Історії від Олеся Бузини: Докиївська Русь від Рюрика до Ярослава

В історії приховані відповіді на багато сьогоднішніх питань. Тому можете почитати. Хоча я не наполягаю. М.П.

Історії від Олеся Бузини: Бродяга Свентослав

Київ так і не став для Святослава батьківщиною. Його тягнуло на Південь

Ім'я багато що може розповісти про його господаря. Святослав — перший із прийшлої до Києва династії Рюриковичів, хто називав себе не на варязький, а на слов'янський лад. Отже, вікінги до його народження вже пристойно ослов'янилися на місцевому ґрунті. Обросли бабами, дітьми та місцевими родичами.

Але в X столітті сучасники вимовляли ім'я знаменитого князя трохи не так, як ми — Свентослав. Причому «ен» звучало в ніс — у давньоруській мові в цій позиції стояла так звана носова голосна. З слов'янських мов, які тоді були набагато ближчими одна до одної, ніж тепер, вона збереглася лише в польській. В інших — відмерла. Але візантійський історик Лев Диякон, який залишив про боротьбу з київським князем обширні записки, зафіксував саме цю форму імені — з деяким грецьким акцентом — Сфендослав.

Два «дипломати». Лев Диякон описав зустріч руського князя з імператором Візантії як очевидець

Символом панування норманів у землях слов'ян став похоронний звичай спалення вікінга-руса в ладді.

Слов'яни не були в ті часи мореплавцями. Зате вікінги прославилися як чудові морські мандрівники. Тому в землях глибоко сухопутних слов'ян з'явилися поховання норманських конунгів просто в кораблях. Своїх вождів ЗАМОРСЬКІ прибульці ховали в найбільш звичних для них засобах пересування. А щоб небіжчикові на тому світі не було нудно, клали разом із ним рабиню, спеціально задушивши її. Це як сучасного «нового русского» поховати разом з його «Мерседесом» і блондинкою. А в бандитські 90-ті — ще й разом із мобілкою.

До речі, і саме слово «князь» запозичене слов'янами у скандинавів. Князь — це ослов'янене «КОНУНГ» або «КЬОНІГ». Тобто король!

Шалені суперечки між «норманістами» та «антинорманістами» щодо початку руської історії тривають уже майже три століття. Накал цих суто наукових, на перший погляд, пристрастей — ще одне свідчення того, що процес «зрусіння» східних слов'ян і «ослов'янення» прийшлої зі Скандинавії варязької Русі проходив надзвичайно болісно.

Тризна русів. Воїни Святослава вбивали полонянок, щоб загиблим побратимам не було нудно в світі темряви

СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ДЕФІЦИТ ЖІНОК. Ми живемо в суспільстві, де жінок значно більше, ніж чоловіків, а старі чисельно переважають над молоддю. У Середньовіччі все було навпаки. Молода енергія ерота рухала історію. Жили недовго, але яскраво. Середній вік не перевищував 35—40 років. Гарна жінка дітородного віку була найвищою цінністю. Заміж брали (точніше, «умикали» — крали в батьків), щойно в дівчат з'являлися перші менструації — навіть тринадцятирічних, якщо вони встигали дозріти для продовження роду. Попри війни, що регулярно скорочували поголів'я самців виду «гомо сапієнс», жінки жили ще менше. Їх убивали передусім пологи. І така статистика в Європі простежуватиметься до початку XX століття. Майже до наших часів!

Загони «морських кочівників» зі Скандинавії вирушали в Аустрленд (на землі майбутньої Русі) не так по хутра, як по жінок. По суті це були хлоп'ячі банди, хоча вчені вигадали для них соромливо-нейтральне визначення «чоловічі спільноти». Осідаючи серед слов'ян і обзаводячись потомством від місцевих жінок, узятих НАСИЛЬНО, прибульці скидали завдання виховання дітей на нових дружин. Слов'янські матері не розповідали своїм дітям, за яких обставин їхні батьки-нормани заволоділи своїми дружинами. Але співали їм пісні слов'янською мовою. Усе ганебне й страшне було забуто. Спрацював механізм витіснення з колективної пам'яті травмуючих фактів історії. Самий момент «зачаття» нового народу.

