Дискусія про лісорозведення і не тільки... Частина 1.

Восени минулого року в інтернет-виданні Livejournal з'явилася досить цікава стаття про Сталінський план перетворення природи. Вона стала відправною точкою обговорення, з яким, на мій погляд, буде корисно ознайомитися українським фахівцям-лісівникам, тим паче що їхні прізвища досить часто згадуються. Користуючись тим, що сьогодні неділя і новин немає, я розміщу послідовний ряд публікацій, які з'явилися в період з жовтня 2008 по травень 2009 року, але майже напевно не відомі в Україні. Проте все по порядку...Першою була наведена нижче стаття. (М.П.)

«І посуху переможемо!» (Сталінський план перетворення природи)
 

Посухи та їхній вплив на врожаї зернових у СРСР-Росії

Важливою характеристикою сільського господарства на території СРСР є вкрай нестійкість урожаїв за роками, яка рідко трапляється в інших країнах, що спеціалізуються на виробництві зерна. Колін Вайт посилається на статистику, що показує, що коефіцієнт варіації врожайності пшениці в СРСР майже вдвічі вищий, ніж у США. Так, у степових ландшафтах України цей коефіцієнт сягає значення 24 %, а в центральних районах США він не перевищує 10 %. Автор вважає, що якщо порівнювати лише центральні області двох країн, то відмінності в стійкості врожаїв пшениці будуть, безсумнівно, більшими, оскільки пшениця чутливіша до нестачі тепла, ніж вологи. Це є однією з причин переваги вирощування жита в лісовій зоні.

В. Г. Крючков і Л. І. Раковецька (1989) показали, що в лісовій зоні коливання врожайності зернових у 1966-1980 рр. становлять менше 15 %, у західних районах СРСР (Прибалтика і Білорусія) та 15-20 % у центральних районах лісової зони, а також у лісостепу Центрально-Чорноземної області та західних районах Північного Кавказу.

Деякі південнотайгові райони Західного Сибіру характеризуються коефіцієнтом варіації продукції зернових від 20 до 25 %. Цей коефіцієнт зростає в лісостепових ландшафтах Уралу та Середньої Волги до 25-35 %. Найбільші коливання врожайності зернових – від 35 до 50 % – спостерігаються в степових ландшафтах нижньої течії Волги, а також на півдні степової зони Західного Сибіру та в північному Казахстані. Таким чином, головні зернові райони Росії відрізняються вкрай нестійкістю врожаїв зернових (не менше 25 %).

Така нестійкість врожаїв зумовлена, передусім, коливаннями кількості опадів у вегетаційний період. Посухи є найчастішим кліматичним явищем, відповідальним за падіння врожаїв у Росії. Посухи є характерним кліматичним явищем для основної сільськогосподарської зони країни. Вони трапляються під час вторгнень мас сухого арктичного повітря на Європейську частину, де вони утворюють стійкий антициклон. Такий антициклон, розташовуючись зазвичай на південному сході Європейської частини, швидко призводить до висушення повітря під час його прогрівання (упродовж 2-3 днів). При цьому вздовж південної та південно-західної периферії антициклону відбувається винесення сухого й гарячого повітря у вигляді суховіїв. Особливо сильна посуха настає тоді, коли антициклон підживлюється повітряною масою Азорського антициклону, що рухається із заходу. Ці маси, переміщуючись через усю Європу, втрачають свою вологу й приходять на Європейську частину абсолютно сухими. У цих випадках посуха може охоплювати одночасно Україну та басейн Волги, завдаючи колосальної шкоди. Так, 1946 року посуха охопила понад 50 % посівних площ Радянського Союзу і, відповідно, спричинила страшний голод.

Основні природні чинники неврожаїв у Росії (20-ті-30-ті роки)

Дощі – 21 %, посухи – 48 %, пожежі – 3 %, град – 10 %, с/г шкідники - 8 %, повені – 8 %, приморозки – 2 %.
[Побудовано на матеріалах архівів КДБ, нещодавно опублікованих у серіях «Трагедія радянського села» та «Радянське село очима ВЧК-ОГПУ-НКВС». Матеріали є доповідями місцевих відділень ОГПУ з питань економічної, політичної та соціальної ситуації в російському селі в період 1918-1939. Дуже часті в цих донесеннях згадки про неврожаї та їхні природні причини. Діаграма показує, що у 48 % випадків посухи називалися безпосередніми причинами неврожаїв.
У 21 % випадків указувалися затяжні дощі, які є дуже суттєвим несприятливим чинником у період збирання врожаїв, переважно в лісовій зоні. Цікаво відзначити значну кількість згадок про град (10 %). Справді, в СРСР град розглядався як серйозна загроза для сільського господарства, і була організована спеціальна служба для боротьби із цим явищем. Вжиті заходи дали змогу знизити частоту градобиття майже на 70 % у 1970-х роках. Також слід відзначити, що приморозки не були частою причиною пошкодження посівів. Діаграма побудована на матеріалах, що належать до 1920-х і 1930-х років, але цей період не становить нічого незвичайного в кліматичному відношенні].

