Роздуми за мотивами імперських уламків і пазлів

Не знаю, як решта читачів «2000», але автор цих рядків отримав справжню насолоду від полеміки Сергія Лозунька і Максима Михайленка з приводу імперій, «затравкою» для якої послужила публікація виступу Сергія Кичигіна [1]. Втім, судячи з великої кількості прочитань цих статей і коментарів до них, однодумців у мене чимало. Звісно, далеко не з усім висловленим у цих статтях я згоден. Проте видається цікавішим не присвячувати статтю дискусії з Лозуньком і Михайленком, а представити свої міркування щодо низки проблем, які ці автори не висвітлювали або висвітлили не повністю: адже тема неосяжна. /Сьогодні я явно переборщив зі статтями не лісової спрямованості, але... Лісники ж теж можуть цікавитися історією і думати про те майбутнє, коли їх уже не буде в цьому світі?  М.П./                                                                                                                                                                                Герб імператора Священної Римської імперії з династії Габсбургів. 1605 р.1 Див., будь ласка, «Становище та підтримка російськомовних засобів масової інформації в державах СНД і Балтії» (виступ С. Кичигіна на парламентських слуханнях Комітету Держдуми у справах СНД і зв'язках із співвітчизниками) // №27–28 (517), 9–15.07.10; С. Лозунько, «Проблема не в імперському мисленні, а в його відсутності» // № 29–30 (518), 16–22.07.10; «Імперські пазли» і «Імперія неколоніального типу» // № 34 (522), 27.08–3.09.10; М. Михайленко, «Чому імперія зависла в повітрі» // № 33 (521), 20–26.08.10; «Російське відродження без «пазлів» // № 38 (526)? 23–29/09.10.Що є колонія? Лозунько проти ЛенінаПро те, що треба відрізняти Російську імперію від імперій колоніальних, багато справедливого написав Лозунько. Але, здається, потрібно поставити крапку над «i», оскільки завжди вистачало тих, хто говорив про Росію як про колоніальну державу. Так, у праці Леніна «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» (ПЗТ, 5-е вид. — Т. 27) наведено таблицю з даними про площу та населення метрополій і колоній найбільших держав, згідно з якою, зокрема, для Росії вони в 1914 р. становили відповідно 5,4 млн. і 17,4 млн. кв. км, а також 136,2 млн. і 33,2 млн. осіб.На якій основі визначено ці цифри і що , власне, мається на увазі тут під колоніями — не пояснюється. Але очевидно, що основні неросійські території — ні Польща, ні Фінляндія, ні Кавказ із Середньою Азією — навіть усі разом узяті на таку площу не потягнуть. І нічого суттєво не зміниться, якщо включити в колонії Україну та Білорусь. Ситуація, коли російські колонії виявляються у понад три рази більшими за метрополію, складається, лише якщо додати до таких Сибір і Далекий Схід, заселені на той момент переважно росіянами[2]._______________________________2 Згідно з енциклопедичним словником Брокгауза й Ефрона сумарна площа Царства Польського, Великого князівства Фінляндського, Кавказького краю, Сибіру (куди входили й землі, які згодом зазвичай називали Далеким Сходом), Середньоазійських областей –14,82 млн. кв. верст, а Європейської Росії – 4,24 млн. кв. верст. Тобто співвідношення цих величин (3,5:1) близьке до представленого Леніним (3,2:1). Якщо ж віднести Польщу та Фінляндію (зважаючи на їхню європейськість) до метрополії, то збіг буде майже ідеальним.Чому б не вважати їх колоніями, якщо такі частини Британської імперії, як Канада, Австралія та Нова Зеландія, що перебували тоді в аналогічному статусі, були на той момент переважно заселені англомовними вихідцями з Британських островів або їхніми нащадками?Тим не менше автор цих рядків, як і Лозунько, вважає, що говорити про Російську імперію як про колоніальну, подібно до Британської, неправильно. Вододіл полягає у відсутності в жителів колоній права брати участь у житті метрополій. Так, жодним чином не можна сказати, що Лондон гнобив білих канадців, австралійців чи новозеландців. Вони користувалися всіма благами сучасної їм демократії і навіть дещо в чому перевершували Англію. Наприклад, Нова Зеландія стала першою територією, що надала жінкам виборче право, а в Австралії в роки Першої світової (в якій країна активно брала участь — австралійці штурмували Дарданелли і брали Єрусалим) влаштовувався референдум про те, чи правомірно проводити призов на військову службу. Ну який колоніально пригнічений народ міг дозволити собі подібне в такій ситуації!Проте ні австралійці, ні канадці, ні новозеландці (що вже казати про корінних індійців чи нігерійців) не посилали своїх представників до британського парламенту. Ніщо не заважало білим жителям цих колоній, переїхавши до Англії, автоматично отримати британське громадянство з відповідними широкими правами, проте такий громадянин відправляв до палати общин депутатів від Манчестера або Ліверпуля, а не від Сіднея чи Ванкувера.Більше того, жителі колоній не формували безпосередньо британський бюджет. Звісно, фактично колонії сприяли й фінансовому могутству Англії, але це відбувалося не безпосередньо — шляхом збору податків, — а завдяки присутності англійського капіталу та специфічному режиму торговельних відносин, який можна було назвати дискримінаційним лише щодо африканських і азійських територій.Що ж до Росії, то Державна дума обиралася практично по всій імперії. Нерівність, закладена у виборчій системі, мала становий, а не національний характер.І оподаткування було спільним для всієї території; ті пільги, наприклад зі промислового та квартирного податку, які передбачалися на окраїнних територіях, жодним чином не вписуються в поняття колоніального гніту — навпаки, це заходи, спрямовані на прискорення розвитку відсталих регіонів.Ідеалізувати міжнаціональні відносини в Росії, звісно, не варто. Проте чи варто прояви невдоволення серед російських поляків, грузинів та інших народів розцінювати саме як антиколоніальну боротьбу? Якщо дати ствердну відповідь, то ми безмежно розширимо зміст терміна «колонія». І тоді повинні будемо розцінювати як антиколоніальну боротьбу всі сепаратистські рухи меншин у багатонаціональних державах — будь то баски в Іспанії, курди в Туреччині, тамілі в Шрі-Ланці, туареги в Нігері тощо. Відповідно виявиться, що й імперій у сьогоднішньому світі повно. Проте чи справедливе подібне судження, якщо йдеться про країни, де всі громадяни наділені рівними правами, у тому числі й на участь в управлінні державою?