Діти від шлюбів варягів-русів і слов'янок стали на бік матерів, а не батьків. Поки батьки грабували та воювали, матері співали синам слов'янські пісні та вчили їх слов'янської мови, яку тепер називали руською. Так за княгині Ольги відбулася наша перша оксамитова революція. Внаслідок цього перевороту діти вікінгів відчули себе слов'янами. А поряд із варязькими іменами Рюриків і Олегів засяяли слов'янські імена Святославів і Володимирів.

Слов'янські матері передали дітям від вікінгів-русів свою мову. Усе ганебне й страшне було забуто

Але, попри це, у самому Святославі не було ні краплі слов'янської крові. Батьком його був варязький конунг Інгвар, матір'ю — варяжка Хельга, яку наш літопис, трохи ослов'янивши її ім'я, називає Ольгою. Лев Диякон — соратник візантійського імператора Іоанна Цимісхія, який зустрічався зі Святославом наочно, описує яскраву НОРДИЧНУ зовнішність руського князя — блакитні очі, світле волосся, кирпатий ніс. Для південного Києва такий антропологічний тип був тоді такою самою рідкістю, як і зараз. Але за культурою Святослав був явно «наш». І навіть волосся носив на степовий манер — у вигляді чуба, що звисає на голеному черепі.

Ця зачіска неабияк розохотила «шароварно-галушкових патріотів». Раз є «оселедець», значить, і запорозькі козаки були вже за часів Святослава! Але оселедець — ще не доказ існування в Київській Русі козацтва. Це давня зачіска кочівників, що трапляється по всьому Великому Степу від Монголії до Угорщини. Турки її, між іншим, так само носитимуть у XVI столітті, як і запорозькі козаки. А на голові Святослава «оселедець» свідчив, передусім, про його зв'язки зі степовиками. Довгий час київський князь лютував саме в союзі з печенігами — тими, хто, зрештою, і зробив з його голови чашу. Уже без жодного оселедця. Просто в срібній оправі.

Слов'янське ім'я не заважало Святославу вести життя бродяги-воїна, типове для його скандинавських предків. Характерно, наскільки не пов'язаний цей князь з Києвом. За свідченням візантійського імператора Костянтина Багрянородного, спочатку Святослав правив у Новгороді. А головною мрією його життя було перенесення столиці Русі на Дунай. Переміг би він у війні з Візантією, залишилася б в історії не Київська, а Дунайська Русь.

ЧУЖИЙ КИЇВ. Та це й не дивно. Адже Київ уперше став столицею лише за батька Святослава — князя Ігоря, замість якого спочатку правив його дядько Олег Віщий. Але Новгород, як і раніше, залишався найважливішим містом на шляху з варягів у греки. Саме в Новгороді почалося правління як Святослава та його батька Ігоря, так і його сина Володимира та внука — Ярослава. Лише спираючись на Новгород, можна було оволодіти Києвом.

Абсолютний міф — повний розгром Святославом Хазарії. Він завдав їй важкого, майже смертельного удару, але до кінця так і не підкорив. У літописі немає жодної згадки про вигадане вже в XX столітті Левом Гумільовим взяття князем хазарської столиці Ітіль. Зате реальна війна відображена досить повно: згідно з «Повістю врем'яних літ», Святослав «одоле козаром и град их Белу Вежу взя. И ясы победи, и касогы».

Біла Вежа — фортеця на Дону. Київському князю вона була потрібна, щоб захопити торговий шлях цією річкою, чого він успішно й досяг. Те, що донська артерія мала виняткове значення, свідчить ранг противника, якого здолала Русь. Проти київського війська вийшли головні хазарські сили «з князем своїм каганом». Кубанські ж племена ясів і касогів, мабуть, були хазарськими васалами. Тому набіг на них — таке саме природне підприємство, як і похід у землю в'ятичів — на Оку та до верхів'їв Волги. Святослав просто відбирав у хазарів «кормову базу», переупідпорядковуючи собі підконтрольні їм племена. Але до Ітіля руки князя просто не дотяглися – відвернув більш привабливий «візантійський» проєкт.

