Великі дерева

Заходячи на сайт Держкомлісгоспу через Урядовий портал, ми всі бачили ці дерева..., але мало знали про них. Можливо, прочитавши статтю Пєскова, Ви зрозумієте: «А чому були обрані саме секвої, які в нас не ростуть?» «Чи перекочують вони на новий портал Агентства лісових ресурсів?» М. П.

Повалене дерево, що лежить над дорогою, має вам нагадати про нашу обіцянку розповісти про велетнів, які ростуть тисячі років.
Припустімо, що десь у малодоступному місці виявилися динозаври...

... і тобі доля подарувала лотерейний квиток, виграш за яким – можливість побачити цих звірів... Жовтими, схожими на похилі чола пагорбами Каліфорнії ми їхали з відчуттям, що цей квиток похрустує в нас у кишені...

Природа таємниці свої оточує зонами неприступності. Сонце на цих пагорбах випалило все до останньої травинки; випило річки, вимощені дрібним камінням; вибілило коров'ячі черепи, що лежать біля покинутої хатини пастухів. Три кольори в пейзажі – синє небо, жовті трави і подекуди, острівцями, темні плями сосен. Полегшено зітхаєш, ніби вискочив із палаючого будинку, коли раптом бачиш круту зелень апельсинових гаїв, поливні канали й удалині туманну зубчасту синяву з назвою Сьєрра-Невада.

Година їзди в гори. І ось у зустрічного на майданчику, де відпочивають від крутих серпантинів, можна спитати:

- А що, їх видно вже?..

Зустрічний знає, про що йдеться. Простягає бінокль.

- Простежте по гребеню. «Травка» – це звичайний ліс. А високі свічі – це вони...

Секвої... Дерева, що вціліли на Землі лише тут, на західному схилі Сьєрра-Невади. У порівнянні з усім, що рясно поки що росте на планеті, секвої – це зелені динозаври. До речі, вони сучасники цих звірів.

Перше почуття – розгубленість. Напевно, ніщо на Землі не перебуває так далеко за межею звичного й зрозумілого, як ці дерева. Здається, мурахи під ними мають бути не менші за собаку. А гриб, якби йому трапилося вирости під секвоєю, довелося б валити пилою. Треба роззирнутися й віддихатися, обвикнути, щоб зрозуміти: усе тут справжнє, земне. Є якась таємниця в цих громадах, що виросли з насінини завбільшки з голівку сірника. Але де її немає, таємниці? Папороть із різьбленими візерунками листя, пронизана сонцем, хіба вона без загадок? І все ж таємницю папороті чи ліщини осягати легше. Вони народжуються й умирають у нас на очах, а дереву тисяча років. І це лише середній вік. Пройди трохи вглиб лісу – зустрінеш дерева трьох тисяч років. Міряєш подумки цю безодню, і паморочиться голова. Є доступний для кожного спосіб відчути безодню світу й часу – погожої ночі підняти очі до неба. Але до зірок ми звикаємо від народження, незбагненна таємниця лише зрідка нас турбує. Секвої ж одразу й владно змушують подумати про сутність життя.

Розповісти про них важко. Змалювати, зняти? На жаль, жоден знімок не передасть хвилювання, пережитого біля секвой. Ну що фотографія може сказати, наприклад, про спокій лісу? А це головне, що відразу в ньому помічаєш. Десь там, у синяві, на «тридцятому поверсі» звичних нам вимірів, вітер, можливо, і є. Однак тремтіння гілок донизу не доходить. Червонуватого кольору стовбури схожі на скелі – хитнути моноліт неможливо. Тихо. Тоненький голос птаха. Біг води по камінню. Але ці звуки почуєш лише зблизька. Тисячолітня плоть стовбурів лише здалеку здається грубо тесаним каменем. Насправді стовбури вкриті пористим повстю, пухким і теплим на дотик. У такому лісі гукатися чи дуріти в голову не прийде. Але навіть якщо й знайдеться любитель, ліс сховає звуки в корі дерев, у хвойній підстилці, у сонячних мереживах папороті.

