Сьогодні - 25 років від дня трагедії на ЧАЕС. +

Далеко не всіх цікавлять питання, пов’язані з аварією на ЧАЕС, тому ми розміщуватимемо сьогоднішні  статті на цю тему в одному блоці, який сьогодні побуде на чолі списку публікацій на нашому сайті. М.П.

Як вас торкнулася аварія на Чорнобильській атомній? 
 
Григорій БОРИСОВ, генерал-полковник у відставці, Одеса:

- На початковому етапі катастрофи мені довелося керувати всіма підрозділами, що ліквідовували наслідки аварії. Досі захоплююся мужністю та самопожертвою людей, які ціною свого здоров’я та життя зробили все можливе, щоб очистити зону лиха. У ті роки багато родин позбулися даху над головою, а сотні - годувальників і членів родин. Іноді вночі до мене приходять видіння тих страшних днів, коли люди вмирали і ніхто не був у силах їм допомогти.

Олег МОРКВА, незалежний фінансовий експерт:

- Мій батько був вертолітником, возив делегацію МАГАТЕ до Чорнобиля після аварії. Отримав велику дозу опромінення і сьогодні є ліквідатором 2-ї категорії. 

Олександр НАУМОВ, полковник міліції у відставці, автор інтернет-проєкту «Чорнобильський слід»:

- Сьогодні Чорнобиль для більшості ліквідаторів - це час втрачених надій і забутих обіцянок. У моїй картці дозконтролю написано, що я набрав 70 рентген. Коли я йшов у відставку, молодий кадровик подивився на цю цифру й заявив: «Вам доведеться доводити, що у вас така доза». А кому я маю доводити? Я не збираюся оформлювати інвалідність, тому що для цього треба пройти через приниження. 

Ігор КОНДРАТЮК, суддя проєкту «Україна має талант»:

- Я того року закінчив виш і на літо поїхав до батьків у Херсонську область, де працював комбайнером. 

Михайло БЕРО, головний психотерапевт області, Донецьк:

- Це перевернуло все життя. Я керував першою бригадою лікарів, яка приїхала на Чорнобильську АЕС. Загалом на станції ми пробули 1,5 місяця. Після повернення потрапив у лікарню. Отримував процедури в барокамері, інгаляції, а коли повертався в палату, перед нею стояла черга моїх соратників по Чорнобилю. Я проводив із ними сеанси психотерапії, знімав стрес. І після цього зрозумів, що маю допомагати ліквідаторам. У 2002 році вдалося створити медико-психологічний центр - донині це єдиний в Україні центр психологічної реабілітації постраждалих у Чорнобилі. 

Надія ОРЛОВА, підприємець, Київ:

- Ми з родиною жили в Прип’яті, чоловік працював на АЕС. Коли оголосили евакуацію, зібрали дітей і три дні ховалися в лісі. Думали, усе обійдеться, і ми повернемося додому. Коли зрозуміли, що справа набула серйозного обороту, повернулися, і нас евакуювали до Києва. Але через те, що вивезли нас пізніше, нам не дали матеріальну допомогу. Страшно, коли на руках двоє маленьких дітей, чоловіка поруч немає, немає коштів до існування. Сусіди допомагали - хто посуд принесе, хто якийсь одяг.

Сергій ОРЛЕНКО, пенсіонер, Сімферополь:

- Коли сталася аварія, я працював у Чорнобилі водієм «швидкої». Багатьох друзів, які працювали тоді зі мною, уже немає в живих.  

Ігор, читач сайту kp.ua:

- Понад половини товаришів, з якими був із перших днів аварії, сьогодні немає в живих. Мене бог милував, хоча болячок додалося. А грошей на лікування немає. Пенсія маленька, чорнобильська надбавка в 166 гривень - смішна, а тут ще уряд пільги збирається скасувати. Як далі жити - не знаю.
http://kp.ua/daily/260411/277434/

Чорнобильська катастрофа обійшлася в 200 мільярдів доларів

«КП» оцінила втрати нашої країни від цієї аварії, адже офіційних цифр досі не назвали.
Андрій ГАЦЕНКО — 26.04.2011
132

ЕПОХА СРСР

У 1986 році пожежу на четвертому енергоблоці гасили всім світом. Витрати на ліквідацію аварії та евакуацію людей розкидали на весь союзний бюджет. Ось деякі цифри, які потрапляли в пресу й озвучувалися ще за часів СРСР. Згідно з довідкою радянського Мінфіну від 16 липня 1991 року, витрати, пов’язані з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС за 1986-1990 роки, становлять 12,6 млрд руб. (у цінах 1986 р.).

Проте це були оцінки лише прямих витрат на ліквідацію аварії та переселення людей. Перед самим розпадом Союзу вийшло одразу кілька статей учених тих часів, які спробували дати комплексну оцінку збиткам від катастрофи, виходячи з розрахунку, що через 25 років чорнобильські землі можна буде заселити знову. У 1990 році, за різними оцінками, збитки, пов’язані з виведенням з експлуатації земель і не виробленою на них продукцією, за цей період становитимуть від 22 до 94 мільярдів рублів (у цінах 1990 р.). А в книзі «Чорнобильська катастрофа», яку випустили в Україні 1995 року, вчені Академії наук спробували підрахувати всі збитки від аварії на ЧАЕС. У них вийшла цифра в 200 млрд руб. (у цінах на 1 січня 1990 р.).

Схожі цифри були у висновку Державної експертної комісії Держплану СРСР 1991 року: економічні втрати від катастрофи до 2000 року становитимуть 180-250 млрд рублів. При цьому сюди не ввійшли витрати на медичне обслуговування та лікування постраждалих.

Тепер давайте спробуємо перевести 200 мільярдів тих радянських рублів у сьогоднішні величини. У січні 1990 року, на який посилаються автори, долар офіційно коштував 61 копійку. Але реальна його ціна була вищою: комерційний курс тоді становив 1,8 рубля за долар. Разом виходить, що збитки від катастрофи на ЧАЕС лише в першу п’ятирічку становили понад $110 мільярдів.

РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Сьогодні в Україні також підраховують лише прямі витрати на подолання наслідків аварії. За словами президента Віктора Януковича, який минулого тижня виступав на конференції, присвяченій 25-річчю трагедії на ЧАЕС, наша країна за всі роки незалежності витратила 25 мільярдів доларів.

Але є ще й непрямі збитки, які ми несемо щороку. Наприклад, за офіційними даними, на сьогодні з користування вилучено 180 тис. га орних земель і 157 тис. га лісу. За різними даними, втрати від цього оцінюються в 1,5-2 мільярди доларів щороку. Таким чином, за 20 років незалежності Україна недоотримала щонайменше 30 мільярдів доларів.

У МАЙБУТНЬОМУ

Україні доведеться розщедрюватися й далі. Лише на підтримання належного стану безпеки ЧАЕС і здійснення заходів із виведення її з експлуатації витрачається близько 600 мільйонів доларів на рік, які за десять років перетворяться на $6 мільярдів.