Звісно, і за рівноправності залишаються проблеми: так, і баски, і галісійці можуть мати представництво в іспанській владі, але ніколи в демократичних умовах не отримають у ній більшості (частка цих народів у складі населення країни такого не дозволяє). Ця обставина й народжує ідею етнічного сепаратизму, проте популярність її в Іспанії в галісійців на нулі, а в басків (не більш чисельних) досить помітна. Це ще раз показує, що сепаратизм багато в чому визначається суб'єктивним чинником.Але повернімося до Російської імперії. Безумовно, поляки чи грузини мали тут менше прав, ніж баски в сьогоднішній Іспанії. Проте обсяг цих прав принципово не відрізнявся від того, яким володіли корінні росіяни. А ось про російські проблеми та про їхню роль у створенні сучасних Росії, України та Білорусі треба поговорити докладніше.«Визвольний рух» у метрополії. Чи нормально це?Як відомо, у Росії в ХIХ — на початку ХХ ст. існував потужний революційний рух; подібні спостерігалися практично й у всіх європейських державах. Чим принципово відрізнявся від них російський (незалежно від того, що революція перемогла зрештою саме в Росії)? Щоб відповісти на це питання, варто згадати, як називався він — від декабристів до різнобарв'я початку ХХ ст.: найрізноманітніші сили (і кадети, і есери, і більшовики) називали його «визвольним рухом». На мою думку, такий термін більше підходить для боротьби алжирців із французькими колонізаторами, болгар із турецькими завойовниками, для повстання мау-мау в Кенії тощо. Але в даному випадку йдеться про дії російських революціонерів, спрямовані проти російського ж уряду. Звісно, в інших європейських державах теж були і радикальні революціонери, і серйозні спроби радикальних переворотів — лише поняття «визвольний рух» там не прижилося.Поняття це дуже примітне, оскільки фіксує ступінь запеклості боротьби. Через такий високий накал така революція, як у 1917-му, і могла відбутися саме в Росії.Виникла ця запеклість задовго до більшовиків. Але не з 14 грудня 1825-го, хоча з цієї дати й прийнято вести відлік. Є все ж колосальна різниця між, з одного боку, засланими декабристами, які в 1854-му активно переживають у зв'язку з англійським вторгненням на Камчатку, виробляючи рекомендації щодо її оборони, до яких дослухається генерал-губернатор Східного Сибіру і Далекого Сходу Микола Муравйов, і з іншого боку — Герценом, який, подібно до Березовського, дивиться на все це з Лондона і публічно мріє про поразку Росії. А потім, у 1863-му, спонукуваний основоположником анархізму Михайлом Бакуніним, підтримує польське повстання, яке в разі успіху несло Росії незрівнянно серйознішу загрозу, ніж поразка в Кримській війні. Остання була за великим рахунком локальним конфліктом і на кордонах імперії майже не позначилася. Польське ж повстання ставило метою не об'єктивно легітимну мету етнічного самовизначення поляків, а відновлення Речі Посполитої в межах середини XVIII ст., тобто встановлення польської влади й на непольських територіях: на Правобережній Україні та практично в усій Білорусі.З 60-х років XIX ст. і починається в Росії політичний тероризм. Але проблема полягала не в чисельності терористів. А в інтелігенції, в середовищі якої було хорошим тоном жбурляти словесним камінням у дзеркальне відображення цих терористів у вигляді «Бісів» Достоєвського.Важко описати почуття, які охоплювали інтелігента, коли він сідав за ранковий чай зі свіжою газетою. А в газеті — звістка про те, що бомбісти (таке слово було тоді в ужитку) вбили якогось губернатора чи поліцмейстера. Упоєно читаючи ці рядки, інтелігент забував покласти в чай цукор, але напій набував такої солодкості, якої ні цукор, ні мед не могли б йому дати. Як же — прикінчили ще одного сатрапа... Для очей цього читача, звісно, був би нестерпний вигляд розтрощених бомбою кишок (за кілька десятиліть — якщо він дожив до тих днів — від подібних видовищ навряд чи вдалося б вберегтися). Але для нього в даному випадку йшлося не про смерть людини, а про знищення символу «азійської деспотії», «поліцейського режиму» — і т. д. і т. п. Лише слова «тоталітаризм» тоді ще не було[3].___________________________________3 Для автора цих рядків найбільшим одкровенням про той час був випуск газети «Харківські губернські відомості» від 2 березня 1881 р. На першій сторінці офіційної газети — природно, звістки про вчорашній народовольчий теракт у Петербурзі, але подані без будь-якої елементарної редакторської прилизаності. Спочатку йде телеграма, де говориться, що в Олександра II кидали бомбу, але він не постраждав; потім — про інший вибух; далі повідомляється, що імператор поранений тяжко; потім — що він помер. Після цього — та сама інформація, але з деякими додатковими подробицями.В іншому все як звичайно, тобто традиційна інформація про ціни на зерно на Ростовській та інших біржах, російські, харківські та міжнародні новини, що не стосуються теракту в столиці. І це — те, що тоді не називали тоталітаризмом лише через відсутність такого терміна? Адже коли гине — тим більше так гине — людина, яка володіє абсолютною владою, іменована помазаником Божим, то, здавалося б, у його монархії всі шпальти газет мають заповнити портрети в жалобній рамці, некролог, коментарі трагедії. І жодної Ростовської біржі! Але до тоталітаризму Російській імперії було далеко.Подібна інтелігентсько-революційна етика склалася більш ніж за півстоліття до 1917-го, коли «визвольний рух» був переважно російським. Євреї, грузини та представники інших народів, які влилися в нього пізніше, не привнесли в цю етику нічого принципово нового — вони лише діяли в традиції, закладеній герценами, бакуніними та чернишевськими, існування яких воліють ігнорувати охочі міркувати про 1917-й рік як про завоювання російського народу злочинними інородцями.Цю етику можна відкидати. Але при всій незгоді з нею не можна забувати, що об'єктивні причини для невдоволення тодішньою Росією в її жителів були в достатку. І навіть не приймаючи способів вираження протесту, не можна списувати його винятково на суб'єктивний чинник.