Де в Білорусі можна побачити тебеневку коней Пржевальського

Природа не знає кордонів. Асканійські коні Пржевальського натуралізувалися в Поліському радіоекологічному заповіднику на території Білорусі, причому без дозволу Володимира Івановича Холоші. До нас із Білорусі регулярно заходять рисі й лосі. Підозрюю, що ведмідь, сліди якого я бачив 2000 року в Зоні відчуження, теж був сусідським нелегалом. Заголовний знімок цієї статті – білоруський. Решта мої, зроблені в Зоні відчуження. М. П.

Ні окремого дозволу Мінприроди, ні згоди громадськості їм не знадобилося. Два з половиною роки тому вони самовільно, не вагаючись, перетнули українсько-білоруський кордон, ступили на землю Поліського державного радіаційно-екологічного заповідника й несподівано для себе та всіх інших залишилися, схоже, назавжди. З'явилося потомство, а цієї весни знову буде поповнення.

Для тваринного світу Білорусі ці прибульці з України – представники нового виду – коні Пржевальського. У зону відчуження України вона потрапила з волі людини: у 1998–1999 роках із заповідника «Асканія-Нова» завезли 31 коня Пржевальського для створення природної їхньої популяції. А невдовзі їм сподобалися умови нашого заповідника. Звісно, краще було б, якби це був тарпан лісовий, аборигенний вид нашої фауни, що населяв раніше ліси Білорусі та зник у XVII–XVIII століттях, але ці мешканці степів самі обрали нашу землю, і з цим доведеться рахуватися. Цікаво, що вперше в заповіднику їх побачили в районі колишнього села Тешков.

Ми стоїмо за 20 метрів від казково гарних тварин, що спокійно пасуться на задньому дворі за будинками виселеного села. Спочатку ховаємося за кущами, боячись їх сполохати. Побоювання марні. При черговому нашому наближенні вони лише трохи відходять убік і знову продовжують годуватися. За такої товщини снігу та крижаної кірки це аж ніяк не просто. Ми присутні при так званій тебеневці (добування корму з-під снігу), характерній у зимовий період для всіх представників родини конячих (кулан, зебри, дикий осел).

Виконують вони це дуже вправно та з великою ефективністю. Привертає увагу доцільність рухів. Швидкі й енергійні помахи (гребки) передньої кінцівки – і в снігу утворюється лунка. Щойно в ній оголиться суха трава, тварина опускає голову й надалі відгрібає сніг з-під рота, уже контролюючи в міру потреби напрямок і силу рухів. Лошата також тебенюють, але все-таки воліють годуватися з готових лунок, лише розширюючи їх.

Тебеневка майже не припинялася, лише зрідка коні піднімали голови, даючи нам можливість зняти їх на повний зріст. І це не дивно, адже умови добування корму для них майже всю цю зиму вельми екстремальні: крижана кірка, місцями сніг до 50 см. Це означає, що корм добувається майже виключно тебеневкою, і пасовище стає цілодобовим. У літні місяці на годівлю коні витрачають лише половину добового часу. Окрім трави, судячи зі свіжообкусаних пагонів молодої порослі слив і яблунь, вони вживають і деревно-гілковий корм. Нашвидкуруч зробивши перші знімки, ми готові стрибати від захвату. Яка удача! Нарешті ми їх побачили. Спробуйте розшукати серед сніжних просторів Наровлянської ділянки заповідника (63,6 тис. га) цей невеликий табунець із 5 особин. Нам вдалося з третьої спроби. Ланцюжок спрацював без збоїв: дзвінок єгеря про появу коней, добро директора заповідника на транспорт, вчасно розчищені дороги. І ось наш УАЗ, вихляючи по сніговій колії, в'їжджає у виселене село Угли, де вже тиждень тримається табунець коней – 1 самець, 2 самки й 2 лошати. Подібні виїзди були й раніше, але безрезультатно. Сьогодні пощастить, ми це точно знаємо. Так і сталося. Ось вони, прямо перед нами, коні Пржевальського, один із найрідкісніших видів диких коней, і можна без жодної оптики охопити їх поглядом усіх разом і поодинці. Це вам не непоказний коник-горбоконик. Щільна будова, як у типового коня, а от забарвлення своєрідне – світло-руда яскрава пляма з чорними та білими мазками. Замість пишної гриви – коротка чорна щітка волосся. У дорослого самця темних тонів більше. Усі особини дуже вгодовані. Ні ребрця, ні кісточки поглядом не намацати, лискуча шерсть. І це в лютому, найголоднішому для всіх тварин місяці зими! Зняти в бігу степових жвавих скакунів так і не вдалося. Чи то процес добування їжі був на той час важливіший за все, чи то нас вони як загрозу ні в гріш не ставили, та й ми не надто намагалися їх потурбувати.

