Навіщо нам Мінпромполітики?

Чим займається це міністерство? Який його вплив на політику держави в промисловій сфері? І чи є він, цей вплив? Чи є взагалі ця політика?

Скільки десятків (сотень?) чиновників працюють тут? Де плоди їхньої діяльності? Такі запитання, природно, виникають у кожного працівника промисловості, зайнятого конкретною практичною справою.

Так, наше підприємство — досить великий машинобудівний завод — упродовж низки років користується увагою з боку Мінпромполітики. Але вона виражається переважно у формі листів, анкет, запитів, вимог і вказівок надати ту чи іншу інформацію.

Треба сказати, складаються ці запити, таблиці та «форми» часто з розмахом і вигадкою. Ще не так давно це були вимоги надати пропозиції щодо впровадження «проривних технологій», нових матеріалів і обладнання у зв'язку з розробленням... ні, не програми розвитку цих самих технологій на 2010—2015 рр., а лише ще концепції цієї програми. Концепції — і тієї ще немає. А міністерство є.

«Проривні технології»! Які знайомі слова. Так і згадується «Український прорив» та інші химери «помаранчевих» часів. А вже яка терміновість! На розроблення всіх матеріалів заводові було дано 6 днів. Здавалося б, очевидно, що розроблення пропозицій до розгляду, тим більше для включення в серйозну — державну! — науково-технічну програму потребує трохи більше часу. Адже тут необхідні попереднє глибоке опрацювання, аналіз, консультації та погодження між конструкторською й технологічною службами, іншими структурними підрозділами підприємства.

Зрозуміло, що Ю. Тимошенко гарячково шукала шляхи порятунку, але яка ж роль Мінпромполітики в такій діяльності? Адже подібна програма справді потрібна країні. Де ж ця програма? Де хоча б її концепція? Де ці технології?

Але ось вітер почав змінюватися, і вже 10 грудня минулого року підприємствам і організаціям розсилається приписання надати пропозиції щодо українсько-російської співпраці. Ну тут, здавалося б, дають час подумати: пропозиції слід надати до 25 січня. Тільки не встигли підприємства зітхнути — із міністерства роз'яснення: помилочка вийшла, не до 25 січня, а до 25 грудня!

Ви, шановний читачу, бачили де-небудь, як реалізуються всі ці пропозиції? Усі знають про Харківські угоди та багато чого іншого, але до чого тут Мінпромполітики?

Завод постійно пропонує, наполягає, аргументує, обґрунтовує міркуваннями економіки та безпеки необхідність видання стандартів та інших нормативних документів не лише українською, а й російською мовою, звертається до Мінпромполітики службовими каналами, а також до ЗМІ («2000», 10.07.2009, F4, матеріал «Стандартний глухий кут») — міністерство мовчить. Ну не у вашій це владі, можливо, так хоча б висловіть позицію, підтримайте промпідприємства півдня та сходу країни, в яких укладена її (України) індустріальна міць! Нічого подібного.

Навпаки, департамент ливарного виробництва нам із радістю повідомляє, що (нарешті!) скасовано міждержавні стандарти на сталеві та чавунні виливки, а замість них запроваджено свої, українські, на «Державній мові» (так і пишуть — з великої літери). Чи хтось у міністерстві подумав, що поставки нашої продукції до Росії, Білорусі та інших країн СНД легше, простіше й дешевше здійснювати за наявності єдиної нормативної бази, а не за різними документами, які ще треба погоджувати між собою? А про те, що ці стандарти діють з 1 серпня, їх на заводі ніхто й в очі не бачив (а сплатити за них довелося, і не такі вже малі гроші)?

Якщо вже Мінпромполітики так стурбоване питаннями українсько-російської співпраці, то давно пора прислухатися до наших пропозицій, оформлювати заявки на винаходи та промислові зразки не лише українською, а обов'язково й російською мовою. Це різко прискорить оформлення патентних матеріалів, полегшить патентування вітчизняних технічних досягнень у Росії та інших країнах — не лише, до речі, СНД.

Чи не сприяє насправді Мінпромполітики певній політиці, тільки вже аж ніяк не промисловій?

Але ми говорили про листи, анкети, запити. Ось лише кілька прикладів.

21 січня 2008 р. — щокварталу надавати інформацію про дружбу, тобто, пробачте, про торгівлю з Китаєм.

11 листопада 2008 р. — надати інформацію «про економічні наслідки участі України в СНД, про позитивні й негативні (об'єктивно, чи не так? — Авт.) наслідки роботи підприємства в межах СНД».