У Європейській частині Росії перспективи врожаю пов'язані, передусім, із метеорологічними параметрами пізньої весни та раннього літа. Один з підходів статистичного дослідження посух у Росії було запропоновано А. А. Мещерською та Б. Г. Блашевич. Вони вважають, що посухи є суттєвим чинником для сільськогосподарського виробництва економічного району, якщо 25 % його території отримує 80 % звичайної кількості опадів за перевищення середньої температури більш ніж на 1 градус упродовж травня-липня. Згідно з цією роботою, СРСР зазнав щонайменше 27 сильних посух у період 1892-1983 р. При цьому частота посух коливається від однієї в 6 років у Північно-Західному районі та Західному Сибіру до однієї в 3 роки – у таких ключових сільськогосподарських регіонах країни, як Центрально-Чорноземний, Уральський, Поволжя та Волго-В'ятський. Таким чином, існують значні відмінності серед економічних районів у ступені схильності до посух. Серед найважливіших сільськогосподарських регіонів найменш схильними до посух (у XX столітті) були Північний Кавказ і Західний Сибір, найбільш – Україна, Поволжя та Казахстан. Саме тут у роки посухи були найстрашніші голодівки – доти, доки залишене від царизму традиційне с/г не було модернізоване більшовиками

Частота різних типів посух упродовж 1901-1995 рр.
Географічний тип посух
«Центральний» 1920, 1924, 1936, 1946, 1972, 1979, 1981, 1984
«Південний» 1901, 1906, 1921, 1939, 1948, 1951, 1957, 1975, 1995
«Східний» 1911, 1931, 1963, 1965,1991
Г. М. Голубєв. Зміна клімату та сталий розвиток с/г Росії// Сталий розвиток: ресурси Росії (ред. Ак. Н. М. Лаверов). М.: РХТУ ім. Менделєєва, 2004. С.156-190.
***
За царя всю відповідальність за врожай покладали на природу, а всі тяготи неврожаю несли на собі селяни. Великий російський ґрунтознавець В. В. Докучаєв (творець російсько-радянської школи ґрунтознавства, завдяки якій слова "підзол" і "чорнозем" стали загальновживаними так само як "супутник", і якою треба пишатися не менше, ніж космонавтикою) ще 1880 року виступив на зборах Вільного економічного товариства з доповіддю, де схарактеризував стан с/г Росії як вкрай незадовільний, чреватий голодом і вимиранням. За його оцінками середня врожайність зернових у Росії ледве сягає 5 ц/га, і втричі нижча, ніж у Німеччині з Францією, які купують хліб у Росії.

Причина проста - ні наука, ні техніка не прийшли в с/г і не підняли його продуктивність (за царизму й не могли б прийти). Голодівки в царській Росії стійко повторювалися кожні 3-4 роки, як і передбачає модель аграрної кризи за переексплуатації орної землі І. Д. Люрі. 1922 року Пітирим Сорокін випустив книгу «Голод як факт», де підкреслив: «В усіх традиційних суспільствах, заснованих на аграрній економіці, періодично спалахують голодівки». Це абсолютно точно. Візьміть Росію – 1901 рік, 1906, 1911, 1922, 1932, 1942, 1946. Врятувати могла тільки модернізація с/г, яку й здійснювали більшовики.

Докучаєв писав: "Ми досі не знаємо добре ні кліматичних, ні ґрунтових умов різних смуг Росії. У нас досі ще ніхто не подумав установити бодай якусь природну ґрунтову класифікацію і бодай які-небудь бонітувальні прийоми під час оцінки земель. Хімічні аналізи російських ґрунтів можна перелічити по пальцях. Не потрібно ж, зрештою, при цьому забувати, що ми рішуче нічого не зробили, щоб пристосувати наші орні землі до посух, щоб утилізувати, у сільськогосподарському сенсі, наші річкові, сніжні й дощові води. Ми досі ще всю відповідальність за наші врожаї преспокійно покладаємо на природу».

Голод 1891 року та інші голодні роки царського часу мали необхідною умовою посухи, а достатньою – розвиток капіталізму і створення великих зернових (поміщицьких і куркульських) господарств, орієнтованих на зовнішній ринок. Жадоба наживи змушувала цих панів розорювати все аж до країв ярів, зводити останні ліси тощо, незважаючи на жодні наукові рекомендації, а розорення бідняцьких і середняцьких господарств поблизу було їм вигідне, оскільки давало дешевих наймитів на збирання, звідси не просто голод, а відсутність будь-якої допомоги голодуючим.

Після 1891 року Докучаєв розробив комплексну програму боротьби з посухами. Головною причиною посух і неврожаїв була безсистемна с/г експлуатація чорноземів, надмірне розорювання степів, вирубування лісів на вододілах і, як наслідок цього, розвиток площинної та яружної ерозії, зниження рівня ґрунтових вод, руйнування грудкувато-зернистої структури ґрунту, погіршення водно-повітряних властивостей чорноземів, через що вони починають гірше утримувати атмосферну вологу, а посусі легше її відбирати.

Спочатку Докучаєвим передбачалася експериментальна перевірка його методу «лікування ландшафту» на трьох ділянках: Кам'яного степу, Великоанадольській і Старобільській ділянках. Експеримент було погоджено й схвалено урядом, отримано необхідне фінансування, і Докучаєв дістав можливість реалізації свого проєкту. За задумом Докучаєва залісненню підлягало 10–20 % від загальної території степових ділянок. Закладалися лісосмуги різної ширини від 6 до 200 м. До 1898 року експериментальні ділянки було залісено. 1903 року Докучаєв помирає, і разом з його смертю припиняється реалізація його проєкту, хоча посаджені ним лісосмуги продовжують підтримуватися у складі казенних лісництв.

