Про раціональне визначення меж мисливських господарств

Ще одна гідна уваги стаття з-поміж «пропущених». На сайті «Дика природа» вона викликала цікаву дискусію. Рекомендую відвідати сайт і прочитати думки білоруських колег...М.П.

Мисливське господарство Білорусі за останній час істотно змінилося. Воно значно відрізняється не лише від мисливського господарства доби Радянського Союзу, а й уже від господарства періоду 1990-х років. З приходом ринкових відносин по-іншому стали звучати, здавалося б, знайомі терміни «дохід», «самоокупність», «самофінансування». З відкриттям кордонів величезний вплив як на саме полювання та його способи, так і на мисливствознавство загалом стали справляти досвід і традиції мисливського господарства Західної Європи.

Полювання в багатьох випадках уже не сприймається як добування харчів чи засіб до існування. Наразі відбувається переосмислення його цінності та призначення – хутро й м’ясна продукція відійшли на другий план, і панувати починає мисливський туризм.

Змінюється ситуація й з розподілом мисливських угідь, відходять у минуле господарства, що мають величезні території.
За даними статистики, у 2008 році в Білорусі налічувалося 252 господарства.
Площа мисливських угідь одного господарства в середньому становила 65,6 тис. га, з них 27,7 тис. га припало на лісові угіддя та 33,9 тис. га на польові.

Слід зважати, що істотна кількість орендарів має значно меншу площу угідь, ніж наведена тут. Тенденція до збільшення кількості господарств і, отже, до зменшення їхньої середньої площі зберігатиметься.

Загалом це є позитивним моментом, адже ні для кого не секрет, що зараз багато користувачів мають угіддя, де інтенсивне мисливське господарство вести не можуть. Незважаючи на те, що вони не в змозі організувати на всіх територіях ефективну охорону та біотехнічні заходи, мисливськокористувачі не поспішають розлучатися з цими угіддями. Багато керівників мисливських господарств сприймають ці території як «буферні зони» і намагаються відгородитися ними від сусідів. Мотивація проста: нехай там буде краще браконьєр, якого можна хоч іноді контролювати, ніж ці угіддя візьме в оренду інший мисливськокористувач і зможе на законних підставах вилучати тварин на власний розсуд. При цьому існує ймовірність, що в сусіднього господарства з’явиться можливість добувати диких тварин, не тільки вирощених у себе, а й переманених у сусідів за допомогою інтенсивної біотехнії, що проводиться в безпосередній близькості від межі. У результаті цього величезні території мисливських угідь залишаються практично не залученими до інтенсивної мисливськогосподарської діяльності, що знижує доходи від мисливського господарства загалом по республіці.

Підвищення ефективності управління елементарними популяціями мисливських тварин.
Зі зменшенням площі угідь дуже часто починають загострюватися взаємини між сусідніми мисливськокористувачами. Причина криється в багатьох факторах - це й різні рівні ведення господарства, різні підходи до проведення полювань, людські стосунки, а часом навіть відверте «злодійство» звіра.

Мені неодноразово доводилося стикатися з випадками, коли практично на межі з сильним і розвиненим мисливським господарством слабші сусіди влаштовували підгодівельні точки й добували тварин. Згадується випадок із моєї практики мисливствознавця, коли сусідній орендар намагався створити кормове поле поруч із лісовим масивом, де жодного гектара лісу йому не належало. Крім того, закинуте сільськогосподарське поле, на якому створювалося біотехнічне поле, було відрізане від його основних угідь озером площею близько 1000 га, і про те, що сюди прийде годуватися його звір, не могло бути й мови.

Дуже часто межі господарств проходять по лінії «ліс-поле». У цих випадках такі тварини, як олень, кабан, козуля, а іноді й лось, виходять годуватися сільськогосподарськими культурами й часто стають здобиччю мисливськокористувача, який практично не має жодного стосунку до їх охорони та вирощування.

Виходить, що один орендар з метою розвитку популяцій займається інтенсивною біотехнією та охороною, вилучення тварин проводить відповідно до наукових рекомендацій, береже кожного зрілого самця, а другому цілком досить дізнатися, де посіяно улюблені копитними сільськогосподарські культури.

Такі ситуації в Білорусі не рідкість, і в ряді господарств загострення взаємин між сусідами вже чітко спостерігається. Слід зважати, що зі збільшенням кількості господарств і зменшенням їхньої площі таких випадків буде ще більше, і ситуація почне щороку розпалюватися.

