На рев

Іноземний мисливський туризм за скорочення кількості мисливців, падіння попиту на полювання загалом через його дорожнечу, зменшення доходів від заготівель знеціненого хутра — єдина, мабуть, паличка-виручалочка, здатна допомогти мисливським господарствам триматися на плаву в доволі неспокійному океані ринку. Наприкінці 1980-х із притаманною нашому народові колосальною пробивною енергією та не меншим у більшості випадків дилетантизмом мисливські господарства, що мали в угіддях бодай якусь кількість трофейних тварин, узялися закликати до себе іноземних мисливців, наївно міркуючи: «Головне, щоб клієнт приїхав, а там якось розберемося. База в нас хороша, велика, тепла, є піч із лежанкою. А що вигоди надворі, так це для іноземця — екзотика. Сала нажаримо, самогончику наллємо. Усе, як-то кажуть, буде «о’кей!» Найчастіше «о’кей» закінчувався відсутністю трофеїв і розчаруванням мисливців, які проробили величезний шлях і витратили чималі кошти. Багато в чому причиною цього ставала повна відсутність уявлення про те, навіщо їде до нас іноземний мисливець і як із ним слід поводитися.

На жаль, після майже двох десятків років продовжуєш стикатися з таким нерозумінням. Провівши понад сотню мисливських турів за участі іноземних громадян на різні види тварин, я з гіркою усмішкою та досі збереженими в душі досадою й соромом згадую свій перший, найважчий, тур з американцями на оленів.

Кажуть: «Розумні люди вчаться на чужих помилках». Цілком можливо, те, що я розповім, допоможе читачеві, який бажає займатися такою цікавою й потрібною справою, як організація полювань для іноземців, бути розумнішим.
1
Усе почалося зі дзвінка Валери. Дзвінок був несподіваним. Після закінчення факультету мисливствознавства минуло вже дванадцять років, протягом яких ми з ним не перетиналися жодного разу. Валера вчився на два курси молодше, але знайомі ми були доволі добре й неодноразово разом брали участь у веселих несамовитих застіллях. Від спільних знайомих я чув, що він після закінчення інституту довгий час працював у Москві в Головполюванні, а нині займається мисливськими господарствами військового товариства.
- Шура! – весело горлав у слухавку Валера. – Як там ваша Білорусь, тримається поки що? Коли вже ввійдете до складу Смоленської губернії? Жартую! Як життя, як полювання?
- Полювання гірше неволі, ти ж знаєш, Валеро! Радий тебе чути! Як ти?
- Я в порядку, потовстішав – не повіриш! Їжджу по всій Росії, полювання буржуям організовую. Хочеш узяти участь?
- Звісно! Що цікавить?
- Насамперед – олень на реву.

Олень у моєму мисливському господарстві мешкав, але його чисельність не дозволяла проводити полювання. Уже кілька років із листопада по серпень на ранкових і вечірніх зорях ми з єгерями неодноразово спостерігали цих грацьозних, справді шляхетних тварин. Стада самок із молодняком годувалися на полях і на вирубках, що заростають, самці з гарними розлогими рогами іноді перебігали дорогу перед нашим автомобілем. Але в період гону більша частина оленів відкочовувала до місць, куди їх та їхніх предків було випущено під час реакліматизації, – на територію сусіднього мисливського господарства, кілометрів за двадцять від наших меж. Тамтешній мисливствознавець, мій добрий друг Андрій лише посміхався з моїх спроб зберегти оленів у «своєму» господарстві: «Чужого оленя розвести неможливо!» – неодноразово стверджував він.

Проте я не втрачав надії, і навіть був упевнений, що доможуся свого. Після гону олені поверталися в наші угіддя, і їхня чисельність із кожним роком ставала дедалі більшою.