ХАЗАРІЮ НЕ ДОБИВ. Міфічний розгром Хазарії деякі історики часто ставлять Святославу в докір — мовляв, цим він відкрив шлях на Русь печенігам і половцям. Але не слід забувати, що Хазарія реально не контролювала степи — угорці, наприклад, прорвалися на Захід через «хазарські» землі задовго до печенігів, і жоден каган їм не завадив. У ті часи взагалі не існувало кордонів у сучасному значенні цього слова. Можна було утримувати лише опорні пункти на річкових шляхах, де відбувався збір мита. Та й не винен Святослав у тому, що через двісті років після нього на Русь робитимуть набіги половці! Цю проблему слід було вирішувати його нащадкам. А якщо вони з нею погано впоралися, то й відповідальність уся на них — нема чого все валити на пращура.

Хазарію ж переміг не так Святослав, як сама хазарська знать, коли вона прийняла іудаїзм і стала чужою власним підданим. Релігійні війни та внутрішній розкол послабили цю країну так ґрунтовно, що просто гріх було не докласти державну руку до «хазарської спадщини». Святослав і доклав, за що честь йому і хвала.

Дунайський похід — геніальне прозріння Святослава, що, як спалах блискавки, освітило всю подальшу долю Русі, Росії та нинішньої України. З нього народиться і «грецький проєкт» Катерини Великої, і російсько-турецька війна Олександра II Визволителя, і слов'янофільська мрія про хрест над святою Софією. Останнє особливо парадоксально. Сам Святослав як переконаний язичник ні про який хрест не мріяв, але погосподарювати в тих місцях, де візантійці його встановили, був не проти – зрештою, первинна не геополітика, а ідеологія.

РУСЬ ПІСЛЯКИЇВСЬКА — ДУНАЙСЬКА. Блискуча ідея Святослава — перекрити шлях усьому європейському товарообігу на Дунаї («Тут усі блага сходяться!» — сказав він.) — слабка лише тим, що не втілилася. Інакше ми отримали б цілком фантастичну Русь, що захопила всі головні східноєвропейські річкові шляхи — по Дніпру, Дону, Дунаю та Волзі. Угорщина, Чехія та Візантія були б для цієї імперії лише сателітами. Святослав знав, що робив: оголюючи свій тил проти степу, мобілізуючи всі сили в одному місці проти греків, він ішов ва-банк. У разі успіху йому все було б прощено. Але, мабуть, в іншому був промисел Божий.

У Києві Святослав, на відміну від християнської партії миру, очолював язичницьку партію війни. Християни вважали, що з Візантією слід дружити й торгувати. Князь наполягав на тому, що дружити можна і потім. Але спочатку слід відібрати на Дунаї найвигідніше місце для дружби. Ось тоді й продиктуємо умови!

А перелякані візантійці задум русів сприймали просто як кару вищих сил. «Про те, що цей народ безрозсудний, хоробрий, войовничий і могутній, що він здійснює напади на всі сусідні племена, стверджують багато хто, — писав у своїй «Історії» Лев Диякон. І продовжував: «Говорить про це і божественний Єзекіїль такими словами: «Ось я наводжу на тебе Гога і Магога, князя Рос». Пишайтеся, співвітчизники! Наших предків описували як Божу кару!

Особливо вразив візантійців обряд людських жертвопринесень, який практикували воїни Святослава. «Коли настала ніч, — пише Лев Диякон, — і засяяло повне коло місяця, скіфи (так називає русів візантійський історик. — О. Б.) вийшли на рівнину й почали збирати своїх мерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розклали багато багать і спалили, заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Здійснивши цю криваву жертву, вони задушили кількох грудних немовлят і півнів, топлячи їх у водах Істра».