Проблема криється в тому, що кілька мисливськокористувачів експлуатують одну й ту саму елементарну популяцію мисливської тварини.

Тут хотілося б пояснити, що таке елементарна популяція. «Елементарна популяція мисливських тварин – це спільнота взаємно схрещуваних особин одного виду, які цілорічно мешкають на одній території». Ядро елементарної популяції становить 70–80% особин, що постійно мешкають на цій території, 20–30% тварин вселяються або виселяються.

Елементарні популяції козулі населяють окремі ліси, оточені полями, або кілька невеликих лісових ділянок на відстані 1-2 км. Великі лісові масиви населяють кілька таких популяцій.

Межі елементарних популяцій оленя охоплюють лісові масиви або комплекси лісових масивів загальною площею близько 10–30 тис. га. Елементарні популяції лося населяють лісову площу від 60–100 до 250 тис. га. Популяції кабана мешкають на території лісових масивів, площа яких становить від 5 до 10 тис. га. [1, 2].

Проблема експлуатації елементарних популяцій різними мисливськокористувачами не нова. Відомий учений, професор П.Б. Юргенсон ще в 1972 році стверджував, що «неможливо успішно вести господарство, коли його об’єктом буде лише частина популяції, а інші її частини одночасно зазнаватимуть неузгоджених впливів інших господарств. Популяція має цілий рік бути під єдиним контролем і режимом користування».

Німецький мисливствознавець, професор Е. Вагенкнехт, описуючи роботу господарства Ейбеншок площею 10 тис. га, казав, що до нього входить лише 1/3 усієї популяції оленя. Зважаючи на площу мешкання всієї популяції, він пропонував збільшити господарство до 30 тис. га.

У Німеччині дрібні лісові орендарі прагнуть об’єднатися для ведення господарства щодо оленя з розподілом щорічної норми відстрілу за квотами.

В Угорщині для формування здорових популяцій оленя з великою часткою зрілих самців межі господарств проводяться за принципом роздільного використання окремих популяцій.

У Білорусі цю проблему не раз піднімав мисливствознавець Ярошук, а також фахівці Сектору мисливствознавства та ресурсів мисливської фауни НПЦ з біоресурсів НАН РБ. Професор В.І. Падайга висловлюється про те, що «управління елементарними популяціями має полягати не за адміністративними одиницями, а за територіями, що природно населяються в природі».

Для наочнішого сприйняття інформації розглянемо два варіанти визначення меж на одній і тій самій території (рисунок 1).

а - рубежі господарств проходять по адміністративних межах;

б - рубежі господарств визначені з урахуванням меж мешкання елементарних популяцій.
Рисунок 1. Різні варіанти визначення меж мисливських господарств на одній і тій самій території.

На рис. а межі ділять єдині лісові масиви між різними мисливськокористувачами, і вони проходять по межі «ліс-поле». У цьому випадку жодне з господарств практично не зможе самостійно управляти елементарними популяціями оленя та кабана. Самостійне управління популяціями козулі можливе буде лише в центрі господарств.

Уявімо ситуацію, що господарство №1 має високий рівень розвитку, а в господарств №2 і №3 рівень ведення мисливського господарства значно нижчий. У такому разі господарство №1 практично не зможе створити на своїй території міцні, «здорові» популяції оленя, козулі та кабана, які мали б велику кількість зрілих самців, оскільки завжди існуватиме ймовірність відходу самців-плідників до сусідів, де гірша охорона угідь, нижчий професіоналізм єгерів і дисципліна мисливців.

За рахунок створення інтенсивної біотехнії на межі господарства №2 і №3, не несучи істотних витрат, зможуть добувати тварин. Крім того, завжди спостерігатиметься еміграція тварин із густозаселених угідь господарства №1 у менш заселені угіддя сусідів. Господарство №2 зможе добувати копитних, що постійно мешкають у лісовому масиві господарства №1, коли вони виходитимуть на сільськогосподарські поля, розташовані по межі з лісовим масивом.

На рис. б кожне господарство складається з окремо розташованого лісового масиву, межі проходять по польових угіддях на значній відстані від лісу. У цьому випадку орендарі пожинатимуть плоди своєї діяльності, а не сусіда. Безумовно, імміграція та еміграція тварин між господарствами збережуться, але вони вже будуть виражені значно меншою мірою.

Як приклад також наведемо межі ще одного реально існуючого мисливського господарства (рисунок 2). Проаналізувавши його, можна одразу зробити висновок, наскільки ефективно в цьому господарстві можна управляти елементарними популяціями мисливських тварин.

