Податкова система середньовіччя з непередбачуваними наслідками

Податок на нерухомість для української податкової системи є, без жодного перебільшення, унікальним. Проіснувавши довгі роки у вигляді найзагадковішого або, можливо, засекреченого податку на майно в уже недійсному нині Законі «Про систему оподаткування», він так і не був уведений у дію, ставши для всіх викладачів фінансового права найзручнішою ілюстрацією відмінностей між встановленням і запровадженням податків, коли встановлення платежу в законі не є підставою для його стягнення без закріплення на рівні закону належної процедури введення податку в дію.

Потім податок на майно плавно перекочував до Податкового кодексу вже у вигляді податку на нерухомість. Тут обов’язковий платіж набув конкретної форми та змісту, чим одразу ж викликав цілу хвилю дискусій у середовищі експертів по обидва боки податкових барикад. Річ у тім, що у світі за всю історію оподаткування було напрацьовано колосальний досвід обкладання обов’язковими платежами нерухомого майна, який практично повністю був проігнорований українським законодавцем під час конструювання вітчизняної моделі податку.

Так, в основу українського податку на нерухомість було покладено споконвічно неправильний принцип обкладання нерухомості виходячи з її форми (кількості метрів), а не економічної вартості. Такий підхід прямо суперечить основному, споконвічному принципові будь-якої податкової системи, відомому ще з часів класика меркантилізму Жана Бодена, родоначальників фінансової науки Йозефа Зонненфельса і фон Юсті, не кажучи вже про представників усіх без винятку пізніших економічних і політичних шкіл, від фізіократів до марксистів, — принципові справедливості оподаткування.

Схоже, український законодавець, подібно до нерадивого школяра, який прогуляв урок, збирається на власному прикладі, або правильніше сказати — на прикладі свого народу, пройти за відносно короткий строк усю історію становлення й розвитку оподаткування майна, починаючи із середніх віків. А своїми новими відкриттями та знахідками цей самий учень поспішає поділитися з усім світом не просто так, а через ухвалення ним самим законодавчих актів. При цьому запровадження цих самих актів постійно переноситься, а тексти доопрацьовуються, оскільки нова глава історії оподаткування приносить учневі нові відкриття, а сучасні або хоча б навіть столітньої давності підручники з основ фінансів усе так само недоступні його допитливому розуму.

Іншого пояснення такому знущанню з достатньо простого податку ми просто не бачимо. Адже якби законодавець заглибився в історію оподаткування, він без труднощів знайшов би, що запропонована ним модель оподаткування нерухомості є другою історичною формою подомового обкладання, яка прийшла на зміну вогнищевим, подимним, попічним зборам, що стягувалися з власників житлових будинків у ті далекі часи, коли будівлі були приблизно одноманітні. Зі збільшенням нерівності осель вони трансформувалися в податок, аналогічний сучасному українському, обкладаючи будинки за кількістю вікон і дверей (у нашому випадку — кількістю метрів). До слова, в окремих країнах, наприклад, у Франції, такий податок мав безпосередній вплив навіть на архітектуру. Так ось, на зміну характерній для XVI–XVII століття в Європі та для XXI ст. в Україні практиці вже у XVIII столітті прийшла нова концепція оподаткування нерухомості. Класик фінансової науки І.І. Янжул ще в 1893 р. писав, що «об’єктом подомового податку має слугувати чистий дохід із будинку».

Таким чином, розрахунковою величиною для сплати податку є орендна плата, що нараховується або може бути нарахована за оренду відповідного домоволодіння. Іншими словами, уже наприкінці XIX століття в Англії, Пруссії, Австрії та Франції стягувався податок на нерухомість, що обчислюється з її прибутковості (вартості), а не технічних характеристик. Зайве казати, що такі самі принципи визначення об’єкта оподаткування існують у розвинених країнах і сьогодні. Навіть у комуністичному Китаї податок обчислюється виходячи з вартості нерухомості, що робить оподаткування майна справедливим.

Водночас український законодавець, що загубився серед найкращих зразків податкових систем середньовіччя, із заздрісною впертістю не хоче не лише успадковувати, а й просто помічати абсолютно обґрунтовані та правильні норми, що існують у розвинених країнах. Натомість, у черговий раз доопрацьовуючи статтю 265 ПК України, він безуспішно намагається «реформувати» податок, встановлюючи на створений ним до цього часу віз тюнінг косметичних доопрацювань.