Крім того, держава має виплачувати тим, хто жив і працював на територіях, віднесених до зон радіоактивного забруднення. Для цього необхідно ще близько 3,5 мільярда доларів на рік.

Якщо держава почне виконувати свої зобов’язання, то її витрати найближчі
w10 років становитимуть близько $35 мільярдів.

Разом: щороку Україні потрібно понад 4 мільярди доларів на фінансування чорнобильських програм.

У ТЕМУ

Соціальний захист по-українськи

Наталя МІЧКОВСЬКА

Три гривні на ліки - і ні в чому собі не відмовляйте.

Тема чорнобильських проблем традиційно піднімається в квітні, напередодні сумної річниці. Але невдовзі настають травневі свята, і всім стає не до цього, а до літа про чорнобильців і зовсім забувають - до наступного квітня...

БЕЗПРАВНІ ТА БЕЗЗАХИСНІ

Конституційні права чорнобильців грубо порушуються, вважають представники Всеукраїнської чорнобильської народної партії «За добробут і соціальний захист народу». За словами глави секретаріату партії Миколи Ісаєва, фінансування чорнобильських програм цього року становить 10 відсотків від необхідного, але це все ж не найгірша новина.

- 14 січня у Верховній Раді було зареєстровано законопроєкт, який обіцяє різко погіршити становище й без того практично беззахисних чорнобильців, - каже Ісаєв. - Конкретні цифри соціальних виплат, прив’язані до мінімальної зарплати, планується скасувати, щоб уряд міг самостійно вирішувати, кому і скільки грошей виділяти.

ЛІКИ ТА ПРОСТИРАДЛА - ЗА СВОЇ

Головна проблема чорнобильців - це здоров’я, що постійно погіршується.

- Практично в кожного учасника ліквідації аварії спостерігається поєднання п’яти груп хвороб: серцево-судинні, психоневрологічні, хвороби органів зору, органів травлення та легенів, - каже президент громадської організації «Союз Чорнобиль України» Юрій Андреєв. - Що стосується онкозахворювань, то вони у чорнобильців протікають стрімко. У Центрі радіаційної медицини ще 8 років тому вийшов з ладу томограф, на якому можна було виявляти онкологію на ранній стадії. Тому тепер, коли в чорнобильця виявляють рак, жити йому лишається в середньому від 3 до 8 місяців…

- З 1 вересня 2010-го до
1 квітня 2011-го безкоштовні ліки чорнобильцям узагалі не видавалися - не було грошей, - розповідає Микола Ісаєв. - Сьогодні на 2 мільйони 220 тисяч осіб офіційно виділено 80,7 млн грн. на рік, тобто на місяць виходить близько 3 грн. на людину…

Існує ще санітарно-медичне обслуговування - гроші для чорнобильських лікарень. За програмою, затвердженою урядом, щороку мають виділяти 45 млн грн., але, за даними Миколи Ісаєва, третій рік поспіль виділяють 6,3 млн грн. Цього вистачає саме на зарплату медперсоналу. А все інше - від ліків до харчування та постільної білизни - оплачується коштом пацієнтів.

КРАЇНА АБСУРДІВ

За словами Юрія Андреєва, на сьогодні практично повністю припинено фінансування бюджетом медичних програм, програм будівництва житла для сімей інвалідів тощо. Водночас на медзабезпечення 20 тисяч держслужбовців вищого рангу виділено 300 млн гривень.

- Усе, що економиться на ветеранах Вітчизняної війни та на чорнобильцях, іде на забезпечення можновладців - будуються держдачі, елітне житло, а зовсім недавно депутати виділили собі 830 тисяч гривень для поїздок на таксі, - каже Андреєв. - При цьому виникають абсурдні ситуації з чорнобильськими пенсіями. Середня пенсія чорнобильця становить 1700 гривень на місяць, мінімальна - 700 гривень. І особисто мені довелося відмовитися від чорнобильської пенсії, щоб отримувати звичайну (за віком), яка виявилася в півтора раза вищою!

До речі

За даними чорнобильських організацій, останніми роками вмирає приблизно 38 тисяч ліквідаторів і постраждалих щороку. Загалом за минулі 25 років наслідки аварії на ЧАЕС забрали життя близько 750 тисяч людей.

ОФІЦІЙНО

Прем’єр-міністр України Микола АЗАРОВ:

- Допомогу від держави сьогодні отримують понад 2 млн 210 тис. постраждалих від катастрофи на ЧАЕС. На соціальний захист чорнобильців у бюджеті 2011 року передбачено майже 8 мільярдів гривень, що більш ніж на 330 млн грн. перевищує видатки минулого року.

ТОП-5 НАЙДОРОЖЧИХ ТЕХНОГЕННИХ АВАРІЙ В ІСТОРІЇ

http://archive.censor.net.ua/go/viewTopic--id--430499

Чужі тут не ходять.

30-кілометрова зона відчуження зберігає безліч таємниць, небезпек і сюрпризів...
26.04.2011

Усього одна-єдина дорога – старовинний шлях – веде в науковий містечко Бабчин, та й та раптом перетинається шлагбаумом. Далі починається зона відчуження, що здобула сумну славу, 30-кілометрова, безпосередньо прилегла до Чорнобильської АЕС. Вхід і в’їзд на цю уражену радіацією територію суворо обмежені. Навіть люди, які щодня приїжджають сюди на роботу, зобов’язані перетинати КПП і пред’являти перепустку черговій варті. А про постійно присутню небезпеку, яка не має ні кольору, ні смаку, ні запаху, найкраще нагадує лічильник Гейгера.

Режимна територія

– Сторонніх у зоні бути не повинно, – суворо каже чоловік у камуфляжній формі, довго вивчаючи тимчасовий дозвіл і недовірливо вдивляючись у моє обличчя. – Наш заповідник – установа особливого режиму...
Але ось шлагбаум піднято, і я, подолавши майже 400-кілометровий шлях із Мінська, опиняюся в ПДРЕЗ – Поліському державному радіаційно-екологічному заповіднику. Мій супровідник каже, що на цьому контроль не закінчено – попереду в’їзд у так звану «мертву зону», і чергові наступного КПП ще суворіші. До того ж у будь-який момент і в будь-якому місці може з’явитися служба охорони й ретельно перевірити документи.
– Хіба це не сумний парадокс? – зітхає супровідник. – Адже заповідники на землі створюються для того, щоб захистити природу від присутності людини. Тут же все навпаки: людину огородили від природи, щоб вона їй не нашкодила.
Слова мого «сталкера» підтверджують придорожні знаки з позначенням радіоактивності, які дедалі частіше миготять за вікном автомобіля, навіюючи тугу й тривогу.

