було реально?

— Знаєте, якщо КДБ допомагав людям не опуститися, не померти під парканом, а стати прем'єр-міністром, — чому б ні, що в цьому поганого? І краще було б, якби людина після в'язниці спилася й померла під парканом?

— У його випадку, думаю, так, було б краще: для України — так точно! Щоб не помер, але, принаймні, хоч спився...

— Мені здається, з молодості ви категоричні. Не дай Боже, щоб у вас щось боліло так, як боліло в його житті, тому що, коли болить, ти так категорично не судиш.

— Ну, просто те, що боліло в нього, у результаті стало боліти в усієї України — ось у чому проблема...

— Чому в результаті? Я нещодавно у своїй програмі (Анна є ведучою «Суб'єктивних підсумків дня» на каналі NewsOne. — Д. Г.) поставила телеглядачам запитання: «Хочете ви жити, як сьогодні, по-новому, чи, як раніше, по-старому?»...

— ...за курсу вісім...

— Так, і 86 відсотків тих, хто зателефонував, а відгукнулося близько 45 тисяч осіб, відповіли: «Як раніше!». І коли люди зустрічають мене в церкві чи на вулиці, кажуть: «Пані Ганно, коли я вас бачу, здається, що всього цього жаху немає, а знову все, як було!».

Усе відносно. Я не кажу, що не було помилок, що все було правильно, але, якщо порівняти життя простих людей, багато хто з них скаже, що тоді їм було легше, безпечніше, вони були впевненішими в завтрашньому дні.

— Ви розкішно розмовляєте українською — це ви навчили Януковича української мови?

— Ні, він почав вчитися їй ще в Донецьку, але я зробила все, щоб він її вдосконалив.

— Віктор Федорович виявився гарним учнем?

— Він дуже здібний!

— На відміну від Азарова...

— Янукович має добрий музичний слух, і це давало йому можливість мати відмінне відчуття мови. Він був єдиним з тодішніх українських лідерів, хто говорив без акценту і досить чисто, — навіть якщо порівняти його з Ющенком.

«Янукович увійшов блідий, без краватки, без піджака, і сказав: „Мені це життя більше не потрібне!“»
 

— Це правда, що коли Янукович програв вибори Ющенку у 2004 році, від нього відвернулися всі члени його команди, окрім 12 осіб, зокрема й ви?

— Я пам'ятаю його день народження у 2005 році, 9 липня. Тоді наш штаб перебував у кінотеатрі «Зоряний», і там було порожньо. Джарти був у бігах, Азарова не було... Була охорона, я, Вася Горбаль, Скубашевський (екснардеп від Партії регіонів, колишній заступник голови Адміністрації президента. — Д. Г.), Юра Каракай (ексрегіонал, колишній керівник Головного управління з питань реформування соціальної сфери АП. — Д. Г.)... Треба, до речі, віддати цій людині належне: він міг відвернутися від тебе, коли ти на сильних позиціях, але коли тобі важко, погано, не відвертався ніколи.

Ну і ще кілька людей було — тобто не більше 12, зате наступного року, коли Янукович виграв парламентські вибори, у тому ж «Зоряному» черга вітати його з днем народження стояла прямо на вулиці...

— Жах, так?

— Зайшовши до приймальні, я сказала хлопцям з охорони: «Хлопці, пускати тільки тих, хто був минулого року!». (Сміється). Це жарт, звісно, але це було.

— Усе-таки наші політики — патологічні зрадники, правда?

— Людям властиво зраджувати — згадайте Юду і Христа...

— Нічого нового...

— Нічого. Тисячоліттями вся історія людства збудована на зраді, і дуже мало людей навіть біля Христа, коли його розіп'яли, залишилося. Петро тричі зрікся, усі пішли-розбіглися — залишилися тільки жінки.

— Хто більше за інших впливав на ухвалення Януковичем важливих, доленосних для України рішень?

— Думаю, говорити про те, що це був хтось усередині команди, неправильно — якщо хтось і впливав, то це, можливо, були якісь зовнішні центри впливу.

— А особисто ви могли його переконати?

— (Замислилася). Це було дуже важко. За всю історію наших стосунків мені лише кілька разів вдавалося переконати його в якихось речах, але це було майже неможливо. Хоча він прислухався — якщо ти знаходив залізну аргументацію і ця аргументація не розходилася з його стратегією, тому що стратегія в нього була своя...

— Була?

— Так, із самого початку, і якщо це не розходилося з його думкою, а десь зміцнювало її, він, звісно, з тобою погоджувався.