Зв’язавшись із міністерством, я з’ясував, у яких господарствах є ліміт видобутку оленя, і по телефону переговорив із тамтешніми мисливствознавцями. Через місяць ми з Валерою об’їхали найкращі з них і уклали договори. Досвіду роботи з іноземцями в мене жодного не було, про що я не забув повідомити другові.
- Не бійся, Шуро! З першими клієнтами я попрацюю разом із тобою, а потім і сам усе зрозумієш, – Валера був задоволений переговорами, що відбулися. – Чекай мого дзвінка.
Ще за місяць він потішив мене по телефону:
- Зустрічай трьох американців! Багаті буржуї! Серед них одна жінка. Дивись, не загуляй! Я не прилечу! Працюй сам! Ну, ні пуха!
Останні слова вразили мене наповал. Організувати полювання для американців, не маючи жодного досвіду! Та не для якихось ковбоїв, у стетсонах і чобітках зі шпорами, які спритно кидають ласо й постійно жують жуйку, а для справжніх янкі, в яких, як висловився Валера: «Грошей, як у дурня фантиків». Проте нічого не вдієш. Доведеться працювати самому.

…На електронному табло у величезному аеропорту Мінськ-2 з’явилося повідомлення про посадку потрібного мені літака. Документи на зброю я заздалегідь передав на митницю й тепер очікував клієнтів біля виходу до зали. До мисливського господарства потрібно було добиратися понад 300 км, майже до кордону з Польщею. Допомогти мені погодився друг, який, крім того, обіцяв показати гостям Мінськ і повезти їх в один із ресторанів.

Натовп прибулих пасажирів і тих, хто зустрічав, почав рідшати і, нарешті, до зали виїхали візки з валізами, сумками та футлярами для зброї, які штовхали мої клієнти. Першим ішов високий, широкоплечий, лисуватий хлопець в окулярах років тридцяти п’яти. За ним ішов літній янкі з густою пишною копицею сивого волосся. Йому допомагала штовхати візок струнка, невисока, симпатична брюнетка років тридцяти. Замикав процесію високий молодий блондин зі шрамом на щоці. Усі вони широко усміхалися. Блондин зі шрамом виявився перекладачем Сергієм, студентом МДІМВ. Він і відрекомендував нас одне одному. Сивий чоловік (назвати його старим не повертався язик — виглядав він набагато молодшим за свої шістдесят сім років) міцно потиснув руку: «Пітер!». Як потім з’ясувалося, Пітер був власником деревообробної фабрики, мільйонером і затятим мисливцем, який об’їздив майже весь світ. Фотографії його зали з трофеями неодноразово друкувалися в журналі «Полювання та мисливське господарство». Молода жінка, Вірджинія, виявилася його дружиною. Третім мисливцем був друг родини, Джон, бізнесмен-нафтовик. Поцікавившись самопочуттям, я провів гостей до машини, і вони вирушили знайомитися з визначними пам’ятками Мінська.
Ближче до вечора ми дісталися місця розміщення, яким став дитячий санаторій у мальовничому сосновому бору, ніби зійшовши з полотен Шишкіна. Швидко перекусивши, на прохання мисливців ми виїхали в мисливські угіддя. Нас супроводжував місцевий мисливствознавець Михайло Федорович, невисокий чоловік років п’ятдесяти.

Проїхавши асфальтом кілометрів двадцять, наш УАЗик звернув на лісову дорогу. Ще за метрів сімсот водій заглушив двигун, і ми вийшли з машини.
Вітер розігнав набридлі дощові хмари, що майже два тижні гірко оплакували минуле літо. Призахідне сонце, наче перепрошуючи за довгу відсутність, пестило крони високих струнких сосен. Невдоволено розкричалася потривожена сойка, повідомивши всьому лісові про візит непроханих гостей. Соромливо щось «процикала» синичка-гаїчка, що перелітала з дерева на дерево поруч із нами. Удалині тужливим журним голосом поскаржився на життя чорний дятел-жовна.