Герої Червоної книги

Дорогу раз у раз перебігають родини козуль і стада диких кабанів, із цікавістю дивляться із соснового лісу безрогі в цей час лосі. І ми, ледве рушивши, знову гальмуємо й клацаємо затворами фотоапаратів.
А ще нам пощастило підгледіти «тусовку» зубрів – саме був час підгодівлі цих грізних на вигляд свідків доісторичних часів. В одній із дібров, якими завжди славилося Прип’ятське Полісся, створено притулок для переселенців із Біловезької пущі. Із завезених сюди 16 зубрів за 15 років поголів’я стада досягло півсотні – уже внесли свій внесок тварини, народжені на новій території.
Десять років займається науковою діяльністю в заповіднику Тетяна Дерябіна. Її, відомого білоруського біолога-теріолога, привабила насамперед можливість дуже близько спостерігати біорізноманіття зони відчуження. Ще б пак – стільки червонокнижних представників на одній території! У заповіднику виявлено 22 види рослин і близько 100 видів тварин, занесених до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи та Червоної книги Республіки Білорусь. Наприклад, зозулині сльози шоломоносні, водяний горіх, чорний лелека, велика біла чапля, бджолоїдка золотиста, тритон гребінчастий, болотна черепаха... Постійно збільшується кількість основних мисливських видів копитних, ростуть популяції бобра, тетерука...
– Лише два чинники визначають у цьому випадку привабливість цих територій: дієвий охоронний режим, який загалом залишається суворішим, ніж у переважної кількості заповідників, і зняття всіх видів антропогенного навантаження, – вважає Тетяна Дерябіна. – Унікальні можливості склалися для відновлення популяцій тих видів тварин, які найбільшою мірою страждають від антропогенного чинника і з цієї причини стали рідкісними, зникаючими. Це стосується насамперед великих хижих птахів, борсука, рисі. На думку орнітологів, територія заповідника стає одним із найбільших у європейському масштабі резерватів денних хижих птахів. І вже зовсім заскочила нас зненацька звістка про не раз побачені сліди ведмедя. Це явна ознака того, що, можливо, тут склалися екологічні умови, що відповідають потребам існування цього великого хижака.

Хто в теремі живе?

«Чи є на європейському просторі куточок унікальніший і цікавіший та водночас такий трагічний за своєю долею, ніж ця заповідна територія?» – уже не одне десятиліття не перестають дивуватися вчені, яким довелося пов’язати свою трудову діяльність із цими місцями. Чверть століття тому на цих землях розігралася найбільша драма, назва якої – Чорнобиль. Із реактора 4-го енергоблока Чорнобильської атомної станції, що вибухнув 26 квітня 1986 року, на ці землі випало близько 70 відсотків радіоактивних опадів. Що й стало причиною виселення із забрудненої місцевості людей, не зважаючи на їхній багатовіковий уклад життя та прихильність до рідних місць. До аварії тут проживало понад 22 тисячі осіб.
Але обширна безлюдна територія площею 216 тисяч гектарів, усупереч очікуванням, пустувала недовго. Відсутність антропогенного чинника пробудила в природі небачені досі сили до відродження, і зона відчуження дуже швидко перетворилася на найбільший резерват тваринного й рослинного світу. Радіація, місцями немислимо висока, не стала цьому перешкодою, радше навіть навпаки. 96 населених пунктів, 13 з яких були поховані в перший післяаварійний рік, здобули нових господарів: дикі кабани, лосі, козулі й навіть вовки стали в них не лише заглядати, а й влаштовувати лежанки та барлоги.

Радіація під наглядом

Радіаційний чинник відкрив перед науковцями непочатий край роботи. Через два роки після трагічних подій було ухвалено рішення створити радіаційний заповідник у зоні відчуження та розмістити його наукову частину й експериментально-дослідницьку базу безпосередньо в населеному пункті, мешканців якого було евакуйовано терміново. Цим місцем стало село Бабчин, вірніше частина його порожніх будинків на колишній центральній вулиці.
Невелике приміщення цегляного, гаряче натопленого дровами будинку. Колись це була спальня господарів або дитяча кімната. Зараз – лабораторія ділянки внутрішньої дозиметрії. Біля комп’ютера кілька фахівців обговорюють графіки останніх досліджень. Це відділення радіаційної безпеки, тут ведеться моніторинг за рівнем радіаційного випромінювання. Дані надходять сюди з 9 реперних точок, на які періодично виїжджають дозиметристи лабораторії радіаційних вимірювань, продовжуючи буквально «промацувати» всю територію зони відчуження та роблячи на рік до тисячі проб за цезієм, стронцієм, плутонієм.
Тут же відстежується безпека персоналу, адже в заповіднику працюють понад пів тисячі людей. Дякувати Богу, в арсеналі відділення з’явився сучасний прилад – спектрометр вимірювання людини (СВЛ), за допомогою якого стало значно легше й швидше встановлювати рівні внутрішнього накопичення радіації. Допустимий рівень для персоналу – 20 мілізівертів на рік. У разі перевищення рівня такого «порушника» відправляють на обов’язкове обстеження та профілактику. Від СВЛ це приховати неможливо.
Справді, від кілограма грибів, зібраних у місцевому лісі, або кілограма м’яса дикого кабана можна отримати річну норму внутрішнього опромінення. Радіометристам ділянки зовнішньої дозиметрії доводиться весь час нагадувати про радіаційну обстановку зони та забрудненість продуктів, інструктувати персонал і мешканців прилеглих сіл про те, де можна ходити й чого не можна їсти. Наприклад, яблука й груші в садах, що залишилися, мед здичавілих бджіл, риба в місцевих ставках у десятки, а то й у сотні разів перевищують допустимі рівні накопичення радіації. Осінні гриби зеленушки, зібрані в районі Бабчина, мають 101 060 беккерелів на кілограм сирої маси, тобто в них перевищується допустимий рівень радіонуклідів у 273 рази! В маслюках – у 108 разів, у білому грибі – у 40–130 разів. Але навіть це не зупиняє екстремальних любителів тихого полювання.