Ідеї Докучаєва продовжують жити в суспільстві, активно підтримуються радянською владою, і в 30-ті роки на Кам'яностепській станції було організовано НДІ с/г чорноземної зони ім. Докучаєва, його метод відшліфовано й доведено до кондиції. На землях інституту агроекосистеми були не суцільними, а мозаїчними, чергувалися орні землі, лісосмуги, ставки, вододжерела та протиерозійні пристрої. Проводився правильний обробіток ґрунтів, добрива вносяться за нормами, без пересипу та недосипу, дотримуються сівозміни (це було в новинку - до 30-х років селянин не вмів і не хотів господарювати «по науці»). Навіть у найпосушливіші роки на полях Інституту вирощували високі (25-30 ц/га), а, головне, стійкі врожаї зернових та інших с/г культур.

Прикладом того, що поєднання природних і агроландшафтів може бути економічно вигідним навіть в окремому господарстві, може стати історія колгоспу «Ленінська Іскра» в Ядрінському районі Чувашії, ім'я його голови Аркадія Павловича Айдака гриміло на той час по всій країні.

На початку 60-х років XX століття колгосп був найвідсталішим у Чувашії. Мешканці тутешніх сіл звикли до думки, що їхні землі, порізані ярами, не можуть давати великих урожаїв. Талі й дощові води виносили в яри весь орний шар, тож першим завданням молодого голови було зупинити ріст ярів.

Письменник Іван Філоненко наводить одне з виступів Айдака: «Щоб припинити ріст ярів, потрібні не лісосмуги, не фашинні загати й навіть не дорогі бетонні водоскиди. Насамперед треба обмежити або взагалі заборонити випасання худоби в ярах. Примітивно? Просто? Не ефектно?.. Але без цього всі, навіть дуже потрібні, заходи не принесуть користі, бо ліс і верби будуть з'їдені коровами та вівцями, загати проб'ють весняними та дощовими водами, тому що схили загат не встигнуть заростити травою, дорогі бетонні водоскиди будуть підмиватися, а яри заглиблюватися». І, звертаючись до слухачів, попросив замислитися ось над чим: «Якби прижилися й виросли всі ті дерева, які ми висаджуємо по полях і селах країни, то наші краї давно вже перетворилися б на зелені хащі. Проте куди не кинь оком – голі села на голих пагорбах біля голих річок».
На жаль, яри для сіл – і пасовища, і сіножаті. Ідучи на заборонні заходи, Айдаку довелося засіяти частину орної землі травами для випасу й сінокосу. На приярково-балкових смугах було впроваджено й суворо дотримувалася спеціальна ґрунтозахисна сівозміна, яка в передперебудовні часи висунула колгосп на провідні позиції з виробництва насіння трав.

Про досвід «Ленінської іскри» написано було немало (зокрема вийшла книга і самого Аркадія Павловича Айдака), тож є звідки черпати досвід нинішнім сільським господарям. Адже у володіння багато хто з них отримав якраз ті самі «голі пагорби», що приносять самі збитки.

Фахівці досі не дійшли єдиної думки, яку частину земельних угідь слід залишати дикій природі – лісу, звірові, птахові, комахам, як не знають і допустимого ступеня розорення землі. Одні вважають, що в природному стані (під гаями, лісосмугами, цілиною) має перебувати не менше 10–15 % території. Інші гадають, що розораність не повинна перевищувати 30 %, а решту треба віддати дикій природі. В одному сходяться – важливо й економічно вигідно залишати якусь частину ландшафту в природному стані: для збагачення життя, біологічного облаштування сільськогосподарських угідь, для мобілізації сил самої природи на «самообслуговування». У ліси, у порослі травою та чагарниками яри й балки прийде всіляка живність, здатна так очистити поля від шкідників, що й отрутохімікати будуть не потрібні.
Тобто ще в 30-ті роки було дано приклад, як має бути реконструйований степовий ландшафт, щоб отримувати стійкі врожаї за мінімальної небезпеки їх загибелі в разі посухи. Виявляється, не все потрібно розорювати: 10 %-15 % площі треба залишати природі, великі масиви полів неприпустимі через втрату родючого шару, невеликі плями полів мають перетинатися лісосмугами, і мережа лісосмуг має покрити всю область ризикованого землеробства. Вона ж основна зернопродуктивна область СРСР, тобто нині Росії та України. Зрозуміло, яка вигода від поширення цієї практики ґрунто- і природозахисного землеробства за межі окремих господарств на всю смугу, де бувають посухи.

Сталінський план перетворення природи: злет і падіння

Реально все запропоноване Докучаєвим стало робитися, природно, лише за радянської влади. У 30-ті роки, під час колективізації, було завершено всі підготовчі заходи науково-методичного характеру.

«Йшла трудомістка робота з районування: сорти висівалися на станціях, розташованих у різних регіонах, і зіставлялися між собою протягом ряду років у найрізноманітніших відношеннях: за врожайністю, зимостійкістю, посухостійкістю, якістю зерна тощо. Сорти, найврожайніші в одному регіоні, поступалися першістю сортам-конкурентам в інших. Наприклад, у посушливих місцевостях доводилося жертвувати врожайністю, оскільки на перший план виходила проблема посухостійкості. Нехай невисокий, але стабільніший урожай був важливіший за злети й падіння. В інших районах важливішими були скоростиглість або зимостійкість. За результатами цієї роботи видавалися перші зведені каталоги районованих сортів з рекомендаціями, заснованими на багаторічній статистиці. Паралельно розгорталася робота над новими сортами та поліпшенням старих місцевих і товарних сортів, виведених і поширюваних торговими фірмами ще в XIX столітті. Перехід до чистолінійних сортів дозволяв підвищити середню врожайність.