У нас завжди була серйозна дистанція — перший раз я доторкнулася до руки Януковича, коли стояв Майдан...

— У 2004 році?

— Ні, у 14-му. Ми сиділи в нього з Андрієм Петровичем Клюєвим, він увійшов до кабінету із задньої кімнати, у сорочці, блідий, без краватки, без піджака, і сказав: «Мені це життя більше не потрібне! Я ніколи не доведу, що це не я віддавав наказ стріляти по людях!». Ось тоді я вперше взяла його за руку. Перший раз я поклала свою долоню на його руку і сказала: «Вікторе Федоровичу, ваше життя не вам належить!» — це був перший такий фізичний контакт.

— Дедалі більше людей розповідає про те, що Янукович своїх підлеглих бив, — на вас він руку коли-небудь піднімав?

— Про людей багато легенд складають — і про мене теж: якщо ви відкриєте інтернет і почитаєте... Я одного разу спробувала й жахнулася...

— А в інтернеті про всіх пишуть — немає сенсу й читати...

— Різні історії про публічних осіб вигадують, яких потрібно скомпрометувати, очорнити. Чи бив Віктор Федорович підлеглих? Не знаю... Я не буду стверджувати того, чого не бачила, але я не бачила цього ніколи!

— І ніхто не скаржився, що був Януковичем побитий?

— Ніколи, тому буду говорити вам лише про те, що бачила чи чула особисто, — це буде чесно.

— На вас коли-небудь він кричав?

— Жодного разу.

«Про мене говорили: „Її американці до Януковича, як Катю до Ющенка, приставили“»
 

— Коли в Києві вже стояв Майдан, чи намагалися ви вберегти Януковича від краху?

— (Замислилася). Знаєте, я була така наївна, що думала, що можу щось зробити, щось змінити. Мені здавалося, що я завжди намагалася вберегти його від краху, — я ставилася до цієї людини і ставлюся дуже щиро. Думаю, він заслуговує на щирість, а втім, кожен із нас заслуговує на щирість і підтримку, і якщо перебуваєш у команді, то ти або щирий із лідером, або маєш іти. Коли я з Адміністрації президента пішла? — про це ж ніхто не говорить... Коли я відчула, що ні на що насправді не впливаю і нічого не можу змінити, і коли Майдан почався... Я ж була депутаткою, але тоді повернулася до Януковича, прийшла й сказала, що в ці важкі дні хотіла б бути поруч. Я знала, що йому це не потрібно, — більше того, знала, що є й були сили, які робили все, щоб я поруч із президентом не була!

— Хто це був?

— Думаю, це були зовнішні сили — я все-таки із Західної України, і мої погляди не всіх влаштовували.

— І зв'язки з американцями були напевно надто явними...

— Так. Коли я у 2004-му прийшла в Кабмін, про мене говорили: «Ось, її американці до Януковича, як Катю до Ющенка, приставили», потім говорили: «Вона з КДБ пов'язана». Розумієте, коли людину треба знищувати, її знищують різними способами — для цього купа всіляких механізмів є.

— Що треба було зробити тоді Януковичу, щоб зберегти себе на чолі країни й задовольнити Майдан?

— Підписати Асоціацію з Євросоюзом.

— Тільки? А якби, не підписавши асоціацію, він звільнив би, наприклад, Захарченка?

— Якщо тоді віддали б руку, потім захотіли б голову. Ні...

— Але якби вийшов Янукович на телеекрани і сказав, мовляв, звільняю Азарова, Захарченка і ще когось, Майдан розійшовся б?

— Думаю, це наші великі ілюзії.

— Ось так?

— Так. Розумієте, коли задіяні такі страшні світові інструменти, роль однієї людини зводиться, по суті, до нуля.

— Аню, але в тому, що я і мої друзі виходили на Майдан, світові механізми не були задіяні — ми протестували проти зміни курсу на євроінтеграцію...

— (Сумно). Це вам так лише здавалося. Розумієте, для того щоб керувати масами, розумами й почуттями людей, існує багато технологій, і вони, ці технології, використовують нашу щирість, нашу любов до батьківщини, наше бажання до змін і так далі, але, по суті, гра ведеться на верхах.

— А ми пішаки?

— Я не скажу, що ми з вами пішаки. Ви точно не пішак. Я — може бути. Ви, щонайменше, на тій шахівниці король (усміхається), але, загалом-то, людей щирих, хороших, добрих, розумних використовують. Нам здається, що ми щось можемо, що ми на щось впливаємо, але, за моїм досвідом, коли ти в ці жорна потрапляєш...