Станційні доглядачі

Єдина «жива» в зоні навіть узимку дорога завдовжки понад 40 кілометрів веде в Масани. Через порожні села, через молоді соснові підліски, що з’явилися вже після аварії. У 1996 році в заповіднику розпочала роботу постійно діюча науково-дослідна станція, назва якої дісталася від колишнього села. Як частина наукового відділу станція здійснює метеорологічні спостереження, веде моніторинг динаміки радіонуклідів у ґрунті, воді, рослинності. Незвичність її й у тому, що ближчої точки до Чорнобильської атомної станції з боку Білорусі немає. Усього за кілометр – кордон з Україною. У ясну погоду, піднявшись на пожежну вежу, можна неозброєним оком побачити мертве місто Прип’ять і ЧАЕС із саркофагом над 4-м енергоблоком.
Створювали станцію «Масани» як пункт контролю за фоном у разі НС на АЕС. Десять років тому Чорнобильську атомну станцію зупинили, але «Масани» продовжують працювати. Кожні 12 днів тут змінюються вахтові бригади, вони доставляють сюди чисту питну воду, продукти харчування та медикаменти, а вивозять пакети й баночки, наповнені землею, водою та рослинами – пробами із зони, на яку випала найбільша кількість трансуранових елементів.
Відомо, що довгоживучі частинки плутонію із зірваного реактора осідали в радіусі 12–15 кілометрів. Багато поселень, опинившись у страшному полоні радіації, були закопані. Масанам же дісталася особлива місія, тому населений пункт існує досі, не зважаючи на те, що фон гамма-випромінювання тут і досі високий і тримається на рівні 1500 і вище мікрорентген на годину.
– Це місце було обрано через різноманітність ландшафтів і фітоценозів, – розповідають чергові нової зміни. – Навколо досить широкий спектр біотопів: суходільні луки, болото, березняки, соснові ліси, діброви, річка, озера.
Двоє фахівців станції ведуть тут цілодобове вимірювання фону бета- та гамма-випромінювання, фіксують метеопоказання, спостерігають за пожежним станом лісів і порожніх сіл. Попутно досліджують донні відклади найзабрудненіших безстічних озер зони – Персток і Смержин. Подальший шлях узятих звідси проб – у лабораторію радіаційних вимірювань, де вони пройдуть ретельний хімічний і спектроскопічний аналіз. Лише лабораторне дослідження може показати, як глибоко проникли радіонукліди в ґрунт, який ступінь їхнього напіврозпаду...
Учені прогнозують, що максимальне накопичення америцію-241 у ґрунті відбудеться до 2058 року, коли розпадеться майже весь плутоній-241, і не без підстав пов’язують із цим великі побоювання. «Новонароджений» трансурановий елемент альфа-випромінювання ще небезпечніший за стронцій і цезій, особливо якщо радіонуклід разом з пилом, водою чи їжею потрапить в організм. Та й тривалість його життя збільшується вже до п’яти століть.

Звідки дрівця?

Коло турбот фахівців, що несуть вахту в заповіднику, чимале: крім моніторингу за радіаційною обстановкою, рослинним і тваринним світом, тут ведуться пошуки технологій із запобігання вторинному забрудненню прилеглих територій, з реабілітації земель, забруднених радіонуклідами, здійснюється інвентаризація природних ресурсів. Плюс підтримання гідрологічної рівноваги, охорона лісів від пожеж, шкідників і хвороб, заліснення земель, на які діє вітрова й водна ерозія, охорона заповідної території та забезпечення природної різноманітності розвитку живої природи, сприяння збільшенню кількості рідкісних видів рослин і тварин. Для виконання всього цього комплексу робіт створено кілька відділів, один з яких займається безпосередньо веденням лісового господарства.
Із бригадою лісорубів вирушаємо до місця майбутньої ділянки. З нами їде й фахівець лабораторії радіаційних вимірювань, його завдання – виміряти фон на місці запланованих рубок, зібрати проби різних порід дерев: берези, вільхи, сосни, ялини. Лісоруби добудуть ці проби за допомогою пилки й сокири. Пакети з тирсою та корою необхідно доставити до лабораторії, де й буде винесено «вирок» місцевості: бути їй корисною для людини чи довгі десятиліття залишатися незайманою. Найімовірніше, ліс у цьому місці буде визначено придатним колись лише для будівельних матеріалів і в жодному разі для використання як дров’яне паливо.

Природні підказки

Ландшафт зони відчуження рівнинний і на перший погляд не привертає уваги. Повільно течуть річки під безхмарною блакиттю неба, очеретяні зарості облямовують їх до самого обрію. Вільхові гаї та нескінченні хвойні ліси, перетягнуті сяючими сріблом жилами струмків і річечок. Відверто відкритих просторів тут майже не залишилося, усе заростає – кущами, березою, сосною, осикою, дубом, перетворюється на дику місцевість.
Це і є метаморфоза чорнобильської землі, колись культивованої та родючої. І цьому неможливо не дивуватися. Адже сама природа підказує людині, як треба лікувати радіоактивно хвору землю. У ПДРЕЗ цю територію хочуть перетворити на величезний ліс. Як би там не було, а «чорнобильську вахту» тут належить нести ще не одному поколінню білоруських учених.
Іван ЛУЖИНСЬКИЙ Гомельська область

http://www.ng.by/ru/issues?art_id=56493

Катастрофа в Чорнобилі: як живуть у зоні відчуження
26. квітень 2011 12:20

Як людям вдається виживати на територіях, які офіційно вважаються небезпечними для життя?

Напередодні 25-ї річниці аварії на Чорнобильській атомній станції журналістка Ольга Бетко побувала в зоні відчуження та зустрілася з людьми, які продовжують жити в зруйнованих і спустілих населених пунктах.

Як їм вдається виживати стільки років на територіях, які офіційно вважаються небезпечними для життя? І чому вони не хочуть їхати?

Ми вирушили до зони взимку, тому що нам пояснили, що так безпечніше: поки пилу немає, повітря "чистіше".

...Усе навколо біле-пребіле, сніг іскриться на сонці й навіть на головній дорозі виглядає майже незайманим, так мало тут їздить машин. Уздовж дороги - ліси й ліси, і лише зграя снігурів, раптово зірвавшись із найближчого дерева, порушує ідилічний спокій.

Ось уже справді - очам не вірю! Ми вже на кілька кілометрів заглибилися в "зону", позаду контрольно-пропускний пункт, перевірка паспортів і докладної "програми перебування", на шиї дозиметр, у голові непрошена думка "А чи справді мені треба було сюди їхати?"...

Проте все, що бачиш навколо, ніяк не в’яжеться з уявленням про небезпеку, радше викликає в пам’яті гоголівські різдвяні фантазії.

Ще кілька хвилин їзди, і крізь дрімучу хащу гілок і стовбурів раптом починають проступати якісь дивовижні фарби. Блакитні та світло-зелені, все ще яскраві (як не дивно, через 25 років), вибілені за українськими традиціями стіни хат, тепер їх поглинув ліс, а подекуди й не ліс, а здичавілі вишневі та яблуневі сади.

Ми пригальмували біля ряду покинутих будинків - колись тут було село Залісся. Дорожній знак із назвою цього села, одного з кількох десятків "колишніх" населених пунктів зони, тепер можна побачити хіба що в музеї Чорнобиля в Києві.

Українська "Атлантида"

Колись ця територія була відома як українське Полісся: місцевість болотиста, лісиста, історично важкодоступна. Але саме тому, розповідав мені мій "сталкер" у зоні, історик і письменник Олександр Анісімов, що зберігала набагато довше, ніж в інших районах, самобутність стародавнього укладу життя.

У всякому разі, до квітня 1986 року.

Етнограф Ростислав Омеляшко присвятив багато років експедиціям до зони, намагаючись урятувати все, що можна, зі старовинного начиння та предметів побуту, які він вважає унікальними пам’ятками народної культури. Для нього цей край - "українська Атлантида", пласт культури, вирваний з корінням і втрачений назавжди.

Тепер ім’я йому - "зона відчуження": приблизно півтори тисячі квадратних кілометрів усередині 30-кілометрового радіуса навколо реактора, що вибухнув.