Були видані десятки, якщо не сотні праць, присвячених найрізноманітнішим питанням, від організації дослідної справи до заснованих на багаторічних дослідах конкретних рекомендацій з обробітку різних сільськогосподарських культур і ведення сільського господарства в різних регіонах СРСР. Вінцем цих праць стали колективні монографії «Теоретичні основи селекції рослин» (1935–1937) і багатотомна «Культурна флора СРСР» (видання розпочато 1935). Дивлячись на праці, подібні до «Теоретичних основ...» або «Районування сортів зернових культур» (Л., вид-во ВІР, 1935)»

Тому й врожайність з 1934 по 1940 рік швидко зростала (до того ж у другій п'ятирічці в с/г прийшли добрива й трактори, створені на заводах, збудованих у першій). А повна реалізація докучаєвського плану стійкого землеробства в степовій та лісостеповій зоні СРСР мала відбутися в рамках «Сталінського плану перетворення природи», ухваленого 23.10.1948 – ІМХО найкращого, що давала вітчизняна наука практиці.

Також «було широко розгорнуто роботи з вивчення та інвентаризації ґрунтових ресурсів, організації нового громадського землеволодіння та внутрішньогосподарського землеустрою. Особливо великого розвитку набули великомасштабні (1:10000-1:25000) ґрунтово-картографічні дослідження з метою внутрішньогосподарського землеустрою, запровадження сівозмін, агрохімічного обслуговування. На основі їх узагальнення 1930 р. під керівництвом ак. Л. І. Праслова було складено ґрунтову карту Європейської частини СРСР у масштабі 1:2500000, а 1938 р. розпочалося складання унікальної багатоаркушної Державної ґрунтової карти СРСР у масштабі 1: 1 000 000.
До 1939 р. було обстежено ґрунти колгоспів і радгоспів на загальній площі 120 млн га, що становило близько чверті всієї площі колгоспів і радгоспів СРСР. Наприкінці 1930-х років було складено також різномасштабні ґрунтово-агрохімічні карти, а 1937 року розпочалася велика робота зі складання детальних (1:2000) ґрунтових карт 1060 ділянок державної мережі з сортовипробування зернових, а пізніше й овочевих с/г культур» (Г. В. Добровольський. Ґрунтові ресурси Росії за 150 років// Росія в навколишньому світі. 2002. С.117-119).
До 1940 року за ступенем вивченості ґрунтів і забезпеченості господарств ґрунтово-картографічними та ґрунтово-аналітичними матеріалами СРСР зрівнявся з Німеччиною та Англією, тобто посів одне з передових місць у світі.

Тобто за 10 років компартія і Радянська влада проробила всю ту роботу з модернізації с/г, яка в Європі зайняла близько 100 років, і яку стара Росія ніколи б не змогла провести, якби розвивалася «природним шляхом», без соціалізму. Про це можна судити за відсутністю всього цього в Польщі та Угорщині, де селяни в період Великої депресії мерли з голоду й масами перебігали до СРСР, а господарство залишалося гранично відсталим, його модернізація почалася лише після приходу там комуністів до влади.

1948 року було ухвалено рішення поширити докучаєвські методи землеробства на всю посухонебезпечну смугу СРСР, і тим покласти край нестійкості врожаїв, а отже й голоду, був тоді такий класний плакат: «І посуху переможемо!». 20/Х 1948 р. з ініціативи товариша І. В. Сталіна Рада Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили історичну постанову "Про план полезахисних лісонасаджень, упровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і стійких урожаїв у степових і лісостепових районах Європейської частини СРСР" - той самий Сталінський план перетворення природи. Ідеологом Плану був ак. Л. І. Прасолов.
«Планом намічено створення протягом 1050-1965 рр. великих державних лісових захисних смуг загальною протяжністю 5320 км, з площею лісосмуг 117,9 тис. га.
Ці смуги пройдуть:
1) по обох берегах р. Волги від Саратова до Астрахані - дві смуги завширшки по 100 м і протяжністю 900 км;
2) по вододілу рр. Хопра і Медведиці, Калітви та Березової в напрямі Пенза - Катеринівка - Кам'янськ (на Сіверському Дінці) - три смуги завширшки по 60 м, з відстанню між смугами 300 м і протяжністю 600 км;
3) по вододілу рр. Іловлі та Волги в напрямі Камишин - Сталінград - три смуги завширшки по 60 м, з відстанню між смугами 300 м і протяжністю 170 км;
4) по лівобережжю р. Волги від Чапаєвська до Володимирівки - чотири смуги завширшки по 60 м, з відстанню між смугами 300 м і протяжністю 580 км;
5) від Сталінграда на південь на Степовий - Черкаськ - чотири смуги завширшки по 60 м, з відстанню між смугами 300 м і протяжністю 570 км;
6) по берегах р. Уралу в напрямі гора Вишнева - Чкалов - Уральськ - Каспійське море - шість смуг (три по правому і три по лівому березі) завширшки по 60 м, з відстанню між смугами 200 м і протяжністю 1080 км;
7) по обох берегах р. Дону від Воронежа до Ростова - дві смуги завширшки по 60 м і протяжністю 920 км;
8) по обох берегах р. Сіверського Дінця від Бєлгорода до р. Дону - дві смуги завширшки по 30 м і протяжністю 500 км.
Поряд зі створенням великих державних лісових смуг, у постанові Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20/Х 1948 р. передбачено створення полезахисних лісонасаджень на полях колгоспів і радгоспів на загальній площі 5709 тис. га. Одночасно на полях колгоспів і радгоспів запроваджуються травопільні сівозміни, що забезпечують відновлення родючості ґрунтів, і передбачається будівництво 44 тис. ставків і водойм. Такий обсяг намічених сталінським планом робіт із переробки природи посушливих степів. Одним з основних завдань цього плану є перетворення та поліпшення водного режиму ґрунтів шляхом зміни умов стікання талих і дощових вод, а також випаровування з поверхні сільськогосподарських полів. Лісові смуги, створюючи додаткову шорсткість, зменшують швидкість вітру й сприяють рівномірнішому розподілу снігу та збільшенню снігозапасів на відкритих просторах.

