Сказ

 Сказ - небезпечна і, якщо не вжити заходів вчасно, смертельна хвороба. Переносниками можуть бути найрізноманітніші тварини, але насамперед - вовки, лисиці, собаки.

Володимир Красиков ловив рибу на Можайському водосховищі. Клювало погано. Рибалка нудьгував і зрадів, коли до нього майже впритул підбігла лисиця. Володимир простягнув їй плотівку.
 

А лисиця раптом цапнула людину за руку. Рибалка погнався за звіром із палицею. Звісно, не наздогнав. Але укус був несильним, і незабаром усе забулося.

Історія пригадалася, коли через дев'ять тижнів раптом з'явилися симптоми дивної хвороби - слабкість, водобоязнь, «розхитаність» у рухах, агресивність. На цій фазі хвороби лікарі вже нічого не могли зробити. Володимир у муках помер від хвороби, що називається сказом.

Людина з навколишнім її світом живої природи пов'язана безліччю ниток. У неї, наприклад, багато спільних із тваринами хвороб. Одна з них - сказ. Хвороба відома здавна в усіх куточках Землі, крім Австралії та Антарктики. Її симптоми увійшли в приказку: «Ти що, показився?» Тварин, запідозрених у хворобі, знищують негайно. А покусана ними людина була завжди приречена. І сьогодні, якщо не вжити негайних заходів, заражений сказом помирає.

Сказом хворіють усі теплокровні істоти, і заразитися можна навіть від їжачка.

Осередки сказу «дрімають» у природі. Але час від часу від тліючого вугілля розростається пожежа. Часто це пов'язано зі зростанням чисельності якоїсь із тварин - носія сказу. І в цьому можна вбачати певну природну вуздечку, що обмежує надмірне розмноження тварин. Але циклічні хвороби зайців, знижуючи їхню чисельність, нікого, крім них, не зачіпають. Що ж до сказу, то його спалах у лисиць і вовків торкнеться всіх теплокровних, зокрема людини. Те, що відбувається під наметом лісу, не завжди нам помітне. А якщо скажений вовк увірвався в село - лихо в усіх на очах.

Ось що трапилося в мордовському селі Шейн-Майдан. Вовка, що напав на жінку, було переможено у відчайдушній сутичці. Збита з ніг Антоніна Семенівна Грошева, керуючись швидше інстинктом, ніж розумом, сунула вовкові в пащу руку і, стиснувши в кулаці язик звіра, паралізувала його. Усе сталося за кілометр від села. Крики про допомогу зимового вечора ніхто не почув. Не втративши присутності духу, жінка, тримаючи за язик (!), задкуючи, довела вовка до дому і тут прикінчила звіра дубовим засувом воріт.

Напади здорового вовка на людину трапляються рідко. У разі укусів вовка чи лисиці треба підозрювати сказ і негайно звертатися до лікаря. Антоніна Семенівна Грошева залишилася жива. У 70-ті роки це був рідкісний випадок сказу, а останнім часом сигнали про цю напасть надходять з усіх боків.

СТО з невеликим років тому подібні історії закінчувалися загибеллю всіх покусаних. Ніхто не знав природи хвороби та способів порятунку від неї. Французький мікробіолог Луї Пастер здогадувався, що є її збудник, такий самий, як, скажімо, бацили сибірки. У той час уже намацали шлях лікування заразних хвороб. Якщо зробити щеплення ослаблених мікроорганізмів, то, легко переболівши, людина й тварини набувають до хвороби імунітету. Усі нинішні щеплення сягають геніальних прозрінь Пастера.

Але сто з невеликим років тому, скільки вчений не бився над пошуком збудника сказу, під мікроскопом нічого не виявлялося. Логіка боротьби з усіма іншими заразними хворобами підказувала: і тут збудник є, він просто поки що невловимий. (Згодом його виявили. Це був вірус - найдрібніша жива істота, що спричиняла руйнування мозку. Зі слиною скаженої тварини занесений у рану або навіть подряпину вірус заражав інший організм.)

Варто прочитати, як Пастер і його співробітники шукали шлях боротьби зі сказом. Найчастіше, як вони зрозуміли, зараза гніздиться в мозку. Не бачачи ворога, не знаючи, що він собою являє, вчені намагалися його послабити, висушуючи мозок хворих тварин і прищеплюючи отриманий субстрат кроликам і собакам. Стратегія виявилася правильною. Не сильно переболівши, заражені ставали до сказу несприйнятливими.