Такі справжні звичаї Святославової дружини. Мене ж найбільше вражає її язичницьке «безкорисливість». Адже самі могли скористатися коханням полонянок! Але вважали, що загиблі товариші не повинні залишитися без подруг у загробному світі — і відправляли їх у подарунок мерцям! Правду сказав Гоголь: «Бували й в інших землях товариші, але таких, як у Руській землі, не було таких товаришів».

З шістдесяти тисяч русів, що напали на Візантію, вціліло трохи більше третини — двадцять дві тисячі. Греки називали точну цифру, виходячи з того, що за умовами миру мали забезпечити кожного воїна, що йшов зі Святославом, двома медімнами зерна (приблизно 20 кг при перерахунку на наші міри).

«Сфендослав, — закінчує Лев Диякон, — залишив Дористол, повернув згідно з договором полонених і відплив із соратниками, що залишилися, спрямувавши свій шлях на батьківщину. Дорогою їм влаштували засідку пацинаки — численне кочове плем'я, яке пожирає вошей, возить із собою житла і більшу частину життя проводить у возах. Вони перебили майже всіх, убили разом з іншими Сфендослава, так що лише небагато хто з величезного війська росів повернулися непошкодженими в рідні місця».
У Святослава був брат — Улеб. Це ім'я сьогодні ми вимовляємо як Гліб. За походженням воно скандинавське. Улеб — це Олав (Олаф). На відміну від Святослава, Улеб, як і княгиня Ольга, уже був християнином.

Брат Святослава Улеб був християнином. Князь убив його, звинувативши у поразці від одновірців брата

ПОБИТТЯ ХРИСТИЯН. Зазнавши 971 року поразки від візантійців у Болгарії, Святослав звинуватив у цьому нечисленних християн, які були в його війську. Згідно з Йоакимівським літописом, він наказав закатувати Улеба та його прибічників у Білобережжі — на острові Березань, і пообіцяв після повернення до Києва вчинити так само з рештою прихильників віри Христа, що вже проникла на той час на Русь із Константинополя.

Таким чином, першими нашими християнськими мучениками став брат Святослава Улеб і його безіменні дружинники, що загинули на Березані. Літопис збереже історію про ще одного мученика-варяга, якого язичники спалили разом із сином у Києві вже за сина Святослава — Володимира. Жерці Перуна обрали їх у жертву за жеребом. Думаю, жереб випав на цих християн аж ніяк не випадково. Жрецька корпорація Перуна була занепокоєна поширенням нової релігії та вирішила знищити конкурентів.

Але, як би там не було, вікінги-руси відіграли куди більшу роль у прийнятті Руссю християнства, ніж зазвичай думають. Нові ідеї приходять разом із торгівлею. Торгівлю з Візантією в ранній Русі тримали варяги. Що ж дивного в тому, що християнізація, насамперед, торкнулася саме цієї етнічної групи?

Скандинавські саги про хрещення князя Володимира вносять нові деталі у звичну нам з дитинства літописну розповідь. Згідно з ними, чи не вирішальну роль у виборі віри відіграв конунг Норвегії Олаф Трюггвасон. Нібито саме він, проїздом із Константинополя через Київ, переконав Володимира прийняти християнство. Найдивовижніше, що в наших літописах теж збереглися сліди цієї версії! 

http://www.segodnya.ua/blogs/olesbuzinablog/istorii-ot-olesya-buziny-bro...

Історії від Олеся Бузини: Два королі Олафи, або народження Святої Русі

Варяги відіграли визначну роль у хрещенні наших предків

Князь Святослав загинув біля Порогів у березні 972 року. Від нього залишилося переказ про чашу, зроблену з його голови печенізьким ханом Курею, і три сини від різних матерів — Ярополк, Олег і Володимир. Один із мало цитованих давньоруських хроністів, близьких до так званого Тверського літописця, ніби між іншим згадав: «Есть чаша сия и доныне хранима в казнах князей печенежских, пьют же из нее князья со княгинею в чертоге, егда поимаются, говоря так: «Каков был сий человек, его же лоб есть, таков будет и родившийся от нас».