Навесні в період сніготанення, а в окремих випадках і влітку, під час дощів лісові смуги затримуватимуть поверхневий стік і переводитимуть його у внутрішньоґрунтовий стік, що сприяє поповненню ґрунтових вод і підвищенню їхнього рівня. Зменшення швидкостей вітру, а також грудкувата структура ґрунтів сприятимуть зменшенню непродуктивного випаровування з поверхні ґрунту. У підсумку водний режим сільськогосподарських полів зміниться; вони отримають значне додаткове живлення, за рахунок якого й буде досягнуто підвищення врожайності. Цілком природно, що при цьому продуктивне випаровування (випаровування із сільськогосподарських культур) мусить збільшитися.
Зміна умов стікання та випаровування зі схилів і з поверхні сільськогосподарських полів неминуче спричинить зміну водного режиму річок, оскільки річковий стік є залишковим членом рівняння водного балансу. Виникає питання, якими будуть ті якісні й кількісні зміни в режимі річок, які відбудуться під впливом заходів сталінського плану. Це питання є одним із найскладніших у гідрології, адже його розв'язання вимагає знання та всебічного врахування різноманітних зв'язків і взаємозалежностей у природі, розкриття яких становить великі труднощі. Проте в загальних рисах з якісного боку вплив лісових насаджень і агротехнічних заходів на водний режим річок степової та лісостепової зон можна вважати встановленим. Цей вплив виразиться в такому:

1. Весняне водопілля в річках буде більш розтягнутим за рахунок уповільнення стоку талих вод лісовими смугами. Збільшиться тривалість водопілля, знизяться розміри максимальних витрат і зменшиться об'єм стоку талих вод.
2. Збільшиться ґрунтове живлення річок і відповідно підвищиться їхня водність у межень.
3. Різко знизиться водна ерозія та шкода, що завдається нею: зменшиться площинний змив ґрунтів і припиниться яружна ерозія.
4. Зменшиться винесення хімічно розчинених речовин. Що стосується загального обсягу стоку, то це питання не зовсім ще ясне. Станеться зменшення чи збільшення обсягу стоку, залежить від того, чи компенсується деяке зменшення стоку талих вод за рахунок збільшення ґрунтового живлення чи ні. Потрібно також урахувати, що лісонасадження спричинять зміну кліматичних умов: зменшення швидкості вітру, підвищення вологості повітря й деяке збільшення кількості атмосферних опадів за рахунок підвищення інтенсивності місцевого вологообігу. У підсумку станеться помітний перерозподіл стоку протягом року і, мабуть, дещо зменшиться величина його річного об'єму».

Гідрографія природно-історичних районів Радянського Союзу

Усе було чудово, і план був би реалізований так, як реалізовувалися інші плани сталінської епохи, якби не репресії й не лисенківщина – законне породження тієї самої епохи, її, так би мовити, негатив і тіньовий бік. Останній є в кожного суспільства – але в нас найгубнішим було те, що «тінь» вимагали вважати перевагою. 1937 року було ув'язнено, а 1938 – розстріляно ак. Тулайкова із Саратова, одного зі створювачів системи ґрунтозахисного й посухостійкого землеробства на нашому Південному Сході (ті, хто прийняв революцію всією душею, у ці роки мали підвищений ризик знищення, на відміну від різноманітних «колишніх»). А 1948 року, після тріумфу Лисенка на сумнозвісній Серпневій сесії ВАСГНІЛ, перечити його теоріям було вже неможливо, і одна з них (про відсутність внутрішньовидової боротьби за існування) повністю згубила план лісосмуг.

«Лисенко запропонував садити дерева гніздовим способом, виходячи з теорії про те, що в органічній природі змагання існує лише між різними видами, а не всередині самого виду. Раніше він пропонував гніздовий спосіб садіння й для інших рослин. Лисенко був переконаний у тому, що в природі життєдіяльність кожного індивіда того чи іншого виду підпорядкована добробуту виду загалом. Він стверджував також, що, хоча внутрішньовидового змагання не існує, у природі йде інтенсивний процес змагання між представниками різних видів того самого ботанічного або зоологічного роду. Таким чином, вважав Лисенко, чисельна перевага представників одного виду допомагає їм здобути перемогу над представниками іншого виду…. Погляд, згідно з яким не існує внутрішньовидового змагання, видається настільки очевидно помилковим, що навряд чи його необхідно докладно обговорювати».