Фото В. Фендосенка

Із наближенням сутінків потроху почало холодати. Раптом недалеко, метрів за триста, пролунав гучний оленячий рев: – А-у-о-о-о!
Протяжний низький бас старого бика перейшов у уривчастий рев-хрип: - Ох-ох-ох!
У відповідь йому заревів ще один бик, праворуч і ближче, метрів за сто. Судячи з голосу, цей був молодший. Старий знову кинув виклик. Молодий відповів. Позаду нас заревів ще один! Ліворуч, метрів за п’ятсот, ще один! Позаду й праворуч – ще! Лівіше вдалині – ще! Лівіше й ближче – ще!
Ми ніби опинилися в центрі арени, на яку прийшли позмагатися за честь дам одразу сім биків. Їхній рев лунав майже безперервно! Американці стояли буквально приголомшені. Пітер широко й радісно усміхався. Вірджинія в пориві захвату вхопилася за рукав куртки чоловіка і, стискаючи й смикаючи його, щось нерозбірливо бурмотіла. Лише Джон спокійно жував жуйку й робив вигляд, що все, що відбувається, для нього в порядку речей. Михайло Федорович із переможним виглядом переводив погляд з одного на іншого й відзначав кожен новий рев оленів помахом вказівного пальця.

Хвилин за двадцять я потягнув його за рукав і прошепотів:
- Федоровичу, підводь Пітера до старого бика.
Мисливствознавець кивнув, поплескав американця по плечу й тихенько рушив у той бік, звідки долинав басовитий рев старого. Пітер пішов за ним, важко ступаючи в черевиках із товстої шкіри. Вірджинія перехрестила спину чоловіка. Невдовзі вони зникли з очей.

Пік рева минув. Бики подавали голос рідше. Старий заревів ще разів чотири й змовк. Ми завмерли в очікуванні пострілу. Проте хвилина минала за хвилиною, а його не було. Почало швидко темніти. Нарешті почувся хрускіт гілок під ногами мисливців і на дорогу вийшли Федорович і Пітер.
- Не змогли підійти, - зажурено похитав головою мисливствознавець. – Він, Пітере, зовсім не може тихо ходити.
- А якщо спробувати підманити? – запропонував я.
- Не вмію.
- А хтось у господарстві вміє?
- Ніхто.
Для мене це було несподіванкою. З такою чисельністю оленів, понад 200 голів, з такою інтенсивністю рева не навчитися підманювати?!

Ми сіли в машину й повернулися на базу. За вечерею американці жваво й задоволено перемовлялися. Рев оленів, очевидно, справив на них величезне враження. Перекладач Сергій підтвердив мої припущення. Домовилися, що вранці Пітер і Вірджинія поїдуть із мисливствознавцем та його племінником, єгерем Петром, а Джона поведе інший єгер, Степан. Підйом - о пів на третю.

Пізня ніч, або ранній ранок, кому як подобається, видалася тиха, ясно-зоряна, холодна, або, як у нас кажуть, – «золка». Після чаю з бутербродами швидко зібралися й рівно о третій годині, побажавши одне одному «Ні пуха, ні пера», виїхали на двох УАЗах на зустріч з оленями.

2
Степан швидко гнав машину нічним лісом, упевнено обираючи потрібну дорогу на численних розвилках. За п’ять років роботи тут він чудово вивчив як територію мисливського господарства, так і його мешканців. Близькість всесвітньо відомого заповідника «Біловезька пуща» позначалася в багатьох речах. Велика чисельність оленя, козулі, кабана була зумовлена насамперед цією обставиною. Не менш важливою, і навіть, може, визначальною, була майже повна відсутність браконьєрства. До війни ця територія входила до складу Польщі, і законослухняність місцевого населення докорінно відрізнялася від повного нехтування законами та нормами, з яким Степан мав справу всього кілька років тому, коли працював директором елітного мисливського господарства під Мінськом. Через небажання миритися з таким станом справ, потурати забаганкам новоявлених божків, Степан і опинився далеко від столиці.
Проте й тут усе пішло шкереберть. Почавши працювати мисливствознавцем, він зіткнувся з повною відсутністю розуміння з боку керівництва, для якого мисливське господарство було своєрідною годівницею, способом розв’язання особистих проблем. Невдовзі його перевели в старші єгері, а ще за рік і просто в єгері. Не будучи честолюбним від природи, Степан з усмішкою сприймав ці удари долі, знімаючи нервове напруження в лісі, де проводив більшу частину доби.
Він вивчив практично кожну стежку, лази звіра, місця його годівлі та денування, гону й виведення молодняка.