Ступінь експлуатації пригноблених класів був вищий, ніж у країнах Європи. А в процесі, який нині називається модернізацією, Росія відставала від цих держав за всіма статтями, при цьому влада не мала каналів зв'язку із суспільством у вигляді демократичних механізмів, які вже — де більшою, де меншою мірою — існували в Європі. І це відставання відчувалося тим болісніше, що зовсім недавно Росія сприймалася (як ззовні, так і зсередини) як наддержава, а імператор Микола I — як володар, рівний за могутністю Наполеону.Зараз важко уявити, яким шоком виявилася поразка Росії в Кримській війні для сучасників. Так, були в тодішній російській поезії два автори, які особливо тонко відчували античність, — Микола Щербина (молодість якого минула в Україні) та Аполлон Майков. Після падіння Севастополя перший переключається на епіграми, другий же пише на різні теми, проте діонісі, афродіти, німфи випаровуються з його віршів. Та й з усієї російської поезії античні образи враз зникають на кілька десятиліть — ніби повибивало їх тими самими карабінами Мін'є, якими французи, англійці та сардинці знищували в Криму російських солдатів, озброєних майже суцільно гладкоствольною зброєю. Бо після цієї поразки стало неможливо думати в тих самих категоріях, що й раніше.Як неаполітанці стали італійцями, а малороси — українцямиУкраїнський та білоруський національні рухи теж стали помітними чинниками російського політичного життя після Кримської війни. Щоб зрозуміти, чому, варто порівняти Росію з іншими державами континенту в плані подібних національних проблем.Так, багато сучасних дослідників описують Францію XIX ст. як імперію, маючи на увазі не колонії, а мовні відмінності між етнічними групами цієї країни, причому йдеться не лише про басків і бретонців, а й про народності, що говорили, як і французи, романськими мовами. Навряд чи мовні відмінності між власне французами та провансальцями, овернцями, гасконцями тощо були меншими, ніж між росіянами, українцями та білорусами. Проте власне сепаратистських рухів у Франції не було, асиміляція виглядала зовні безпроблемною, із загального тла вибивалося лише провансальське літературне відродження, яке, втім, ні в політику не перейшло, ні асиміляції не завадило.Але Франція на той момент уже кілька століть була наймогутнішою державою континенту. Не лише за Наполеона — ще за Людовика ХIV вона могла нарівні боротися на суші з рештою Європи. Французам, при всій різниці між багатими та бідними, не доводилося, як німцям, у пошуках кращої долі масово емігрувати хоч до Америки, хоч до Росії. І панування французької мови серед європейської еліти було саме наслідком лідерства Франції. На такому тлі здавалося абсолютним безумством говорити про руйнування такої держави, можна було вести мову лише про її радикальне перетворення, що й намагалися робити ліві рухи, чий запал вщух лише до початку ХХ ст.Англія була більш однорідна в етнічному відношенні, ніж Франція, — проблемою залишалася Ірландія через багатовікову, переважно релігійну дискримінацію, і перехід ірландців на англійську мову з рідної гельської не призвів до їхньої інтеграції з англійцями. Але шотландці, чия мова відстоїть від англійської приблизно як українська від російської, були давно і успішно інтегровані. Англія відставала від Франції в рівні життя, але досить швидко наздоганяла її, при цьому соціальні суперечності пом'якшувалися незрівнянно вмілішe, парламентаризм виглядав недосяжним зразком для всієї Європи; нарешті, для соціально неспокійного елемента існував і такий вихід, як переселення до колоній із близьким до європейського кліматом (інші держави такими колоніями не володіли). І як за таких умов було з'явитися серйозному шотландському сепаратизму?А Німеччина та Італія, на відміну від Англії та Франції, до останньої третини ХIХ ст. були не державами, а територіями, що посилювало регіональні відмінності між жителями цих земель. Порівняння між тодішніми німцями та тодішніми росіянами й українцями виглядає особливо актуально: адже в 1918 р. офіцери окупаційної німецької армії зазвичай говорили українським політикам, що, на їхній погляд, між українцями та росіянами не більше різниці, ніж між, скажімо, баварцями та саксонцями. Про це розчаровано свідчили в щоденниках і мемуарах Чикаленко, Донцов та багато інших діячів Гетьманату та УНР. А адже німцям тоді не було жодного практичного сенсу прагнути до об'єднання України та Росії.При всіх регіональних відмінностях населення Німеччина та Італія змогли стати єдиними державами, тому що більшість жителів цих територій відчували себе саме німцями та італійцями, а не пруссаками, саксонцями, неаполітанцями, венеціанцями тощо. Але сказати, що процес був безпроблемним, не можна: об'єднання оформлялося як приєднання німецьких держав до Пруссії, а італійських — до Сардинського королівства, і часто це відбувалося як результат війни.На тлі інших європейських конфліктів того часу ці війни сприймаються як швидкоплинні та не надто кровопролитні. Але все ж 100-денна облога Гаети (останнього пристанку короля Обох Сицилій[4] Франциска II у 1860—1861-му — об'єктивно подія драматичніша, ніж розгром Запорізької Січі за Катерини II. З одного боку — загибель кількох тисяч осіб і ліквідація суверенної держави, визнаної всім рештою світу, з іншого — безкровна і швидка капітуляція та ліквідація автономного утворення в рамках однієї держави. Нарешті, до нашого часу події, пов'язані з Гаетою, набагато ближчі, ніж ліквідація Січі, — проте оборона цього міста не стала символом, дорогим для жителів італійського Півдня.__________________________________4 Королівство Обох Сицилій — держава на півдні Італії, що існувала в 1816—1861 рр., створена при об'єднанні двох королівств — Сицилійського та Неаполітанського, яке з 1130-го по 1266 р. становило материкову частину Сицилійської держави.Соціальних конфліктів і в Німеччині, і особливо в Італії після об'єднання було предостатньо. Але в усіх класах суспільства, в усіх регіонах цих країн сепаратизм залишався уділом непомітної жменьки маргіналів, а створення єдиної держави виглядало потужним імпульсом до прогресу.Отже, маємо, з одного боку, історично давно сформовані централізовані держави — Францію та Англію з високим рівнем життя і динамічним розвитком; там відмінності між близькоспорідненими етнічними групами не поглиблюються, а навіть стираються і вже ніяк не загрожують державній єдності. З іншого боку, щойно з'явилися централізовані держави — Німеччина та Італія, що відстають від Франції та Англії за рівнем життя, але різко додали (особливо Німеччина) у темпах модернізації. І в силу успіхів останньої тут відмінності між спорідненими етнічними чи субетнічними групами (у Німеччині — ще й релігійні відмінності) не дають ґрунту для сепаратизму.