Поки князі печенізькі «поймалися» зі своїми княгинями, очікуючи схожого на Святослава породистого приплоду, його власні сини влаштували міжусобицю, вирішивши скоротити на Русі носіїв Рюрикового сімені до оптимуму, а заразом з'ясувати, хто з них генетично сильніший.

Як відомо, переміг князь Володимир, у черговий раз підтвердивши вже звичну істину: за ким Новгород, тому дістанеться і Київ. А решта й так нікуди не втече.

Я не збираюся переказувати про Володимира те, що більшості відомо зі шкільної програми — будь-яка хоч трохи зацікавлена історією людина й так знає, що це він охрестив Русь і став прототипом билинного князя Володимира Красне Сонечко. Усі ж пікантні подробиці його правління ви можете почерпнути, заглянувши в мою «Таємну історію України-Русі», восьме видання якої днями вийшло у світ. Мене цікавить інше — зв'язки Володимира Святого та його сина Ярослава Мудрого із співвітчизниками їхніх предків по чоловічій лінії — скандинавами та участь норманів у хрещенні Русі.

Останнім святим західного походження, шанованим Руською Православною церквою, став король Норвегії Олаф II — «хреститель і просвітитель норвежців». Як і наш князь Володимир, Олаф носить прізвисько Святий.

Олаф Святий був сучасником сина Володимира — Ярослава. «Пасмо про Еймунда» називає його коханцем шведської дружини Ярослава — княгині Інгігерди. Під час перебування Олафа в Новгороді на службі в Ярослава Олаф (тоді ще не Святий) мав із нею таємний любовний зв'язок. Але прославився в історії цей персонаж не лише цим. Він охрестив Норвегію і загинув у битві при Стіклестаді 1030 року з повсталою норвезькою знаттю, яка вирішила підтримати датського короля Кнуда Великого. Любовні шашні Олафа Святого з Інгігердою виявилися дуже до речі для його посмертного шанування — храми на честь цього короля були освячені в Новгороді та Ладозі. Як бачимо, іноді корисно не лише Богові послужити, а й завести «правильну» коханку.

Княгиня Інгігерда ніколи не кохала свого офіційного чоловіка Ярослава Мудрого (або Ярицлейва, як називають його скандинавські саги). Її серце належало Олафу Святому. Саме за нього обіцяв видати юну Інгігерду її батько, але політичні міркування змусили шведського короля зупинитися на кандидатурі новгородського князя. Новгород був куди багатший за бідну Норвегію. До того ж, Ярослав мав добрі шанси перемогти в черговій «війні братів» на Русі та встановити владу над Києвом. Розрахунок цей виявився вірним. Потомство Ярослава Мудрого від Інгігерди ще довго правило Руссю. А невдалому політику Олафу дісталася втішна нагорода — горезвісна «святість».

Хрещення жодної країни не є одномоментним актом. Подібно до того, як у нашого Володимира Святого були попередники у вигляді княгині Ольги та князя Аскольда, чия дружина прийняла християнство, Олаф II не був першим королем Норвегії, який намагався прищепити цій країні віру в далекого Бога родом з Палестини. Цікаво, до речі, помічати, як релігія поширюється торговими артеріями разом зі звичайними матеріальними товарами. Чи думав Ісус Христос, коли підіймався на хрест, що через тисячу років він переможно дійде до далекої Скандинавії через Русь просто шляхом «із варяг у греки»? Напевно навіть не здогадувався. А ось вийшло саме так.

Християнство пройшло з Візантії на Русь і до Скандинавії на ладдях вікінгів шляхом «із варяг у греки» 

Ще до Олафа Святого Норвегію спробував охрестити сучасник князя Володимира — король Олаф Трюггвасон — тобто Олаф Трюггвасонович. «Сон» — це син давньоскандинавською. Зверніть увагу, що в іменах північних конунгів дуже часто, як і в руських князів, присутні по батькові. У нас Володимир Святославович. У них — Олаф Трюггвасонович. Це спільна династична традиція, характерна для норманських правлячих династій — як ослов'янених, так і збережених у первозданному стані. Недарма ці харизматичні клани так переплелися в родинних зв'язках.

