Полювання — не хобі, а життя

Найбажаніший подарунок, який хотіла б отримати на свій день народження Анна ЯКОВЛЄВА, — це, наприклад, автомат Калашникова або мисливський ніж.

У холодній зброї, втім, як і у вогнепальній, вона розбирається настільки досконало, що іншого чоловіка своїми знаннями за пояс заткне. У лютому цього року Анна відкрила інтернет-магазин, де представлено все, що необхідно для будь-якого виду полювання (www.huntress. com.ua). До слова, представник відомої німецької марки холодної мисливської зброї — Linder в Україні — працює напряму виключно з її магазином.

Річ у тім, що ця киянка, на вигляд неймовірно тендітна й жіночна, — мабуть, єдина в нашій країні жінка, яка полює на копитних. А полювання, наприклад на кабана, вважається серед бувалих «поєдинком» надзвичайно складним і небезпечним.

Але найнезвичніша галузь, де Яковлєва стала теж у певному сенсі жінкою-першопрохідницею, — посада комерційного директора в спортивно-мисливському господарстві «Сокіл» на Рівненщині. Це призначення Анна отримала буквально місяць тому. Тож наша зустріч переносилася кілька разів: начальниці треба то угіддя навідати, то бізнес-план скласти й затвердити.

Поважні трофеї

Господарство їй дісталося немале: територія з будівлями, де живуть мисливці або любителі природи, що приїхали відпочити, займає 30 га, а от самі угіддя з лісами й звіром, озерами з рибою розкинулися майже на 9 тис. га.

Перш ніж дати згоду на нову роботу, Анна взяла тайм-аут, щоб порадитися з родичами. І не стільки за себе хвилювалася (вона-то впевнена, що здатна гори звернути), скільки за батьків і чоловіка Євгена. Увесь побут ляже на їхні плечі, адже доведеться тиждень розбивати на дві частини: одна половина — вдома, друга — в господарстві. Та й чотирирічна Олександра сумуватиме. Хоча мала вже й звикла, що мама на полювання часто їде, по кілька днів удома не буває.

Але рідні відмовляти не стали. Знають: якщо щось надумала вперта Анна, так і буде, а вони завжди допоможуть.

Ідей щодо активного відпочинку на повітрі в Анни хоч греблю гати. Тільки «Сокіл» прийняла, як уже задумала нововведення. По-перше, збирається щомісяця влаштовувати тут змагання, наприклад, пейнтбольні бої — місця багато, умови підходящі, та й з'явилася величезна кількість людей, яким у «війнушку» пограти хочеться, постріляти досхочу, тим і стрес зняти. Або зі стендової стрільби — тут, до речі, найкращий стенд в Україні з компакт-спортингу (стрільба по тарілках). По-друге, хоче першою в Україні презентувати кінне полювання. У її комплексі — 20 породистих коней і працює школа верхової їзди, ось на цих скакунах і пропонує полювати. Каже, щоб привчити коней не лякатися пострілів, тижня два знадобиться, не більше.

Я одразу уявила: Анна на коні, зі зброєю, ну справжня амазонка, тільки сучасний варіант. Коли ж заїкнулася про кризу, яка і на полювання, найпевніше, «вето» накладає з зрозумілих причин — ліцензія на відстріл грошей коштує, вона береться мене переконувати. «Справжній мисливець усе одно знайде спосіб зайнятися улюбленою справою. Нехай не щотижня, але хоч раз за сезон — обов'язково. Полювання — не захоплення, не хобі, а життя. Нам не важливий факт — добути звіра, — гаряче заступається Анна за однодумців. — Ти з твариною перебуваєш, умовно кажучи, на полі битви, і це — не розстріл, як кажуть багато хто. І навіть до вбитого звіра потрібно ставитися з повагою, а не так, як дехто практикує: на трофей верхи сідають. Верх блюзнірства!

На одному з мисливських форумів в інтернеті я виставила фотографію, де сиджу поруч із добутим оленем. Після цього знімка на мою адресу посипалися погрози. Хочу підкреслити, що справжній мисливець — це не та людина, яка б'є по всьому, що рухається. І якщо на те пішло, багато хто з нас для природи набагато більше робить, ніж її «захисники». Наприклад, за свої гроші купують тих самих фазанів, випускають їх у ліси, стежать, щоб популяція не скорочувалася, або дають кошти на розвиток мисливських господарств. Тільки уявіть, скільки потрібно закупити їжі для підгодівлі тварин. Ніхто чомусь про таку «дрібницю» не думає».