Тепер Росія. За давністю державності вона, звісно, ближча до Англії та Франції. Проте в модернізації явно відстає і від них, і від Німеччини, та й Італія випереджає її, принаймні в розвитку політичних інститутів. При цьому країну трясе революційний рух. Неабияк потрушує і Європу, але в Росії потрясіння глибші. І чи не буде логічно, що в такій ситуації сепаратизм почне з'являтися не лише там, де він закономірний через релігійні, мовні відмінності та наявність власної державної традиції (Польща), а й у регіонах, де відмінності куди хиткіші.На тлі такого невдоволення, яке існувало в країні, цілком закономірно мали з'явитися варіанти альтернативи існуючій самодержавній системі не лише у формі конституційної монархії, народницького чи марксистського соціалізму, а й у вигляді самостійності або підвищення статусу окремих частин імперії, у тому числі України та Білорусі. Так, припустимо, відмінностей між росіянами та українцями на той момент менше, ніж між П'ємонтцями та сицилійцями. Але в італійців досвіду життя в дрібних окремих державах предостатньо, він свіжий у пам'яті й нікого не надихає, а досвіду життя у великій єдиній державі ще дуже мало. Тому, попри велику кількість проблем, невдоволені поповнюють потужні лави соціалістів та анархістів, але аж ніяк не сепаратистів.Саме відставання Росії в модернізації та суб'єктивно загострена реакція освіченого суспільства на цю відсталість і сприяють розвитку національних рухів Білорусі та російської України. Це одночасно і певна альтернатива загальноросійському революційному руху, і частина цього руху (адже націоналісти зазвичай називають себе соціалістами). Втім, частина не надто помітна, до того ж офіційно — федералістська, а не сепаратистська (хоча для деяких діячів федералізм уже тоді був лише технологією на шляху до окремої держави).Тому не треба зводити проблему, як люблять робити сучасні імперці, до зловредного австрійського впливу. Якби вся справа була лише в ньому, білоруський рух узагалі б не виник: адже власної Галичини там не було.Міни радянського устроюБурхливі потрясіння Російської імперії завершилися створенням Радянського Союзу. Він став переформатованим продовженням старої Росії, але це переформатування несло в собі потенціал відособлення Росії, України та Білорусі одна від одної.Так, території під назвою «Україна» і «Білорусь» набули чітких офіційних кордонів.Так, у 1918—1920 рр. уже формально існувала українська та білоруська націоналістична державність, але у вирі тодішніх подій вона здавалася майже всім ефемерним явищем; частівка «У вагоні Директорія, під вагоном — територія» — гіпербола, але не надто велика. А ось УРСР і БРСР виявилися всерйоз і надовго. І надалі для становлення нових незалежних країн довготривалість їхнього існування в чітких кордонах навіть за відсутності повноцінної незалежності виявилася значущішим явищем, ніж ефемерна формальна незалежність УНР і БНР.Не менш важливим явищем стала зміна назви всієї держави та поява РРФСР. Черчилль і Рузвельт, де Голль і Гітлер, безліч політиків і громадських діячів усього світу зазвичай називали СРСР Росією навіть на переговорах із радянськими керівниками — і ті жодним чином не заперечували проти цього. Але формально-то Росією була лише РРФСР, що існувала паралельно з УРСР. І це мало величезне значенняКоли я читаю, наприклад, про «видатних українських полководців Російської імперії Паскевича та Гудовича», важко стримати усмішку: що, на спіритичному сеансі викликали, скажімо, дух Паскевича і той так себе назвав? І все ж якби дух фельдмаршала вдалося викликати, він, швидше за все, погодився б із таким визначенням, тільки зробив би радикальне уточнення: для Паскевича ідентифікація себе як українця не суперечила тому, що він вважав себе російським. Його українство було регіональною особливістю його російськості[5]. Так само, скажімо, його сучасники генерал-фельдмаршал Гельмут фон Мольтке та ерцгерцог Карл вважали себе перший — пруссаком і німцем, другий — австрійцем і німцем.__________________________________5 Звісно, дехто може відповідно до своїх партійних переконань заперечити, що Паскевич, мовляв, не українець, а малорос. Але за такого підходу українство стає вже не етнічним, а партійним визначенням. Ця подвійна ідентичність була характерна для маси українців і білорусів і на початку ХХ ст. Вона багато в чому пояснює й слабкість націоналістичних України та Білорусі, що виникли тоді, — порівняно з країнами Балтії, не кажучи вже про Польщу. Саме створення СРСР із такою подвійною ідентичністю й покінчило: Україна і Росія тепер ставилися одна до одної вже не як частина до цілого, а як дві частини одного цілого. Нехай за кордоном і друзі, і вороги СРСР частіше називали Радянський Союз Росією, ніж його офіційною назвою, для радянських жителів сучасна їм Росія звузилася до кордонів РРФСР.Довгі роки така модель ніби не створювала перешкод для перебування України та Росії у складі однієї держави. Тим більше що період навмисного приниження російської дореволюційної культури та історії був нетривалим — з початку 30-х років вони були значною мірою відновлені в правах (за винятком ідеалістичної філософської думки), і після Сталіна цю політику продовжили й інші радянські керівники.Проте існували дві проблеми, які відкрилися при перебудові.Перша з них полягала в тому, що на відміну від інших країн ставився абсолютний знак рівності між державою як історичною спільністю людей і її економічною системою, тобто тією формою соціалізму, яка існувала в СРСР.Так, сучасна Франція — держава, яка пишається тим, що називає республіканськими цінностями. Проте для французів історія їхньої державності не починається з революції, що утвердила ці цінності та саму республіку. Для них очевидно, що Французька республіка — така сама оболонка французької держави, як королівства людовіків та імперії наполеонів.Аналогічно й Радянський Союз об'єктивно був продовженням історичної Росії, але для його жителів цей зв'язок часів все ж затушовувався. Ідейною основою єдності слугувала не вікова спільна державна традиція в різних історично обумовлених формах правління, а конкретна економічна система радянського соціалізму.