У «Повісті врем'яних літ» згадується якийсь варяг, що повернувся до Києва із Грецької землі за князя Володимира і з презирством відгукнувся про язичницьких ідолів, яким ще тоді поклонявся цей правитель і більшість його підданих. У словах варяга явно проглядає неприкрита перевага, характерна для новонавернених: «Боги ваши есть дерево. Сегодня есть, а завтра сгниют! Они не едят, не пьют и не говорят и сделаны руками из дерева. А Бог есть един, ему же служат Греки и кланяются». Висловлювання літописного варяга майже дослівно збігається з однією з промов Олафа Трюггвасона з так званої «Великої саги».

Літописна версія хрещення Русі князем Володимиром — розповідь про вибір віри з трьох можливих варіантів (іудаїзму, мусульманства та християнства) є пізнішим історичним анекдотом. За схемою він достоту повторює такий самий сюжет про хазарського кагана Булана, який теж покликав мулу, рабина й попа, щоб обрати найбільш підходящу релігію для своєї держави. Лише Володимир зупинився на християнстві, а Булан — на іудаїзмі. Ось і вся різниця. Саме в цих невдалих для послідовників Христа «хазарських прениях» про віру брали участь винахідники слов'янської абетки Кирило та Мефодій. Наша літописна розповідь — це звіт про реванш християнства на Русі як помста за програний «матч» у Хазарії.

Але в реальності все не могло бути так просто. Щоб наважитися на відмову від язичництва, Володимиру було потрібно хоча б елементарно познайомитися з основами конкуруючих світових релігій. Економічні зв'язки держави при цьому відігравали вирішальну роль. Язичництво було місцевою релігією — вірою домосідів, які поклонялися своїм болотам і гаям. Варто було вибратися з глухомані, як ви потрапляли на торгові стежки купців, які сповідували зовсім інші віри та добре знали, що таке гроші.

Усі світові релігії неодмінно висловлюють своє ставлення до того, що ми називаємо твердою валютою, і цікавого процесу примноження її. Давати в ріст чи ні? Накопичувати чи пускати в обіг? Бідність — вада чи блаженство? Багатство — щастя чи покарання? Язичництву всі ці проблеми були невідомі. Воно — продукт попередньої «натуральної» епохи — дав ідолу жертву, заколов йому одноплемінника або полоненого іноземця за вибором, і гуляй! Ніякої грошової заміни кривавій жертві у вигляді церковної десятини язичництво не передбачало. Хочу, мовляв, людської крові і все!

За свідченнями деяких арабських авторів, князь Володимир за часів правління в Новгороді виявляв живий інтерес до ісламу і навіть дозволив побудувати у своїй північній столиці мечеть. Це пояснимо. Через Новгород проходив торговий шлях на Волгу й Каспій — до Арабського халіфату. Звідти новгородцям надходила тверда срібна монета в обмін на хутра та рабів — дирхем. Дозвіл побудувати мечеть у Новгороді означав жест доброї волі Володимира щодо його тодішніх основних торговельних партнерів.

Але незабаром ситуація змінилася. Володимиру вдалося захопити Полоцьк, а слідом за ним і Київ, який він відібрав у свого старшого брата Ярополка. Весь шлях «із варяг у греки» з усіма його відгалуженнями опинився в руках майбутнього хрестителя Русі. Головним торговельним партнером замість Халіфату стала Візантія. Ось тут і настав час подумати про вибір віри. Адже на відміну від Святослава, його син віддавав перевагу веденню з Константинополем партнерських взаємовигідних відносин, заснованих не на відкритому грабунку, а на економічному розрахунку.

Згідно з «Великою сагою», одним із рекламних агентів християнства в Києві, де утвердився після міжусобної війни Володимир, став майбутній король Норвегії Олаф I Трюггвасон.