"Ні до чого не торкатися"

Йдемо з моїм продюсером углиб зачарованого лісу, він хоче записати початок репортажу в одному зі зруйнованих будинків. Я від цієї ідеї не в захваті (хто знає, наскільки "чистий" чи "брудний" чвертьстолітній пил у цьому будинку?), але йду, намагаючись нічого навколо не торкатися. Ми обоє одягнені в гумові чоботи та куплені на eBay куртки чеської армії. На eBay, - щоб заощадити гроші відрядного бюджету, оскільки за інструкцією експертів радіаційної безпеки в Лондоні, усе, що ми беремо з собою в зону, ми там же маємо й залишити. Я збираюся кинути тут навіть зубну щітку.

"Не торкатися до будівель чи рослинності, нічого не вивозити за межі зони, приймати їжу лише в приміщенні", - наш офіційний гід Віта зачитувала правила перебування в зоні, які ми підписали, погодившись, що вся відповідальність за можливі наслідки для здоров’я лежить лише на нас.

Але ми тут лише на три дні. Віта, без якої нам категорично забороняється залишати межі готелю під назвою "Дім закордонного гостя", як і інші співробітники адміністрації, працює тут вахтовим методом - по два тижні.

Як же тут існують люди, які живуть тут постійно - і з доброї волі? З десятків тисяч евакуйованих після аварії понад тисяча невдовзі повернулася назад. Багато хто відтоді помер або поїхав, але понад сто людей усе ще називають зону домом.

Чому? Мені було важко собі це уявити.

Копиця сіна на тлі апокаліпсису

...На околиці Чорнобиля, на березі річки Прип’ять, яка колись славилася чудовою риболовлею, - сумний ряд покинутих будинків.

У вікнах деяких із них - записки з іменами колишніх господарів. Такі самі записки в прозорих пластикових конвертах приколоті й до дерев. Підходжу до однієї: "Тут була хата Гончаренка Григорія Мефодійовича".

"Жахливе" в зоні сусідить із цілком буденним, і це вражає.

Посеред сумних руїн раптом помічаємо явно житловий і навіть доглянутий будинок. Неподалік - велика копиця сіна. А ось і господарі - чоловік і дружина Андрій і Олена, помітивши нас, вийшли назустріч. Гості тут нечасті, і вони явно нам раді.

На Андрія особливе враження справило те, що ми з Об’єднаного Королівства: "Англія - така чудова держава! Там порядок! Там у вас Тетчер!" - схвально вигукує старий.

Час у зоні тече зі своєю швидкістю...

Андрій розчулюється до сліз, згадуючи, як тут жилося в колишні часи, коли навколо були сусіди, і дитячий сміх було чути не лише по телевізору.

Тепер же людно тут буває лише раз на рік, на 9 травня, коли колишні мешканці, їхні діти й онуки з’їжджаються до "рідного порога", і на березі Прип’яті ставлять довгі столи, усі обіймаються, згадують, плачуть...

До сліз і ностальгії я була готова, зрештою, які радощі можуть бути в самотніх людей у "мертвій зоні", окрім спогадів?

Але як я з подивом переконалася, картинами страждань і негараздів життя в зоні зовсім не вичерпується.

Чи треба шкодувати?

"Доченько, ворушіть пальчиками!" - казала мені Олена, співчутливо розглядаючи мої гумові "веллінгтони", поки ми записували розповіді Андрія на десятиградусному морозі.

Загалом досить часто "самосели", як їх часто називають у "зовнішньому світі" і чим вони дуже ображаються, поводилися стосовно нашої маленької команди так, ніби якщо нас терміново не зігріти й не нагодувати, то хтозна, що з нами може трапитися.

"Баба пичку затопила тепленько, а, дитки?" - крихітна бабуся на ім’я Марія радісно сміялася, дивлячись, як ми гріємо руки об її старовинну й височенну, під стелю пічку.

Ми не повірили своїм очам, коли побачили Марію з машини на під’їзді до села Опачичі. Ніби вона спеціально чекала там, серед руїн, саме нас! Насправді, як з’ясувалося, прогулянки селом для "баби Марії" щось на кшталт щоденної фізкультури. На своє здоров’я вона аж ніяк не махнула рукою.

Колись в Опачичах жило близько тисячі осіб, зараз - у сто разів менше.

Чому вона не поїхала?

Дуже просто: немає кращого місця у світі: "Ти б приїхала сюди, доню, влітку, та побачила, яка тут краса! Такої природи ніде більше немає, у лісах такі квіти, стільки грибів, ягід..." Та й чи зрівняється міська квартира з цією чудовою теплою хатою?

Марія згадує, що колись мешканці Опачичів умили повеселитися, любили гучні весілля, а вона була однією з найкращих співачок і танцівниць: "Ти б бачила, доню, що ця баба виробляла! Де яке гуляння - там завжди я! І заспіваю, і затанцюю!".

Мені хотілося почути її спів, та й записати для програми. Чи не заспіває вона для нас?

Марія похитала головою: "Хто ж співає самотужки?"

Ідея їй проте сподобалася, і в пошуках пісенної компанії ми, за її порадою, поїхали до сусіднього села Куповате. Там живе баба Ганя, на прізвисько "Командувач", особистість у цих місцях дуже відома.

Між Опачичами та Куповатим усього кілька хвилин їзди, але востаннє Марії вдалося там побувати понад рік тому.

"Привіііт, привіііт, мої дорогенькі!" - обійми, поцілунки, треба було бачити, яке враження справила її несподівана поява в хаті баби Гані, де, коли ми приїхали, уже зібралося п’ять жінок - майже все населення села. Очевидно, ця хата виконує роль чи то штабу, чи то неофіційного сільського клубу.

Радіація? Яка радіація?

Господиня почала збирати на стіл. Продукти, як і пенсію, раз на тиждень у великі села привозить автолавка, але селяни воліють від цього не залежати, і баба Ганя викладає все "своє": яйця, сало, полуничне вино...

Потрібна вода, щоб зварити картоплю, і баба Ганя веде нас до криниці.

"Такої чистої, смачної води більше ніде немає!" - запевняє вона з гордістю.

Звідки знає, що вода "чиста"?

"Так я ж п’ю її сама вже скільки років, і жива-здорова, слава Богу! І тобі, дочко, бажаю дожити до моїх років".

Сідаємо за стіл, господиня та гості закликають нас "не соромитися", але мене роздирають сумніви. Пахне чудово, але чи варто куштувати ці ласощі?

Баба Ганя та компанія крадькома спостерігають за моїми муками, і вони їх явно бавлять. Розмови про "радіацію" їх смішать.

Хто з нас наївніший, думаю я, ці літні жінки, які ігнорують офіційні інструкції та застереження, чи я, яка без кінця перевіряє дозиметр на шиї й витирає руки вологими серветками?

Наймолодшій із них понад сімдесят, а багатьом за вісімдесят. Майже всі проте виглядають бадьоро і, якщо не рахувати майже беззубих ротів, значно молодше за свій вік.

Над курником у баби Гані - опудало хижого птаха з розпростертими крилами. Убила хижака сама звичайною палицею, щоб не кортіло курчат тягати!