Тому питання про трансформацію цієї системи (а така трансформація неминуче мала відбутися, хоча й аж ніяк не обов'язково в тих формах, у яких проходила з 1992 р.) виявилося одночасно й питанням про те, чи потрібна єдина держава. На додачу в критичний момент тодішня влада не сказала виразно, що державна єдність вища за конкретні економічні форми. У результаті в самій РРФСР 17 березня 1991 р. майже 30% громадян не проголосували за збереження історичної Росії.Але ще більшою проблемою була інша. Радянський Союз гладко функціонував як єдина держава не завдяки своїм писаним законам, а завдяки неписаному правовому звичаю. Насправді вся влада була зосереджена в Політбюро ЦК КПРС, а державні інститути — як центральні, так і республіканські — лише реалізовували продиктовану партійним керівництвом політику. Усі успіхи СРСР — це успіхи жорстко централізованої держави, а не віртуального союзу народів, яким він був за своїм Основним Законом.Коли ж з 1989 р. було зроблено спробу облаштувати СРСР згідно із суто писаним правом, тобто конституціями Союзу та республік, це виявилося неможливим: усі відповідні документи таїли міни уповільненої дії, створюючи ідеальний ґрунт для параду суверенітетів. В умовах, коли криза Радянської держави сама по собі породжувала чималий сепаратистський потенціал, особливості конституційного устрою СРСР цей потенціал додатково розганяли, надаючи йому ядерної вибухонебезпечності.З Радянським Союзом було покінчено 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі. Обставини його кончини викликають часті нарікання, що, мовляв, «зібралися троє і, не запитавши народ, розвалили велику державу, а народ-то голосував за Союз». Емоції тих, хто таке говорить, зрозумілі: для цих людей СРСР був Батьківщиною, і з втратою цієї Вітчизни для них, як правило, збіглося погіршення їхнього особистого буття.Проте емоції не повинні заважати тверезо відповісти на питання: як би Радянський Союз загалом і Україна зокрема існували без Біловежжя? Багато хто забуває, що голосували 17 березня 1991-го не лише за збереження СРСР, а й за те, щоб новий союзний договір Україна підписувала на умовах її декларації про суверенітет. За ці умови висловилися більше — на 10% з лишком — учасників, ніж за збереження Союзу, і цією обставиною сповна користувався Кравчук до серпня 1991 р.Але чи було можливим існування єдиної ефективної держави, яка водночас складалася б з інших держав з аналогічно задекларованими суверенітетами (таку модель — нехай у пом'якшеному вигляді — передбачав і союзний договір, який планувалося підписати в серпні 1991-го)? У світовому досвіді таких моделей немає.Так, є чудові зразки федеративної моделі, яка найбільш придатна для великих і різноманітних держав (Німеччина, США). Але немає працюючого зразка «матрьошки» — держави ще юридичної, але вже не фактичної, що складається з держав фактичних, але ще не зовсім юридичних. Тобто «вже-не-держави», що складається з «ще-не-держав». У таку матрьошку планувалося перетворити СРСР у 1991 р.Щоправда, можна говорити, що сьогоднішній Євросоюз наближається до конфедеративної моделі — лише іншого зразка: «ще-не-держави», що складається з «вже-не-держав». Тільки все ж поки ні німці, ні французи, ні поляки не відчувають втрати державності, і ми не знаємо, до якої стадії інтеграції зрештою дійде європейський проект. А інтеграція там іде повільно, поетапно, і теоретично можливо, що такий процес трансформує національні держави Європи в небачену поки у світі модель стійкої конфедерації.Теоретично можливий і успішний зворотний процес — перетворення централізованої держави на стійку конфедерацію. Але за умови, що децентралізація відбуватиметься так само поступово, як відбувається процес інтеграції в ЄС. А швидкий перехід від фактично унітарного СРСР до конфедеративного Союзу Суверенних Держав (ССД) не залишав шансів на збереження єдиної країни. В умовах 1991 р. союзний договір міг бути лише східцем, що веде до повного розпаду держави, — і, можливо, східцем слизькішим (а отже, й кривавішим), ніж ініційований у Біловежжі розпуск СРСР.На підставі запланованого союзного договору існування працюючої держави було неможливе, а на підставі угод про СНД можна було принаймні запустити реальний механізм міждержавної інтеграції. У тому, що він не був запущений, і полягає історична вина творців Співдружності.Корона Російської імперіїКрім того, це біловезьке діяння затьмарило в очах суспільства руйнівний потенціал інших сценаріїв подій, заважаючи зрозуміти, що без обмеження суверенітету РРФСР, України, Білорусі та інших республік зберегти державу було неможливо. А міфи про минуле не дають бачити реальних проблем, пов'язаних зі «складанням» того, що залишилося від імперії (неважливо, чи вважатимемо ми ці частинки деталями пазла чи уламками).Три магічні словаМожна скільки завгодно міркувати про те, чи є імперіями США, Євросоюз або Індія. Проте в сучасному світі слово «імперія» позбавлене привабливого значення. Так, єврооптимісти міркують про єдину Європу, а не про «європейську імперію», індійські політики — про єдину Індію, спаяну спільною релігією, історією, — і т. п. Жодна з названих у цій дискусії держав не визначає себе як «імперію», і жодна з політичних сил цих країн не кваліфікує так свою державу.Звісно, можна намагатися вразумити нерозумних політиків, доводячи їм, що з наукової точки зору вони саме імперії й будують. Але чи так уже нерозумні ці діячі? Думаю, справа тут скоріше в практицизмі: політики розуміють, що суспільство в будь-якій країні складатиметься з людей, на порядок простіших, ніж лозуньки й михайленки. А серед простих людей відповідно працюють прості — навіть примітивні — формули.Тому в суспільній свідомості існуватимуть насамперед дві форми суспільного об'єднання, що не залежать від класових, майнових та інших відмінностей, — народ і держава. Найчастіше ці форми збігаються, але чимало є й народів без держави.При цьому наявні чіткі парадигми існування держав і народів. Одна з них передбачає, що державі треба залишатися незалежною. Інша — що народові слід бути єдиним, у сенсі не розділеним на кілька держав. Якщо ж він розділений, то об'єднання в одній державі — легітимна мета, що виправдовує ліквідацію незалежності низки державних утворень цього народу.