Але що робити на практиці? Вакцинувати людей поголовно - абсурд: ураження сказом - явище не таке вже й часте. Виходить, лікувати треба лише тих, хто покусаний. Але як виробити імунітет в організмі, який заразою вже уражений?

Пастер, до тонкощів збагнувши перебіг хвороби, вловив час її інкубаційного періоду (від десяти днів до трьох місяців) і почав робити щеплення від сказу «услід» зараженню. Практика цих щеплень незмінною залишається й нині. Спочатку робиться ін'єкція сильно ослабленого хвороботворного вірусу, потім раз за разом ослабленість знижується, і до моменту, коли занесена укусом інфекція досягне органа, де має спалахнути пожежа, у ньому вже визрів імунітет - хвороба не розвивається.

Але при цьому важлива умова: вакцинація має початися без зволікання, краще одразу після укусів, інакше ураження тканин мозку настане раніше, ніж виникне стійкість проти хвороби.

Перемога над сказом принесла французьким мікробіологам світову славу. З іменем Пастера тисячі потерпілих людей пов'язували надію на життя. Його паризька клініка наповнилася відвідувачами з усього світу. 19 березня 1886 року сюди довгим шляхом прибули дев'ятнадцять селян, покусаних скаженим вовком у смоленському селі. Роз-

питуючи їх, Пастер хитав головою: «Час, час упущено…» Проте взявся лікувати. І здобув перемогу - лише троє (ті, у кого рани були ближче до голови) померли, решта повернулися додому здоровими.

Сьогодні, коли відомий вірус - збудник сказу, коли медикам допомагає досконала апаратура, запобігання сказу стало справою звичайною і не такою складною, як у роки Пастера.

Але загроза хвороби, як і раніше, існує всюди. Щороку у світі курс лікування проходять пів мільйона людей, а кілька сотень гинуть.

Але важливіше хворобу не лікувати, а запобігати їй. Тому слід пам'ятати: надмірна чисельність таких тварин, як лисиці й вовки, і зростання кількості безпритульних собак - «пальне» для спалахів сказу.

Чисельність вовків у Росії останніми роками досягла приблизно п'ятдесяти тисяч. Це багато. Це рівень чисельності повоєнної, коли довелося вдаватися до надзвичайних заходів. Додамо до цього: природна харчова база для хижаків звузилася (через браконьєрство та потраву вовками скрізь зменшилося поголів'я кабанів і лосів), і вовки починають дедалі частіше навідуватися в села - ріжуть худобу й забирають собак. А що стосується сказу, то повідомлення про нього стають частими.

Чисельність вовка продовжує зростати. (Формула Л. П. Сабанєєва - розмноження вовка в Росії завжди збігалося з роками народних лих - вкотре підтверджується.) А держава сьогодні відсторонилася від будь-якого заохочення «тримати вовка в шорах». Раніше мисливцеві за добутих звірів платили винагороду. Тепер не платять. А полювання на вовка вельми трудомістке, потребує часу, коштів і вміння. Полювання ведеться лише подекуди і абияк. Таким чином, нікого не лякаючи, можна передбачити збільшення збитків і без того «лежачому» тваринництву, неминуче зростатимуть і випадки сказу.

Справу ускладнює те, що в околицях міст на знаменитих садових ділянках люди восени залишають безпритульних собак і кішок. Таку «любов до тварин» називати любов'ю не хочеться. Покинуті собаки й кішки або гинуть голодною смертю, або (собаки), організовуючись у зграї, стають небезпечними хижаками і, стикаючись з вовками та лисицями, дають хворобі додатковий хід.

Потенційно небезпечні безпритульні собаки й у місті. Їх шкода. Більшість із них - жертви людської зради: завели, а потім випхнули з дому. Цілком зрозумілий порух жалісливої душі кинути псові шмат хліба. Але жодне місто не може дозволити в надрах своїх плодитися й розмножуватися безпритульному, подекуди жалюгідному, подекуди агресивному племені.

Вкусити людину може й нескажена собака. Про те, як часто це буває, багато писалося. Але собаку «при господареві» на сказ можна перевірити і таким чином уникнути аж ніяк не безпечних ін'єкцій, що запобігають сказу. А безхатню не перевіриш.