Енергії бабі Гані явно не позичати.

Пізніше в Києві експерти Інституту радіаційної медицини розповідатимуть мені, що їх усе це аж ніяк не дивує. Кількість мешканців зони статистично незначна, і всі вони - літні люди з уповільненим метаболізмом, тобто онкологічні захворювання, якщо й є, розвиваються значно повільніше, ніж у молодих.

Плюс у самій зоні, кажуть учені, справді не скрізь "брудно". Тобто, з наукового погляду, приклад цих старих нічого, в принципі, не змінює в уявленнях про вплив радіації на людський організм.

Самі ж вони вважають, що "рецепт" їхньої молодості та довголіття полягає саме в тому, що вони залишилися жити в цих селах "незрівнянної краси" з "дивовижно смачною" колодязною водою: "Якби поїхали, нас давно б уже не було!" - чула я багаторазово.

Може, справді - те, у що ми віримо, так само важливе, як і те, що є "насправді"?

Ще можна жити!

...Ще одну бабусю Марію (популярне в тутешніх місцях ім’я), ми знайшли в селі Ладижичі. Вона тут тепер єдина мешканка.

Їй 88 років, ходить насилу, але ми застали її, коли вона, ледве пересуваючи ноги, везла на санчатах дрова від сараю до будинку.

Піклується вона не лише про себе, а й про кота, курку та півня, які зимують у неї під ліжком.

Ми привезли їй гостинці - хліб, ковбасу, печиво, і в тому числі кілька великих болгарських перців. Марія дуже нас дякувала, але виду не подала, що голодна, і при нас до продуктів не торкнулася.

Перці справили на неї особливе враження: "А чи є там насіння, щоб посадити?"

Насіння-то є, бабусю, відповідаю я, але чи проростуть? Перці-то із супермаркету.

"А ось буде тепло, я спробую", - поділилася бабуся Марія планами на майбутнє.

Депресією та іншими "модними" хворобами сучасності вона явно не страждала - може, тому що для цього надто зайнята. Спохопилася, що надто багато часу витратила на розмови з нами, а адже "уже треба пічку розтоплювати!".

Але перед тим, як попрощатися, ще продемонструвала нам лляну сумку, яку вперто вишиває яскравими поліськими візерунками, хоч "зір уже й не той".

"Закінчу, і подарую якійсь хорошій людині..."

...У хаті баби Гані пісні лилися рікою, і я ловила себе на думці, що, можливо, належу до числа останніх щасливців, яким пощастило почути ці старі поліські "страждання" й частівки в живому виконанні.

Поки вони звучать, може, ця "українська Атлантида" остаточно ще не пішла під воду?

Смеркало, і нам треба було збиратися. Дорожніх покажчиків у зоні не бачили жодного, і знайти дорогу назад до Чорнобиля в темряві може бути складно, а адже нам ще потрібно завезти Марію назад додому.

Коли вони сподіваються побачитися знову? Та хто знає, відповідають, чи доведеться взагалі колись.

Прощалися проте не зі сльозами, а зі словами вдячності, з обіймами й навіть танцями в сінях. Що б там не було попереду, поки вони насолоджувалися моментом і були явно налаштовані отримати максимум задоволення від цього, не виключено, останнього танцю разом.
bbc.co.uk/russian/

http://www.delfi.ua/news/daily/kiev/katastrofa-v-chernobyle-kak-zhivut-v-zone-otchuzhdeniya.d?id=1459156

Чорнобильська зона відчуження
Опубліковано 25 квітня 2011 р. Номер 17 (846)

Від дня трагедії на АЕС минуло 25 років

Світлана АЛЕКСІЄВИЧ багато разів їздила в закрите місто

26 квітня 1986 року серія вибухів зруйнувала реактор четвертого енергоблока атомної електростанції в українському місті Чорнобилі. Наслідки трагедії ми розхльобуємо досі. Про страшні події тієї весни, дії влади й реакцію населення нам розповіла білоруська письменниця Світлана АЛЕКСІЄВИЧ, яка неодноразово бувала в зоні відчуження Чорнобильської АЕС.

До трагічних подій невелике українське містечко Чорнобиль вважалося курортним: потопає в зелені, поруч Київське водосховище. Збудована тут у 1972 році атомна електростанція - наймогутніша в СРСР - нікого не лякала. За рік до катастрофи на АЕС закінчили будівництво четвертого енергоблока та розпочали п’ятий. Але навесні 1986 р. керівництво станції ухвалило рішення відключити систему захисту, щоб провести експеримент із допустимого навантаження. Енергоблок перейшов в некероване стан. 26 квітня пролунав вибух.

Уже через п’ять хвилин пожежники Чорнобиля та Прип’яті були на місці: до ранку їм вдалося загасити полум’я. Про це, як і про небезпеку опромінення, населення не знало. Люди гуляли, виїжджали на природу, брали участь у травневих демонстраціях.
- Мені було 38, коли сталася чорнобильська катастрофа, - згадує білоруська письменниця Світлана Алексієвич. - Перші дні навколо міста ходили військові з автоматами. У кого вони збиралися стріляти? Люди зіткнулися з чимось незвіданим, тому розгубилися. Непідготовленими виявилися навіть учені, яких прислав Горбачов. Вони не взяли з собою бритвені прилади, бо розраховували пробути на місці аварії пару днів, поки все не налагодиться. Багато хто потім звинувачував уряд у приховуванні фактів. Скажу на захист Горбачова: він, як і всі, не розумів, що відбувається. У зоні мешканці мене запитували: «Ми не бачимо радіацію, чому від неї треба тікати?» Ми вступали в зовсім новий світ, де за прогрес доводиться платити високу ціну.
- Розкажіть про першу поїздку до зони.
- Навколо все було, як і раніше. Але рвати квіти, пити з джерела, навіть сидіти на землі було суворо заборонено. Увечері першого дня бачила, як пастухи намагалися перегнати через річку стадо корів: ті підходили до води й одразу ж завертали - відчували небезпеку. Навіть кішки перестали їсти дохлих мишей, які валялися всюди. Пам’ятаю, як відбувалася евакуація населення: бабусі з іконами стояли на колінах і просили їх не вивозити.

ЧАЕС після вибуху реактора (1986 р.)

- Людям же сказали, що залишатися небезпечно?
- Це була трагедія! Я разом з військовими входжу в село, яке евакуюють. Підбігає солдат і каже, що якась бабуся не хоче йти. Плаче: «Я пережила війну, знаю, як виглядають чужі солдати. А зараз ворогів немає!»
- Ліквідатори, які працювали в перші дні на АЕС, знали, що жертвують життям?
- Я була поруч зі станцією під час зведення саркофага. Мені говорили, що пожежники, які боролися з вогнем, працювали без захисного одягу, йшли туди, де «вмирали» роботи. Від них приховували правду про отримані смертельні дози, і вони з цим мирилися, а потім ще раділи урядовим нагородам. Дружина загиблого пожежника розповіла, як 26 квітня чоловіка терміново викликали на роботу. Уранці родина дізналася, що він у лікарні. У палату нікого не пускали, а коли жінка туди пробралася, їй стало зле: перед нею лежав не Васенька, а щось опухле сіро-бурого кольору. До останнього жінка вірила в диво: потай приходила до лікарні, напувала чоловіка молоком. І все це, незважаючи на вагітність. Зрештою вона втратила і чоловіка, і новонароджену доньку.