Саме на підставі останньої парадигми об'єднувалися у XIX ст. Німеччина та Італія, у XX ст. відмовився від незалежності (і від ролі столиці Європейської Співдружності) Саар, влившись до складу ФРН. А згодом його долю повторила НДР. Берлінську стіну руйнували під гаслом «Wir sind ein Volk», яке часто перекладають російською неправильно: «Ми — народ». Тим часом у цій фразі «ein» — не неперекладний артикль, а числівник: «Ми — один народ» — так належить перекладати магічну формулу, що дозволила обрушити Берлінську та багато інших історичних стін.А ось чи має подібну магічну формулу інша ідея інтеграції, наприклад входження тих чи інших окремих народів або країн до складу імперії? Ні, не має. Можна заявляти, що такий-то варіант інтеграції відповідає чи то історичній традиції, чи то державним інтересам. Але зазвичай у таких ситуаціях висуваються й контраргументи: мовляв, і історична традиція насправді інша, і державні інтереси не такі. Дискусії можуть бути дуже гарячими, але проблема в них все одно зводиться до раціонального вибору і, отже, залишається на порядок менш гострою, ніж проблема єдиного, але розділеного народу.Ірраціональне відчуття єдиного, але розділеного народу не можна нав'язати згори. Так, існує понад півтора десятка арабських держав, але говорити про єдиний народ не можна, незважаючи на поширеність ідей панарабізму. Етнічно близькі північний і південний Ємен об'єдналися в 1990-му, але утворена в 1956—1958 рр. Єгиптом і Сирією Об'єднана Арабська Республіка виявилася недовговічною, і цей історичний епізод не викликає видимої ностальгії в жителів цих країн.З іншого боку, навіть найавторитарнішій владі важко заперечувати факт розділеності розділеного народу.Взяти КНДР. Начебто її вождям дозволено все (так, згідно з преамбулою конституції, Кім Ір Сен, який помер у 1994-му році, — вічний президент), і на перший погляд видається, що керівництву країни було б куди простіше, якби воно оголосило, що на півночі Корейського півострова утворилася нова спільність. Але ні — офіційно визнано, що існує розділений корейський народ. І хоча несумісність північного і південного режимів виглядає абсолютною, мета об'єднання Кореї офіційно ніколи не скасовувалася; періодично проходять переговори на цю тему, які, природно, ні до чого не призводять. Здавалося б, навіщо офіційно ставити свідомо невиконувану мету — адже так народ може й засумніватися в мудрості керівництва? Але, мабуть, відмова від цієї мети під приводом відсутності єдиного народу потягне за собою серйозніші внутрішні проблеми навіть для країни з таким специфічним режимом, як КНДР.Перетворення елемента пазла на уламокРосійсько-білоруське об'єднання у формі Союзної держави, на відміну від об'єднання двох Корей, довгий час уявлялося цілком реальною перспективою. Зараз очевидно, що ця ідея нежиттєздатна (на відміну, наприклад, від ідеї Митного союзу чи ЄврАзЕС).Ризик закладений уже у форматі об'єднання. Досвід показав, що реально інтегруватися при збереженні суверенітету набагато простіше в рамках союзу з достатньо великою кількістю членів за відсутності серед цих держав однієї, що претендує на роль явного лідера. У рамках такої складної структури її учасники, не відчуваючи страху перед домінуванням одного з партнерів, шукають компромісу в рамках балансу інтересів.Так, Євросоюз став можливим насамперед завдяки тому, що він спочатку мав два центри — ними стали ФРН і Франція, що знайшли взаєморозуміння, від яких за рівнем лише трохи відставала Італія. Динамічно розвивається і Меркосур у Південній Америці, де є приблизний паритет між Бразилією та Аргентиною.А ось прикладів вдалих інтеграційних процесів у форматі союзу нерівноважних держав я не пригадую. Такий формат передбачає лише два варіанти.1. Держави незалежно від політичної ваги будують союз на паритетній основі — і тоді він у разі розбіжностей між учасниками виявляється нежиттєздатним і перетворюється на гирі на ногах сильного партнера. Саме усвідомленням цієї обставини (хоча в даному випадку йдеться вже не про союз двох) багато в чому була зумовлена суверенізація РРФСР, для керівництва якої злам СРСР був кращим за новий союзний договір, що сковував російське керівництво.2. Створюються наддержавні органи з урахуванням реальної ваги обох учасників — але тоді союз перетворюється на машину для штампування рішень, продиктованих сильним партнером. І фактично не буде різниці, чи є союз, чи слабша країна увійшла до складу сильнішої. Навпаки, повторення долі Південного Ємену, Саару чи НДР буде тут кращим, оскільки радикально скорочує бюрократію.Щоправда, є ще один формат — кваліфікована більшість, закладена у статуті Митного союзу (МС): з одного боку, неможливо ухвалити рішення проти волі найбільшого учасника — Росії, з іншого — для проведення рішення РФ повинна заручитися підтримкою ще одного з трьох учасників об'єднання.Проте, по-перше, ми ще не знаємо, як піде справа в МС, по-друге — МС у нинішньому вигляді — суто економічний проект, що нагадує ЄС на ранній стадії його розвитку, а аж ніяк не створення єдиної країни. А саме початок такої суспільство бачило в проголошенні так званої Союзної держави Росії та Білорусі. По-третє, в союзі, де беруть участь двоє формально рівноправних партнерів, кваліфікована більшість, як у МС, неможлива в принципі.Але припустимо, що реальна діюча російсько-білоруська держава з консенсусною моделлю ухвалення рішень все ж була створена. Як би спрацювала така модель у ситуації, коли потрібно було ухвалювати швидкі та складні рішення, наприклад 8 серпня 2008 р.? Думаю, у цьому випадку через кілька тижнів Москва і Мінськ не вирішували б питання визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії, а визначали б, скільки тисяч абхазьких і осетинських біженців має прийняти кожна з республік Союзної держави. Проте цього, слава Богу, не сталося.Можна цілком заслужено розцінювати білоруський соціально-економічний уклад як більш досконалий і гуманний, ніж російський. Можна вважати цілком несправедливою поведінку Москви в нафтогазових конфліктах із Мінськом. Можна обурюватися злісними карикатурами на Лукашенка, які періодично з'являються на російських телеканалах з часів Єльцина. Проте ці обставини не дають підстав покладати більшу частину провини за провал об'єднання на Росію.