Звісно, маючи такі знання, Степан проводив будь-які полювання зі стовідсотковою гарантією успіху. Ось і сьогодні він анітрохи не сумнівався, що підведе американця до ревучого бика. Степан скоса глянув на клієнта. Джон незворушно жував жуйку й дивився у вікно, однією рукою вхопившись за ручку автомобіля, другою притримуючи карабін. Небайдужий до зброї, Степан із заздрістю подивився на «Блейзер» американця. Строгість і продуманість конструкції навівали повагу й віру в надійність. «Живуть же люди, - подумав Степан. – Їздять по всьому світу, полюють. Зброю дорогу купують. Одна оптика коштує три тисячі доларів. За моєї зарплати в тридцять доларів на неї треба працювати майже вісім років, при цьому харчуватися повітрям і жити в курені».

Ось і Глуха падь. Степан звернув з дороги й заглушив двигун.
- Летц гоу, Джоне! – блиснув він знаннями, не дарма ж стільки років у школі та інституті англійську вчив.
- О’кей, Степане! – усміхнувся американець.
Недалеко від Глухої паді, на вирубці, що заростала, зібрав і охороняв гарем із семи оленіх здоровенний бик із прекрасними рогами. Степан кілька разів підкрадався до нього на відстань метрів п’ятдесят і милувався могутньою, гарною твариною. Його рев Степан упізнавав з великої відстані й не плутав із голосами інших оленів, яких на території його обходу ревло сім. Іноді вони сходилися на якійсь галявині у турнірному двобої, і тоді кістяний стукіт рогів, що зіштовхувалися, і злісний рик, що переходить у хрип оленів, збуджених близькістю самок, розносився в тиші глухого лісу, мешканці якого змовкали й із захопленням, як думалося Степанові, спостерігали за дійством, що відбувалося, як і він сам, зачарований міццю биків і давньою, дикою красою турніру.

- А-у-о-о! – пронеслося над нічним лісом.
- Наш! – показав рукою Степан. – Ауаз, - додав англійською.
- О’кей! – зрозумів Джон.
- Окей-хокей, - буркнув Степан. – Ти мені тільки не сполош звіра, і
все буде о’кей.
- А-у-о-о! – знову подав голос олень, викликаючи на бій суперника.
- А-у-о-о! – пролунало праворуч і далі.
Виклик прийнято!

За голосом і напрямком, звідки пролунав рев, Степан визначив, що відповів теж знайомий бик, розміром ненабагато менший за першого, гідний суперник. Він прозвав його Рудим, за своєрідне, світліше забарвлення. Але сутички не буде, в обох сформовані гареми із самок, які бики не наважаться залишити без нагляду. Поруч із кожним гаремом крутяться молоді, ще не набрані сили для чесного бою бички, які так і норовлять скористатися будь-якою відлучкою господаря, щоб урвати свій шматочок кохання.
- А-у-о-о! – пролунало праворуч і далі. Третій!
- А-у-о-о! – Четвертий!

Під рев оленя Степан швидко наближався до роздратованого суперниками бика. Йти було неважко, голос той подавав часто. Технологія проста: ревить – ідеш, мовчить - стоїш, обираєш, куди далі ногу ставити, щоб менше валежнику, зарості рідші, але не чистини, їх обійти, напрямок вітру прикидаєш. Щось подібне відбувається на глухарячому токовищі, коли ступають під те коліно в пісні, коли глухар нічого не чує.
На його подив, попри вагомі габарити, американець рухався за ним доволі тихо. Степан виразно чув лише часте від хвилювання дихання Джона.

Було вже достатньо світло для впевненого пострілу. Ось до бика лишилося метрів сто. Дев’яносто! Вісімдесят! Чути тріск гілок під важкими копитами. Легкий вітерець зносив запах мисливців убік. Раптом праворуч пролунав легкий тупіт копит і між деревами замиготіли силуети оленіх, що тікали. «Проґавив! - розлютився на себе Степан. – Мисливець! По сторонах треба дивитися!». Відбігши метрів сто, самки зупинилися. Їхні витончені силуети було видно між стовбурами сосен. Голови були повернуті в бік мисливців. Через деякий час вони заспокоїлися й узялися годуватися.

