Вовки і товариші (продовження + закінчення)

Розміщую на правах "недільного читання". Вовк у нашому житті більше, ніж просто "представник родини псових"... І пише про це не лише Сабанєєв...Ну і ...,звісно, фраза " Твої товариші в Брянському лісі залишилися" - "гріє душу" і  дає надію ще зустріти однодумців...  М.П.

Початок ТУТ

Вовки і товариші. Частина 3: Ми з тобою однієї крові!
13.12.2013 08:19

Поки ми розглядали перевертництво як воїнське мистецтво. Але, виявляється, перетворення на вовка і назад вважалося на Русі мало не побутовим явищем. Як казав Карлсон: дрібниці, діло життєве… Віра в існування людей-вовків була поширена повсюдно. Вона й зараз існує у віддалених селах півночі Росії та Сибіру.

(Продовження. Попередню частину читайте тут).

Зрозуміло, коли вовкулакою ставав чаклун, відьмак: за чином належить. Етнограф-фольклорист Микола Іваницький писав у «Матеріалах з етнографії Вологодської губернії» (1890): «Чаклун може обертатися на будь-яку тварину та інших обертати на звірів (переважно вовків). У Кадниківському повіті Вологодської губернії розповідають, що чаклун приходить у ліс, ударяє сокирою в пеньок і обертається на вовка для того, щоб зажерти худобу, яка належить тій людині, на яку він, чаклун, за щось гнівається».

Марія Власова в тлумачному словнику «Російські забобони» пише: «Смоленські селяни розповідали, як вовками стали діти чаклуна, які помилково випили напій, приготований “для підлоги”: “Після цього чаклун просив сусідів не стріляти вовченят, а вдарити, побачивши їх, палицею об ‘м'ялицю’ [ М'ялиця (те саме, що м'ялка) – розминальна машина, пристрій, наприклад м'ялиця для льону. ]; якби при цьому трапилися перевертні, вони могли б прийняти колишній вигляд”». Зверніть увагу, наскільки все прозаїчно. Ну, трапилася в чаклуна неприємність, діти пустували, на вовченят обернулися. Він і просить суто по-сусідськи: не прибийте дітвору випадково…

«Вовкулацькими» здібностями володіли не лише чаклуни, а й цілком звичайні люди. Тим більше що спосіб нехитрий: «перекинутися» (перевернутися) через встромлений у пеньок або в землю ніж, сокиру чи якийсь інший колючо-ріжучий предмет. Якщо такого не знайдеться під рукою, можна обійтися чимось простішим. Скажімо, у Вологодській губернії чаклунка «перекинулася» через коромисло. Щоправда, якщо хтось висмикне або забере сакральний предмет, вовкулака так і залишиться у звіриному вигляді.

Микола Михайлович Гальковський, чудовий філолог-славіст, у дослідженні «Боротьба християнства із залишками язичництва в Давній Русі» (1913–1916) наводить характерний приклад: «У селі Лучасах Смоленської губернії розповідають, що колись там жив чоловік, який умів ставати перевертнем. Піде на тік і зникне. Одного разу за ожином знайшли встромлений у землю ніж і висмикнули його. Відтоді чоловік зник і пропадав безвісти років три. Один знахар порадив рідним зниклого встромити ніж за ожином, на тому місці, де він стирчав раніше. Ті так і зробили. Невдовзі після цього чоловік, що пропав, прийшов до своєї хати, але весь обріс вовчою шерстю. Натопили жарко баню, поклали перевертня на полиці та стали парити віником; вовча шерсть вся й зійшла».

Перетворитися на вовка можна було й унаслідок родинних тертів. Так, відома збирачка фольклору Ірина Валеріанівна Карнаухова в збірнику «Казки та перекази Північного краю» (1934) наводить випадок обертання на вовчий образ «за словом матері». Коли єдиний син заради економії збирався закопати померлого батька в саду («на попів багато грошей потрібно»), обурена мати сказала: «Краще б я вовка породила, ніж такого сина, батька як собаку закопати хоче». Негайно син обернувся на вовка, підібгав хвіст і втік у ліс. А уральський козацький письменник Йоасаф Ігнатійович Железнов у трьохтомнику «Уральці – нариси побуту уральських козаків» (1858) розповів про тещу, яка обернула на вовка непутящого зятя, що кривдив її дочку. Щоправда, зрештою вона змилостивилася й повернула нещасному людський вигляд.

Проте здичавілий і засмучений зять постригся в ченці…
Особливо популярні розповіді про те, як розлючений чаклун перетворює на вовчу зграю ціле весілля. Цей сюжет пов'язаний із загальнослов'янським весільним звичаєм: під час весілля наречений порівнювався з вовком, що краде здобич, «вовками» називали дружину нареченого або нареченої, рідню на весіллі, «сірі вовки» в голосіннях нареченої – брати нареченого, а рідня нареченого, навпаки, нерідко називала наречену «вовчицею». Зрештою, символічні «перевертні» стали уявлятися як «буденна реальність».

За архангельськими повір'ями, чаклун перетворює на вовкулаків лише тих гостей, які залишили весільну учту, не випросивши «відпуску» (чаклунського напуття). Такі перевертні або нишпорили своєю зграєю, або приставали до інших вовків. Уночі вони прибігали до рідних місць і жалібно вили. Історик Василь Петрович Верещагін в «Нарисах Архангельської губернії» (1849) розповідав, що «мисливці, блукаючи в лісі, зустрічаються іноді з вовками, одягненими в каптани та жіночі сукні».

Такі розповіді в народі сприймалися не як казки, а як цілком реальні події. Оповідач, який повідомив про перетворення сина на вовка «за словом матері», стверджував, що це сталося з його сусідом. Марія Волкова пише, посилаючись на вологодські джерела: «Нерідко можна зустріти чоловіка, який, користуючись довірою народу, розповідає, що він розшукує зграю, в якій бігає обернуте на вовків весілля. Цьому чоловікові почасти зі страху, почасти з жалю народ дає великі подачки».
Орловські селяни вважали, що «вовкулаки» ніколи не нападають на людину і худоби не чіпають; зустрічаючись зі справжніми вовками, тримаються підвітряного боку, щоб «родичі» не вчули людського запаху. «Хоча потреба змушує їх живитися чим попало, але вони більше намагаються роздобути хліб і м'ясне, виносячи з погребів і те, й інше», – пояснював лівенський міщанин А. І. Трунов [ Трунов А. І. Поняття селян Орловської губернії про природу фізичну та духовну // Записки Російського географічного товариства за відділенням етнографії. Т. 2. 1869. ]. У переказі про сина-перевертня пояснюється, що він, будучи вовком, «м'яса не їв. Розірве овечку, та подивиться, де пастухи картоплю пекли, та на тому вугіллі м'ясо й засмажить. Знав же, що як сире м'ясо з'їсть, назавжди вовком залишиться». Один із колишніх вовків Тульської губернії розповідав: «Бігаєш, бігаєш, поїсти все шукаєш: справжні-то вовки падло жеруть, а ми не їли падла, все живих – барана, телятко...»

Вовкулаки, обернені на сірих хижаків насильно, страждають і сумують за рідними, тягнуться до людей. Один із перевертнів ходив у рідне село і ліг під знайомою коморою. Близькі зрозуміли, що це – їхній родич, стали підгодовувати, а через сім років він набув свого колишнього вигляду, залишився лише жмут сірої шерсті біля серця. На Вологодчині вовк, що занозив лапу, постійно ходив до чоловіка по допомогу. На другий рік чоловік убив звіра і виявив під його шкурою людину в кумачевій сорочці.
Такий докладний екскурс в історію російського перевертництва не випадковий. Ми змогли переконатися, що в більшості випадків ставлення до вовкулаків можна визначити як насторожене співчуття, жалість.

Як слушно підсумовує Марія Власова у своєму словнику російських забобонів: «Уявлення про те, що під шкурою вовка можуть перебувати чоловік чи жінка, відобразили віру в спорідненість і єдність усього живого: тут вовк – “господар” лісу, звірів і водночас “старший” родич, покровитель, предок людини, “сильний” чаклун, волхв-вовк. Людина ж, у свою чергу, – “перетворений вовк”, який… черпає в цій спорідненості сили, а в критичні моменти життя може знову стати вовком».
«Здоров, братку!»: вовчий хвіст під графською короною

Чи не надто далеко ми пішли від кримінального прислів'я? Середньовічна Європа, Давня Русь, чума, вервольфи, вовчі пастирі… Нагородили сорок бочок арештантів, а про самих арештантів забули! Нічого подібного. Просто без серйозного екскурсу в історію нам не вдалося б прояснити характер дивного «товариства» російської людини з російським вовком, яке відобразилося в блатному та табірному фольклорі.

Ми вже згадували, що в давніх слов'ян щорічні вшанування бога Велеса називалися «вовчим святом». «Вовчі свята» збереглися і після Хрещення Русі. Вони тривають протягом місяця – від Миколи Зимового (19 грудня, або 6 грудня за старим стилем) до Хрещення Господнього (19 січня). У зв'язку з цим дозволю собі звернути увагу на особливості російської психології. З Миколи Зимового вовки, за народним спостереженням, збираються в зграї та стають особливо лютими. Вони нишпорять лісами, полями, нападаючи навіть на цілі обози.

Що цілком зрозуміло, оскільки зима – не найкращий час для вовчого полювання. Здавалося б, подібна поведінка, звички, якщо слідувати європейській логіці, мали б сформувати різко негативне ставлення до сірого розбійника. Анітрохи! Навпаки, саме в цей період багато росіян (як і багато інших слов'ян) вшановують вовків, намагаючись задобрити «паству Єгорія Хороброго». Слов'яни не просто рядяться у вовчі шкури, а й запрошують вовка до столу, розділити з ними трапезу!

Деякі слов'янські народи впевнені, що зустріч у дорозі з вовком приносить добро. Наприклад, білоруси кажуть: «вовк ямУ дорогу перебег», тобто людині привалило щастя. Якщо вовк пробіжить біля села або через нього перед заходом сонця, то ніч буде доброю для всіх сельчан. А болгари вірять, що вовк, який народився в один час із людиною, і помирає одночасно з нею. Ось такий братній зв'язок…

Адже ті самі білоруси так і вітали вовка при зустрічі в лісі: «Здоров, братку!» Вважалося, що якщо привітати вовка першим, він ніколи не нападе. Багато хто уточнював, що перед вовками слід стати на коліна й звернутися зі словами «Вітаю, молодці!», а при зустрічі з вовчицею на колінах попросити її: «Вовчице, матінко, помилуй мене». У чернігівському Поліссі зустрінутого вовка шанобливо просили: «Дамавой хозяин, старани дарогу», тобто звір сприймався як покровитель домашнього господарства та худоби.

Проте апофеозом співдружності людини та сірого хижака є російська народна казка «Іван-Царевич і Сірий Вовк». Не будемо докладно переказувати пригоди Івана та його приятеля. Згадаймо лише, що вони познайомилися примітним чином: Сірий Вовк зжер у царевича коня, проте засоромився й запропонував натомість свої послуги – не лише як засіб пересування, а й як радника та спільника. Разом вони упіймали Жар-птицю, приборкали Золотогривого Коня і привезли «на замовлення» царя, в якого невдало поцупили чудесну пташку, наречену для нього, Олену Прекрасну. При цьому молодий чоловік постійно поводився не стільки як Іван-Царевич, скільки як Іван-Дурень. Це чудово точно зазначає Олеся Шестакова в роботі «Роль міфічних істот у слов'янських казках»:

«На тлі сірого вовка сам епічний герой часто здається непрохідним ідіотом: йому кажуть: не чіпай – він лізе й накликає біду, причому неодноразово. Від такої поведінки втомлюється навіть сам вовк:

– Що ж ти, Іване-царевичу, слова мого не послухав, навіщо взяв золоту вуздечку? Мені, сірому вовку, всі клопоти, а ти тільки пакостиш!
("Казка про Івана-царевича, Жар-птицю та сірого вовка")

Недалекий епічний герой, з дуже сумнівними моральними якостями (хоча дивує той факт, що в царського сина клептоманія і він тягне все, що можна) сильно програє вовкові, що живе в лісі, але, проте, розумному, шляхетному, безкорисливому сірому вовку.