Молитовний ліс.

60 сантиметрів – товщина волокнистої кори. Кора зморшкувата, здалеку здається грубуватою. Але трохи натиснув – м'якоть легко відломилася, і ти відчуваєш на долоні вагу корка. Розім'яв – пригорща червонуватого м'якого трухла. Кора, подібно до теплої ковдри, береже дерево від морозів. Але важливіша інша властивість кори: обвуглюючись зовні, вона не дає проникнути вогню до деревини. Без цієї властивості кори генетичне довголіття дерева не мало б сенсу – пожежа наздоганяла б секвою задовго до старості. Пожеж тут було багато. Одні, як видно, нещодавно. Інші років триста... п'ятсот... дев'ятсот. Дев'ятсот років тому лютував тут вогонь, і секвої зберігають позначки вогню – стовбури обвуглені. Є бабусі, у яких вогонь виїв і серцевину. Але секвої стоять... Є й ще одна властивість дерев, без якої довголіття неможливе: деревина секвой не гниє. І жодні інші хвороби їм не знайомі.

Секвої тисячолітні ростуть осторонь одна від одної. До них треба йти, продираючись крізь звичайний ліс. Часом обходиш величезні брили каменю. Їх багато. І ти не відразу збагнеш: сірі камені – це ж стовбури секвой! Повалене дерево не гниє. З нього опадає кора, а деревина лежить невідомо як довго, руйнується, подібно до каменю, лише дощами, морозами й вітрами.

До особливо знаменитих секвой у лісі прокладено дороги. Ось один із лісових старожилів. Висота – 90 метрів. Товщина за діаметром – 10. Вік – понад три тисячі років. Колумб, отже (500 років тому), побачив би дерево майже таким самим, яким ми бачимо його сьогодні.

Біля цього старожила Землі ми розшукали крихітку в платтячку з хвої. Секвойці було років п'ять. Можливо, рідне зернятко для неї занесла сюди білка. Але найімовірніше, батько був поруч. Три тисячі років. І п'ять років. Де ще в батьків і дітей різниця у віці така велика?!

Секвої середнього віку та «підлітки» років по 300–400 живуть спільнотою. Це особливий ліс. Зелена крона в цих дерев спускається низько. Стовбури стоять частіше. Повітря пахне хвоєю й забарвлене внизу в рожевувато-зелений колір.

У гущавині дерев, мабуть, навіть сильніше відчуваєш вічність, ніж біля ніг довгожителів-одинаків. Але нічого вічного немає. Як усе живе, і ці дерева смертні. Вітер може врешті-решт повалити, струмок підточив коріння, або без видимої оку причини в молитовній тиші секвоя раптом падає. Старість! Вважають, вона виражається в нерівномірному розподілі по стовбуру вологи. Падіння секвой людина бачить рідше, ніж падіння зірок. Але в 1953 році одне зі старих дерев упало на очах у людей. Зріз із нього встановлений на масивній підставці з колод. Набравшись терпіння, можна на зрізі полічити павутину річних кілець, а можна повірити табличці: «Дерево жило 2415 років». Бляшками з номерами на зрізі позначені віхи історії людини. 323 рік до нашої ери – смерть Александра Македонського. Останки великого полководця в бочці, наповненій медом, несли з Азії для поховання на батьківщині. Секвої було в той рік 136 років... 44 рік до нашої ери – смерть Юлія Цезаря. Секвоя мала вже 400 кілець на стовбурі завтовшки півтора метра... 570 рік нашої
ери – «народження Магомета» (народження мусульманської релігії). Відкриття Америки (1492 рік). Війна з Наполеоном... Багато є на колах довголіття, багато пам'ятає секвоя.