Насторожений втечею самок бик змовк. Джон запитливо глянув на єгеря.
- Не бійся, - буркнув собі під ніс Степан. – Ще не вечір.
Для Джона зобразив усмішку й приклав палець до губ, стій, мовляв, тихо. Обережно дістав із наплічника звиту з берести трубу, відвернувся і, піднісши її до рота, тихо прогарчав:
- А-у.
Відповіді не було. Вичекавши хвилину, повторив поклик:
- А-у.
Коли не було потреби в добуванні звіра, Степан відточував майстерність вабильника на молодих оленях, дратуючи їх протяжним ревом, із заключним «охканням». Зі старими биками такий номер не проходить, вони миттєво розпізнають найменшу фальш, і вабити їх потрібно дуже коротко, басовито й не голосно.
- А-у, - знову провабив Степан хвилин через п’ять.
- А-у-о-о! Ох-ох-ох-ох! – проревів бик, і Степан із переможним виглядом подивився на американця. Джон зімкнув бубликом великий і вказівний пальці й усміхнувся: О-кей!

Голосу більше Степан не подавав, лише пару разів голосно, наче великий звір, зламав чоботом сухі гілки дерев, що лежали на землі. Проревівши ще раз, бик рушив у бік мисливців. Степан уважно розглядав найближчі зарості в бінокль.
- Ага, ось і ти, друже! – червонувий силует оленя з’явився між стовбурами сосен метрів за сімдесят. Степан хотів указати американцеві на звіра, проте, обернувшись, побачив, що той уже розглядає бика в оптику прицілу. Олень стояв просто перед ними. Промені сонця, що зійшло, освітили прекрасні роги з добре розвиненою короною. «Красень! » – вкотре захопився Степан.
Джон, приклавши карабін до стовбура дерева, ретельно вцілювався в бика. Відлуння пострілу заметалося у верховіттях дерев. На такій відстані в оленя не було жодних шансів.

Наша група приїхала на те саме місце, де була вчора ввечері. Федорович із Пітером і Сергієм вирушили в один бік, а ми з Петею і Вірджинією – в інший. Єгер був доволі молодий, років двадцяти. Одягнений він був у чорну лісницьку шинель, армійський костюм і кирзові чоботи. Пройшовши за ним метрів сто, я виразно відчув різкий запах дьогтю, яким рясно були змащені головки чобіт. Ішов він голосно, не криючись, наче вийшов не на полювання за чутким звіром, а на прогулянку.
Почало розвиднятися, а ми не чули жодної тварини. Такого повороту я не чекав.

Нарешті, вже при світлі дня ми почули рев оленя на краю суцільної вирубки, праворуч від напрямку нашого руху. За голосом це був молодий бичок. Петя махнув Вірджинії рукою в той бік і рушив на звук рева. Його чорна шинель настільки абсурдно виглядала на тлі жовто-коричневого листя й бурої зів’ялої трави, що я не витримав, наздогнав Петю і поміняв його одежину на свою камуфляжну куртку. Чоботи в нас виявилися різного розміру, і глухий тупіт кирзаків боляче віддавався в моїх вухах, поки єгер із мисливицею не зникли вдалині.
Бичок проревів ще разів три й змовк. «Підшуміли», – зрозумів я. Так і виявилося. Рушили далі. Десь далеко, на межі чутності, пролунав постріл.
- Степан, - сплюнув Петя. – Це він у той бік поїхав.
Видно було, що він не задоволений.

Через годину неквапливої ходьби широкими квартальними просіками помітили серед заростей підліску силуети самок, що тікали. Десь біля цього гарему напевно був і бик, але ми його не бачили. На зворотному шляху, коли стало ясно, що вранці удача від нас відвернулася, я розпитав Петю, чи полював він на оленів на реву.
- На реву ми не полюємо, - лінивo відповів єгер.
- Чому?
- А в цей час м’ясо несмачне, смердить, гін.
- А як же ви оленів добуваєте?
- Загонами, по снігу. Тільки один Степан на реву б’є. Але мій дядько його скоро вижене. Занадто багато про себе уявляє. Він же раніше мисливствознавцем був, та з директором багато сперечався, ось і перевели в єгері. Все одно не вгаває, більше за інших йому треба.