Провал цей позначився ще влітку 2002 р., коли на зустрічах спочатку в Санкт-Петербурзі, а потім у Москві Володимир Путін запропонував своєму білоруському колезі два варіанти об'єднання: або приєднання Білорусі до Росії, або перехід до відносин за зразком Євросоюзу. Обидва формати ґрунтувалися на моделях, успішно випробуваних на практиці. Так, не факт, що вони виявилися б працездатними в цьому випадку. Проте моделі, аналогічні дуєдиній союзній державі, взагалі не спрацювали ніде.Олександр Лукашенко відкинув обидві ідеї, причому постановка питання про приєднання Білорусі до Росії його обурила. І це обурення об'єктивно перекреслювало ту гордість, з якою він частенько говорив, що не голосував за ратифікацію біловезьких угод, які розвалили велику державу. Адже в тій державі, як і в Росії, до якої йому пропонували вступити, найпринциповіші питання вирішувалися в Москві[6]. Можна ще згадати, що виступаючи в Держдумі РФ у жовтні 1999 р., Лукашенко говорив, що Договір про союзну державу має бути радикальним і передбачати посаду президента._________________________________________6 Істинний механізм управління СРСР чесно визнається і на офіційному сайті Олександра Лукашенка. «1 січня 1919 р. була утворена Білоруська Радянська Соціалістична Республіка, в якій організація політичного та економічного життя проходила під контролем центральних властей. Некомуністичні партії та організації були заборонені, а керівні функції сконцентровані в руках партійного апарату» (http://www.president.gov.by/).Такий радикалізм був, імовірно, пов'язаний з його надіями вийти на власне російську політичну арену. Політологи всерйоз обговорювали тоді можливість владного тандему: Лужков — президент, Лукашенко — прем'єр (добрі стосунки двох політиків могли зробити таке поєднання органічним), або навіть висунення білоруського лідера в президенти Росії. Але утвердження і стрімке зростання популярності Володимира Путіна поставили хрест на перспективі кар'єри Лукашенка за білоруськими кордонами.У той же час, висуваючи влітку 2001-го раціональні моделі об'єднання, російський лідер був неправий в окремих суттєвих пунктах. Так, можливо, недипломатично було в той момент закидати свої пропозиції в публічний простір у такій формі, навіть якщо це було спровоковано глухим кутом на переговорах. І, безумовно, слід було залишати можливості для збереження білоруської специфіки й у складі Росії. Адже об'єктивно зі слів Путіна випливала постановка знака рівності між створенням єдиної працездатної держави та поширенням на Білорусь російської економічної моделі. Бо він не робив ні застережень про те, що Білорусь і в разі приєднання могла б зберегти свої економічні особливості, ні будь-яких інших реверансів у бік білоруської еліти, покликаних розвіяти її закономірні побоювання щодо можливого витіснення російськими олігархами.Так, збереження білоруської самобутності, у тому числі економічної, у складі Росії створило б певні складнощі й для Москви. Але вони були б здоланними — адже успішного досвіду існування асиметрично влаштованих держав у світі предостатньо (та сама Іспанія, де одні автономні спільноти, наприклад Країна Басків і Каталонія, мають трохи більше прав, ніж інші). У будь-якому разі самобутність лукашенківської Білорусі у складі Росії не стала б більшою проблемою, ніж самобутність кадирівської Чечні (а нинішній режим у Грозному при всій своїй специфіці, мабуть, на сьогодні — оптимальна модель інтеграції республіки в РФ).А універсальна формула поєднання різних економік в одній державі була ще за кілька років до тих розмов Путіна з Лукашенком спочатку проголошена Китаєм, а згодом і реалізована ним у Гонконзі та Макао: «одна країна — дві системи». Але ні президент Росії, ні президент Білорусі її не промовили.Проте китайська формула ця може спрацювати, якщо звучать магічні, що обрушують берлінські стіни слова: «Ми — один народ». У недавньому виступі у відеоблозі Дмитро Медведєв паралельно з жорсткою критикою Лукашенка першим із російських лідерів заговорив про білорусів і росіян як про єдиний народ.Але єдиний народ не можна утвердити одним зверненням лідера великої держави. Куди важливішим було б повсякденне ставлення російської держави до жителів Білорусі як до свого народу. А це вкрай складно, якщо при цьому вважати нинішню білоруську державу чужою і ставитися до неї відповідно. Як не розділяй народ і державу, вона являє собою форму існування народу. При цьому навіть надгнучкість, навіть найбезболісніше для народу відокремлення ставлення до нього від ставлення до держави не утвердить єдиний народ, якщо в самому народі немає цього почуття.А тепер про найпоширенішу оману щодо Білорусі. Відсутність державної русофобії, державний статус і без того панівної в країні у побуті російської мови, напружені стосунки із Заходом створили Олександру Лукашенку імідж мало не модельного діяча «Русского мира» за межами Росії. Проте почитайте уважно стислі матеріали з білоруської історії на сайті президента країни (http://www.president.gov.by/press19374.html) або РБ (http://www.belarus.by/ru/about-belarus/history) — і, думаю, їхній характер не залишить сумнівів, що йдеться саме про те, що називається офіційним трактуванням історії.Так, на сайті Білоруської держави повідомляється, що після поділів Польщі «на своїх нових територіях російський уряд почав активно проводити політику русифікації», а в 1921—1939 рр. «польська влада в Західній Білорусі активно проводила політику полонізації». Формально-то все правильно, але ж якщо уявляти Білорусь як частину Русского мира, то не може русифікація бути рівнозначною полонізації, як об'єктивно випливає з цієї інформації. Поняття «Русский мир» у Білорусі офіційно не вживається. На цьому ж сайті відзначено лише такі події в історії БРСР: непу, голод 1932—1933 рр., сталінські репресії, приєднання Західної Білорусі, Велику Вітчизняну війну, вступ республіки до ООН та ЮНЕСКО і аварію на ЧАЕС. Жодні соціально-економічні досягнення радянських часів не згадуються! Щоправда, в історичній довідці на сайті президента РБ вони удостоїлися абзацу.