Він прожив незвичайне життя, сповнене злигоднів і радощів. Народився на початку 960-х років і доводився правнуком першому королю Норвегії. Його батько — Трюггві загинув у боротьбі за владу ще до народження сина. Вагітна Олафом мати — Астрід — була змушена тікати з країни до Швеції, а потім до Новгорода, де у варязькій дружині, найнятій князем Володимиром для боротьби з Ярополком, служив її брат Сігурд Ейріксон. Але дорогою до Новгорода корабель, на якому пливли Астрід із маленьким сином, захопили пірати з прибалтійського племені естів — предки нинішніх естонців. Олаф провів у рабстві в естів шість років, доки його не викупив Сігурд, який випадково побачив небожа на одному з базарів, де продавали живий товар.

Після цього Олаф, якому виповнилося дванадцять, за протекцією дядька потрапив до дружини князя Володимира. Норвезького «сина полку», який відзначався хоробрістю та веселою вдачею, любили. Цінував його й сам «конунг Вальдамар», як називали новгородського князя в скандинавських сагах, що, втім, не завадило Олафу завести роман з однією з численних дружин свого покровителя — Аллогією.

Захопивши Київ, Володимир спровадив варягів до Візантії. Про цей епізод одноголосно розповідають і «Повість врем'яних літ», і саги, уточнюючи, що заздрісникам вдалося переконати нового правителя Києва в небезпеці перебування підрослого Олафа Трюггвасона в його найближчому оточенні. Загалом ішов звичайний поділ захопленого. Перемоги (навіть над Києвом!) на всіх не вистачило. Юному Олафу довелося залишити Русь і вирушити в землю венедів — балтійських слов'ян, де він, забувши Аллогію, одружився з дочкою якогось князя Бурицлава.

Олаф дуже кохав свою слов'янську дружину з племені венедів. Але вона померла зовсім юною через 3 роки після весілля

Він дуже кохав свою слов'янську дружину. Але прожив із нею лише три роки. Несподівано захворівши, дружина Олафа померла. І він із горя знову вирушив у далеку подорож — на Русь. Там нібито йому наснився сон про Рай і Пекло. А які ще сни мали снитися молодій людині, що ніколи не бачила батька, зазнала рабства, війни, кохання і щойно втратила молоду дружину? У сні йому з'явилася думка піти до Константинополя та прийняти християнство — ту релігію, яка, як жодна інша, втішає тих, хто пізнав гіркоту страждання.

На зворотному шляху з Візантії до Норвегії Олаф у Києві знову зустрівся з князем Володимиром і звернув його увагу на переваги релігії Христа. Не думаю, що Олаф Трюггвасон був єдиним захисником християнства в оточенні князя, хоча сага саме йому приписує хрещення Володимира. Навколо київського правителя було багато проповідників. Але кому міг довіритися правитель Русі більше — невідомому ченцеві чи своєму братові-вікінгу — вояку з королівського роду, який уже ступив на той шлях, що Володимира водночас лякав відмовою від традицій і манив перспективами, які відкривалися за вратами храму? Звісно ж, Олафу — товаришу буйної молодості, що став християнином!

Приклад Володимира, який не лише особисто прийняв християнство, а й охрестив усю Русь аж до Новгорода, що особливо затято стояв за старих богів, надихнув і Олафа. Несподівано в нього з'явився стимул — повернути корону батька та підняти хрест над Норвегією! У Нортумберленді на землі Англії, де він у черговий раз воював як найманець, син Трюггві зустрів провісника, ніби посланого Небесним Отцем. «Ти будеш знаменитим конунгом, — провістив той, — і звершиш славні діла. Ти наверниш багатьох людей у християнську віру і тим допоможеш і собі, і багатьом іншим».

995 року на загальному тингу (народних зборах) Олаф Трюггвасон був обраний королем Норвегії. Пам'ятник йому як хрестителю країни досі стоїть у заснованому Олафом місті Тронхеймі, чия назва в перекладі означає «Дім сильних». Тронхейм став столицею Норвегії в той час. У його церкву, збудовану Олафом Першим, рівно через одне покоління покладуть мощі Олафа Другого Святого, до яких кинуться юрби християнських паломників.