З метою реалізації постанови від 20.10.48 було створено Комплексну наукову експедицію з питань полезахисного лісорозведення АН СРСР. Її науковим керівником було призначено В. М. Сукачова (директор Інституту лісу АН СРСР), начальником - Л. Ф. Правдіна (з 1950 р. - С. В. Зонна). У результаті діяльності експедиції, лісових НДІ й вишів було встановлено явно негативні наслідки широкого впровадження гніздового способу садіння дерев для створення полезахисних лісових смуг із покривними культурами, запропонованого Т. Д. Лисенком. Від 70 % до 93 % дерев у закладених лісосмугах просто загинуло, але ті, що залишилися, цілком стійкі й працюють (особливо в Саратовській області, де працівники лісгоспів ігнорували лисенківські вказівки). Об'єктивну оцінку трирічної практики використання цього методу було викладено в доповідній записці В. М. Сукачова, С. В. Зонна та В. В. Попова, спрямованій наприкінці 1951 р. до директивних органів, а також у публікації В. М. Сукачова (2) (природно, що викликали лють Т. Д. Лисенка і його команди).

Остаточну долю плану лісонасаджень було з'ясовано в статті в «Ботанічному журналі»: «Т. Д. Лисенко, який стверджує відсутність в органічній природі внутрішньовидового змагання, запропонував гніздовий метод садіння дерев. В. Я. Колданов узагальнив результати п'ятирічного використання цього методу й показав, що він був помилковим. Цей метод приніс величезні втрати державі та поставив під сумнів саму ідею про використання лісосмуг з метою боротьби з ерозією ґрунтів. Під час Всесоюзної конференції, що відбулася в Москві в листопаді 1954 р., метод Т. Д. Лисенка було повністю спростовано» (Ботанічний журнал. 1955. № 2. С. 213). В. Я. Колданов (заст. міністра лісового господарства СРСР, талант і трудяга, якого ніколи не цитують лисенківці, на відміну від бездаря Бенедиктова) підрахував, що збитки від проштовхування лисенківського методу лісосмуг становили близько 800 млн рублів (Колданов В. Я. Деякі підсумки та висновки щодо полезахисного лісорозведення за минулі п'ять років // Лісове господарство. 1954. № 3. С. 10-18.).

У результаті все закінчилося дуже погано. 1953 р. роботи з лісомеліорації було припинено і загалом Сталінський план згорнуто, а в 1954-1960 рр. відбулося швидке масове розорювання більшості цілинних придатних (і не зовсім) територій, що залишилися. Саме в цей період було освоєно основну частину азійських степів СРСР.

Тобто рідна азійщина враз перекреслила всі переваги радянської влади та її модернізаційного впливу. Спершу чудовий науковий план було понівечено задля сталого фаворита вождя (і вождь, який постійно стежив за станом у країні, не міг зрозуміти, що все буде зіпсовано – на відміну від заводів і виробництва зброї, біологія й с/г були поза межами його розуміння, або, точніше, тут він думав, що для успіху треба швидше слідувати старій селянській традиції, а не рвати з нею). Потім, коли вождь помер, партійне керівництво припинило здійснювати цей план і почало здійснювати інші – начебто план потрібен вождеві, а не країні.

На захист товариша Сталіна треба сказати, що в 52-53 році, читаючи зведення про масову загибель дерев у закладених лісосмугах, він зрозумів відповідальність Лисенка за ці провали й почав потроху втрачати до нього довіру. У ці роки стала можливою критика найодіозніших лисенківських концепцій, на кшталт «нової теорії виду», і партійні органи почали відвертатися від прожектера, так що монополізм Лисенка захитався. Якби тов. Сталін прожив ще років два – усе було б добре – Лисенка б покарали, План перетворення природи так чи інакше реалізували б, і стійкі врожаї до 60-х-70-х років були б отримані, а степи врятовані від тотального розорювання. Але Сталін помер, його місце посів кипучий дурень Хрущов, у якого Лисенко знову став фаворитом.

А потім настав зовсім інший час. «Демократична інтелігенція» 60-70 рр. думала вже про самозабезпечення та самореалізацію, на відміну від різночинної інтелігенції 1890-1920 років і радянської інтелігенції 30-40-х, які думали про країну. Відповідно, тих, хто думає про країну, вони зневажали як совків, і в такій атмосфері подібні плани зовсім неможливі, хоча залишаються нагально необхідними. Зокрема, відомий проєкт природоохоронців «Зелена стіна Росії» є блідим перспівом тієї самої ідеї – і так само без перспектив бути реалізованим.

Адреса постійного розміщення статті: http://wsf1917.livejournal.com/111310.html

Лісівників зі стажем не треба переконувати в тому, що Сталінський план був величезним досягненням і відмінним прикладом широкомасштабного, продуманого й підготовленого впровадження досягнень науки в практику. (В Україні на сьогодні близько десятка різних програм, концепцій, указів і постанов, що передбачають необхідність збільшення лісистості країни. Проте всі вони є прикладом звичайної навколонаукової халтури, у зв'язку з чим порівнювати їх із планом 1948 року безглуздо, - це небо і земля). Погоджуючись із високою оцінкою Плану перетворення природи, мушу зауважити, що наведений у статті матеріал викладено тенденційно й однобоко. Як єдиного «цапа-відбувайла», на якого автори звалили всі невдачі, обрано Героя Союзу, кавалера 8 орденів Леніна, академіка української та союзної академій полтавця Т. Лисенка. Усе було значно складніше, і я відзначив це ще під час першого прочитання статті, восени 2008 року. Свою первісну  точку зору на той період історії я виклав 1993-1994 року в заключному звіті з теми 39, розділ з якого під назвою «Степове лісорозведення: історія, проблеми, перспективи» розміщено на нашому сайті, -
http://www.lesovod.org.ua/node/2879