У голосі єгеря звучала якась незрозуміла злість, і я вирішив змінити тему розмови:
- Чому ж ти чорну шинель і кирзаки на оленя одягнув?
- А мені іншого не дали. Що я, своє буду на роботу носити?
Збентежений такою відповіддю, я замовк і йшов мовчки аж до машини.

Пітер і мисливствознавець уже були біля УАЗа. Вони чули й бачили не набагато більше за нас. Пробували підходити до двох биків, але невдало.
Приїхавши на базу, ми дізналися, що Джон підстрелив оленя. Він ходив такий самий незворушний, як і завжди, ніби й не сумнівався у своєму успіху. Відрубана голова з рогами лежала в холодному підсобному приміщенні. Це був чудовий трофей, з могутніми симетричними темно-коричневими рогами, товстими розетками, довгими, з білими кінцями відростками й добре розвиненою короною. Пітер і Вірджинія довго вітали Джона, розпитували, як пройшло полювання, із захопленням і заздрістю розглядали роги, обговорюючи між собою їхні переваги.

Після денного сну і добре приготованого обіду Пітер підійшов до мене і сказав, що хоче полювати зі Степаном. Мені було неприємно повідомляти це рішення мисливствознавцеві, але я вже знав головне правило при полюванні з іноземцями: «Клієнт завжди має рацію». Почувши прохання Пітера, Федорович спочатку намагався заперечувати, але потім погодився.
Вечірнє полювання минуло невдало. Погода зіпсувалася, здійнявся сильний вітер, небо затягло важкими темними хмарами, часом проривався дрібний осінній дощ. Олені ревіли мляво, рідко і швидко змовкли. Усі спроби підійти не увінчалися успіхом.

4
Підвівшись уранці, ми були приємно здивовані. Вітер ущух, небо знову було зоряне, під ногами похрускував лід на калюжках. О третій годині Степан забрав Пітера й поїхав. Ми з Вірджинією та Сергієм залишилися чекати на другу машину. Минуло п’ятнадцять хвилин, двадцять, тридцять, а її все не було. Вірджинія махнула рукою і, нічого не сказавши, пішла в дім. Від сорому й злості мене трусило. До появи мобільних телефонів лишалося ще майже десять років, тому я міг лише гадати, що скоїлося з машиною. Водій ночував за сорок кілометрів від бази. Чутливо дослухаючись до тиші ночі, ми з надією поглядали на пагорб, з-за якого мало з’явитися світло фар. Світло, як відомо, летить швидше за звук, але й його не було.

УАЗ приїхав о десятій хвилині на п’яту!
- У чому річ, Федоровичу?
- Колесо пробили!
- Полювання зривається, давай швидше, поїхали!
- Зараз, тільки водій бензину долиє!
- Який бензин, Федоровичу, їхати треба!
- Без бензину не поїдеш!
- Чому ввечері не долив?
- Дуже хотілося спати!
- Американці сплять стільки ж, скільки й ви!
- Ну й що! Приїхали до нас, нехай звикають, це не в них, в Америці!
Від цього спотвореного патріотизму й повної відсутності відповідальності хотілося завити вовком. Поїхали на колишнє місце. «Краще, ніж там, – немає», - пояснив Федорович на моє запитання.

Олені ревіли активно, хоча їх було менше. З одного місця ми чули лише трьох биків.
Усі спроби Федоровича підвести Вірджинію не вдалися. Позначалася відсутність досвіду таких полювань. Повернулися на базу ні з чим.