— ...перемелюють із кістками?

— Перемелюють, але мені, наприклад, вдалося звідти вийти.

— «Світ ловив мене, але не спіймав»?

— Але не спіймав.

«Льовочкін у будь-якій ситуації намагається вижити — робить ставки завжди на того, хто переможе»

— Питання в лоб: це правда, що останній Майдан організував Сергій Льовочкін?

— Ні, ну що ви... Ну що ви!

— Льовочкін — агент впливу Росії чи Америки?

— Льовочкін — розумна людина, і він у будь-якій ситуації намагається вижити. Він робить ставки завжди на того, хто переможе, і в цьому випадку теж зробив ставку, і правильну. І теж вийшов із цієї ситуації живим і неушкодженим.

— Які почуття ви відчули, коли дізналися, що Янукович утік?

— (Замислилася). Знаєте, я часто про це думала. Спочатку я його засуджувала. Як можна було? Треба було залишитися героєм! Ось ми б його взяли на прапори й ішли б із цим «розп'ятим» Януковичем, а потім, коли минув час, я подумала: він же звичайна людина. Чи міг Ісус уникнути розп'яття? Звісно, міг — міг, наприклад, утекти, і ніхто б не здивувався, не засудив...

— ...слова не сказав би.

— Так, тому що людина обирає життя, і тільки Бог обирає безсмертя. Янукович — просто людина, а нам хотілося, щоб він був більше ніж людина.

— Він боягуз, на ваш погляд?

— Думаю, не більше ніж кожен із нас.

— Коли від Януковича вкотре зреклися практично всі, хто його оточував, хто ще вчора був із ним поруч, і не просто зреклися — віддали його анафемі, сказали, який він поганий і який ворог України, ви знову залишилися йому вірні. Це що, лінія поведінки така, це переконання?

— Зрікатися людини, від якої зреклися всі, негідно — я думаю, у цьому причина.

— Це мама з татом вас так виховали?

— Та просто це такий протест проти зради...

— ...і проти стадності...

— І проти стадності, тому що я абсолютно переконана: якщо Янукович завтра повернеться до влади, вони першими прибіжать, а я — останньою (сміється). Я б знову була десь там ніким — маленькою скромною помічницею, а вони були б міністрами, віцепрем'єрами, прем'єрами, і вони знайшли б аргументи...

— ...і говорили б: «Так було треба!»...

— Мало того, він би, що найдивніше, їх пробачив.

Після 2006 року, коли Янукович прийшов удруге до Кабінету міністрів, ми кудись летіли. Він любив зі мною розмовляти, і я вигукнула: «Вікторе Федоровичу, як же ви їх пробачили? Вони ж у 2005 році всі від вас утекли, а ви їх усіх пробачили і забрали знову до себе у владу?». Він сказав: «Анечко, а де ж я професіоналів візьму? — інших-то немає!».

— Після того як Янукович залишив Україну, ви з ним зустрічалися?

— Ні.

— А бажання є?

— Думаю, що я не готова його побачити, та й він зустрітися зі мною не готовий. Має пройти час, він має відродитися з попелу, стати знову сильним.

— Ви в це вірите?

— Я кажу, що він має це зробити, і не кажу, що зараз у це вірю. Я вірила в це у 2004 році.

— Вам по-людськи Януковича шкода?

— Я молюся за нього.

— Це ж трагічна, за великим рахунком, постать?

— Звісно — дуже трагічна, і дуже сильна, здатна відроджуватися, тому можливість його відродження я б не відкидала.

«Чому ми вважаємо, що можемо когось судити? Чим ми кращі за когось? Чим кращі за Януковича? Чим?»
 

— Мені доводилося чути, що є такий сценарій: Янукович повернеться на Донбас і стане там губернатором — таке, на ваш погляд, можливо?

— Якщо буде знайдено якийсь компроміс, чому б ні? Людини, яка краще змогла б відродити цей край, яка б краще його знала, розуміла, думаю, в Україні сьогодні немає.

— Янукович щаслива, на ваш погляд, людина?

— Це залежить від того, що для кого є щастям. Чи щасливий він сьогодні? Не знаю.

— Але він добре, на вашу думку, засинає, добре прокидається?

— Ну ви ж розумієте: такі події, такі переживання... Не думаю, що він добре спить, але, може, його щастя в іншому? Може, він знайшов якесь своє, суто людське маленьке щастя? Може, йому цього вистачить? Хто знає? Людина слабка і водночас сильна. Господь прощає нам усі наші гріхи, і чому ми вважаємо, що можемо когось судити? Чим ми кращі за когось? Чим кращі за Януковича? Чим?