…Самому епічному героєві ніколи не спаде на думку сказати вовкові дякую за його службу, він приймає її як належне, і з дуже великою неохотою перепрошує за свою не зовсім адекватну поведінку».

Так, мила компанія… Зрештою, Царевич вирішує залишити всю здобич собі (хоча кінь і дівчина призначалися для царя в обмін на Жар-Птицю), і Сірий Вовк допомагає приятелеві провернути шахрайську операцію, обертаючись по черзі то на жеребця, то на Олену та даючи спільникові можливість за цей час утекти на недосяжну відстань. Проте потім Івана вбивають єдинокровні брати і, у свою чергу, викрадають його здобич. Сірий Вовк за допомогою живої та мертвої води оживляє товариша, вони повертають собі чесно награбоване, а з «безмежниками» розправляються – в різних версіях по-різному, аж до розривання на шматки.

Ось такий суто кримінальний рОман. Як дотепно зауважив Костянтин Гончаров, ця історія «вільна від таких штучних поведінкових стереотипів, які чітко простежуються в західноєвропейській казці». І з цим не посперечаєшся. Стереотипів смакування кримінальних подвигів стійкої злочинної групи у складі людини та вовка західноєвропейський фольклор і справді не знає. Не додумалися.

Втім, далеко не всі дослідники схильні розглядати сюжет казки про царевича та вовка як «російський оригінальний». Ще чудовий російський юрист і мистецтвознавець Дмитро Олександрович Ровінський у своїй капітальній праці «Російські народні картинки» (1881) зазначав, що низка вчених знаходить джерела сюжету в німецьких народних казках, інші ж вказують на казки східні, азійські. Так, Віссаріон Бєлінський у статті «Про народні казки» писав, що історія царевича та його хижого помічника «не надто відрізняється народним колоритом. Золоті яблука, Жар-птиця, Сірий вовк, який служить красуні полоненій цариці, – все це відгукується Сходом…». Фольклорист Клара Курепова в «Російській лубочній казці», навпаки, наполягає на європейському «сліді», де трапляється навіть вервольф, який допомагає лицареві та наприкінці за це набуває колишнього, людського вигляду.

Проте насправді першооснова російської казки не така важлива. Суть адже не в тому, що фабула історії про трьох братів, які полюють за чудо-птахом, що краде яблука, відома багатьом народам. І навіть не в тому, що десь навіть згадується вовк як помічник головного героя. Головне – в іншому. Лише на російському ґрунті ця історія набула немислимої популярності, дружній симбіоз вовка та людини сприймався як цілком природна справа, а сам сірий хижак виступає в ролі мудрого, шляхетного, безкорисливого друга та наставника головного героя! Навіть якщо в казках Старого Світу десь майнуло щось подібне, ми можемо легко переконатися, що подібна тенденція та мораль виявилися абсолютно чужими європейському менталітету та фольклорно-літературній традиції.

Досить сказати, що лише в російських лубочних виданнях із кінця XVIII століття і аж до 1918 року, тобто приблизно за півтора століття казка про Івана-Царевича та Сірого Вовка витримала понад 150 видань величезними накладами! Взагалі ж найраніше лубочне видання чотирилистової «Казки про Івана-царевича, Жар-птицю та про сірого вовка» із шістнадцятьма картинками з'явилося ще на початку 18-го століття.

Проте лубочними книжками справа не обмежилася. Пригоди Івана-Царевича та Сірого Вовка знайшли живий відгук у серцях народу. Казка відома не лише в записах збирачів народної творчості, а й у численних літературних переказах – а також у вільних переспівах. Перше літературне видання пригод царевича та вовка вийшло 1786 року в друкарні літератора Петра Федоровича Богдановича, у збірнику «Дідусеві прогулянки, або Продовження справжніх російських казок». Це була «Казка про Улюбленого Царевича та прекрасну Царівну, його дружину, і вовка крилатого». «Дідусеві прогулянки…» теж не раз перевидавалися.

Одна з найвідоміших художніх обробок казки – на слуху в кожної грамотної російської людини, але, на жаль, знайома нам лише в конспективному викладі. Я маю на увазі двовірш із пушкінського пролога до «Руслана і Людмили»:

В темниці там царівна тужить,
А бурий вовк їй вірно служить.

Івана-Царевича тут, щоправда, не спостерігається, зате виникає новий поворот: служіння вовка невідомій царівні, що потрапила в застінки. Втім, непомітно присутній і царевич. Річ у тім, що цитовані рядки вперше були явлені публіці в другому виданні поеми (1828). А тим часом чотирма роками раніше Олександр Сергійович уже звертався до образу «бурого вовка»:

Іван Царевич лісами
І по полях <і> по горах
За бурим вовком раз ганявся

Разом з опублікованими в пролозі подробицями ми можемо припустити, що йдеться про якийсь особливий сюжет із спійманим вовком і подальшим його служінням на користь царської дочки, що перебуває в ув'язненні. Чи хотів Олександр Сергійович створити поеми за зовсім оригінальною фабулою, чи ж подумував про віршовану обробку якоїсь казки, яку йому розповіла Арина Родіонівна, достеменно не відомо.

Хоча вплив няні як одного з джерел натхнення безсумнівний. Про це свідчить епітет «бурий», не характерний для російської фольклорної традиції: вовків із таким забарвленням на Русі споконвіку не було. Між тим Арина Родіонівна Яковлєва більшу частину життя провела на Псковщині, в Михайлівському, у своїх колишніх власників Пушкіних. А в цих краях якраз відзначено використання слова «бурий» у значенні «сірий», «темний».

На що звернув увагу літературознавець Сергій Абрамович Рейсер, вивчаючи діалектний словник Псковської області: виявляється, таке слововживання зафіксовано словником шість разів, у тому числі в селі Камено Опочецького району, зовсім поруч із Михайлівським! Втім, як пише Рейсер, і в польській мові є слово «bury», яке тлумачиться як «кольору темно-сірого з підпалинами». Причому як приклад наведено саме «bury wilk». В етимологічному словнику Макса Фасмера польське «bury» перекладається теж як «темно-сірий». Тож, окрім традиційного сюжету з пригодами Івана-Царевича на Сірому Вовку, не виключені й якісь інші регіональні варіації спільних подвигів цієї «солодкої парочки».

Загалом, російські письменники та поети формувалися в обстановці особливого ставлення до вовків, продовжуючи зміцнювати та пропагувати вітчизняні фольклорні традиції. Це стосується не лише Пушкіна. Олександр Сергійович, як ми переконалися, не став створювати повноцінне епічне полотно, присвячене самодержавно-вовчій дружбі. Проте мимоволі став натхненником іншого поета. 1831 року Пушкін після болдінської самотності вирвався до Царського Села до Жуковського. Серед інших своїх нових творів поет показав Василю Андрійовичу «Казку про попа та його наймита Балду». Жуковський прийшов у захват і вирішив улаштувати змагання: хто напише кращу казку.

Пушкін узявся за «Царя Салтана», Жуковський узявся за «Казку про царя Берендея». Гоголь, що опинився поблизу, не наважився визначити переможця, відгукнувшись про обидві казки: «чарівність неуявна». Але Жуковський на цьому не зупинився. Уже після загибелі свого учня та друга Василь Андрійович у березні-квітні 1845 року у Франкфурті-на-Майні написав одну зі своїх чудових іронічних поем – «Казку про Івана-царевича та Сірого Вовка», яка влітку того самого року з'явилася на сторінках журналу «Современник». За словами Жуковського, він намагався створити казку «в усіх статтях російську, розказану просто, на російський лад, без домішки сторонніх прикрас».

Твір справді вийшов «в усіх статтях» російським. До двох головних героїв домішалися заодно Баба Яга, Кощій Безсмертний, острів Буян, шапка-невидимка, скатертина-самобранка… Але головне, образ «російського вовка – друга російської людини» отримав повне й остаточне втілення. Усе завершується чесним бенкетом і весіллям Івана з Оленою, куди на правах почесного гостя з'являється Сірий Вовк. Але як!

Карета в вісім коней (трубач
З трубою попереду) до ґанку палацу
Крізь вулицю юрби народної скаче;
І та карета золота; козли
З подушкою та оксамитом покриті
Наметом; ззаду шість гайдуків;
Шість скороходів по боках; лівреї
На них із сірого сукна, по швах
Басони; на каретних дверцятах герб:
У червленому полі вовчий хвіст під графською
Короною. У карету зазирнувши,
Іван-царевич закричав: «Та це
Мій благодійник Сірий Вовк!»…
Царевич, підскочивши до карети, дверцята
Сам відчинив, підніжку сам відкинув
І гостя висадив; потім він, із ним
Поцілувавшись, узяв його за лапу,
Ввів у палац і сам його цареві
Представив…

Василь Андрійович у фіналі розійшовся не на жарт. Він не просто присвоює вовкові графський титул, а й найдокладнішим чином описує наряд незвичайного гостя:

…він був одягнений
Чудово: червона на голові
Ярмулка з китичкою, під морду стрічкою
Підв'язана; шовкова хустка
На шиї; куртка із золотим шитвом;
Рукавички лайкові з бахромою;
Підперезані тонкою шаллю
З яскраво-червоного атласу шаровари;
Сап'янові на задніх лапах туфлі,
І на хвості срібна сітка
З перловою китицею – так був Сірий Вовк
Одягнений. І всіх своїм поводженням
Зачарував; не лише прості
Дворяни малих чинів і середніх,
Але й чини придворні, статс-дами
І фрейліни всі були від нього
Як без розуму...
Але й це ще не фініш. Після весілля Іван-Царевич кинувся вмовляти свого сердечного сірого друга,
щоб він у них
Залишився на проживання, і запевняв,
Що всяку отримає шану він,
Що в палаці дадуть йому квартиру,
Що буде він за чином у першому класі,
Що одразу всі отримає ордени,
І таке інше. Подумавши, Сірий Вовк
На знак своєї згоди Івану-
Царевичу дав лапу, і Іван-
Царевич так був зворушений тим, що лапу
Поцілував. І в палаці став жити
Та поживати по-царськи Сірий Вовк.

Царський син не просто цілує лапу Вовкові, а й віддає тому на виховання власних чад (чим вам не Мауглі?):

Сірий Вовк
Душа в душу жив із царем Іваном
Дем'яновичем, няньчився з його
Дітьми, сам, як дитя, пустував із ними,
Меншим розповідав нерідко казки,
А старших навчив читати, писати
І арифметики, і їм давав
Корисні для серця настанови…

Ви заперечите: це ж іронія, гумор! Мало що ми можемо зустріти в письменників… Так-то воно так. Проте, погодьтеся, оповідь іде абсолютно у фольклорному річищі, ніби природно продовжуючи й завершуючи народну казку. Таке ставлення – навіть у жартівливому ключі – було неможливе для західноєвропейської традиції, де вовк сприймався як абсолютне зло.

Вовки і товариші. Частина 4: чому «сірого» віддали перевагу над «Потапичем»
14.12.2013 08:27

У читача може скластися враження, що російська людина з вовком, кажучи шершавою мовою жаргону, мало не «в ясна цілувалася», попри хижацьку сутність останнього. Спішу запевнити: таке враження хибне. Фольклор фольклором, а життя життям.