Ну це не з власної ініціативи, це за дорученням віце-прем'єр-міністра Німирі, пробачимо міністерству такий запит. Можливо, віце-прем'єр-міністр і справді не міг зрозуміти, чи вигідно нам постачати свою продукцію в країни СНД.

29 січня 2010 р. — до 3 лютого надати пропозиції, а також перелічити складні питання у відносинах із Туреччиною (жодних відносин немає і не було).

25 березня 2010 р. — до 26 березня (!) надати відомості про обсяги поставок, контракти, номенклатуру поставок, складні питання у відносинах з Білоруссю, а також пропозиції щодо активізації відносин із нею.

Того ж дня — до 29 березня надати інформацію про розширення зв'язків з країнами Балканського регіону.

29 березня — до 30 березня (!) надати... загалом, усе те саме... з Росією (до того не з'ясували!).

31 березня — до 2 квітня надати... з Казахстаном. І т. д. і т. ін.

Може бути, все це й потрібно — планувати різні форуми, наради, «круглі столи» тощо, але як це стосується промислової політики? Машинобудування? Металургії? Можливо, це ближче до економіки? До статистики?

Але хіба в нас немає Міністерства економіки? Держкомстату? Міністерства закордонних справ, зрештою?

Де організація інвестиційних проєктів у важкій промисловості, в машинобудуванні, де міжгалузевий обмін досвідом, де реальне сприяння впровадженню нових, нехай і не «проривних», технологій? Де комплексний підхід до вирішення спільних проблем у суміжних галузях — взаємопов'язаних, взаємозалежних, наприклад, у машинобудуванні та вугільній промисловості, в металургії та машинобудуванні тощо?

Або все це є й розвивається, тільки про це ми не знаємо?

Скільки запитань, а відповіді немає.

А якщо врахувати, що ці листи, анкети, вказівки спрямовуються з Мінпромполітики ще й обласним держадміністраціям, а ті своєю чергою вимагають відомостей (для відправлення до Мінпромполітики?), то як не згадати другий закон Н. Паркінсона: «Чиновники створюють роботу один для одного»? (Перший закон Паркінсона стверджує: «Кількість чиновників не залежить від кількості роботи й має тенденцію до постійного зростання».)

На жаль, чиновники створюють роботу не лише один для одного. Ті, хто працює на підприємствах і зайняті корисною діяльністю — конструктори, технологи, економісти, маркетологи, фінансисти та інші фахівці, — змушені, постійно відволікаючись від своїх прямих обов'язків, задовольняти (у переносному та прямому сенсі) ненаситний апетит і забезпечувати добробут армії чиновників, заповнюючи нескінченні форми, таблиці, визначаючи вартість і очікуваний ефект від заходів, які ніколи не будуть реалізовані. Пропонуючи й обґрунтовуючи проєкти, які ніхто не збирається втілювати в життя...

Армія чиновників — це погано. Але те, що чиновники залучають до своєї безплідної метушні армію виробничників, фахівців, від яких реально залежить розвиток країни, — ще гірше.

Ось і відповідь на запитання в заголовку.

І, напевно, не випадково серед адресатів звернення «2000» до керівників уряду, міністерств і відомств з приводу статті академіка Є. Ф. Шнюкова (номер від 09.07.2010, «Газу — море! Чим би зачерпнути?») не згадується Міністерство промислової політики. Слід гадати, що й редакцію тижневика залучати до вирішення проблеми Мінпромполітики марно.

Так і хочеться, звертаючись до прем'єр-міністра, сказати: «Дорогий Миколо Яновичу! Ось вам резерви, ось вам ресурси: фінансові, матеріальні, а можливо, й кадрові — адже є ж, без сумніву, в цьому міністерстві тямущі та грамотні люди. Дайте їм корисну роботу, а це міністерство, їй-богу, зайве в структурі управління. Не інакше, його створили, щоб пристроїти активістів майдану. Пора б дати їм відпочити.

Так, напевно, є й інші, подібні до цього, міністерства. Роззирніться — і ви їх, гадаю, побачите.

Ви кажете: «Доводиться йти на непопулярні заходи»...

Але такі заходи, як ліквідація непотрібних міністерств і відомств, видадуться непопулярними лише сонму чиновників, що працюють у них. Говорять про скорочення апарату управління — діла-то немає.

Працівники промисловості, люди конкретної справи, виробничники, ті, хто створює реальні цінності, чекають від нової влади швидких і, якщо треба, жорстких заходів».