Добре б, дичина...

2002 року, на своє 21-річчя, Анна — на той момент студентка університету (майбутній економіст) — купила собі першу рушницю — ІЖ-58 16-го калібру. Дуже вже хотілося стати мисливцем. Щоправда, знайомих у цьому середовищі в неї зроду не було. У дитинстві тато навчив її стріляти, у домі була «повітрянка» — гвинтівка, яка б'є кульками, а от вогнепальну зброю вона вивчала вже самостійно, за книжками. Коли в метро їхала, на власницю томика, розгорнутого на розділі, що розповідає про тактико-технічні характеристики зброї, багато пасажирів поважно поглядали.

Поки оформлювала рушницю, мисливський ніж реєструвала (озброїлася на всі випадки життя), познайомилася з мисливцями. Але вони з собою її брати не поспішали.

В останні вихідні перед закриттям сезону, саме на День Анни, 22 грудня, новоспеченого мисливця покликали на кабана. Щоправда, решта учасників полювання, включно з єгерем, дивилися скоса: мало того що новачок, так ще й жінка. Як водиться, моторошними байками дівчину настрашили й поставили на «номер» у загоні. Попередили, якщо кабан поранений, то він, розлючений, на смерть атакуватиме, не втечеш.

Три загони пройшли даремно, полювання вже закінчилося, раптом повз неї понісся підсвинок, а Аня від несподіванки за ним побігла, чого в жодному разі робити не можна. Побачивши, що не дожене, вистрелила, і прямо в серце. Влучний постріл на бувалих мисливців справив враження. Чутка про відважного стрільця потихеньку поширилася країною (мисливці — спільнота дружна), тож її впізнавати стали й відповідно запрошувати. Наслухані, що витривала вона, разом з усіма кілометрів двадцять іде по мерзлому полю і по снігу, з повним спорядженням, не скаржачись. Не просить, щоб піднесли хоча б важезний рюкзак. Просто вона звикла покладатися на себе.

Цієї якості ще тато навчав, тож хлопчаки в школі її особливо не чіпали, розуміючи, що вона відразу дасть здачі кривднику. Та ще й єдиноборства свою лепту внесли. Анна з п'ятого класу серйозно займалася карате, змогла здобути друге місце в Україні серед дівчат.

Чоловік Євген — повна протилежність Анни, полюванням не захоплений, але другу половину підтримує, тому не ображається, коли дружина їде за черговим трофеєм. Навіть маленьку Сашеньку, якій ще й року не було, на полювання взяла. Анну запросили «на качок», у цей час вона ще годувала доньку груддю. Ось кожні три години вона підпливала на човні до берега, годувала дитину, і знову на полювання. А Євген у цей час доньку доглядав. Олександра теж не в маму вдалася — маленька модниця й кокетка до іграшкових пістолетів і рушниць, які мати купувала, абсолютно байдужа.

Кухня для Анни, як і полювання, — рідна стихія. Найбільше, звісно, любить частувати домашніх дичиною, тому й рецептів її приготування знає безліч. Найвишуканішою стравою вважає м'ясо плямистого оленя, яке, за запевненням господині, пахне парним молоком, та й смак — чудовий, хоч битки роби, хоч запікай у духовці зі спеціями.

А з птиці віддає перевагу лиски (лиска, або чорна гагара — водоплавна птиця), хоча багато мисливців її за здобич не вважають. І марно, переконує Анна й щедро ділиться рецептом. З птиці потрібно видалити шкуру (вона чудово знімається), вийняти пупок і ретельно очистити його. Тушку розрізати на чотири частини. Пупки готують окремо: тушкують з овочами — цвітною капустою, морквою, горошком, стручковою квасолею, сметаною та печерицями. Тушку, попередньо засмаживши до рум'яної скоринки на сковороді, скласти в невеликий казанок. На сковороді підсмажувати цибулю, нарізану півкільцями, ввести розведену томатну пасту, усе це тушкувати, помішуючи. Додати грамів 50 коньяку й одразу ж зняти з вогню. Цим соусом залити м'ясо й поставити в духовку на півгодини.

«Цікаво, — міркує, проводжаючи мене, Анна, — моє сприйняття полювання з кожним роком змінюється. Я не можу жити без лісу, полів, навіть цього року почала їздити в рейди до друга, у якого своє мисливське господарство, — браконьєрів ловити».

Тож у мисливський сезон сімейні вихідні категорично скасовуються. А в міжсезоння — до серпня — родина намагається проводити час разом. Але все одно одностайно рветься тільки на природу.