Пітер зі Степаном добули оленя. Завантажити тушу вдвох вони не змогли, а відрізати голову Пітер не захотів, вирішив забрати всю шкуру цілком, для виготовлення опудала бика. Він залишився біля оленя, а Степан приїхав по допомогу.
Почувши, що Пітер добув оленя, Федорович буквально почорнів від заздрості. Він почав надміру різко командувати, розмовляв уривчасто, неприязно, ніби намагаючись показати, хто начальник, і цим компенсувати свою неспроможність.
Через годину ми були на місці вдалого полювання. Олень лежав на стику соснового бору та вирубки, що заростала осикою й березою, невеликої, площею з гектар. Пітер не приховував своєї радості. Він розцілував Вірджинію і довго із задоволенням розповідав і показував, як проходило полювання. Стріляв Пітер метрів із сімдесяти, звір ліг одразу ж. Єдине, що трохи засмучувало американця, було пошкодження кінця одного з відростків на короні правого рога. Самі роги, доволі симетричні, були дещо легші й менші за розмірами, ніж трофей Джона.
Проте було видно, що Пітер дуже задоволений. Він із захопленням розповідав про мистецтво й професіоналізм Степана і заявив, що завтра Вірджинія поїде на полювання тільки з ним. Дізнавшись про ранковий інцидент із запізнілою машиною, він стримано, але доволі суворо висловив мені й мисливствознавцеві своє невдоволення. Лишалося тільки мовчки вислухати справедливі зауваження й запевнити, що таке не повториться.

Останній мисливський ранок зустрів нас легким морозцем із зоряним небом і приніс чергову удачу: Вірджинія, яку вів Степан, підстрелила молодого оленя. І хоча ріжки виявилися невеликими, її радості не було меж. У ці дні я звик бачити американку доброзичливо-стриманою, незворушною, а зараз вона прямо світилася від щастя. Задоволені були й ми. Тур вдався, усі клієнти добули по трофею, і ті недоліки в організації, які нами були допущені, якось поблякли на тлі виявленої прихильності з боку богині полювання Діани.

За вечірньою прощальною вечерею зібралися всі учасники полювання. Чомусь не було головного героя – Степана. На моє запитання виразного пояснення Федорович не дав. Відсутність єгеря, звісно ж, помітили й американці, які також поцікавилися, чому немає «Стефана». Мисливствознавець послався на його сімейні проблеми. Видно було, що йому неприємна така увага до підлеглого. Виголошуючи тост, Пітер знову із захопленням відгукнувся про професіоналізм Степана і запропонував підняти келихи за його здоров’я, а коли всі випили, попросив завтра, дорогою в аеропорт, обов’язково заїхати до нього додому, щоб подякувати.

Вечір минув весело й невимушено. Згадували минулі дні та інші полювання. Пітер показав свій фотоальбом, у якому були зібрані знімки трофеїв, добутих ним під час поїздок по всьому світу. В приголомшливій колекції були представлені роги всіх видів диких баранів, що живуть на нашій планеті, а також роги антилоп, козлів, оленів, опудала левів, леопардів, крокодилів, зебр, гепарда, безлічі птахів, голови слонів, носорогів, буйволів та інших екзотичних тварин.
Про кожен трофей він міг розповісти захопливу історію. Було приємно, що тепер серед них будуть і наші білоруські олені, чиї роги зараз стояли на окремому столику в кутку зали. За пропозицією американців провели маленький конкурс зі ставкою в десять доларів. Потрібно було на око визначити вагу добутих трофеїв. Переможцями виявилися я і перекладач Сергій. Роги оленя, добутого Джоном, важили дев’ять кілограмів двісті грамів. Трофей Пітера був легший – сім вісімсот. Здобич Вірджинії ще виварювалася. Я думав, що роги завалять не більше п’яти з половиною кілограмів. Так воно й виявилося. На мій подив, по закінченні вечері американці вручили нам із Сергієм виграш у цій жартівливій суперечці.