Для тих, кому ліньки лазити по сайту, наведу цитату з цієї роботи, що стосується обговорюваної проблеми:

«Жовтнева революція, що настала через рік після виходу друком праці Г. Висоцького, підбила підсумок “капіталістичному” етапу степового лісорозведення. Наступні 30 років мало що додали до дореволюційного досвіду. Стан старих лісових насаджень у цей період дещо поліпшився, що стало підставою для оптимістичнішого погляду на перспективи степового лісорозведення, який дуже обережно висловив Г. Висоцький наприкінці 20-х років. Залісювальні роботи в степовій зоні в ці роки переважно були пов'язані з діяльністю наукових станцій і дослідних лісництв, успадкованих від імперії. Лісорозведення було приурочене або до непридатних земель (піски, яри), або до смуг по берегах річок. Масивним лісорозведенням, так само як і вирощуванням лісосмуг на придатних сільськогосподарських землях у перші пореволюційні десятиліття практично не займалися. 1948 року на другій нараді у Велико-Анадольському лісгоспі констатовано вкрай поганий стан більшості степових лісонасаджень, що пояснюється наслідками німецької окупації (І. Ханбеков), а також грубими порушеннями агротехнічних правил і лісового законодавства (В. Колданов)...

Постанова ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР “Про план полезахисних лісонасаджень, упровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і стійких урожаїв у степових і лісостепових районах європейської частини СРСР”, що здобула популярність як “Сталінський план перетворення природи”, була опублікована через три місяці після завершення наради у Велико-Анадолі. Вона стала початком нового етапу лісорозведення в степу. Найдокладніше й найоб'єктивніше історію грандіозного починання викладено в праці В. Колданова (1992), який безпосередньо брав участь як у розробленні плану, так і в його здійсненні. У своїй лісівничій частині план було ретельно розроблено, що не дивно, - до роботи над ним було залучено кращих учених найрізноманітніших спеціальностей: від геоморфологів і гідрологів до економістів і ентомологів. Як це часто трапляється, діжку з медом зіпсувала ложка дьогтю...

“Гніздовий спосіб створення лісових
полезахисних смуг ... є найкра-
щим для створення лісових смуг у степу
і взагалі скрізь, де для лісорозведення
створюються найважчі умови...”

П. Погребняк

“Затвердити подану Всесо-
юзною академією сільськогосподарських
наук ім. В. І. Леніна - академіком Т. Д. Лисенком Інструкцію з посіву полеза-
хисних лісових смуг гніздовим спо-
собом на 1951 рік, як обов'язкову...”

Начальник ГУПЛ при Раді
Міністрів СРСР Є. Чекменьов

У 3-му виданні “Агробіології”, що з'явилося 1948 року, Т. Д. Лисенко писав: “...я чимало думаю про садіння лісу гніздами, - особливо в наших безлісих степових районах. Гніздове садіння лісових дерев, мені здається, - перспективна справа ... Потрібно випробувати такі посадки в степу”. Привертають увагу м'які, обережні вирази сумнозвісного академіка, “мені здається”, “потрібно спробувати” ... Звідки ж тоді взялася така категорична резолюція начальника головного управління полезахисного розведення, узята епіграфом до цього абзацу? Як це часто бувало і буває, брак практичного досвіду успішно компенсував дружний хор підлабузників, з реґаліями професорів і академіків, які в найкоротший строк зробили зі звичайної робочої гіпотези геніальне відкриття й керівництво до дії. Помітне місце серед них посідав і корифей українського лісівництва П. Погребняк. У своїй роботі “Проти мальтузіанських концепцій у лісівництві” він теоретично обґрунтував відсутність внутрішньовидової боротьби в природі, попутно облаявши як “апологетів боротьби за існування як основної сили розвитку лісових угруповань” багатьох лісівників і фітоценологів, від С. Коржинського та І. Пачоського до В. Сукачова й Б. Логгінова. Не менш активним був і інший майбутній академік - М. Анучин, який згодом сповна виявив свою здатність “тримати ніс за вітром” під час обґрунтування зниження віку рубок у лісах європейської частини СРСР.

Аналіз впливу Мічуріна-Лисенка на розвиток лісової науки і практики не входить у наше завдання. Відзначимо лише, що багато його положень мають сенс і більше того правильні, однак не завжди, не цілком і не скрізь. Основним негативним боком вчення стала його “агресивність”, що виявилася в претензії на монопольне володіння істиною, зведенні в єдино правильний шаблон усіх видаваних практичних рекомендацій, нетерпимості до інших точок зору, явній схильності до підтасування фактів...

 “Ґрунт південних степів ... відмовляється витримувати той тягар, який звалили на нього прихильники густих посадок...”
Булатович, 1893

“... через якісь, невідомі нам умови, деякі частини степової Росії ніколи не були вкриті лісами, тим часом як поряд, тут-таки, ми маємо нині типовий ліс. Це було раніше, але, безсумнівно, умови більшою чи меншою мірою залишилися ті самі й досі, тому чи не простіше з'ясувати (тобто залісити. прим. М.П.) ті зі степів, які колись були зайняті лісами, інакше доведеться витрачати масу часу й коштів...”