Судячи з вибитих стежок, обкусаних чагарників, утоптаних стоянок, куп гною, оселилися вони тут зручно. За розповідями єгеря, коні віддають перевагу територіям колишніх сіл. Адже там досі буяють зарості рудеральної рослинності (що росте на смітті й звалищах), злакових трав, настовбурчується непрохідна порость плодових дерев і чагарників. Для мене це ще один аргумент на користь значущості комплексу виселених сіл на забруднених радіонуклідами територіях у збереженні біорізноманіття тваринного світу ПДРЕЗ. Виселені села – це кормові ділянки, місця виведення потомства, захисні сховища для багатьох видів червонокнижників ПДРЕЗ – рисі, борсука, ведмедя, пугача, а тепер ще й коня Пржевальського.

Цікаво, як складуться в коней стосунки з вовком? В українській зоні ЧАЕС – 60–80 вовків, у нашому заповіднику – 310. Судячи з повідомлень наших колег з України, коні Пржевальського успішно протистоять цим хижакам. Вовки не нападають навіть на хворих і ослаблених тварин. Але, може, це лише через те, що вони новий вид жертви, до якого вовки ще не звикли? Ну а поки хижаки ще не розібралися, жеребці самі нападають на вовків і вельми жорстоко розправляються з ними. За описом українських зоологів, постає моторошна картина: узимку в зоні ЧАЕС табун із 6 жеребців-холостяків оточив двох вовків. Одному вдалося вирватися й утекти, іншого старші жеребці (6,5–7,5 року) хапали зубами, підкидали в повітря й потім топтали передніми копитами, поки від вовка не залишилися лише розрізнені фрагменти. Невже й наших вовків чекає така жахлива розправа?

Відзначуваний період успішного зростання чисельності коней на території української зони відчуження тривав недовго. У 2004 році було зареєстровано 65 особин, але вже у 2007-му – 30–40. Основна причина такого стрибка – браконьєрство і на території зони, і за її межами, куди коні час від часу мігрують.

Хочеться сподіватися, що доля новоселів на території нашого заповідника буде іншою. Втім, однієї надії недостатньо. Як зустріли перших прибульців у Грушівці, соромно й згадувати: елементарно розробили на м'ясо, самі шкури залишилися. Адже кінь Пржевальського, як і зубр, занесений до Червоної книги Міжнародного союзу охорони природи, проблемам його збереження в природі присвячено 6 міжнародних симпозіумів. Кожен мешканець Хойницького, Брагінського, Наровлянського районів має знати, що за упіймання цих тварин йому доведеться відповідати відповідно до закону. Наровлянська ділянка заповідника – єдине місце в Білорусі, де поки що у вигляді маленького табунця мешкає кінь Пржевальського. Це підвищує природоохоронний статус нашого заповідника, сприяє збільшенню його біорізноманіття, а його працівникам дарує рідкісну можливість побачити представників єдиного що залишився на планеті виду диких коней: помилуватися їхньою статтю, красою, здивуватися стрімкості бігу, відчути, нарешті, гордість за наш заповідник.

Крім усіх позитивних граней факту мешкання на території ПДРЕЗ цього рідкісного неординарного виду, що посідає один зі щаблів еволюційного розвитку роду коней, існує й зворотний бік медалі. Це велика рослиноїдна тварина (доросла особина важить 280 кг), що споживає влітку за добу 30–45 кг пасовищної трави, безсумнівно, не лише здійснюватиме надалі за умови зростання її чисельності вплив на рослинні фітоценози, а й стане трофічним конкурентом диких копитних, що мешкають у ПДРЕЗ, – кабану, лосю, козулі, благородному оленю, зубру. Наслідки всякого вселення чужорідних видів, як і раніше, непередбачувані, адже й завезені види в нових умовах часто змінюються самі: тварини змінюють поведінку, улюблені корми, рослини – характер росту. Як на стані споконвічних мешканців цих земель позначиться процес розселення коня Пржевальського, покаже час.