Мешканці Чорнобиля не розуміли, чим небезпечний невидимий ворог - радіація

Відстріл тварин

- Як проходила евакуація?
- На збори давали пару годин: із собою дозволялося брати лише фотографії, золоті прикраси та гроші. Одяг відбирали, переодягаючи народ у спеціальні костюми. Люди не розуміли, що їдуть назавжди. Усім казали, що виселяють на пару місяців. Порожні будинки стали принадою для мародерів. Патрулі не рятували. За пляшку можна було проїхати через кордон і взяти все, що захочеться. Розбирали печі, вивозили цеглу, вікна, лиштви. Пам’ятаю, ми з міліціонерами вийшли на слід мародера. Уже на під’їзді до його будинку лічильник радіації зашкалило. А адже там були діти. Будинок був забитий накраденими шубами, шапками. Дещо він здавав у комісійку, де не було дозиметрів. Люди не розуміли небезпеки. Військові під дулом автомата змушували бабусь закопувати яйця, молоко, бо умовляння не діяли.
- Люди кидали будинки, речі… А домашніх тварин?
- Після евакуації селами пройшли солдати й розстріляли тварин. Деякі звірі та комахи відчували небезпеку. Пасічник розповідав, як уранці 26 квітня він вийшов у сад і не почув жодної бджоли. Полетіли всі!

Мутації спричинили появу справжніх монстрів

- Деякі мешканці поверталися, хоча знали про небезпеку.
- Років десять тому ми з професором Нестеренком приїхали в такий будинок. Подружжя повернулося до Чорнобиля й ще трьох дітей привезло. Люди були бідні, не могли дозволити собі будуватися заново. Коли професор обстежив діток, не стримався й гримнув на батьків: «Ви залишите їх інвалідами! Ви ж отрутою дітей годуєте!» Мала заступилася за батька: «Не сваріть тата!» Вона ж не розуміла, що батьки її вбивали.
- Сьогодні трагедія повторилася в Японії…
- Після вибуху на нашій АЕС до мене приїхала делегація японців. Розпитуючи про Чорнобиль, вони говорили, що в аварії винні тоталітаризм і безтурботні росіяни, які все розікрали. У кожному їхньому слові чулося: «У нас такого ніколи не станеться». Я зрозуміла, що атомний урок світ так і не засвоїв. І ось результат - аварія в найтехногеннішій країні. Зараз там те саме, що було в нас 25 років тому, - розгубленість, обман, експерименти.
- Який висновок треба зробити з чорнобильської аварії?
- Ми надто легковажні. Пошуком альтернативних джерел енергії займається жменька людей. Увесь світ стежить за трагедією японців, а Росія та Білорусь підписують договір про будівництво атомної станції в Островці, який був покинутий мешканцями сто років тому після землетрусу в сім балів! Після Чорнобиля хворіють діти, жертв аварії щороку стає більше, але осмислення трагедії немає.

Сьогодні, на 25-річчя аварії, ліквідаторам розсилають «святковий» набір: пляшка горілки «Ліки від радіації», термос і молитва оптинських старців

Лише факт

Четвертий блок ЧАЕС закриває бетонний саркофаг, який останніми роками став руйнуватися. Учені прогнозують, що років через п’ять він повністю вийде з ладу й перестане стримувати радіацію.
Ненароджені жертви

Після вибуху на АЕС жінок силоміць вели на аборти!

Перелічуючи жертви катастрофи, багато хто забуває про тих, кому не дали з’явитися на світ. Після НС лікарі відправляли вагітних з Чорнобиля, Прип’яті, Києва, Мінська, Гомеля та Могильова на аборти.
- Жінок силоміць приводили в консультації й змушували позбуватися діточок! - згадує Олена, акушерка одного з гомельських пологових будинків. - Були випадки, коли аборти робилися на шостому місяці вагітності! Мами ридали, виривалися, тікали, але лікарі лякали їх розповідями про можливі мутації. Жінки приховували своє становище, особливо якщо вагітність була першою. У перший рік після катастрофи вроджені потворності траплялися часто. У багатьох пологових будинках були спеціальні лабораторії, де лікарі зберігали в банках понівечені радіацією зародки людей і тварин.

Після НС хмара радіоактивного пилу двічі обігнула земну кулю

Американський сценарій

Існує версія, що вибух на ЧАЕС стався через диверсію, сплановану ЦРУ.

Офіційною причиною трагедії в Чорнобилі названо недбалість: стався тепловий вибух через непрофесіоналізм персоналу. Заст. головного інженера станції Анатолій Дятлов був засуджений на десять років. Згодом він помер від променевої хвороби.
Проте є й інша версія, за яку ратують фахівці, що вивчали причини аварії, академіки-ядерники та свідки, свідчення яких довгі роки були засекречені. Вони впевнені: реактор вибухнув через диверсію. У ніч трагедії сейсмічні станції зафіксували високочастотну хвилю, джерело виникнення якої перебувало практично під четвертим блоком ЧАЕС. Пройшла вона за 25 секунд до катастрофи! А співробітники станції згадують про дивну вібрацію в реакторному залі та шум, після яких у небо піднявся стовп полум’я. Експерти вважають, що було застосовано геотектонічну зброю, встановлену на космічному об’єкті. За дивним «збігом» у момент трагедії над АЕС пролітав американський супутник, який зробив знімки четвертого блока, що вибухнув.

Невигадана Чорнобильська трагедія

Відлуння квітневої катастрофи у спогадах українських учених.

Тема аварії на Чорнобильській АЕС невичерпна. Це горе стало «чорним піаром» для України далеко за її межами. Сотні туристів сьогодні замовляють поїздки до зони відчуження, але для героїв-ліквідаторів наслідків катастрофи такі «екскурсії» у 80-90-х роках назавжди залишаться в пам’яті. Наші співрозмовники – геологи наукових організацій Національної академії наук України – відверто розповіли про життєві ситуації, пов’язані з ліквідацією аварії.

Перший наш співрозмовник – старший науковий співробітник інституту геологічних наук НАН України Ігор Петрович Онищенко.

- За яких обставин ви зустріли Чорнобильську катастрофу?