У житті вовк завжди становить реальну небезпеку для людини, протистоїть їй. Енциклопедичний словник Брокгауза та Ефрона повідомляє: «Вовки повсюдно зараховуються до найшкідливіших з усіх хижаків… Найбільше значення, порівняно з рештою держав, вовче питання має в Росії. 1874 року губернатори 45 губерній Європейської Росії (за винятком області Війська Донського, Уральської області, Подільської губернії, Кавказу та Фінляндії) подали дані про збитки, які зазнає сільське населення від вовків. Збитки ці були визначені ними в 8 мільйонів рублів щорічно, бо, за зібраними відомостями, вовками щороку заїдалося понад 750000 голів великої та дрібної худоби…»

Матеріали, надані губернаторами, російський уряд доручив докладно вивчити члену ради міністра внутрішніх справ Василю Матвійовичу Лазаревському – пристрасному мисливцеві, авторові чудової монографії про вовка. Лазаревський дійшов висновку, що відомості з місць дають далеко не повну картину шкоди, яку сірі хижаки завдають селянським господарствам. На підставі звітів земських управ та інших відомостей мисливствознавець дійшов висновку, що загальна цифра збитків від вовків по європейській Росії доходить до 15 мільйонів рублів щорічно, «не рахуючи дичини, яку промишляють вовки, оцінюваної… не менш ніж у 60 мільйонів рублів». Сума величезна навіть за нинішніми мірками, а для кінця XIX століття – просто астрономічна!

Зрозуміло, що селяни (а вони переважно страждали від вовчих набігів), попри фольклорні традиції «братерства з вовком», вели з ним постійну війну. Мисливствознавець Сергій Безобразов у словнику Брокгауза й Ефрона зауважує, що способи винищення вовків відрізняються надзвичайною різноманітністю, і з задоволенням описує їх. Це облави та цькування хортами та гончими; полювання з принадою – поросям, вівцею або падлом; винищення вовченят у лігвищі; лов тенетами (спеціальними сітками) та капканами; вовчі ями; спеціальні луки на вовчих стежках, а також отруєна їжа.

До знищення вовків закликали багато російських мисливствознавців. Леонід Сабанєєв писав, що «вовк є грізним символом невігластва та гноблення народної маси». Він розмножується в період воєн, запустіння, неврожаїв тощо. Це відповідає дійсності. У багатьох розвинених країнах популяції вовка на сьогодні практично знищені. 1500 року останнього дикого вовка було вбито на території Англії, 1700-го – в Ірландії, і 1772-го – в Данії. Швейцарці створили пам'ятник останньому вовку, вбитому в XIX столітті. Франція покінчила з «сірими» 1927 року. В Італії залишилося менше 300 вовків, у Норвегії та Швеції – близько 80 особин, в Іспанії – приблизно 2000. Польща зберегла 700 вовків.

Багато що, звісно, залежить не лише від розвитку країни, а й від її розмірів. Так, у Канаді (за територією вона поступається лише Росії) та на Алясці вовча популяція сягає 50 тисяч голів, що порівнянно з кількістю вовків у нашій вітчизні. І все ж зв'язок вовчого поголів'я зі станом справ у країні безсумнівний. Росія в цьому сенсі – приклад сумний. Увесь ХХ століття її трясло від руйнівних катаклізмів: революції, війни, «перебудова» з розвалом сільського господарства та запустінням мільйонів гектарів культурних угідь сприяли небаченому зростанню популяції сірих хижаків.

Сьогодні їх налічується від 50 до 70 тисяч. Особливо тривожна ситуація на Крайній Півночі та на півдні Росії, де почастішали напади вовків на людину – явище, що стало вкрай рідкісним за часів СРСР, оскільки в той час полювання на вовків вважалося найважливішим державним завданням.

«Якщо зайнятися серйозною статистикою, можна було б жахнутися реальним втратам, завданим тваринництву вовчими іклами. Проте зараз така статистика практично не ведеться», – розповів мені мисливствознавець Володимир Іванченко. На його думку, ситуація найближчим часом може досягти «точки неповернення». І це – на початку XXI століття! Що ж говорити про ХХ століття, коли виникло прислів'я про «товариша вовка»?

Ми невипадково так докладно зупинилися на вовчому засиллі в Росії колишній і нинішній. Бо, як уже зазначалося, у прислів'ї про тамбовсько-брянського вовка «товариство» з хижаком усе ж має негативний підтекст. І він прямо пов'язаний з образом вовка як розбійника.

Але чому саме вовка, а, скажімо, не ведмедя? Адже в російському фольклорі характеристика вовка та ведмедя досить близька. Так стверджує і словник «Слов'янська міфологія»: «Ведмідь найбільш близький до вовка, з яким його об'єднують схожі демонологічні та інші повір'я». Людину було обернено на ведмедя Богом за скоєні гріхи, які широко варіюються: убивство батьків, відмова ченцеві в нічлігу, замішування тіста ногами тощо.

Ведмідь може задерти худобу лише з Божого дозволу (як вовк – з дозволу Єгорія). Ведмідь знається з нечистою силою, але водночас і жене чортів. Чаклуни можуть обертати учасників весілля не лише на вовків, а й на ведмедів. Ведмедя, як і вовка, іноді запрошують на різдвяну або новорічну вечерю. Якщо покровитель вовка – святий Георгій, то покровитель ведмедя – святий Андрій, який, згідно з повір'ями, їздить на клишоногому хижакові. Як і вовка, ведмедя бояться згадувати вголос, називаючи його «сам», «господар», «дідусь» тощо, а часто – на ім'я та по батькові і навіть на прізвище: Михайло Іванович, Потапич, Топтигін… У казках ведмідь часто доброзичливий до людини і допомагає їй.

Чи не правда, спільного чимало? Проте ведмідь сприймався все ж інакше, ніж вовк. Саме небезпека, агресивність вовчого племені, звичай «сірих» нападати зграєю стали причиною того, що народ віддав перевагу використанню у прислів'ї образу вовка, а не ведмедя. «Потапич» не полює зграями, на худобу порівняно з вовком нападає рідко, та й взагалі «топтигіних» у рази менше, шкода від них не така значна, триматися вони воліють здебільшого в лісі. І навіть піддаються дресируванню, що у випадку з вовком майже неможливо. У російської людини ведмідь споконвіку викликав почуття симпатії. Не випадково саме цей звір вважається символом Росії.

Втім, ведмідь, як і вовк, не залишився непоміченим табірним народом. Його вшанували нелестним порівнянням у прислів'ї «Закон – тайга, (норма – черпак), прокурор – ведмідь». Нерідко замість прокурора називається «господар»: так арештантське арго визначає начальника табору. У російському фольклорі, до речі, ведмідь теж виступає «господарем» лісу, що має владу над рештою тварин, але недалеким і навіть тупуватим.

Як зауважують дослідники, у цьому видно паралель ведмедя з образом багатого поміщика за часів кріпацтва, якого дурять прості селяни. В іншому прислів'ї – «Нехай працює ведмідь: у нього чотири лапи» – «топтигін» виступає як фізично сильний, але безвідповідний простак, який буде вкалувати замість хитромудрих, розгульних блатарів. Образ ревучого ведмедя («ведмідь заревів») також асоціювався в зеків із ненависним гудком на роботу («голубонькою», навпаки, називали гудок з роботи).

Тобто в кримінально-арештантському суспільстві ведмідь повагою не користувався, виступаючи то як ненависне начальство, то як «орач»-недоумок, то як символ далеких, неприязних країв («відправлять до білих ведмедів», казали зеки за аналогією з фразеологізмами «журавлину дупою давити», «галявини топтати», «з ялинками боротися» тощо).

На вовка блатні та сидільці дивляться іншими очима, під іншим ракурсом. «Вовком» на жаргоні визначають небезпечну, серйозну людину. І ставляться до нього з настороженою повагою: «Ууу, це – вовчара…». Але багато що, звісно, залежить від епітета. Наприклад, негативного: «вовк ганебний», «вовчари ганебні» – це «менти», представники органів правопорядку, які борються зі злочинністю. У такому визначенні приховане розуміння небезпеки, сили ворога і водночас – його осуд: адже ти ж вовк, а зганьбив своє високе звання… З другого боку, існує і «вовк ганчірковий» – нікчемна людинка, яка корчить із себе грізного кримінальника.

Нарешті, ще одна сентенція «запроволочного» світу: «Вовк і мічених бере». Сенс її в тому, що «справжній розбійник» не визнає офіційних законів і моральних норм. Вона запозичена уркаганами з російського фольклору і означає, що вовк справді хапає зі стада будь-яку тварину, не дивлячись на мітку, тавро, не розбираючись, кому конкретно вона належить, не беручи до уваги те, що вся худоба пораховано: «Ріже вовк і мічену вівцю», «Вовк і з рахунку овець краде» тощо. Російська народна творчість, у свою чергу, запозичила афоризм у Вергілія – «Lupus non curat numerum ovium» («вовк не дбає про лік овець»).

Є, втім, у прислів'я й інший сенс: від фортуни не сховаєшся, ніщо і ніхто не може врятувати від ударів долі – ні удачливість, ні сміливість, ні високе становище, ні зв'язки. І на тебе, такого крутого, знайдеться управа.

Коротше, вовк завжди сприймався як істота, близька блатареві за характером, духом. Ведмідь же таким не був.

Від «Снігуроньки» до «Піднятої цілини»: фольклорне коріння блатного прислів'я
І все ж не будемо поспішати з висновками. А чи справді в прислів'ї, яке ми намагаємося дослідити, спочатку йшлося виключно про вовка? І чи слід одразу відкинути версію про того самого ведмедя? Може, і він теж нет-нет та й набивався в товариші якимось недобрим людям?

Уявіть собі, подібні сумніви небезпідставні. Зазирнувши на сайт прислів'їв і приказок slovko.ru, у тлумаченні прислів'їв за темою «Шапкове знайомство» ми стикаємося з двома прикладами, які мають пряме відношення до нашої теми:

«У гірському Алтаї кажуть:

Звір у лісі тобі друг [звір – ведмідь].

На Кавказі кажуть:

Шакал у горах тобі друг».

Ось воно як! Цікавий поворот… З одного боку, структура обох виразів схожа зі структурою блатного прислів'я, де теж зазначено не лише те, хто твій товариш, а й де він мешкає. З другого боку, немає відповіді на головне запитання: коли виникли вирази, зафіксовані на фольклорному сайті? Адже вони могли з'явитися значно пізніше за блатне формулювання, яке стало особливо популярним з другої половини 1950-х років. Отже: чи є репліка про «друга в звіриній шкурі» типовою для народної творчості різних етносів (хоча б лише російського) чи вона з'явилася виключно в кримінально-арештантському середовищі як негативна реакція на «совдепівське» значення слова «товариш»?

Щоб відповісти на це запитання, необхідно з'ясувати, чи використовувалися вирази про вовка, ведмедя або будь-якого іншого звіра (включно з хом'яком, ховрахом, бегемотом тощо), аналогічні за змістом блатному прислів'ю, до совдепівської доби, а також поза злочинним і табірним світом.

І ось що з'ясовується. Журнал «Вісник Європи» № 9 за 1873 рік надрукував п'єсу-казку Олександра Островського «Снігуронька». «Весняна казка» з'явилася досить випадково. 1873 року закривається на капітальний ремонт московський Малий театр, а його трупа переїжджає до будівлі Великого театру. З такої нагоди чиновникам комісії управління імператорськими московськими театрами спадає на думку несподівана ідея: що, якщо в зв'язку з цим влаштувати масштабне видовище та зайняти в ньому одразу всі три групи: драматичну, оперну та балетну?

Островський на той момент був (і донині залишається) найбільшим російським драматургом – до нього й звернулися за текстом п'єси. Сюжет автор почерпнув із «Поетичних поглядів слов'ян на природу» відомого російського фольклориста Олександра Афанасьєва. Музичну частину доручили молодому Петру Чайковському. «Снігуроньку» завершили 31 березня, а перша вистава казки відбулася на сцені Великого 11 травня 1873 року. 1881 року на текст п'єси свою оперу написав також Микола Андрійович Римський-Корсаков.