5
…Літак із Мінська вилітав о пів на сьому вечора, і виїжджати домовилися о десятій ранку, шлях передбачався неблизький.
Яким же було наше здивування, коли машини не приїхали ні о дев’ятій, ні о десятій, ні об одинадцятій годині!
Здивування швидко змінилося обуренням, а потім перейшло в гнів. Американці дивилися на мене, як на ворога. Телефону на базі не було, і ми з другом Миколою, який допомагав мені, на його машині добралися до найближчого відділення зв’язку, яке було кілометрів за десять. Із розмови по телефону з директором мисливського господарства з’ясувалося, що машини пішли ще о дев’ятій годині. Я губився в здогадах і був на межі нервового зриву. Повернулися на базу. Машин не було! До мене підійшов перекладач і повідомив, що назріває міжнародний скандал. Якщо машин найближчих півгодини не буде, Пітер має намір дзвонити Президентові.
- Сполучених Штатів? – у мене ще вистачило гумору поставити запитання.
- Білорусі!
- Слава Богу, ядерного удару не буде! Сергію, щось придумаємо, заспокой янкі.
Але що придумати, я не знав.

Через п’ять хвилин під’їхали два автомобілі: «Жигулі» п’ятої моделі і…УАЗ!!! До аеропорту - триста кілометрів!
З УАЗика неквапливо і навіть вальяжно вибрався Федорович і з усмішкою рушив у наш бік. Яким же було його здивування, що змінилося жахом, коли до нього підбіг Сергій і, схопивши за комір куртки, з нерозбірливим ревом почав трясти. Якби не я, Сергій побив би невдаху-мисливствознавця.
Як потім з’ясувалося, Федорович із водіями вирішили, що встигнуть, якщо виїдуть о дванадцятій, і займалися своїми особистими проблемами.
Метушливо почали завантажуватися. Розуміючи, що везти американців в аеропорт на УАЗику буде рівнозначно злочину, я віддав у їхнє розпорядження «Фольксваген» Миколи, а сам вирішив їхати на всюдиході.

Наприкінці завантаження до мене підійшов Сергій і сказав, що американці хочуть бачити Степана. Федорович замотав головою:
- Це не по дорозі, не встигнемо на літак.
- Пітер просив передати, що, не побачивши єгеря, вони не поїдуть!
Треба було бачити подив, і радість Степана, і щире вираження вдячності з боку американців. Вони міцно обіймали єгеря, а Вірджинія розцілувала його в губи. На прощання Пітер розкрив долоню Степана й поклав у неї три папірці по сто доларів. Це був майже річний заробіток єгеря!

На літак ми запізнилися! Для мене це була катастрофа. Від нервового потрясіння в голові було порожньо, а тіло сіпала постійна дрож. Не доїжджаючи двадцяти кілометрів до аеропорту, УАЗ «помер», і ми з Федоровичем ішли пішки. Добре, що трофеї я біля будинку Степана перевантажив на дах «Фольксвагена», в багажнику місця не було.
Увійшовши в бар аеропорту, я помітив американців, що стояли біля стійки. Пітер і Джон навіть не глянули в мій бік. Виявивши жіночу жалість і співчуття, підійшла лише Вірджинія.
Випивши кави, я повернувся в машину до Миколи. Вовтузячись на сидінні в тісному салоні автомобіля, безсонну ніч я аналізував свої помилки. І хоча всі недоліки сталися не з моєї прямої вини, передбачити людську дурість і безвідповідальність, як і виправити їх, не завжди можливо, я розумів, що оцінюється кінцевий результат. А аутфітер, організатор, яким я був, відповідає за нього.

Уранці, помахавши рукою услід літаку, що ніс американців, я зателефонував Валері й убитим голосом доповів про провал туру.
- Зачекай, Шуро, який провал? – здивовано запитав він. – Клієнти відстрілялися?
- Так, усі взяли по оленю, але розумієш, на літак запізнилися.
- У них квитки були куплені заздалегідь?
- Ні.
- Ну, то про що журишся, друже! Усе о’кей! Я розберуся, головне, що полювання вдалося! Молодець! Тепер чекай групу іспанців. Ці на літак не запізняться – прилетять на своєму! Ти, головне, оленів приготуй!

Слова Валери дещо підбадьорили й заспокоїли мене, але цей урок я засвоїв на все життя.
І тепер, готуючи мисливський тур, намагаюся врахувати кожну дрібницю і тим більше - людську дурість!