До річних кілець придивляються, однак не лише заради філософської цікавості. Виявилося, за кільцями (щільнішими й тоншими в сухі роки та рихлішими, ширшими – у дощові) можна простежити коливання клімату на Землі. Встановлено: 600–900 і 2 тисячі років тому секвоями були «записані» періоди вологості. Відзначено також період років у двісті «великої посухи». Усі дерева здатні вести подібний запис. Але дуб і сосна, подібно до пісочного годинника, рахують хвилини життя, на колах же секвой записана вічність.

Білі люди секвою побачили, можна сказати, «вчора». Сто з невеликим років тому якийсь Гейл Тарп був приведений індіанцями до схованок гір. Безсумнівно, Гейл Тарп був вражений виглядом незвичайного лісу. Можливо, він разом з індіанцями став навколішки перед якимось деревом. Але, підвівшись і обтрусивши зі штанів хвою, знаєте, що він зробив? Він дістав ножик і вирізав на корі літери: «Гейл Тарп 1856 рік».

Слідом за Тарпом у гори негайно рушив різний люд. Одні з цікавості, інші вже з пилою. Що ножик Тарпа порівняно з технікою, нехай і XIX століття! З'явилися спеціальні пили – сім метрів завдовжки. За старанності двоє людей валили секвою за десять–дванадцять днів. Пеньки незвичайного дерева повезли по виставках світу. І вони збирали, звісно, натовпи людей. Ще б пак! На одному пеньку вміщувалися: піаніно, четверо музик і шістнадцять танцювальних пар... Заготівля «пеньків» для виставок і музеїв помітної шкоди «вічному лісу» завдати не могла. Але секвої валили не лише заради показу в музеях. Дерево йшло на обшивку кораблів, обшивку підземних труб, на фундаменти (не гниє!), просто на зрубні будинки (сорок п'ятиквартирних помешкань зі стовбура) і – соромно за людину – на ящики, на дрова... Пила лісопромисловців на західних схилах Сьєрра-Невади попрацювала так добре, що від довгої, у кілька сотень кілометрів, стрічки дорогоцінного лісу залишилися лише острівці або навіть поодинокі дерева. Розумні люди зрозуміли: винищувати секвої на побутові потреби – все одно що несподівано виявлених мамонтів постріляти на консерви або, наприклад, Колізей розібрати на цеглу для лежанок. Переважила мудрість: «Їх треба берегти так само, як бережуть стародавні храми».

Рештки лісу секвой було взято під покровительство людини. У 1890 році засновано національний парк-заповідник секвой.

...Двох днів цілком вистачає, щоб проїхати в Гаю секвой маршрутами, рекомендованими картою, і зазирнути в потаємні куточки лісу. Більшість відвідувачів прагнуть, щоправда, побачити лише найдавніші з дерев. Старожили тактовно й ненав'язливо позначені покажчиками: висота, приблизний вік, обсяг деревини (Америка любить цифри). Два десятки дерев мають персональні імена: «Генерал Шерман», «Лінкольн», дерево «Президент», дерево «Дім», «Телескоп», група дерев «Сенат». Але на честь американців слід відзначити: жодних написів на деревах (а спокуса ж яка!) і сміття під секвоями не побачиш. Тиша... І вона теж не ображається. Самі секвої змушують замовкнути.

Уранці ми виїжджали з парку. Сонце торкнулося лише самих верхівок секвой. Було прохолодно. На папоротях виблискувала роса. Зупинившись зігрітися припасеним з вечора в термосі чаєм, ми погортали стос тоненьких книжечок про заповідник. З учених людей першим гігантське дерево описав англієць Лінглі. Він назвав його «веллінгтонія гігантея» – на честь генерала-переможця в битві при Ватерлоо. Американцям назва не сподобалася: «Що, в Америці немає своїх генералів?!» Вирішили назвати дерево на честь Вашингтона – «вашингтонія гігантея». Не прижилося! Суєта вічністю відторгалася. Дерева називають тепер так само, як їх називали індіанці: с е к в о ї, що означає «великі дерева».

Великі дерева... «Хто їх побачить одного разу, уже ніколи не забуде». Це правда.