Як зазначають дослідники, під час роботи над «Снігуронькою» Островський ретельно консультувався з істориками, археологами, знавцями старовинного побуту, звертався до російської історії та фольклору. Олександр Миколайович взагалі був знавцем народної творчості та живої російської мови. Під час подорожей старовинними російськими містами драматург спостерігав за життям селян, розмовляв зі знавцями побуту, ямщиками. Він ввів у свою п'єсу обрядову поезію та чарівну казку, легенди й прислів'я, плачі та заговори, голосіння та народні пісні…

Селянин Іван Соболєв згадував про перебування Островського у власному маєтку, «коли в трійцю влаштовувалися народні гуляння на ключі в Ярилиній долині... Островський приходив на гуляння з усією родиною, купував гостинці та обдаровував молодь за їхні задушевні пісні та веселі танці, ласкаво розмовляв із народом, жартував, сміявся. Багато пісень він просив повторювати кілька разів і записував їх у зошит».

Не підлягає сумніву та обставина, що в «Снігуроньці» яскраво виражений фольклорний, народний елемент. Для нас же особливо цікава промова царя Берендея у другій дії, коли обурений государ накидається на торгового гостя Мізгиря, який відкинув кохання Купави заради Снігуроньки та тим зганьбив нещасну дівчину, до якої раніше сватався:

Чи не правда, впізнаваний вираз? Нагадаю: йдеться про 1873 рік. Чи маємо ми справу з фольклорним прислів'ям, яке Островський використав у своїй п'єсі? Дуже можливо. Я недарма підкреслював, що драматург глибоко вивчав творчість російського народу. У багатьох назвах п'єс Островського буквально відтворюються російські прислів'я: «Свої люди – розрахуємося», «Правда – добре, а щастя краще», «Не в свої сани не сідай», «Бідність не вада», «Не так живи, як хочеться», «У чужому бенкеті похмілля» тощо.

Але навіть якщо припустити, що йдеться про оригінальний зворот самого драматурга, надалі приказка про «звірів-товаришів» могла бути запозичена фольклором, увійти в народне мовлення і дещо видозмінитися. Тут немає нічого дивного, оскільки в контексті «народної казки» берендеївський вираз сприймається як цілком народний.

Усе це чудово, але поки що ми, як і раніше, не виходимо за рамки припущень. Так, репліка «звірі – товариші тобі в лісі» відкрито перегукується з блатним прислів'ям. Але ж це може бути й випадковістю. Потрібні й інші переконливі приклади подібного слововживання поза кримінальним контекстом. Чи є вони?

Як кажуть в Одесі, їх є в мене. Точніше, у співця Донської землі Михайла Шолохова. Ось епізод із «Тихого Дону», ніч перед стратою Підтєлкова та його товаришів:

«З вечора попросився один із червоногвардійців на двір:

– Відчини, товаришу! До вітру хочу, по нужді треба сходити!.. Відчини ж, товаришу!

– Бирюк тобі товариш, – озвався нарешті хтось із караульних».

Або «Піднята цілина», сцена в райкомі, коли Макара Нагульнова виключають із партії:

«– Цим же не допоможеш, товаришу! – Секретар болісно скривився.

– Ти мені не товариш! – закричав Нагульнов. – Ти – бирюк!»

Пояснимо необізнаним: бирюком у козацьких (і в багатьох інших) російських говірках називають вовка. Так, наприклад, столицю донського козацтва в травні 1805 року перенесли з Черкаська до Новочеркаська, який заклали в урочищі Бирючий Кут («вовчий кут»).

Перші три книги «Тихого Дону» створювалися з 1925 по 1932 рік, перший том «Піднятої цілини» було опубліковано 1932 року, писався з 1930-го. Малоймовірно, а точніше, зовсім неймовірно, щоб донський письменник Михайло Шолохов у цей час перебував під впливом кримінального фольклору і саме звідти запозичив прислів'я, трохи його перелицювавши. У всякому разі, блатне прислів'я на той час ніде не було зафіксоване, а ось вираз про «товариша звіра» вже побутував як мінімум у «Снігуроньці».

Очевидно, що до кінця 1920-х – початку 1930-х років приказка «звір тобі товариш», «вовк тобі товариш» досить активно побутувала в просторіччі. Логічно припустити, що саме звідти – як і значна частина інших фольклорних прислів'їв, приказок, ідіом – вона перекочувала в кримінально-табірну народну творчість.

Також напрошується цілком природна версія про те, що в первісному варіанті прислів'я мало на увазі «звіра» взагалі – як у «весняній казці» Островського. І лише з часом цього звіра стали персоніфікувати конкретніше. Тут і виникло суперництво між вовком і ведмедем, оскільки і того, і другого в російському фольклорі уникали називати прямим ім'ям, використовуючи евфемізм «звір». До речі, у випадку з «бирюком» теж простежується не лише вовчий, а й ведмежий слід: у Симбірській губернії, згідно з Далем, «бирюком» називали якраз ведмедя.

Глухий відгомін боротьби зберігся і в суто табірному прислів'ї «Закон – тайга, прокурор – ведмідь». Цілком очевидно, що це – формула відповіді тому, хто закликає до дотримання законів і можливості поскаржитися прокуророві. Прокурооооору?! Ведмідь тобі прокурор! Непряме підтвердження цього ми зустрічаємо в «Соловецьких записах» Дмитра Лихачова 1928–1930 років. Молодий табірник згадує, як, приймаючи етап, представник табірної охорони з ув'язнених Білобородов (насправді – Білозеров, як уточнює пізніше сам автор) заявляв новачкам: «Тут влада не радянська, а соловецька. Сюди нога прокурора не ступала». Тож «ведмеже» прислів'я є пізнішим «творчим розвитком» соловецького.

Підбиваючи підсумок сказаного, резюмуємо: усе вказує на те, що табірний світ запозичив прислів'я про «товариша вовка» із загальноросійського фольклору.

Чий вовчара старший?
На початку нарису ми констатували, що право вважатися батьківщиною «товариша вовка» оскаржують між собою Брянськ і Тамбов. Спробуймо тепер розібратися, кому з них належить першість. Знаменита Вікіпедія стверджує: «Схожий за конструкцією та значенням із “тамбовським вовком”, вираз “брянський вовк” усе ж визнається більшістю дослідників як давніша версія і прототип “тамбовського вовка”. Найстаріший документально зафіксований зразок використання цієї ідіоми, що належить до сталінських часів, наводить Жак Россі в книзі “Довідник з ГУЛАГу”: “Вовк у брянському лісі тобі товариш, а не я!”»

Проте твердження про старшинство брянського вовка не відповідає істині. Наразі мені не вдалося знайти жодної згадки «вовчого» прислів'я в кримінально-табірному світі, яка належала б до довоєнних років. Усі арештантські спогади належать до повоєнного часу. І найранішою слід визнати якраз згадку тамбовського вовка у фільмі «Справа Рум'янцева» 1956 року. Лише потім 1957 року на сторінках роману Дмитра Петрова-Бирюка «Південь у вогні» виникає образ вовка брянського:

«– Товариші! – сказав він, допитливо оглядаючи примовклу залу.

– Твої товариші в Брянському лісі залишилися, – невдоволено пробурчав лисий старий з передньої парти».

Хоча дія роману відбувається в роки Громадянської війни, це не дає нам підстав розглядати епізод як свідчення існування в той час прислів'я про брянського вовка (на противагу шолоховському «товаришу бирюку», який фіксується саме наприкінці 1920-х років, а не трьома десятиліттями пізніше). Можна лише припустити, що брянський вовк поряд із тамбовським «колегою» до середини 1950-х років уже досить міцно закріпився у фольклорі.

Далі 1959 року Йосип Альошковський пише «Товариша Сталіна» – теж із «брянським вовком», а потім обидва сірі хижаки йдуть, як кажуть, ніздря в ніздрю. Що стосується Россі, його згадка брянського вовка – одна з найпізніших. Жак Россі відбував покарання в сталінських таборах з 1937 по 1956 рік (з невеликою дворічною перервою), але знаменитий довідник він випустив лише 1987 року. Те, що там згаданий лише вовк із брянського лісу, не є доказом раннішого побутування цього виразу. При підготовці книги Россі використовував не лише свої спогади, а й інші найрізноманітніші джерела. Багато що могло залежати від того, що опинилося під рукою. Хоча в Норильську, де відбував покарання Россі, справді могло бути популярним саме прислів'я про брянського вовка.

Але ось в'язень ГУЛАГу 1940-х років Валерій Фрід у «Записках табірного придурка» пише про тамбовського вовка, а не про брянського:

«Привезли його вночі, і одразу в кабінет до слідчих. Їх там сиділо троє. Один показав на портрет вождя й учителя, запитав:

– Хто це?

– Це товариш Сталін.

– Тамбовський вовк тобі товариш. Розповідай, чого проти нього замишляв?»

Втім, брянського вовка згадує і один із персонажів комедії Олександра Солженіцина «Бенкет переможців»: «Майков. Та що ти брянським вовком? Дізнаєшся! Я – такий!» Про час створення комедії написано: «1951, Екібастуз, на загальних роботах, усно». У мене немає підстав довіряти цій вказівці Солженіцина. Вона відгонить дешевим пижонством, особливо виділення курсивом слова «загальні».

До багатьох сумнівних і суперечливих спогадів «табірного пророка» слід ставитися з великою обережністю. Але нам зараз не надто цікаво, чи працював Солженіцин муляром і ливарником, чи ж, за спогадами співтабірників, нормувальником грівся в теплому приміщенні конторки. Не так важливо і те, чи згадав Солженіцин брянського вовка 1951 року чи значно пізніше – під час редагування й переробки комедії. Насамперед тому, що ми ані найменшою мірою не оскаржуємо факт побутування прислів'я про брянського (так само як і про тамбовського) вовка в повоєнний період.

Що ж стосується Солженіцина, жодні критичні випади не можуть перекреслити того факту, що в сенсі емпіричному, як нариси побуту та історії ГУЛАГу, твори Олександра Ісайовича становлять безсумнівну цінність, тим більше що їхній автор активно використовував не лише свої спогади, а й мемуари безлічі сидільців. І все ж звернення до «Архіпелагу ГУЛАГ» та інших праць Солженіцина не допоможе однозначно визначити «первородство» брянського чи тамбовського вовка. Проте багато що стане для нас зрозумілішим.

Отже, у «Бенкеті переможців» згадується брянський вовк, на сторінках «Архіпелагу ГУЛАГ» (1973) ми зустрічаємо репліку – «У Брянському лісі твої діти». Проте в тому самому «Архіпелазі» на нас чекає і зустріч із тамбовським вовком: «Голова сільради з понятою-вчителькою входить у хату, де лежать на полатях старий і стара (старий той раніше чайну тримав, ну як не мироїд? – ніхто ж не хоче з дороги гарячого чаю!), і трясе наганом: "злазь, тамбовський вовку!" Стара завила, і голова для більшого остраху вистрілив у стелю…»

До речі, і брянський вовк, і тамбовський згадані Солженіциним без прив'язки до слова «товариш». Якщо у випадку з відповіддю на звернення «діти мої» алюзія ще вгадується, то в «Бенкеті переможців» ідеться просто про похмуру, недовірливу людину, а в епізоді зі старим-«мироїдом» тамбовський вовк є загальною негативною характеристикою. У другому томі «Архіпелагу» до тамбовського та брянського вовків додається ще один: «…Конвоїр, "таншаївський вовк" примружився і чекає, він не гукне зека – "бережись!".

Він чекає – і ось Соловйов, не помічаючи, переступив зону, продовжуючи пітися вздовж стовбура. Постріл! Розривна куля, і розвалено легеню. Соловйов убитий, а таншаївському вовку – 100 рублів премія. ("Таншаївські вовки"– це поблизу Буреполому місцеві жителі Таншаївського району, які всі надходили у вохру – під час війни, щоб від дому ближче і на фронт не йти)».

Виявляється, у табірному житті в «вовка» можуть з'являтися й інші «топонімічні» визначення! Саме так. Основна характеристика – порівняння людини з вовком за певним набором якостей. Це насамперед агресивність, замкнутість, злість, уміння постояти за себе, яскраво виражений індивідуалізм, недовіра до оточення та низка інших супутніх рис. Вони можуть сприйматися і як позитивні, і як негативні. А «топонімика» – штрих додатковий.