Так, законом від 04.07.2013 р. виправляється наявний до цього часу технічний недолік податку, за якого кожен платник платив податок з кожного об’єкта нерухомості, застосовуючи неоподатковуваний мінімум, встановлений законом лише до одного об’єкта. Таким чином, платник, який мав кілька невеликих квартир, все одно змушений був сплачувати податок, навіть якщо їхня загальна площа не перевищувала встановлений мінімум. Тепер площа нерухомості підсумовується, і вже від суми всіх об’єктів нерухомості віднімається встановлений мінімум (квартири — 120 кв. м, будинки — 250 кв. м, різні об’єкти (і квартири, і будинки) — 370 кв. м). Крім того, податком обкладаються не лише окремі об’єкти, а й частини об’єктів нерухомості.

Також змінюються ставки оподаткування. Для фізичних і юридичних осіб встановлюються ставки в розмірі до 1% за рішенням органу місцевого самоврядування (для юрисіб — 1%) від мінімальної зарплати за кожен житловий метр квартири, житлова площа якої (-их) не перевищує
240 кв. м, або будинку, площа якого (-их) не перевищує 500 кв. м. При перевищенні зазначеної площі ставка збільшується до 2,7% мінімальної зарплати за кожен квадратний метр.

Законом не усунено проблему оподаткування лише житлової площі нерухомості, на яку звертали увагу експерти, але запроваджено поняття різних (змішаних) об’єктів нерухомості, коли в платника одночасно перебувають у власності і квартира, і будинок. У такому разі, якщо їхня сумарна житлова площа не перевищує 740 кв. м, ставка встановлена в розмірі 1% від мінімальної зарплати за кожен квадратний метр площі, а при перевищенні зазначеної площі — 2,7%.

Крім того, у кодексі безпосередньо прописано процедуру звірки даних контролюючого органу та платника податків щодо об’єктів оподаткування. Не те щоб платник податків був позбавлений права оскаржити рішення податкової служби про встановлення йому того чи іншого податкового зобов’язання до внесення таких змін або після них, просто, як видно, законодавець хотів підкреслити необхідність такої звірки з огляду на незадовільний стан державного реєстру прав на нерухоме майно в межах окремої процедури. Така окрема процедура звірки досить детально прописана в Перехідних положеннях Податкового кодексу. Саме необхідність її проведення й зумовила фактичне «прощення» державою податку своїм громадянам у 2013 р. Річ у тім, що вигоди від збору податку виявилися неспівмірними з цілком передбачуваними політичними наслідками хвилі негативу, викликаної помилковими податковими повідомленнями, які б масово отримали українські платники податків без проведення процедури звірки. Так чи інакше, відповідальність за визначення об’єкта оподаткування вирішено було розділити з платниками податків, які протягом другого півріччя 2013 р. повинні звернутися до податкової інспекції в разі незгоди з отриманими від податківців даними про свої об’єкти оподаткування. Необхідно звернути увагу на ту обставину, що податок не нараховується у 2013 р. (за 2012 р.), проте за 2013 р. буде сплачений. Його нарахування здійснюватиметься податковою для фізичних осіб у 2014 р.

Таким чином, останні зміни податку на нерухомість стосуються виключно окремих елементів податку та його техніки, абсолютно не реформуючи податок загалом, ще більше цементуючи його зміст на рівні середньовічних аналогів. За такого підходу навряд чи слід розраховувати, з одного боку, на справедливість оподаткування, а з іншого — на отримання місцевими бюджетами достатнього обсягу коштів від цього обов’язкового платежу. Єдина добра новина для платників податків полягає в тому, що сьогодні податок, зважаючи на гуманні ставки, встановлені законом, і високий неоподатковуваний мінімум, навряд чи поки буде надто обтяжувати платників податків. Проте слово «поки» в цьому контексті є ключовим. Адже невідомо, які непередбачувані форми може набути середньовічний податок, недбало посаджений у сучасний, перенасичений стимулюючими добривами ґрунт української фіскальної системи.