— «Янукович, — сказали ви, — вважав себе вищим за Путіна». Вищим на зріст чи взагалі вищим?

— Думаю, що на зріст (усміхається).

— Вам, Аню, не треба нікуди обиратися, тому ви можете говорити те, що думаєте. На відміну від тих, хто думає насамперед про рейтинг...

— Навіть якби мені треба було обиратися, я б усе одно говорила те, що думаю (сміється).

— Україна поверне Крим і Донбас?

— Думаю, що Донбас — так, і дуже хотіла б вірити, що поверне Крим. Пам'ятаю, я сказала Віктору Федоровичу там, у Криму: «Як тут гарно! Як добре, що це росіянам не віддали!» (Сміється). Я з усією наївністю, я завжди була наївна...

— ...а Віктор Федорович відповів: «Не поспішай!»...

— Ні, Віктор Федорович просто промовчав.

— Щось знав...

— Може бути...

«Я завжди мріяла стати прессекретаркою Кучми»

— Хто, на ваш погляд, найкращий президент України за всі роки незалежності?

— Мені здається, вони всі були хороші, кожен із них щось для України зробив — і Кравчук, і Кучма... Мені дуже симпатичний Кучма — знаєте, це характер! Мене завжди до цієї людини дуже тягнуло. Я люблю сильних людей, мене тягне до сильних...

— ...і 10 років його правління, не забуватимемо, були для України найспокійнішими й найстабільнішими...

— Я, до речі, завжди мріяла бути прессекретаркою Кучми, але не вийшло (сміється).

— Леонід Данилович напевно це інтерв'ю прочитає і може ще вашу мрію зробити реальністю...

— Тепер прессекретаркою... «Тепер я імпресаріо колишнього поета», — казав колись Ігор Калинець (український поет і прозаїк. — Д. Г.). Кучму я вважала дуже талановитим, сильним керівником, дуже потрібним Україні. Думаю, у Порошенка теж є багато позитивних рис, і він теж зробив багато речей, для України корисних.

— «Порошенко — хороший, правильний хлопчик, — сказали ви, — а я люблю поганих хлопців, тому що вони сильніші, чесніші. Люблю тиранів». Вам тиран потрібен?

— Це моє хуліганство! (Сміється). Завжди ж треба чимось журналістів зацікавити — щоб тебе читали, треба говорити дещо, що збудить. Ну ви ж журналіст, ви розумієте — якщо будеш говорити занадто гладко, будеш нудним, а взагалі в житті завжди треба говорити правду. Як там у BBC: Always to say true, never to be boring — ніколи не будь нудним, і я намагалася не бути нудною.

«Хто я така, щоб мати стосунки з Ринатом Ахметовим?»

— Свого часу ви конфліктували з Тимошенко, а які стосунки у вас зараз?

— Мій великий американський друг, наставник і брат Даґ Коен зробив так, що ми пробачили одна одній усі ті гострі слова, які були сказані під час виборчих кампаній. Мені дуже шкода, що я іноді була до неї несправедлива: ця жінка багато пережила, вона знає, що таке біль, і мені здається, вона вийшла з цього болю іншою — чистішою, розумнішою і досвідченішою. Думаю, що її досвід, знання та її серце ще знадобляться Україні. Я бачу, як її й тепер усіляко пробують знищувати, я знаю ці технології — зсередини знаю.

— В інтернеті пишуть про годинник Franck Muller вартістю 50 тисяч доларів, який вам нібито подарували на день народження Борис Колесніков і Михайло Добкін, — це правда?

— Правда, і, якби я знала, скільки вони коштують, ніколи б їх не вдягла. Я б їх сховала, чесно вам скажу. Я навіть не уявляла, що таке Franck Muller, — мені подарували годинник, я його вдягла, а потім, коли мені повідомили, скільки він коштує, пішла й заплатила податок...

— Я думав, і продали...

— Ні, я сказала: «Хлопці, я вас дуже прошу, не дарте мені більше такі речі, за які я не можу заплатити податки, тому що буду працювати лише для того, щоб за ваші подарунки платити», тому більше ніколи годинника не носила — боюся не той одягти.

— Які у вас стосунки з Ринатом Ахметовим?

— Рината Леонідовича я дуже поважаю. Було б дуже гучно сказано, що в мене є з ним якісь стосунки, — хто я така, щоб мати стосунки з Ринатом Ахметовим? — але я його вважаю одним із найпорядніших і найблагородніших людей у всьому світі.