Мова може йти про вовка в чистому вигляді. Ось розповідь Солженіцина в «Архіпелазі…» про одного із зеків: «Арнольд Раппопорт мав нещастя оголосити голодування в архангельській внутрішній в'язниці… не зовсім уже дарма минуло голодування: зрозумів слідчий, що в Раппопорта достатня воля і готовність до смерті, і слідство пом'якшало. "А ти, виявляється, вовк!" – сказав йому слідчий. "Вовк, – підтвердив Раппопорт, – і собакою для вас ніколи не буду"».

Бувають у таборі й «сірі вовки»: «Не минути тепер сказати й про Прохорова. Це був огрядний чолов'яга, важкоступий, важкого погляду, прихильності мало було в його обличчі, а усміхався він подумавши. Таких на Архіпелазі звуть "вовк сірий". Не було в ньому руху чимось поступитися, добро комусь зробити. Але що мені одразу сподобалося: Зінов'єву казанки, а Бєляєву хліб приносив він без запопадливості, фальшивої усмішечки чи бодай порожнього слова, приносив якось велично, суворо, показуючи, що служба службою, але й він не хлопчик. Щоб нагодувати своє велике робоче тіло, треба було йому багато їжі.

За генеральську баланду й кашу терпів він своє принижене становище, знав, що тут його зневажають, круто не відповідав, але й на задніх лапках не бігав. Він усіх нас, він усіх нас як голеньких тут розумів, та не приходив час висловити. Мені в Прохорові відчулося, що він на камені збудований, на таких плечах багато що в народі тримається.

Нікому він не поспішає усміхнутися, похмуро дивиться, але й у п'яту ніколи не вкусить». Тут Солженіцин перегукується з Жаком Россі, який у «Довіднику з ГУЛАГу» зазначає: «вовк або сірий вовк – одинак, не пов'язаний жодною мастю, який уміє постояти за себе». Але слід мати на увазі, що довідник Россі вийшов майже через півтора десятиліття після «Архіпелагу», і француз напевно, стовідсотково використав дослідження Солженіцина при підготовці своєї книги.

Нарешті, найвища позитивна характеристика – «табірний вовк», як у повісті «Один день Івана Денисовича»:

«А Шухову міцно запам'яталися слова його першого бригадира Куземіна – старий був табірний вовк, сидів до тисяча дев'ятсот сорок третього року вже дванадцять років і своєму поповненню, привезеному з фронту, якось на голій просіці біля багаття сказав:

– Тут, хлопці, закон – тайга. Але люди й тут живуть».

Коротше, вовча тема активно використовувалася арештантами. Але чому все-таки табірний фольклор обрав для свого прислів'я саме Брянськ і Тамбов? Адже мають бути вагомі причини. Губерній та областей у Росії-матінці й конкретно в Совдепії було достатньо. А на слуху опинилося дві…

Вовки і товариші. Частина 5: Шумів суворо брянський куролес…
15.12.2013 08:28

Ясно, що не останню роль зіграло засилля вовчої популяції. І Тамбовщина, і Брянщина тривалий час були вотчинами сірих хижаків, де цей звір чудово себе почував і поводився агресивно щодо людини. Старий мисливець Василь Семенюк згадує:

«Сам я родом із лісових країв – села Гута-Корецька Брянської області Росії, де жителі засинали під виття вовків і прокидалися під вовчу пісню… На Брянщині ми щодня стикалися з вовками. До школи ходив у другу зміну лісовою дорогою. Відстань до села – кілометрів десять. Повертаєшся додому, а вовки передбачливо сидять на лісовій дорозі за сотню метрів і чекають тебе. Я зупиняюся, вони відходять далі, і тоді я продовжую шлях додому.

Полювання на вовка було тоді на Брянщині вигідним промислом. За шкури хижаків у райцентрі Клинці платили добрі гроші, але цей промисел був пов'язаний із чималою небезпекою… дід Яшка вмів перемовлятися з вовками, це була свого роду народна брянська забава. Ми виходили вночі на узлісся, видиралися на стіжок із сіном, після чого дід діставав глечик і заводив пісню, завиваючи в посудину достоту як вовк. Через невеликий проміжок часу, десь далеко-далеко, чуємо, озвався один вовк, потім другий, третій... Протягом години дивишся, то тут, то там заблищали вогники їхніх очей. У мене по шкірі біг мороз, але дід рушницю навмисно не брав із собою. Тільки зачувши людей, вовки йшли назад у ліс».

Ідеться про повоєнні роки. Втім, на сайті «Тамбовія» приблизно те саме розповідається про тамбовських вовків: «У роки Великої Вітчизняної війни з місць, стривожених бойовими діями, на територію Тамбовської області були змушені перекочувати безліч вовків. Старі люди розповідають, що під час війни чисельність вовків на Тамбовщині була просто величезною. Зголоднілі хижаки повністю втрачали страх перед людиною. Навіть у світлий час доби вовки не боялися підходити до самого житла, нападати на собак, пробиратися в хліви й загризати худобу».

На жаль, усе це не можна визнати переконливим аргументом. Подібна ситуація спостерігалася в багатьох регіонах нашої країни: Тамбовщина та Брянщина не становили чогось видатного. В архівах Ростовської області, наприклад, зберігаються протоколи засідань райвиконкомів за 1943–1948 роки з порядком денним «Про боротьбу з вовками»: «У кожному колгоспі створити бригади вовчатників, встановити премію за вбитого вовка – 7 кілограмів м'яса або ягня». Виплата винагород за здобич вовків на всій території Російської Федерації в повоєнний радянський час була дуже високою: 50 рублів – вовченя, 100 рублів – вовк і 150 – вовчиця. Існували династії професійних «вовчатників», які могли дозволити собі займатися виключно полюванням, це забезпечувало їм безбідне існування. Боротьба з вовками оголошувалася партійною справою, виділялися кошти колгоспів і радгоспів, на облави піднімалися всі селяни від малого до великого.

Значить, справа не в тривожній чисельності вовків. Тоді в чому?

Прихильники брянської версії все пояснюють просто. У дореволюційних збирачів і знавців російського фольклору (у тому числі у Володимира Даля та Сергія Максимова) немає згадок про тамбовського й брянського вовка. Зате в ранніх літописних згадках Брянська його назва фіксується у формі Дебрянськ: від давньоруського дьбрь – «гірський схил, ущелина, долина, порослі лісом; ліс». Звідси слово хащі – місця, зарослі густим непрохідним лісом, глуха малодоступна місцевість. А в словнику Даля зазначено вологодський прикметник дебрський – «із хащів, невідомо звідки; шатун, бродяга». Тобто вовк спочатку звався «дебрянським», з гущавини лісу, а вже з часом, після перейменування Дебрянська на Брянськ, перетворився на брянського.

Версія дотепна. Але не більше. По-перше, дореволюційний російський фольклор не знає і дебрянського вовка – та взагалі жодного вовка з «топонімічним» уточненням. По-друге, версія не дає відповіді на запитання, чому за такий величезний період часу не з'явилося жодного «послідовника» брянського вовка – за винятком тамбовського.

Тож відштовхуватимемося від речей очевидніших. А саме: щоб та чи інша місцевість закріпилася в загальноросійському фольклорі, їй необхідно бодай якось привернути до себе громадську увагу. Наприклад – погорів, як швед під Полтавою. Солов'ї в нас курські, мережива вологодські, увесь контрабандний товар робиться в Одесі на Малій Арнаутській вулиці, тещу частують чорнобильськими яблучками…

Тепер задумаймося: чим таким був славний у Росії Брянськ? Не на образу його жителям – нічим особливим. У Володимира Даля, щоправда, зустрічаємо іронічне визначення «брянська коза». Повністю прислів'я звучить так: «Він (вона) – як брянська коза: усе вгору дивиться». Так кажуть про лицеміра, який виставляє напоказ свою набожність, або про пихату дівицю, що задирає носа, або про людину, яка діє завжди з оглядкою на начальство. Як пояснюють краєзнавці, місто стоїть на високому березі Десни, і брянські міщанки водили кіз на вигін униз, у величезні яри. Ось чому брянська коза, заплутавшись на припоні, задирала голову та дивилася вгору, чи не йде її господиня.

Російський етнограф-фольклорист Іван Петрович Сахаров зазначав також, що брянців називають «куралесами» (куролесами): «За старих часів брянські поселяни вважалися дивними людьми в наших стариків. Бувало, поїдуть чи на торг, а приїдуть або до кружала (шинку), або на тік…» Кінь звикає звертати до шинку або току, якщо йому часто доводилося там чекати господаря. (Тік вважався місцем для таємних побачень).

Ось, власне, і вся брянська слава.

А тепер ще раз звернімо увагу на те, що найраніші згадки брянського вовка належать до перших повоєнних років. Причому в «Бенкеті переможців» Солженіцина прислів'я взагалі вжито поза табірним контекстом: дія відбувається 25 січня 1945 року у Східній Пруссії, у розвідувальному артилерійському дивізіоні. Мені вдалося знайти також непряме свідчення про те, що вираз побутував ще під час війни. Так, на сайті «Все про полювання» наводиться розповідь фронтового розвідника Григорія Шубіна:

«Трикутник Оболь – Полоцьк – Дрисса. Цей лісовий район Білорусі під час війни в тилу в німців контролювали партизани. Тут була Радянська влада. Великий шмат землі – сімнадцять адміністративних районів були більмом для німців. Коли підійшов фронт, фашисти вирішили розправитися з партизанами... Німці двинули танки, літаки й артилерію. Я пішов до партизанів із секретним пакетом і поніс їм живлення до радіостанції. І якраз потрапив у самий «казан»… рація вийшла з ладу… На сорок третій день без карти, манівцями, через болота вийшли, нарешті, до лінії фронту. Благополучно минули німецьку лінію, минули й свої окопи. Обіймаємося з солдатами. Виявляється, вийшли ми на лінію сусідньої з нами армії. До штабу йдемо – і раптом команда:

Зрозуміло, що ветеран згадує епізод через півстоліття, міг щось переплутати, домислити, змішати реалії минулого та сьогодення. Але навіть якщо це й неточність, то надзвичайно характерна! Чому? Та тому, що саме під час і після війни Брянські ліси прогриміли на всю країну! З 1941 по 1943 рік це був один із найбільших районів партизанського руху. У тутешніх загонах воювало до 60 тисяч бійців у складі 31 партизанського з'єднання. За два роки брянські партизани знищили понад 100 тисяч солдатів і офіцерів противника, підірвали близько тисячі ешелонів, сотні мостів і кілометрів залізничного полотна.

Але й це не все. Подвиги партизанів, природно, були закарбовані й у фольклорі – насамперед пісенному, найдемократичнішому та найпопулярнішому. Як це традиційно для такого роду народної творчості, насамперед подібні пісні виникали шляхом переробки вже існуючих. Ось, скажімо, пісня «Відважні» – на мотив «Там, удалині, за рікою»:

Існувало навіть перелицювання відомої довоєнної табірної колимської пісні «Я живу поблизу Охотського моря» («З колимського далекого краю / Шлю тобі, дорога, привіт»):

Проте партизанам хотілося не «саморобної», а «справжньої» пісні. І восени 1942 року до штабу Брянського фронту прийшла незвичайна радіограма бійців, які воювали в лісах: «Зброя в нас є, у разі чого можна забрати у ворога, а ось пісню, як трофей, не візьмеш. Пришліть нам пісню». Політуправління фронту доручило виконати це завдання поетові Анатолію Софронову та композитору Сигізмунду Кацу. За зразок вони взяли пісню на вірші декабриста Кіндратія Рилєєва «Ревла буря, дощ шумів», а перший рядок підказала відома пісня часів Вітчизняної війни 1812 року «Шумів, гудів пожежа московська». Партизанська пісня «Шумів суворо Брянський ліс» прогриміла на всю країну і в наш час навіть стала гімном Брянської області:

Популярність «Брянського лісу» була феноменальною! Цю пісню співали по всій країні нарівні з «Катюшею», «Землянкою», «Темною ніччю», «Вогником»… Брянський ліс став своєрідним символом (як сказали б зараз, «брендом»). Брянські партизани та їхні подвиги пропагувалися щодня і щогодини протягом усієї повоєнної історії СРСР.