Можливість експлуатації всієї елементарної популяції одним мисливськокористувачем починає набувати особливого значення при веденні мисливського господарства, спрямованого не лише на зростання загальної чисельності дичини, а й на формування міцних, здорових популяцій мисливських тварин.

Нині з розвитком мисливського туризму трофеї є найціннішим продуктом полювання, проте необхідно пам’ятати, що наявність у популяції великої кількості самців із видатними трофейними якостями - це «здоров’я» популяції. Тому прагнення до добування трофейного звіра не повинно вести до зменшення в елементарній популяції загальної частки зрілих самців, які мають добрі спадкові дані. Висока конкуренція серед самців під час шлюбного періоду зменшує ймовірність участі в розмноженні молодих самців і самців зі слабкою спадковістю, що призводить до поліпшення стану всієї елементарної популяції, підвищує її стійкість до негативного впливу зовнішніх факторів.
Основними складниками успішного формування «здорових», життєздатних популяцій є висока частка самців у популяції (на одну самку має припадати не менше одного самця), високопрофесійний селекційний відстріл тварин ще в молодому віці, хороші умови мешкання, хороша генетична спадковість усієї популяції та, на мій погляд, найважливіше – досягнення самцями цільового віку або, як його ще можна назвати, «віку зрілості».
Свого максимального розвитку самці козулі залежно від зовнішніх умов досягають до 6–8 років, оленя - до 13–15 років, кабана - до 10 років і старше.

Трофейного звіра необхідно вирощувати. Навіть якщо олень має добру спадковість, наприклад завезений зі спеціалізованого господарства в Європі, і росту його рогів сприяють інші фактори – хороша й різноманітна кормова база, внутрішній стан організму, хороші метеорологічні умови, він ніколи не матиме видатних рогів у 6-річному віці. А якщо вони й будуть уже більшими, ніж у 12-річного самця місцевої популяції, то лишається тільки уявити, яких розмірів трофей може досягти до 13-15 років.

Зараз у Білорусі досягти самцеві «віку зрілості» стає дедалі важче. Широко розповсюджені точна нарізна зброя, оптичні приціли, інші сучасні прилади та пристосування значно зменшують шанс тварини досягти цільового віку. Проте необхідно зазначити, що все вищеперелічене вже є невід’ємною частиною сучасного полювання. Наприклад, уже неможливо уявити сучасне, високопрофесійне мисливське господарство без нарізної зброї та тих способів, якими вона дозволяє полювати. Якщо ми знову повернемося до масових загінних полювань із гладкоствольною зброєю та з використанням гончаків, то це, безумовно, буде кроком назад. Тому за сформованих умов чинником, що стримує зменшення частки дорослих самців у популяціях і збільшує вік їх вилучення, має стати не складність добування тварини, а професіоналізм, знання та зацікавленість єгерів і мисливствознавців. Кожен із них має прагнути здійснювати добування тварин відповідно до принципу невичерпності, постійності та рівномірності використання мисливських ресурсів.

Мають бути створені такі умови, за яких єгер не боявся б залишити на «дорощування» вже дорослого, але ще не досягшого найбільшого розвитку самця. Він має бути впевнений, що за 3-4 роки під час проведення полювань з’явиться реальна можливість добути саме цю тварину, але вже з вищими трофейними якостями. При цьому, з одного боку, мисливець у майбутньому матиме можливість добути ще цінніший трофей, а з другого - весь цей час зрілий самець плідно братиме участь у розмноженні на благо популяції.

У випадках, коли одну й ту саму популяцію експлуатують кілька мисливськокористувачів, такої впевненості немає. Кожен із них боїться, що звір може піти до сусіда, і добуває ще не повністю зрілих тварин. Це робить практично неможливим проведення роботи з формування здорових популяцій з великою часткою дорослих самців із високими трофейними якостями. Це неможливо не тільки тому, що самці не досягають віку зрілості, а й тому, що багато самців із доброю генетичною спадковістю внаслідок передчасного добування не встигають передати свою спадковість потомству під час розмноження. Крім того, збільшується частка участі в розмноженні молодих самців і самців зі слабкою спадковістю (хворих, відсталих у рості), що згодом призводить до погіршення стану всієї елементарної популяції.