— Люди, які визначали політику Партії регіонів, говорили мені, що Олег Тягнибок часто мав конфіденційні зустрічі з Януковичем і фінансувався особисто Андрієм Клюєвим, — це правда?

— Не думаю, що я маю робити погано якійсь людині, навіть якщо вона належить до націоналістичної партії, і не думаю, що маю говорити деякі речі, які, можливо, знаю, але які б їй зашкодили. Я цього робити не буду.

— На кого сьогодні працює керівництво партії «Свобода»?

— Ну, це треба спитати в них (сміється).

— Що ви, львів'янка, думаєте про перейменування в Києві Московського проспекту на проспект Бандери?

— О, я сьогодні дещо ще крутіше чула — Кириленко (віцепрем'єр України з гуманітарних питань. — Д. Г.), виявляється, захотів ліквідувати День космонавтики, але його Каденюк здорово поставив на місце. Кириленко сказав, що український День космонавтики відзначатиметься в той день, коли Каденюк полетів у космос, а той заперечив, мовляв, політ Гагаріна — це світове досягнення, і чіпати це я не дозволю. Він дуже гарно відповів, і я його ще більше зауважила. Не лише за те, що літав у космос, а й за те, що твердо стоїть на землі.

Що ж до проспекту Бандери, так це з тієї ж опери, що й Щорс з відпиляною ногою в коня... Сьогодні Кириленко ще одну річ сказав: «Все, що стосується Радянського Союзу і Української Радянської Соціалістичної Республіки, треба забути!». Це дуже-дуже страшне послання, тому що, якщо ми це забудемо, — забудемо про рубежі нашої країни, про її території, тому що Україну створив Ленін, а об'єднав Сталін (я так хотіла б додати: «А до Європи привів Янукович», але в мене це не вийшло). Ми зрікаємося спадщини УРСР, а мали стати її спадкоємцями. У 91-му році мали проголосити нинішню Україну спадкоємицею України радянської, і тоді мали б право...

— ...користуватися плодами...

— Звісно, а ми зрікаємося...

«Пишаюся, що мені вдалося пройти школу Манафорта, — я дуже вдячна Полу за його уроки!»

— Я також чув, що ви співпрацювали з радником Трампа Полом Манафортом, якого зараз звинувачують у щільній роботі з ФСБ Росії. Співпраця була?

— А чому ні? Я пишаюся, що мені вдалося пройти таку хорошу школу, — він першокласний технолог! Так, він лобіст, але він зареєстрований, платив у Сполучених Штатах податки і працював за контрактом. З кожною нашою партією, щоб ви знали, працює американський технолог — з кожною, і кожному технологові платять. Чи платить він у США податки чи ні — це вже справа американських служб, але якби не Манафорт, де б я могла ці університети пройти, усього цього навчитися? Я дуже вдячна Полу за його уроки!

— В інтернеті, та й на вулицях, я вам скажу, теж, постійно обговорюють ваші нібито пластичні операції — були вони чи ні?

— Ви сидите так близько, що можете подивитися: ніде, нічого, ніколи. Це просто гарне світло в студії.

— Знаєте, мені дуже важко до цього питання підійти, але все-таки, з вашого дозволу, я його вам поставлю. У вас було двоє синів — Роман трагічно загинув в автокатастрофі, Микола помер від інфаркту. Нікому, навіть своїм ворогам, я не побажаю пережити те, що пережили ви, а як після цього взагалі жити, як існувати, як прокидатися вранці, знаючи, що в тебе було двоє прекрасних дітей і обох уже немає?

— (Пауза). Треба з вдячністю приймати все, що посилає тобі Господь, треба вчитися смиренню і розуміти: якщо Господь дає тобі такі випробування, ти маєш їх пережити або померти. Або донести свій хрест, або під цим хрестом упасти (плаче). Господь піднімає тих, хто падає. Я не скажу, що рівно несу свій хрест, іноді падаю, але Господь мене піднімає.

— Кілька років тому ви заявили, що йдете з великої політики, — це безповоротно чи можете ще повернутися?

— Я сказала, що йду з політики, тому що великої політики вже немає. Коли буде — повернуся!

— Я вдячний вам за інтерв'ю. Вибачте за деякі мої питання — може, вони здалися вам нетактовними, але я ставив їх від щирого серця...

— Немає поганих питань — бувають невдалі відповіді. Величезне й вам дякую!