І після цього скажіть мені, що поява в повоєнні роки прислів'я про вовка з Брянського лісу виявилася звичайним «збігом»! Особисто я в такі збіги не вірю. Звісно, можуть заперечити: ну, знаєте, це навіть блюзнірство – проводити паралель між партизанами Брянщини та ув'язненими табірниками… Що між ними може бути спільного? І я навіть не посилатимуся на те, що в партизанських загонах воювало чимало кримінальників. Я відповім: у принципі нічого спільного немає. Проте низовий фольклор нерідко надзвичайно цинічний. Він існує без найменшої оглядки на ідеологічні погляди та політичні догми. Інакше б не з'явилося прислів'я «Чим далі в ліс, тим товстіші партизани». Не з'явилися б десятки анекдотів, у тому числі про те, що в Брянську називають вулиці на честь партизанів, але таблички не вішають – для конспірації, щоб своїх не видати. І, напевно, ми б досі перебували в невіданні щодо товариша брянського вовка…

Старець Симеон і молодці Бенкендорфа
А тепер є сенс поговорити про вовка тамбовського. Тим більше що тамбовські обивателі в справі широкої пропаганди цього бренду виявили куди більшу активність і винахідливість, ніж їхні брянські конкуренти. Щоправда, їхні спроби пояснити походження виразу «тамбовський вовк» (як у зв'язці з «товаришем», так і без неї) найчастіше виглядають смішно й безглуздо.

Виявляється, до християнізації Тамбовського краю місцеві язичники фінно-угорських племен поклонялися ідолу божества у вигляді вовка. «Цілком імовірно, що ця традиція могла проіснувати аж до середини XIX століття», – стверджується далі. Мовляв, цей язичницький бог міг стати прототипом тамбовського вовка. Але ми ж уже в курсі, що до приходу християнства вовка обожнювали багато етносів, і на Русі йому поклонялися мало не повсюдно.

Далі починаються посилання на боротьбу з кочівниками. Тамбов справді було засновано 1636 року як прикордонне місто для відсічі набігам татар і ногайців. Так ось, з'ясовується, що «коні степовиків боялися вовчого запаху». І тамбовські воїни виходили на бій, накидаючи на себе невичинені вовчі шкури! Ну, по-перше, будь-який кінь вовчого запаху боїться, у тому числі й тамбовський. По-друге, у кінній лаві коням принюхуватися ніколи, та й багато що залежить від вітру. Коротше, і ця версія просто висмоктана з пальця, оскільки жодних джерел у неї немає.

Є легенди ще екзотичніші. Наприклад, із легкої руки краєзнавця Юрія Щукіна з'явилася історія про старця Симеона з Моршанського повіту Тамбовської губернії. Нібито він був тут на початку XIX століття, відлюдникував і жив у лісі, оточений зграєю вовків. Коли аскет приходив до людей по милостиню, вовки терпляче чекали його повернення на краю лісу. За іншою версією, старця супроводжував один вовк. Про кончину праведника дізналися за незвичайним явищем – вовчим виттям у лісі. Звідси нібито і прислів'я «Тамбовський вовк тобі товариш».

Цікаво, що монах Симеон із Моршанським краєм і справді пов'язаний. Тільки переказ відносить його появу тут до XVI століття і про вовків зовсім не згадує. Симеон боровся словом Божим проти язичницького жерця Морша. Жрець монаха поколотив, але наступного дня помер у великих муках. Про інших моршанських Симеонів історія мовчить.

Співробітники Тамбовського краєзнавчого музею поширили ще одну веселу легенду. Нібито за часів Петра I із тамбовських земель на багато російських ринків постачалися чудові вовчі шкури (у деяких варіантах навіть уточнюється – світло-паленого забарвлення). Кілька таких шкур закупили приїжджі англійці. Після повернення на батьківщину купці представили ці шкури королю. Той був у захваті від їхньої якості та розпорядився закупити в Росії вовчі шкури для спорядження одного з полків своєї особистої гвардії. Купці вирушили до Москви, ходили торговими рядами та запитували: «Тамбовський вовк? Де тамбовський вовк?» Як «підтвердження» цієї байки посилаються на те, що одна зі шкур такого тамбовського вовка виставлена як експонат у лондонському Музеї королівської Кінної гвардії. Зовсім незрозуміло лише, яке відношення шкури та купці мають до відомого прислів'я…

Додамо сюди також «аграрну» версію тамбовського краєзнавця І. Овсянникова. На його думку, термін «тамбовський вовк» з'явився наприкінці XIX століття і пов'язаний із відхожими промислами тамбовських селян. Після завершення польових робіт тисячі чоловіків їхали в інші міста на заробітки і бралися за будь-яку, навіть низькооплачувану, роботу, відбиваючи хліб у місцевих жителів. Так у народі з'явилося їдке твердження: «Знову тамбовські вовки по дворах нишпорять, ціну збивають». Проте, по-перше, вся селянська Росія годувалася відхожими промислами з осені до весни, у тому числі й жебрацькими. Тож тамбовці цим нікого б не здивували. По-друге, «їдке твердження», на яке посилається Овсянников, нікому, крім нього, не відоме і ніде не зафіксоване.

Усі наведені вище версії об'єднує те, що вони не підтверджені жодними фактами та документами, усною традицією тощо – іншими словами, просто взяті зі стелі. Подібні спроби можна визначити терміном «народна етимологія» або «одна бабуся сказала». Принцип до болю простий: береться вже існуючий вираз, а потім «дослідник» починає ворожити на кавовій гущі – звідки воно могло з'явитися? І складає байки та небилиці – відповідно до рівня свого інтелекту та розрізнених знань: ні, ну ось так само могло бути! А ти доведи, що не було! Тобто тягар доведення перекладається на будь-кого, крім себе.

Тамбовські обивателі та горе-краєзнавці в цьому сенсі виявилися надзвичайно активними. Кількість версій постійно множиться, але через їхню безглуздість і бездоказовість ми не продовжуватимемо перелік. Нещодавно, наприклад, довелося прочитати, що Тамбовська губернія постачала солдатів виключно для єгерських полків і кордону, оскільки тут перебувала центральна садиба володінь шефа жандармів і головного начальника Третього відділення Бенкендорфа – село Антонівка. Таких прикордонників, мовляв, називали «тамбовськими вовками». Хто називав, звідки інформація – цього джерело не повідомляє. Тобто принцип той самий: «відкопати» цікавий факт – і, не вагаючись, оголосити його «ключем до розгадки»!

Крім того, у таких «поясненнях» найчастіше зовсім втрачається сенс прислів'я. А воно все-таки має негативний підтекст. Так, ми багато міркували про амбівалентне, тобто водночас позитивно-негативне ставлення до вовка на Русі, що давало змогу гіпотетично розглядати його як «товариша». Проте в конкретному прислів'ї його приятелювання все ж розглядається як підхожа для людини зі схильностями розбійника, індивідуаліста, недостойного товариства людей.

Але заради справедливості слід зазначити, що є й версії, у які така характеристика цілком вкладається.

Одну з них ми зустрічаємо на сайті «Сибірський кладошукач» у нарисі «Клади «тамбовських вовків»». Користувач Могол пише:

««Тамбовський вовк тобі товариш!» Це прислів'я, кажуть, народилося з численних, відомих ще з XIV століття, розповідей про тамбовських «вільних добрих молодців». Адже Тамбовська губернія здавна слыла розбійницьким краєм і зберігала цю репутацію аж до початку XIX століття, коли в сусідніх губерніях розповіді про розбійників уже перейшли в розряд легенд. А обширні ліси, що колись покривали всю північ Тамбовщини, очевидно, й досі зберігають безліч розбійницьких скарбів, складених із награбованого в монастирях, поміщицьких садибах і селянських дворах, купецьких обозах.

Ніхто не міг почувати себе спокійно. Розбійницьким нападам піддавалися навіть монастирі. Лише в першій половині XVIII століття в тутешніх місцях були пограбовані монастирі Борисоглібський на Стану, Чернеївський, Мамонтова пустинь, Адреянова пустинь, Старокадомська пустинь, Проломська пустинь, Дмитрівська пустинь, Спасо-Преображенська Городецька пустинь, Різположенська пустинь. Грабували їх дочиста, аж до того, що видирали слюдяні віконниці з вікон.

Розбоєм і пристанодержательством, траплялося, промишляли цілі села, і розбій ставав ніби місцевим народним промислом. За царювання імператриці Єлизавети… напади та грабунки відбувалися серед білого дня. Влітку 1765 року в Шацькому повіті розбійник Рейтар Михайлов на чолі шайки, озброєної рушницями, рогатинами, бердишами та дрючками, напав на село Лемендяївський Майдан і «бив селян до смерті». Перелякані жителі розбіглися лісами. Тоді ватажок розбійників, залишивши своїх молодців грабувати село, поїхав і повернувся на підмогу з новим загоном аж у 500 чоловік, які дочиста пограбували село і вигнали всю худобу».

Місцева влада нічого не могла протиставити «лихим людям». Ось що відписали з Кадомської воєводської канцелярії у відповідь на скаргу відставного майора Юхима Тарбєєва, маєток якого було розграбовано та спалено 24 серпня 1749 року: «Злодійських людей є безліч у Шацькому і Кадомському повітах, а при Кадомській воєводській канцелярії хоча й є відставних солдатів дуже мале число, і ті старі й каліки і бувають для розсилок за цікавими справами в повіті, а при воєводській канцелярії, як при грошовій казні, так і при в'язниці, є з великою нуждою не більше 5 чоловік, якими від раптового нападу згаданими злодійськими людьми в надії залишитися не можна».

1760 року у Великому Ценському лісі (на території Тамбовського та Шацького повітів) розбійницькі шайки паралізували рух на дорогах. Влада насилу зібрала загін із місцевих військових сил під началом капітана Буторіна і двинула його проти ценських розбійників. Загін «через дряхлість і похилий вік» гарнізонних солдатів був повністю розсіяний, а Буторін убитий.

Навіть в епоху «золотого віку» Катерини II край кишів злодійськими шайками, а воєводи сиділи в містах, боячись вийти за заставу. Шацька провінційна канцелярія повідомляла у Воронезьку губернську канцелярію: «Між Тамбовом і Шацьком з'явилося стільки розбійників, що й проїзду мати проїжджаючим не можна». З усіх боків линули прохання про допомогу, але в місцевих гарнізонів, складених із похилих і каліких солдатів, нерідко не було ні рушниць, ні шпаг.

«Розбої дещо пішли на спад після розгрому Пугачовщини, коли тутешніми краями прокотилося кілька великих каральних експедицій, а гулящі люди відтяглися у військо Пугачова, – пише автор нарису. – Але й після цього місцеві жителі спокійно не могли спати і їздити дорогами. Навіть у містах не можна було почувати себе в безпеці. 1790 року в місті Кадомі вночі розбійницька шайка, на чолі з купецьким сином Швечиковим, напала на дім купця Алистіна. Озброєні рушницями, рогатинами та кістенями, «добрі молодці» вирубали сінешні двері, побили господаря та домочадців, пограбували дочиста дім, попутно «розбестили» двох дівчат і благополучно зникли».

Погодьтеся: це вже ближче до теми. Таких тамбовських розбійників і вовками могли називати, і прочити в товариші кримінальникам або взагалі негідним громадянам. Але знову-таки є чимало заперечень. Так, розбійників могли порівнювати з сірими хижаками. І напевно порівнювали. Так, на Тамбовщині лютували тривалий час злодійські шайки. Але ось питання: а чи набагато краще стояла справа в інших лісових губерніях, волостях, повітах? Наприклад, за правління Анни Іоанівни спеціально вирубувалися ліси по обидва боки дороги з Петербурга до Москви – щоб можна було вчасно помітити грабіжників і організувати відсіч!

