Лисиця в обкладі

Нашвидку розмотують. Павлов на широких лижах поспішно обходить гайок. Дивна справа в Павлова: гляне на слід і кладе в кишеню паличку.
 

Вхідний слід — паличку у ліву кишеню, вихідний — у праву. Оббіг Павлов гайок, витрусив палички. Усі зібралися в гурток, чекають: «парне» чи «непарне»? Павлов подихав на руки, акуратно рахує… Паличок дев'ятнадцять — «непарне»! Без зволікання хтось хапає котушку з прапорцями й біжить по лижному сліду. Ясно: лисиця в цьому гайку. Якби паличок було, наприклад, вісімнадцять, ніхто з прапорцями не побіг би — парне число означає: скільки разів лисиця входила в гайок, стільки ж разів і вийшла. А дев'ятнадцять — інша річ. Тепер швидше, швидше оточити гайок парканчиком із прапорців!

Дивна огорожа — шнурок і на ньому кумачеві ганчірочки. Шнурок висить на гілках кущів, на старих пеньках, на встромленій у кучугуру палиці. Прапорці червоними плямами зникають за поворотом. І ось уже з іншого боку з'являється спітнілий, збуджений обкладач. Шнурка трохи-трохи не вистачило. Мисливець у «продовження паркану» кинув рукавиці, шарф, жмут газети, наколов на сучок коробку від сигарет.

Усе. Магічне коло утворено. Півшепотом Павлов визначає, кому і де ставати. В обклад ідуть двоє гонців. Тепер усе просто. Треба тихо й непомітно стояти. Відчувши гонців, лисиця забажає залишити гайок. Та ні, звичним лазом пішла — прапорці! Кинеться в інший бік — і там цей моторошний червоний, що пахне людиною, паркан. У пошуках виходу лисиця неминуче вийде на когось із стрільців. Треба чекати…

Від напруження й тиші в мене починає дзвеніти у вухах. Мороз забирається у валянки, голками встромляється у вуха й щоки. У глибині лісу від стужі з гарматним гуркотом тріснуло дерево. Треба під кожухом зігрівати апарати — плівка на морозі ламається в них як солома. Неприємно й незручно. Стою, проте, справно. Дятел не помічає мене, довбає гнилу осику. Сріблястий серпанок снігу летить під ноги впереміш із крихтами деревини.

Ну що, гонці померли, чи що… Ні, не померли. З морозним тріском пролетіла глушиця. Потім заєць вискочив на галявину. Вухатий звір на секунду зупинився, прислухався й байдуже стрибнув через прапорці.

«Ну давай, давай… Вилазь, руда…» — чути притлумлений подушками снігу голос гонця. Зараз, ось зараз десь бухне постріл.

Але з хащі, ламаючи гілля, вилазить обсипаний снігом гонець. Побачивши одного зі стрільців, гонець починає насвистувати «Летку-єнку». І одразу з усіх боків голоси. Ясно, лисицю ніхто не побачив. Або від морозу в нору пішла, або, швидше за все, обклад був порожнім.

— На якій ялинці будемо Павлова вішати?!

Авторитет Павлова такий великий, що він не вважає за потрібне відповісти на жарт. Важливо з'ясувати: що ж сталося? Павлов тікає подивитися на сліди. Ми ж, пританцьовуючи, рахуємо, у що обійшлася нам облога. Втрати чималі: один обморожений ніс, два вуха, оператор з кіровської телестудії хвилину тримав камеру голою рукою, тепер на руці величезний, як від опіку, пухир…

Лисиця провела восьмох мисливців просто: поки тягли прапорці, вона, акуратно ступаючи в заячий слід, пішла з гайка.

— Ну що, додому? — загаласувала наша компанія, ніби це й було головне на полюванні.

І заскрипів сніжок під широкими лижами. Виявилося: від теплої лісової хати за день ми віддалилися кілометрів за десять.

На півдорозі до дому, на високому пологому горбі, робимо перекур. Саме в цей момент посиніле від холоду сонце зустрілося з обрієм. Я багато разів помічав: людина завжди зупиниться провести очима сонце, що заходить. Ніщо так у природі не бентежить душу, як це мовчазне закінчення дня.

Зараз на землі повна тиша. Трохи рожевіє сніг. Наші тіні здаються нескінченними. Вони розчиняються десь на пагорбах, що лежать унизу. Ліс по пагорбах темніє кинутими в безладді овчинами. Удалині овчини з'єднуються в одну туманну синюватий кожух. Здається, якби не було цього кожуха, земля без сонця заледеніла б, і до ранку не буде на ній нічого, здатного літати або бігати.

«Бр-р… Мабуть, під сорок мороз-то…» Гайок, де ми бавилися прапорцями, здається згори маленьким п'ятачком. Саме над ним пролітає зараз зграйка потривожених кимось тетеруків. «Дивіться, дивіться! Чи не наша?» Улоговиною між кущами неквапливо біжить лисиця. Один із мисливців задля пустощів стріляє вгору. Грюкіт дзвінким клубком котиться пагорбами. Але лисиця в наш бік навіть і вухом не повела. Можливо, вона вже надивилася на нас із укриття, і тепер ми втратили для неї інтерес. А може бути, й лисицю хвилює сонце, що заходить. Ось вона збігла на горбок, сіла й дивиться, як остигає, димить і ось-ось зникне вже не дає світла малиновий круг.

У зрубаній із товстих сосен хаті російська піч. Заслінка відкрита, жар і світло з печі такі, що за столом треба весь час крутитися, підставляти теплу то один бік, то другий.

Павлов ріже принесену з морозу лосину печінку (минулої неділі полювання було вдалим). Хтось дістав копчену восени ведмежатину. З'явилися на столі брусниця, бублики на мотузочку…

— Печінка по-в'ятськи! Запевняю, ніде у світі такої не буває, — каже Павлов і водружає на стіл сковорідку…

Солодко занили ноги, вогнем горять обпечені морозом носи й вуха. Хтось уже захропів на розстеленому кожусі. Вогонь погашено, тільки з печі на стіну падає червонувате, вже не гаряче світло. Розмова пошепки, як водиться, про полювання.

— А що ж, лисиця через прапорці не посміє?..

— Не посміє, боїться. І вовк боїться, і лось…

— Зайці, мабуть, через дурість не бояться.

— Ведмідь не боїться. Рись теж, сам спостерігав, не боїться.

— Вовки дуже бояться. Пам'ятаю випадок, тиждень тримали в обкладі дев'ять вовків, чекали іменитих мисливців. Тільки один пішов. По слідах потім бачили — повз на череві, у снігу під прапорцями глибоку борозну зробив, даруйте на слові, рідким вдарив від страху, а все-таки переміг себе. А вісім решти не посміли. Ну, усіх, звісно, і поклали. Ось ото штука — прапорці.

— Та що звір, а людину візьміть. В іншому житті теж виходить коло. Просте, здається, діло, переступи — і все піде по-іншому. Ні, сміливості не вистачає. Так і живе інший бідолаха в обкладі. Чи не правильно я кажу?..

Мовчання. Чи то всі вже задрімали, чи то про щось думають.

Морозний візерунок на віконці. На підлозі синіє смужка місячного світла. А на зрубаній стіні танцюють теплі плями світла від печі. Я засинаю з приємною думкою, що сьогодні лише субота, що завтра ми ще досхочу померзнемо на перелісках.