На обох сайтах немає мови й про будь-яку близькість між російським і білоруським народами (так само як і між українським і білоруським). В історичних довідках говориться про давні Полоцьке і Туровське князівства, але не сказано, що вони належали до Київської Русі. Щоправда, така згадка є в розділі «Становлення державності».Там же вказано, що «з ретроспективної точки зору державний лад Великого князівства Литовського наприкінці 16—18 ст. являв собою початкову форму станової (шляхетської) демократії, перший крок на шляху до громадянського суспільства» (http://www.president.gov.by/press19372.html#doc); це, мабуть, становить предмет гордості: адже поняття «громадянське суспільство» зараз — суто позитивне.А ось «після включення до складу Російської імперії Білорусь не мала державного статусу. Це знайшло відображення в офіційній її назві: з 1840 р. — Північно-Західний край. Щодо Білорусі не було видано спеціальних законів, які виділяли б її як регіон, що перебував у особливому правовому становищі». І це, мабуть, погано з точки зору власника сайту. Тільки ось і у Великому князівстві Литовському Білорусь не мала ні державного статусу, ні виділення білоруських земель. Проте про це на цій сторінці — ні слова. Не відзначається й та обставина, що становище білорусів після входження цього князівства до Речі Посполитої помітно погіршилося.Офіційна історія Білорусі написана насамперед з точки зору розвитку білоруської державності, а не з точки зору розвитку народу, що живе на її території.Сам Лукашенко, характеризуючи відносини білорусів і росіян, незмінно говорить не про різні гілки єдиного народу, а про два братні та споріднені народи. І якщо заводить мову про спільну історію, то торкається майже виключно її радянського періоду, коли з'явилася білоруська квазідержавність. Що ж до тривалого перебування білоруських земель у Російській імперії, то про нього згадується побіжно й епізодично: адже в цей час переважна більшість жителів нинішніх білоруських земель особливо не відокремлювали себе від росіян, формувалася західноруська субідентичність (аналогічна малоруській в Україні). Тоді як у БРСР формувалася вже ідентичність білоруська. І президент Лукашенко став культивувати її далі, чому сприяла тепер уже повноцінна державність. Парадигма «державі треба бути незалежною» працювала в нього на повну потужність.Інша річ, що створюваний Лукашенком образ білоруської нації — відсутність прагнень до ЄС і НАТО, юридична рівноправність російської та білоруської мов (за фактичного панування першої) — не відповідає уявленням українських і білоруських націоналістів про пострадянську національну ідентичність. Проте ці невідповідності мають другорядний характер. Адже не ющенкам і яворівським, не шушкевичам і биковим встановлювати якісь норми національної зрілості.З того, що Ющенко намагався будувати українську державність, так би мовити, перпендикулярно до Росії, не випливає, що державність, побудовану Лукашенком паралельно до РФ, потрібно розцінювати як у чомусь більш ущербну. Але також не можна лише на підставі таких ознак, як відсутність русофобії та поширеність російської мови, зараховувати ту чи іншу країну до Русского мира.Якщо в Молдові помітна і впливова частина суспільства вважає себе румунами, а не молдаванами, то в Білорусі до росіян себе зараховують переважно вихідці з території РФ та їхні нащадки. Розмови про західноруську ідентичність ведуться в вкрай вузькому колі інтелектуалів, які практично не мають доступу до ЗМІ. Якщо прозахідна опозиція в Білорусі хоч і слабка, але існує, то прихильники як приєднання до Росії, так і альтернативної позиції Лукашенка щодо тісної інтеграції з Москвою взагалі ніяк не оформлені.Єдиних громадських організацій Союзної держави, право на існування яких зафіксовано договором про її створення в 1999-му, так і не з'явилося — а адже це набагато простіше, ніж створити єдину валюту. Навпаки, ще незадовго до підписання цього документа в РБ без особливого галасу, під виглядом перереєстрації закрили всі структури, що виступають за єдиний російський простір. На що в Росії звернув увагу, здається, тільки Інститут країн СНД.При цьому досвід Білорусі показує, що ніяк не можна міфологізувати роль російської мови, як звикли робити в нас і русофіли, і русофоби. Відсутність обмежень для російської мови ніяк не виступає чинником, що штовхає РБ до інтеграції з Росією. Навпаки, вона ліквідує причину скаржитися до Москви з чутливого питання і об'єктивно навіть сприяє консолідації білорусів у суперечці їхнього керівництва з Росією: для маси російськомовних жителів країни Лукашенко — свій президент, оскільки говорить їхньою мовою.А соціальні відмінності, як виявилося, мають більше значення з точки зору формування окремої нації, ніж нав'язування їй однієї мови та самостійної церкви. На додачу саме по собі існування окремої держави — немалий імпульс до формування окремої нації.У підсумку Олександр Лукашенко, не без мимовільного сприяння російської сторони, об'єктивно зробив усе для перетворення елемента імперського пазла на уламок імперії.Замість висновкуУвесь сумний досвід білорусько-російського союзу, звісно, актуальний і для України. Мабуть, оптимальною формою інтеграції на пострадянському просторі поки що виступає МС. Що ж до подальшої перспективи, то це залежить від багатьох чинників, насамперед — від трьох:1) двоєдиної привабливості Росії — і як потужної держави, і як держави, зручної для життя простої людини (в останньому РФ зараз помітно поступається Європі);2) вміння сучасної Росії ставитися до громадян близьких їй країн пострадянського простору як до своїх — і на рівні державних структур, і на рівні суспільства;3) здатності цих самих громадян ставитися до Росії як до такої самої країни, що й держава, чиїм паспортом вони володіють.Навіть якщо ці чинники спрацюють добре, подальша пострадянська інтеграція пройде без активного використання слова «імперія». Воно залишиться уділом інтелектуалів, а не мас. Проте реабілітація поняття «імперія» навіть суто в інтелектуальній тусовці — справа незрівнянно корисніша, ніж подальша містифікація поняття «Союз» у свідомості громадян.Ну а якщо деякі з імперців у таких дискусіях із поважним виглядом говорять усілякі дурниці, то щоб поставити їх на місце, в російській мові знайдеться достатньо влучних слів для засудження дурості й нахабства, що дозволяють не вдаватися до ярликів про «імперське мислення» — і не підігравати мимоволі «хоружевським європейцям».