Далі. Навіть у докладній розповіді про тамбовських лихих людців ніде не лунає щодо них слово «вовк» (хіба що одного разу, та й то з боку самого автора нарису). Між тим в інших регіонах ми такі характеристики знаходимо – прямі та беззастережні. Наприклад, Павло Мельников-Печерський на сторінках роману «У лісах» повідомляє про звичаї Нижньогородської губернії: «За Волгою немає особливих пасовищ і вигонів.

Худоба все літо по лісу пасеться… А корів та овець іноді з лісу злодії раніше виводили. Таких злодіїв «вовками» народ прозвав. Ці вовки з руками накриють, бувало, в лісі корівчину чи вівцю, тут же заріжуть та на віз і на базар. Шкуру зідрують, окремо її продадуть, а м'ясо за безцінь промисловцям збудуть, тим, що солонину на бурлаків готують. Промисел цей не в приклад безпечніший, ніж ходіння по чужих клітях та коморах. Рідко «вовка» вистежували.

Але якщо такого злодія на ділі застануть, тут же йому мужики розправу чинять самосудом, по старовині. Виплатять спочатку різками, скільки лозин влізе, знімуть із зарізаної худоби шкуру, від крові не омиту, надягають на злодія і в такому вбранні водять його з села в село з дзвоном у сковороди та заслінки, з криком, гиканням, лайкою та побоями. Робиться це в святкові дні, і за злодієм, якому з часу цієї прогулянки дається прізвисько «вовка», збирається натовп чоловік зо сто. Після того людина та навіки зганьблена. Яке хочеш праведне життя веди, усі його вовком звуть, і жоден порядний мужик у двір його не пустить».

Ось воно як! Думається, таких прізвиськ чимало можна знайти й в інших краях. Але чи чули ми щось про «нижньогородського вовка»? Ні. Втім, і про тамбовського нічого не чули – в усякому разі, в досовєтські часи. Ніде й ніколи! І це – один із головних аргументів, що зводить нанівець усі наведені вище версії – у тому числі й розбійницьку.

(Закінчення буде).

Автор: Олександр Сидоров, альманах «Неволя»

http://cripo.com.ua/?sect_id=9&aid=167337 

Вовки і товариші. Частина 6: бунтівні «санітари лісу»
16.12.2013 08:19

...Найближча до істини версія, яка пов'язує тамбовського вовка з так званим «антоновським заколотом» – фактично селянською війною, політичним збройним виступом сільського населення Тамбовщини проти більшовиків. Приводом до повстання стала політика жахливої продрозкладки, коли в селян вилучалися зерно, худоба, а часто й інше нажите добро, що прирікало населення на голодну смерть.

(Закінчення. Попередню частину читайте тут).

Ми не заглиблюватимемося в подробиці повстання, але кілька слів про нього сказати необхідно. Насамперед воно датується 1920–1921 роками. Проте насправді виступи проти влади Рад і продрозкладки почалися раніше. У всякому разі, 1920 року в доповіді комісії штабу військ ВНУС (ВНУтрішня Служба, війська внутрішньої охорони Радянської Росії) повідомлялося: «Початок антоновського, як воно раніше називалося, «бандитського», руху відноситься ще до минулого року.

У першій половині 1920 р. воно не мало широкого характеру, а було специфічно бандитським і вже потім було використано правими та лівими есерами». У тій самій доповіді повідомлялося, що ще до серпня 1920 року «банда Антонова з'явилася вперше біля містечка Афанасьївка і ледь досягала чисельно до 60 чоловік. Невмілі, жорстокі прийоми губчека при придушенні… нетактовні заходи щодо селянства, що вагалося, сколихнули масу і дали протилежні негативні результати: банда не була остаточно ліквідована, розсіялася і потім поступово розросталася, досягла дуже вражаючих розмірів, з кожним днем поширюючись губернією».

Багато нинішніх дослідників вважають, що називати повстання «антоновським» невірно. Головою заколоту був Петро Токмаков – командувач Об'єднаної повстанської армії та голова Союзу трудового селянства (СТС). Що стосується Олександра Антонова, він до кінця заколоту обіймав посаду начальника штабу 2-ї партизанської повстанської армії і не очолював заколоту. Для нас, проте, важливо, що чекісти та червоні військові від самого початку повстання напряму пов'язували його з Антоновим – можливо, тому, що їм спочатку довелося зіткнутися з його бандою. І полювали вони за Антоновим цілеспрямовано. Тож і ми не порушуватимемо традиції.

Олександр Степанович Антонов, як слушно зазначали чекісти, справді з 1906 року перебував у «Тамбовській групі незалежних соціалістів-революціонерів» при Тамбовському губкомі есерівської партії, займаючись «ексами» – збройними грабунками для потреб партії. За вбивство городового та пограбування залізничної каси 1909 року засуджений до страти, замінену безстроковим засланням. Після лютневої революції 1917 року приєднався до лівих есерів, з квітня вступив на роботу до Тамбовської міської міліції, у листопаді стає начальником Кірсанівської повітової міліції. З лютого 1918 року Антонов – член Кірсанівської повітової Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів.

Залишає свою посаду в липні через незгоду з антиселянською політикою більшовиків. Організовує свій партизанський загін, починає активну боротьбу проти радянської влади. У серпні 1920 року піднімають повстання селяни Кам'янської волості Тамбовського повіту, і Антонов на їхнє прохання стає на чолі збройного виступу.

Керівництво повстання висуває широкий спектр ліберально-демократичних гасел: політична рівність усіх громадян без розподілу на класи, скликання Установчих зборів, свобода слова, совісті, друку, відновлення політичних і торговельно-економічних зносин з іноземними державами, допуск до Росії іноземного капіталу, самовизначення народностей тощо. Але загалом дії повстанців зводилися до широкої боротьби проти більшовиків і фізичного усунення політичних опонентів.

Проти заколотників після закінчення польської кампанії та розгрому Врангеля було кинуто великі військові з'єднання, якими командували Тухачевський, Котовський, Уборевич. Але остаточної перемоги над «антоновцями» вдалося домогтися лише після того, як продрозкладку було скасовано, і почалася нова економічна політика в березні 1921 року. Самого Антонова разом з братом Дмитром 24 червня 1922 року внаслідок чекістської облави в селі Нижній Шибряй застрелили.

Антоновське повстання прогриміло на всю країну. Як стверджує низка літературознавців, Сергій Єсенін свою поему «Пугачов» (березень – серпень 1921-го) присвятив саме антоновському заколоту. На обкладинці стояло – «Пугачов», щоб зблизити прізвища двох ватажків селянських бунтів. У монолозі козака Буранова з'являється незвичайне порівняння з місяцем, який «як гасову лампу в годину вечірню запалює ліхтарник із міста Тамбова…».

Гасових ламп за часів Пугачова не було, та й ліхтарники з'явилися значно пізніше у великих губернських містах. У поемі пугачовський заколот придушується не з Петербурга, де царювала імператриця Катерина II, а з Москви, в якій розташовувався уряд більшовиків... Поет-імажиніст Вольф Ерліх у спогадах про Єсеніна стверджував, що Сергій Олександрович любив виконувати пісню тамбовських повстанців (треба думати, вона була досить широко відома в той час). Те саме можна сказати про поета Миколу Клюєва.

Загалом, є велика спокуса асоціювати з тамбовськими вовками саме учасників антоновського заколоту. Що й роблять багато дослідників. Щоправда, досить грубо. Так, Вікіпедія, повторюючи хмару вже перелічених нами безглуздих версій, далі стверджує: «Пізніша згадка пов'язана з Тамбовським повстанням 1920–1921 років. Протиборчі сили – зелені повстанці та червоноармійці – мали багато спільного в організації та ідеології, аж до звернення «товариш». Допитувані антоновці при зверненні до співробітників правоохоронних органів отримували відсіч «Тамбовський вовк тобі товариш», що став крилатим виразом». Заплющимо очі на безглузде вживання терміна «зелені», під який тамбовські повстанці не підпадають за жодних умов. Зауважимо лише, що маємо справу знову-таки з непідтвердженими домислами. Сочинительство за принципом «А взагалі-то так могло бути!».

При цьому напрям міркувань у принципі вірний. Взагалі-то щось подібне могло бути. Тільки не варто заради підтвердження своїх здогадів вигадувати історичні анекдоти. Один із них, розмножений десятками інтернет-сайтів, звучить так: ««Вони не щадять себе в бою, а також своїх дружин і дітей, кидаючись на кулемети, як вовки», – доповідав Тухачевський до ЦК. Саме тоді з'явилося прислів'я «тамбовський вовк»». Як не сумно, цю байку повторив в одному з виступів навіть міністр культури Володимир Мединський. Насправді ви не знайдете джерела, з якого почерпнуто цю цитату. Втім, ні; вона зустрічається в Бориса Сєнникова в книзі «Тамбовська Вандея».

Щоправда, краєзнавець пише про те, що так казали «повергнуті в подив» червоні, не персоніфікуючи автора висловлювання. До того ж у Сєнникова – «сміливо кидаючись на кулемети». Епітет «сміливо» з вуст Тухачевського звучав би недоречно, і тому наступні «рознощики» його прибрали. Звідки взяв цитату сам Сєнников? Судячи з усього, зі стелі. Він взагалі вигадав цілу купу «справжніх документів» про застосування хімічної зброї червоними частинами. Фахівці викрили фальсифікатора, але «документи» вже пішли блукати Інтернетом. Автор наробив ще багато благоглупств, про які в нас буде привід поговорити.

Знайомтеся: тамбовський вовк власною персоною!
Але «вовк» усе-таки був! Та ще який…

Я маю на увазі навіть не уривок зі спогадів чекіста Михайла Покалюхіна, який брав участь в облаві на Антонова, коли знаменитий повстанець загинув. Хоча саме Покалюхін визнавав: «Антонов – старий вовк, що здобув собі славу «невловимого»». Здавалося б, ось вам той самий «тамбовський вовк». І все ж поодинокої згадки явно недостатньо. Звісно, ця цитата свідчить про те, що чекісти порівнювали своїх ворогів із вовками і, треба думати, робили це дуже охоче. Але все ж – хотілося б більш явних аргументів.

І вони є. Спочатку я натрапив на них у спогадах іншого чекіста, який брав участь у придушенні тамбовського заколоту – Дмитра Михайловича Смирнова. Виявилося, «тамбовський вовк» – навіть не узагальнена характеристика. Цей дивовижний і небезпечний звір має конкретне ім'я, по батькові, прізвище та бойову біографію. Це зовсім не Олександр Антонов. Ось що пише в «Записках чекіста» Смирнов:

«За порівняно невеликий час частинам Червоної Армії здалося загалом понад дванадцять тисяч антоновців. Решта, здебільшого куркулі, кримінальники та запеклі бандити, продовжували метатися лісами, де їх по частинах добивали червоноармійці.

Був серед цих запеклих і командир «вовчого» карального загону Петро Сторожев, у якого за все ним скоєне не залишалося ані найменшої надії на помилування… Хитрий, спритний, він по-вовчому вміло замів свої сліди. Недарма в народі його прозвали «Вовком», а свою бандитську шайку, яка складалася з відбірних негідників, він сам охрестив «вовчим» полком. Великий куркуль, Сторожев ще за Керенського зумів пробратися на посаду волосного комісара і навіть домігся обрання до Установчих зборів. Усі ці пости посилювали його особисту владу та вплив серед багатіїв-куркулів Тамбовщини… Щоб повернути колишні порядки, Сторожев був готовий піти на союз із будь-якими ворогами Країни Рад. Трапився авантюрист і владолюбець Антонов – Сторожев із радістю став найближчим і вірним його помічником.

…Сторожев став комісаром внутрішньої охорони антоновського штабу і одноосібним командиром усіх каральних загонів, наділених «правами» військово-польових судів. Ось коли Вовк отримав необмежені можливості зводити порахунки з ненависною йому біднотою і особливо з комуністами! Карателі грабували радгоспи, склади й магазини, руйнували та палили сільські Ради, школи, доми неугодних їм селян, без суду і слідства розстрілювали та вішали всіх, хто бодай натяком виражав невдоволення чи осуд кривавого куркульсько-есерівського розгулу… Багато кривавих справ було на совісті антоновського Вовка. І ось тепер він, здавалося, не без успіху зумів замести свої сліди».