Справедливо розподіляти ліміт вилучення тварин між мисливськокористувачами, що експлуатують одну й ту саму популяцію, залежно від їхнього внеску в розвиток і підтримання кількісних і якісних характеристик популяції, теоретично можна за допомогою нормативних документів і контролю за їх дотриманням. Крім того, справедливо розподіляти ліміт можна на загальних радах орендарів мисливських угідь, що експлуатують одні й ті самі популяції.

Проте реалізувати це на практиці досить складно, а часом навіть неможливо, оскільки швидко, точно й об’єктивно визначити внесок кожного не завжди буде можливо. Дуже часто існуватиме ситуація, коли кожен мисливськокористувач прагнутиме відстоювати лише свої інтереси. Встановити ж реальну ситуацію незалежним експертам, залученим збоку, буде досить складно у зв’язку з такими моментами:

– необ’єктивність і недостовірність обліків, що проводяться для визначення чисельності тварин і подальшого встановлення ліміту вилучення;

– складність виявлення реально існуючої статевовікової структури для визначення розміру вилучення за статевовіковими групами і, особливо, для визначення ліміту вилучення дорослих самців;

– складність контролю за дотриманням орендарями виділених лімітів.

Мисливські угіддя - це не цех і не склад, де можна за день за бажання провести інвентаризацію. Це не лісове господарство, де, озброївшись планом лісонасаджень і таксаційним описом, фахівець, який прибув для перевірки в незнайому місцевість, може проконтролювати дотримання Правил рубок лісу або стан лісових насаджень.

Мисливські угіддя та звір, що мешкає в них, - це набагато динамічніша й прихована від стороннього погляду система. Неможливо в результаті короткочасної перевірки виявити реальну картину в мисливських угіддях. Перевірка ж лише документації не дає необхідного результату, оскільки дуже часто інформація, відображена в ній, не відповідає реальному стану справ в угіддях. Дуже багато в мисливському господарстві лишається на совісті мисливськокористувача.

Рівень розвитку мисливських господарств у Білорусі істотно відрізняється. Є господарства як з високим рівнем розвитку, так і з примітивним. Проте неможливо зустріти мисливствознавця, який відверто визнав би повну відсутність охорони в деяких частинах угідь, жоден мисливськокористувач не визнається в неспроможності й самостійно не віддасть угіддя. З часом ситуація проясняється, але на це йдуть роки.

Навіть у країнах Західної Європи, де загалом законослухняність і рівень професійної підготовки мисливців та єгерів значно вищі, ніж у нас, де існує щорічна «інвентаризація» добутих у країні трофеїв, десятки років діють нормативні документи, що регламентують добування трофейних тварин, проводиться селекційний відстріл, дуже часто ситуація зі станом елементарних популяцій залишає бажати кращого.

Коли існують природні та штучні перешкоди для переміщення тварин – озера, населені пункти, великі річки, важкопрохідні болота, великі сільськогосподарські поля тощо, проблем із приблизним визначенням меж популяцій, а отже, і з раціональним визначенням меж господарств не виникає. Проте в Білорусі існують місця, де це зробити досить складно. Зокрема, в кожній області є суцільні лісові масиви з великою площею. Тому не завжди можливо провести рубежі господарств по межах елементарних популяцій. Крім того, самі популяції тут мають нечіткі, розмиті межі. У таких випадках необхідно створювати спеціальні зони вздовж меж господарств. На рівній відстані від межі в кожному господарстві необхідно виділяти зони спокою (рисунок 3).

а – приклад організації території при проходженні межі по річці;

б – приклад організації території в суцільному лісовому масиві.

Рисунок 3. Приклади виділення зон спокою по межах мисливських господарств.

За такої організації території співробітник господарства, почувши постріли в районі межі, буде одразу впевнений, що в будь-якому разі йде незаконне полювання, у результаті чого заощадиться дорогоцінний час, і ймовірність упіймання порушників буде вищою. На територіях, прилеглих до зон спокою, за взаємною домовленістю між орендарями можливі заборона добування тварин певного виду, віку, статі, заборона певних способів полювання, встановлені особливі строки полювання. Ці угоди мають мати юридичну силу, і в разі їх порушення винні в обов’язковому порядку повинні притягатися до відповідальності відповідно до законодавства.

Окремого обговорення потребує проведення біотехнічних заходів у районі межі. Їх необхідно проводити на рівній відстані від межі, встановленій за домовленістю між мисливськокористувачами (рисунок 3а). Проте при цьому в жодному разі не повинні створюватися умови, коли частина тварин, що мешкають у прикордонній зоні спокою, взагалі не мала б можливості отримувати підгодівлю. Особливо це важливо за настання суворих зимових умов.