- У квітні 1986 року ми, молоді співробітники відділу гідрогеологічних проблем інституту геологічних наук, були в експедиції в Карпатах, де досліджували родовища мінеральних вод. Повертаючись на експедиційній машині до Києва, ми в ніч з 25 на 26 квітня зупинилися в місті Дубно. Там уранці 26 квітня ми дізналися, що на Чорнобильській АЕС щось сталося. Повернувшись до Києва, ми з колегами отримали повнішу інформацію. Річ у тім, що на той час у нашому відділі існувала досить добре обладнана радіогідрогеологічна лабораторія, апаратура якої давала можливість вимірювати як радіаційний фон довкілля, так і вміст деяких радіонуклідів у ґрунтах і природних водах. Тому наші фахівці здійснили вимірювання потужності експозиційної дози на ґрунті й у повітрі. Отримані дані переконали нас у тому, що ситуація, яка склалася на ЧАЕС, була дуже серйозною. А коли, приблизно 29-30 квітня 1986 року напрямок вітру став північним, з боку Чорнобиля, показники граничнодопустимих норм почали рости на очах.

Трохи пізніше, вже на початку травня, керівник нашого відділу В’ячеслав Михайлович Шестопалов був включений до складу оперативної комісії Президії АН УРСР, де очолив спеціальну комісію з проблем водопостачання населення України. Загострю увагу на тому, що порівняно з доаварійним періодом забруднення радіонуклідами дніпровських вод у районі Київського водозабору збільшилося в 1000 разів. Така ситуація гостро поставила питання про організацію водопостачання, по-перше, насамперед Києва, який значною мірою споживав саме дніпровську воду. Альтернативними джерелами водопостачання міста були визначені підземні води, як найбільш захищені від усілякого забруднення, а також розглядалася можливість водопостачання з озер Києва та його передмість, оскільки вони не мали зв’язку з Дніпром, і тому не мали бути забруднені.

Обстеження, відбір проб, аналіз вод і донних відкладів з озер Київщини та артезіанських свердловин – це й було першим завданням для нашого наукового колективу.

- Як розвивалися подальші події?

- У червні 1986 року наш відділ став виконавцем академічної теми «Міграція», яка на той час мала гриф «Секретно». У межах цієї програми ми вивчали процеси проникнення радіонуклідів із донних відкладів до рівня ґрунтових вод. Роботи проводилися в різноманітних ландшафтах зони відчуження, на територіях із різними рівнями забруднення. Основою цих досліджень була «проходка» шурфів із пошаровим відбором проб ґрунтів і випробуванням ґрунтових вод.

У перші роки після аварії в межах зони відчуження існувала велика кількість діючих колонок і колодязів, з яких ми могли відбирати проби води. Тому всю 30-кілометрову зону ми об’їздили вздовж і впоперек.

- Чи не траплялися з вами в цей період якісь надзвичайні ситуації?

- Думаю, кожен із ліквідаторів пережив не один десяток ситуацій, які підпадають під визначення «надзвичайна». Будь-хто міг би розповісти і про комічні випадки, і про драматичні події, і про такі ситуації, що викласти їх на папері періодичного видання не дозволила б найдемократичніша цензура, щоб не травмувати громадську мораль, тощо.

Але спочатку розповім про трагедію. У Зоні ми проживали в гуртожитку Академії наук на вулиці Хмельницького, 21-23. Напевно, багато ліквідаторів пам’ятають цю адресу.

У дослідників була заповітна мрія – обладнати свою лабораторію та міні-гуртожиток в одному з приватних будинків, щоб почуватися в ньому повними господарями. Після отримання дозволу на поселення в одному з таких будинків нам необхідно було роздобути меблі. Для цих цілей нам було видано дозвіл на перевезення необхідного домашнього начиння з одного багатоповерхового будинку в Прип’яті, де після евакуації населення всі речі зберігалися й охоронялися.

Треба сказати, що працівники ЧАЕС на той час жили досить заможно, і меблі в їхніх квартирах були відповідні. Витративши день на перенесення ліжок, столів, стільців та іншого скарбу, і завантаживши їх в автомобіль, ми перевезли меблі у свій новий притулок. Яким же було наше здивування, коли наступного ранку ми не знайшли в новому будинку нічого з речей, завезених напередодні ввечері, їх хтось поцупив. У міліції, куди ми наївно звернулися, нам пояснили, що всі ці меблі не мають жодної балансової вартості, і тому шукати їх ніхто не буде. Так ми й залишилися в гостинному, але тісному гуртожитку Академії наук.

Пригадую й драматичнішу ситуацію. Оскільки робота геологів пов’язана з численними поїздками та відбором проб у найвіддаленіших і важкодоступних куточках Зони, у нашому розпорядженні була військова техніка – БРДМи, тобто «бойові розвідувально-дозорні машини». Але й ці могутні всюдиходи застрягали в болотах. Так, пам’ятаю, у лісовому масиві між Лубянкою та Ільїнцями нас так засмоктало в трясовину, що всі наші спроби звільнитися з «болотного полону» виявилися марними. Пробували використати лебідку – порвали металевий трос. Підкладали під колеса броньованої машини колоди – вони йшли в бруд. І лише наступного дня вдалося пішки дістатися до Чорнобиля й викликати на допомогу спеціальну військово-інженерну машину, яка й витягла наш БРДМ.

- Хто ще з учених брав участь у дослідженнях і ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи?

- У цих роботах брали участь 42 організації Академії наук. Звісно, завдання й навантаження розподілялися нерівномірно. Але кожне доручення на той час було надзвичайно важливим, а якісне й своєчасне їх виконання слугувало одній меті – мінімізації найтяжчих наслідків катастрофи та захисту населення. Від фізиків-ядерників до вчених-етнографів, які рятували пам’ятки поліської культури, вчені з повною віддачею виконували свій обов’язок.

- Чи була співпраця з іноземними вченими?

- Після Чорнобильської катастрофи у світі спостерігався підвищений інтерес до різних аспектів цієї тематики. Іноземні інститути та наукові центри активно шукали контактів із нашими вченими з метою виконання спільних наукових процесів коштом міжнародних грантів. Особливо активно ці роботи проводилися наприкінці 80-х і на початку 90-х років ХХ століття.

Другий наш співрозмовник – заступник директора Науково-інженерного центру радіогідрогеоекологічних полігонних досліджень НАН України Євген Янеретсен згадує:

- Для мене, на той час старшого інженера геолого-гідрологічної партії Дослідного підприємства інституту геологічних наук АН УРСР, події, пов’язані з аварією на четвертому блоці ЧАЕС, почалися 27 квітня 1986 року з телефонного дзвінка наукового керівника нашої групи, вченого секретаря Відділення наук про Землю президії АН УРСР Георгія Лісиченка: «Женю, на станції в Чорнобилі якісь проблеми, ніби пожежа, будь на зв’язку».

Оскільки ми займалися дослідницькими роботами на ділянках перспективного будівництва Донецької атомної станції, уже через день-два мені почали телефонувати знайомі із запитаннями: «Що сталося, кажуть, горить станція?». На що я бадьоро відповідав: «Дурниці, горить якийсь сарай». Але після травневих свят настрій поступово змінився. Слово «пожежа» вимовляли з тривогою, ішли розмови про колони машин на Димерській трасі, якою через кілька днів і я сам поїхав у бік ЧАЕС.

Поступово почалася «втеча» киян, яка до 9 травня набула обвального характеру, і вже в 20-х числах Київ став незвично тихим і порожнім.

Геннадій ОНИЩЕНКО