Саме від Олафа Трюггвасона прийняв хрещення Лейф Еріксон, який відкрив Америку, Ісландію, Гренландію та Оркнейські острови. Але сам король загинув у битві холодної осені 1000 року в морській битві біля Свольдера, наштовхнувшись на величезний шведсько-датський флот з ескадрою всього в 11 кораблів. Олаф Трюггвасон потонув у безодні, вистрибнувши за борт дракара. Тіло його так і не знайшли. Він походив із тієї самої давньої династії Скйольдунгів — «нащадків Одіна», як і наші Рюриковичі. Язичницьке та християнське кола історії ніби сплелися в його долі.

Від Америки до Константинополя. Король Олаф потискав руку і Володимиру, і першовідкривачу Нового Світу Лейфу Щасливому, який першим відкрив шлях до Вінланду — Землі Вина — майбутньої Америки

Бачите, як усе пов'язано в нашому минулому завдяки одному вікінгу? Навіть ширше, ніж можна уявити — і Русь, і Візантія, і землі венедів — нинішнього польського Помор'я, і Норвегія, і Англія, і навіть Північна Америка, про яку тоді в Києві, та й в усій Європі, ніхто не мав ні найменшого уявлення! Усього одна людська доля, а скільки ланок між країнами та ідеями замкнулося на ній!

Щоб підтвердити цю думку про наші приховані, таємничі слов'яно-скандинавські зв'язки, нагадаю вам один найвідоміший вірш — пушкінський вступ до «Руслана і Людмили» — однієї з найраніших його юнацьких поем, написаної, коли йому було лише двадцять:

У лукоморья дуб зеленый;
Златая цепь на дубе том:
И днем и ночью кот ученый.
Все ходит по цепи кругом…

Де знаходився цей казковий дуб? І хто повісив на нього золотий ланцюг?

Описуючи пишноту головного язичницького храму, присвяченого богам Одіну, Тору та Фрікко, у шведському місті Упсала німецький хроніст XII століття Адам Бременський згадує величезне священне дерево (символ Світового древа в скандинавській міфології), «широко простягає свої гілки» і… «золотий ланцюг, що оточує храм, висить на даху будівлі, так що, ідучи до храму, здалеку бачать його блиск».

Розповіді про це гігантське дерево і золотий ланцюг по сусідству з ним так вразили уяву давніх слов'ян і фінів, які слухали розповіді вікінгів, що назавжди залишилися в їхніх народних казках. Няня Пушкіна походила з родинного естам племені іжора, у полон до яких потрапив майбутній король Олаф. Ну, чи думав він, що цілком реальний золотий ланцюг з Упсали через якусь кріпачку Арину Родіонівну перекочує у вірші великого російського поета, який з'явиться на світ через вісімсот років(!) після загибелі короля-хрестителя від рук язичників? Та ні в житті! Пушкіну залишиться лише прибрати зайві деталі та перевісити ланцюг із храму прямо на дуб, пустивши по ньому вченого кота — персонажа фінської міфології, що переносить душі померлих у світ тіней. А може, й уже до Пушкіна ланцюг повис прямо на Світовому Древі, як уявляли світобудову і скандинави, і слов'яни, і фіни — наша літописна Чудь.

Дива, та й годі! А далі на вас чекає «диво» про Ярослава, який із братовбивці перетворився на найбільш «мудрого» руського князя та будівничого Софії Київської, до якої він, якщо чесно, не має ЖОДНОГО стосунку.

Проходячи повз Софію, ще раз погляньте на її позолочені куполи. Золотий ланцюг на даху язичницького скандинавського капища став прообразом православного руського звичаю покривати золотом дахи церков. Ланцюг з Упсали ніби розплавився на маківках наших храмів під слов'янським сонцем.  

http://www.segodnya.ua/blogs/olesbuzinablog/istorii-ot-olesya-buziny-dva...