Докучаєв, 1894

“Що ж до Велико-Анадольського лісництва, то там є старі дубові насадження ... ці насадження відрізняються добрим ростом, тому що неглибоко залягають ґрунтові води ... а ось ви покажіть мені старі, чисто дубові насадження на підвищеному місці та з сухим підґрунтям...”
Висоцький, 1913

“Чим самобутніше й самостійніше поводження з лісом, тим краще для справи”
Турський, 1901

Погляди теоретиків лісорозведення періоду дії сталінського плану перетворення природи багато в чому не збігалися з поглядами вітчизняних лісівників, які довгі роки присвятили вивченню проблеми безпосередньо в степу. Наприклад, Г. Висоцький услід за Г. Майєром у багатьох своїх працях стверджував, що ліс, який росте в умовах крайньої сухості, прагне до утворення рідких насаджень із широкорозкидистими кронами та збіжистим стовбуром. Цей висновок підтвердила практика. “Відкривши” факт відсутності внутрішньовидової боротьби в природі, Лисенко заклав теоретичну базу для створення густих культур у Степу. Як результат масове ослаблення і всихання густих рядових і гніздових степових посадок у фазі “жердняка”.

Класики степового лісорозведення багаторазово вказували на необхідність ретельного й осмисленого вибору площ для закладання лісових насаджень. Насамперед вони рекомендували створювати ліс там, де він колись уже ріс, тобто відновлювати заплавні та байрачні ліси в степу. Про те, що площі цих лісів значно скоротилися внаслідок діяльності людини, свідчать численні факти, зокрема карти південного степу України, складені у 17-18 століттях, аналіз яких є в працях Б. Іваницького, С. Генсірука, В. Данька. До розведення у відкритому степу дореволюційні фахівці ставилися вельми обережно, насамперед через ризикованість і дорожнечу цього заходу. Аналізуючи досвід степового лісорозведення, вони вказували на необхідність ретельного вибору умов і порід під час створення насаджень. Перевагу віддавали ділянкам із відносно близьким заляганням ґрунтових вод, а з порід дубу, здатному формувати потужну й глибоку кореневу систему. Багато вчених і практиків радянської формації гналися за масштабом робіт і швидкими результатами. Їх зовсім не цікавила економічна сторона справи. Звідси проєктування суцільного залісення значних площ високого степу, захоплення породами, що швидко ростуть у молодості (сосна, акація, в'язові), прагнення будь-якими способами досягти якнайшвидшого змикання культур, багаторазові й безуспішні спроби створити культури на тому самому цілком непридатному для цього місці.

Фахівці управління дореволюційної школи робили висновки про ефективність того чи іншого господарського починання, спираючись на матеріали статистичних обстежень та економічні розрахунки. У радянський період для аргументації стало досить думки кількох титулованих авторитетів і наявності одного-двох вдалих експериментів. Показово, що наприкінці 40-х, на початку 50-х років на сторінках багатьох журналів і книг різними авторами як доказ ефективності масивного степового лісорозведення наводилися фотографії одних і тих самих з різних боків сформованих дубів, що ростуть у 78 кварталі Велико-Анадольського лісництва, по суті не в степових, а в лісостепових умовах...

Класики російського лісівництва були ворогами форм, обрядовості, шаблонів і рецептів, що відводять убік від суті справи, дозволяють не вникати в умови конкретного району чи ділянки, ховатися від відповідальності за рядками інструкцій і настанов. Щоб переконатися в цьому, достатньо згадати про різноманітність способів і технологій лісовідновлення та лісорозведення, що застосовувалися в дореволюційний час, серед яких гідне місце посідав і гніздовий метод садіння культур. Проте цей самий метод, вірніше одна з його різновидів, ставши законодавчо закріпленим шаблоном для створення культур на величезних і різнорідних площах, виявився неефективним. Характерно, що це було швидко помічено практиками, і багато лісгоспів не слідували рекомендаціям учених-кон'юнктурників і прямим вказівкам начальства. Проведена восени 1953 року інвентаризація лісових насаджень, створених у 1949-1953 рр., показала їхню правоту: збереженість лісових насаджень і культур, створених гніздовим методом, виявилася найгіршою - менше 50 %. Через 5 років їх було вже 20 % від первісно залісеної площі. Звісно, такий плачевний результат пояснюється не лише недоліками методу, а й тим, що система управління виявилася нездатною оцінити причини перших невдач і скоригувати технологію робіт, не змінюючи їхньої спрямованості.

“...негайно припинити проведення робіт зі створення державних лісових смуг, дубових лісів промислового значення, державних лісових насаджень на пісках, по ярах і балках... повернути колгоспам і радгоспам землі, відведені під державні лісові захисні смуги та дубові ліси промислового значення... припинити вирощування садивного матеріалу й заготівлю насіння, призначених для цілей захисного лісорозведення...”

З розпорядження головного управління
лісового господарства від 5 травня 1953 р.

Смерть Й. В. Сталіна та переоцінка його ролі в становленні держави автоматично спричинили крах сталінського плану перетворення природи. Керівники, що прийшли до влади, які сформувалися в період культу особи, разом із ним поховали й усі інші, зокрема корисні, починання сталінської системи…»

Звісно, цей текст написано 15 років тому, і сьогодні я багато чого додав би, змінив і виклав, спираючись на значно ширший архівний матеріал, а також результати власних спостережень, зокрема й за ростом гніздових посадок у Степу,  але… Немає часу… Саме тому я не став вступати в полеміку з авторами статті «І посуху переможемо», а просто скопіював її в архів і зайнявся іншими справами… Проте так вчинили не всі.

На сайті Livejournal з'явився коментар …. Далі буде. М. Попков