Уявімо ситуацію, коли невелике мисливське господарство, узяте в оренду колективом звичайних місцевих мисливців із середнім достатком, межує з мисливським господарством, узятим в оренду успішним підприємством або дуже заможною людиною. Умови роботи явно будуть нерівними. Проводячи необдумано інтенсивну, цілорічну підгодівлю на межі, можна елементарно переманити звіра від сусідів. Для когось ці витрати будуть через свої можливості невеликими, а для когось - непосильними.

Інтенсивна біотехнія має обов’язково бути присутньою в мисливському господарстві, це невід’ємний елемент сучасного й ефективного мисливського господарства. Проте необхідно пам’ятати, що мета біотехнічних заходів полягає в поліпшенні умов мешкання тварин, у запобіганні їх падежу в зимовий період і зменшенні негативного впливу на сільське й лісове господарства, а не в перетворенні мисливських видів на напівдиких тварин, що повністю залежать від допомоги людини.

Цінність співробітників господарств вища, коли вони з нуля досягли високого рівня розвитку завдяки професіоналізму й важкій праці, а не завдяки необмеженій підтримці ззовні. Якщо мисливствознавець раціонально використовує фінансові кошти і, рахуючи кожну гривню, ефективно проводить біотехнічні заходи, то це не означає, що він поганий фахівець, навіть навпаки, адже головна умова сталої роботи мисливського господарства - це самоокупність і фінансова незалежність. Коли ж ефективність ведення господарства залежить тільки від підтримки збоку, впевненості в постійній і сталій роботі таких мисливських господарств немає.
Для ефективнішого ведення мисливського господарства при визначенні меж господарств необхідно керуватися межами елементарних популяцій мисливських тварин.
Межі господарств мають сприяти створенню умов, за яких експлуатація популяцій проводиться одним мисливськокористувачем. Особливо це важливо, коли метою роботи мисливського господарства є формування міцних, здорових популяцій з великою часткою дорослих самців із високими трофейними якостями.
Створити єдиний алгоритм вирішення, який буде застосовний у всіх ситуаціях, неможливо. У кожному конкретному випадку потрібен індивідуальний підхід, оскільки мисливські угіддя й умови, в яких існують мисливські господарства, ніколи не можуть бути повністю ідентичними. Необхідно дивитися вперед і вирішувати проблему вже зараз.

ФОТО: Андрія ШИМЧУКА
Література:
1. Романов В.С. Мисливствознавство: навч. для студентів спец. Лісове господарство / В.С. Романов, П.Г. Козло, В.І Падайга. Мінськ: БДТУ, 2004. 470 с.
2. Юргенсон П.Б. Прикладне значення вчення про популяції мисливських тварин / П.Б. Юргенсон // Мисливствознавство, ЦНДЛ мисливського господарства та заповідників. Москва: лісова промисловість, 1972. С. 49–66.
3. Wagenknecht E. Verbesserung der Asungverhaltnisse im Hinblick auf Wildschadenverhitung in Wildforschungsgebiete. Beitrag fur Jagel-Wildforschungen, Bd. 5. Berlin, 1966. 65–82 s.
4. Szederjei Akos Rotwildhege im Jahre 1965. Beitrage fur Jagd und Wildforschungen. Bd. 4. Berlin, 1965. 61–66 s.
5. Ярошук В.В. Межі мисливських господарств: проблеми та шляхи вирішення / В.В. Ярошук, О.П. Захаренко // Лісове та мисливське господарство, 2002. №3. С. 50–51.
6. Розробка та реалізація конкретних заходів щодо дотримання нормативної чисельності мисливських тварин при веденні мисливського господарства та збереженню біологічного різноманіття: звіт про НДР (заключ.) / Інститут зоології; кер. теми А.В. Гуринович. Мінськ, 2007. 170 с. № ДР 20063770
7. Гештовт П.А. Наукові та практичні підходи підвищення ефективності лісомисливського господарства / П.А. Гештовт, А.А. Шимчук // Лісове та мисливське господарство, 2009. №1. С. 27–30.
8. Wagenknecht E. Rotwild / E. Wagenknecht. Berlin: VEB Deutscher Landwirtschaftsverlag, 1981. 484 с.
9. Козло П.Г. Дикий кабан / П.Г. Козло// Березинський державний заповідник. Мінськ: Ураджай, 1975. 224 с.
10. Wagenknecht E. Rotwild. Nimrod, 2000. 605 с.