Далі старий чекіст повідомляє, що на слід Сторожева вдалося вийти лише через кілька років, у серпні 1925 року. Виявилося, Вовк переховувався у своєї близької знайомої Насті, яка мешкала в сторожці при міській церкві Борисоглібська. Далі йде барвисте описання нічного арешту сплячого бандита, докладна картина його подальшого допиту особисто Смирновим. Чекіст змальовує відразливий образ «антоновця»:

«Увесь його вигляд став іншим. Він дуже схуд, став довгим, сутулим і якимось незграбним. Дуже порідшало його волосся. Колись бундючне обличчя стало зморшкуватим і виснаженим. Чорні очі, в минулому з зухвалим поглядом, здавалися тепер втомленими, вицвілими. Єдине, що в них ще залишалося – ненависть до людей, над якими він колись панував і які потім відвернулися від нього. Привертала увагу хода. Вона була важкою, як у людини після довгої дороги.

Незабаром під посиленим конвоєм ми відправили Вовка до Тамбова, до губернського відділу ОГПУ. Це був його останній шлях».

Отже, в лавах тамбовських повстанців існував «вовчий» загін, який отримав назву за прізвиськом свого командира Петра Сторожева. Припустімо. Але давайте міркувати тверезо. Антоновський заколот справді прогримів на всю країну, ім'я Антонова було відоме всій Росії. Зрозуміло, що Антонова та «антоновщину» влада змушена була згадувати як опудало – понад свого бажання. Але з якої радості їй пропагувати одного з посіпак заколотника – «Вовка»? Виходить ніби, що логічніше пов'язати «тамбовського вовка» з Олександром Антоновим, ніж із Петром Сторожевим.

І ось тут у нашому дослідженні з'являється ім'я Миколи Вірти. Нині цей письменник не користується популярністю. Вікіпедія дає йому нищівну характеристику: «Твердо тримався партійної лінії: викривав троцькістську опозицію, боровся з «безрідним космополітизмом», пропагував «культ особи»». Між тим Микола Євгенович Карельський, він же Вірта, своєю популярністю в 30-ті роки міг посперечатися з Михайлом Шолоховим.

Славу йому приніс роман «Самотність», 1941 року удостоєний Сталінської премії. У головному герої роману багато хто навіть знаходив певну схожість із Григорієм Мелеховим. А ім'я героя вам підказати? Петро Іванович Сторожев! Так, тема «Самотності» – антоновський заколот і його розгром. Причому Вірта примудрився створити таке драматичне полотно, що пильні радянські «органи» одразу почепили на автора тавро «антоновця» і кинулися «шити справу»! Збереглося безліч архівних документів, із яких видно, як ретельно збирали компромат на письменника.

Та й то сказати: походження Вірти цілком відповідало образу запеклого ворога радянської влади та ідеолога тамбовських заколотників. Походив він із родини священника, мало того: батько його, Євген Карельський, під час селянського повстання був запідозрений у зв'язках із повстанцями, узятий у заручники та розстріляний! Микола в цей час перебував у Тамбові. Після загибелі батюшки родину Карельських переслідували лазівські комсомольці. Повернувшись, Микола, щоб підтримати трьох сестер і матір, працював спочатку пастухом, а потім писарем у сільраді села Велика Лазівка. І що ж він після цього – не бандит?

Письменника врятувало те, що роман «Самотність» сподобався Сталіну. Ситуація для того часу досить типова. Те саме відбувалося з Шолоховим і «Тихим Доном», з Твардовським і «Країною Муравією»; сюди ж можна віднести Михайла Булгакова з «Днями Турбіних». Як не дивно здасться, Великий Вождь підтримав чимало талановитих людей. Загалом, Вірті пощастило. Його «антоновський» роман надрукував 1935 року журнал «Знамя», 1937-го в МХАТі за мотивами «Самотності» було поставлено п'єсу «Земля», 1939 року Тихін Хренніков скроїв із роману оперу «У бурю». За п'ять років історичний роман Миколи Вірти витримав… 12 видань!

Тепер вам зрозуміло, наскільки популярним перед війною стає ім'я та образ Петра Сторожева?! Саме цей персонаж, а не Антонов, посідав у «Самотності» центральне місце. Причому остання з трьох частин так і називалася – «Вовк». Але кличка ця проходить червоною ниткою крізь увесь твір. Тон задає на перших же сторінках сам Антонов, у дружній бесіді називаючи Сторожева «вовком»:

«…Антонов відійшов від нього, оглянув із ніг до голови та з добродушним сміхом зауважив:

– А ти, брате Сторожев, богатирем став. Знав тебе поджарим парубком, вовченям таким, а тепер, диви, скільки поважності!..

– Вовченя у вовка виросло, – ніби навмисно наступаючи на найболючішу мозоль Сторожева, з хихотінням устромив Булатов.

Відтоді як Петро Іванович вийшов у люди, його стали називати не вовченям, а вовком; Сторожев щоразу гарчав, коли чув за спиною прізвисько, міцно-на-міцно приставше до нього».

Наприкінці роману Петро зустрічається зі своїм братом – комуністом Сергієм Сторожевим. Після їхньої розмови Петро розуміє, що за свої злочини пощади йому не буде. Він віддаляється, а брат дивиться йому вслід і вимовляє:

– Диви ти, прийшов-таки, Вовк…

Лариса Полякова в нарисі про Миколу Вірту слушно зауважує з приводу Петра Сторожева: «Мабуть, саме з цим героєм найбільше пов'язана назва твору – «Самотність», яка разом із кличкою «Вовк» створює вражаючий образ загнаного та розгубленого створіння, що потрапило в безкомпромісну пастку життя. Ні родина, ні брат, ні обставини, ні пережите не здатні викорінити почуття самотності, і на останній сторінці роману, вбивши Льошку (останнє й найжорстокіше вбивство), Петро Сторожев із документами Льошки та в його шинелі «зникає в нічному мороці». Решта життя для нього – «нічний морок»».

І ось тут саме час поговорити про долю не романного, а реального Петра Івановича Сторожева. Як ми пам'ятаємо, бравий чекіст Дмитро Смирнов заявив, що затримав Сторожева влітку 1925 року в Борисоглібську. А потім Вовка відправили «в останній шлях». Усе це не відповідає дійсності.

Насправді Сторожева справді заарештували в Борисоглібську, але п'ятьма роками пізніше, 1930 року. Він жив тут на нелегальному становищі, але при цьому разом ще з п'ятьма колишніми «антоновцями» активно займався боротьбою проти колгоспного руху, виступав серед селян проти проведення колективізації, закликав їх бити комуністів. Найцікавіше те, що за все це Сторожева засудили лише… до п'яти років виправно-трудових таборів! І це враховуючи всі його «подвиги» під час тамбовського заколоту, про що особливо згадано в обвинувальному висновку:

«1920 р. під час громадянської війни та лютування антирадянської банди гр-н с. Грязнухи Сампурського району, колишнього Тамбовського округу Сторожев Петро Іванович був організатором бандитського загону, потім був командиром 5-го П.Кустовського бандитського полку і згодом був начальником бандзагону, який оперував на території Токарівського та ін. районів колишнього Борисоглібського повіту ЦЧО… За час свого перебування в банді чинили терор і насильство над селянством, учинили низку розстрілів полонених червоноармійців, партійних і радянських працівників. Після ліквідації бандитизму Петро Іванович Сторожев зник, проживав у мм. Борисоглібську та Тамбові…

Сторожев під силою зброї, погрожуючи розстрілом, змушував іти в банду на фронт проти Червоної Армії. Сторожевим було вбито в с. Грязнухи комуніста – Євсєєнка Семена Борисовича, зарубано власноруч полоненого червоноармійця, причому, коли він його рубав, зняв із себе шапку, перехрестився та відрубав голову. Ним же на кладовищі було зарубано гр-на Волкова, завезеного з с. Красивки Токарівського району. Він бив низку осіб, які не бажали йти до його банди. Крім того, за розпорядженням Сторожева в Потьомкіній Лощині розстріляно 40 чоловік червоноармійців».

При цьому дві статті, які були інкриміновані Сторожеву – 588 і 593 (вчинення терористичних актів і бандитизм) передбачали як покарання вищу міру соціального захисту – розстріл. Хто скаже, що найлютіший ворог радянської влади, чиї руки були по лікоть у крові, поніс страшне й сувор покарання, нехай перший кине в мене камінь.

Звісно, Смирнов міг через дряхлість літ переплутати дати. Але впадає в око також те, що і характеристику антоновського повстання, і біографію Антонова, а також Сторожева старий чекіст буквально списав із роману «Самотність». І то сказати: сталінський лауреат брехати не буде, а ось пам'ять може й підвести…

«Вовк» Сторожев відсидів свої належні п'ять років і вийшов на свободу. Тут 1937 року з ним зустрівся Микола Вірта. Пізніше письменник зробив запис у щоденнику: «Він (Сторожев) читав роман «Самотність». «Написано все правильно», - поважно сказав він. Говорили ми зі Сторожевим довго.

Він намагався здаватися відвертим, але ми бачили, як багато Сторожев таїть у собі». Сам Сторожев підтвердив факт зустрічі з Віртою на допиті, який вів 11 серпня 1937 року молодший лейтенант держбезпеки Матвєєв: «Я знаю, що Микола Вірта походить із с. Лозівка, Токарівського району, його батько священник, розстріляний червоними за контрреволюційну діяльність. З Миколою Віртою вперше зустрівся в перших числах липня місяця 1937 р. в селі Сампур, куди він приїжджав. При зустрічі з Віртою він дав мені 100 рублів для оплати штрафу за втрачений паспорт».

Через місяць після цієї зустрічі Петро Сторожев знову був заарештований за антирадянську агітацію та створення контрреволюційної повстанської організації. Чи існувала така організація насправді, чи колишнього «антоновця» підгребли для рівного рахунку під час широкомасштабної кампанії з викриття «ворогів народу», яка розгорнулася 1937–1938 років, зараз сказати важко. Цілком можливо, Сторожев так і залишався ворогом нової влади. Проте в протоколі допиту одного зі свідків, такого собі А. І. Віхляєва, зустрічаються жахливі нісенітниці.

Свідок, зокрема, заявив: «У червні 1937 р. під час пропрацювання вироку Верховного суду над бандитами шпигунами Тухачевським, Уборевичем та іншими Сторожев після закінчення зборів, коли ми з ним ішли додому, у приватній бесіді сказав: «Так, хоча зараз і розстріляли Тухачевського та інших, але це все гірше для нас, селян, тому що вони хотіли встановити життя, яке було раніше, але це комуністам не подобається і уряду, ось і давай розстрілювати чесних людей…» Щоб учасник тамбовського повстання заступився за Тухачевського та Уборевича, які жорстоко придушували заколот, та ще й назвав їх «чесними людьми» – це вже суворий перебір…

Як би там не було, а Сторожева цього разу все ж поставили до стінки та успішно «розшльопали». На жаль, доводиться визнати, що роман «Самотність» зіграв у цьому не останню роль. У всякому разі, на нього як на документ посилаються багато хто з тих, хто був причетний до справи «Вовка». Згаданий уже Віхляєв повідомляв: «1919 р. Сторожев був організатором банди Антонова, нині такого, що проходить за книгою-романом «Самотність»». Ім'я Миколи Вірти виникає в показаннях свідка Федора Четиріна та в допитах самого Сторожева (від нього навіть вимагали назвати прізвище «Леньки», якого «Вовк» убиває у фіналі роману; прізвища Сторожев не згадав, але самого вбивства не заперечував).

У зв'язку з цим не можна змовчати про «дослідження» Бориса Сєнникова, який позиціонує себе як великого знавця тамбовського заколоту і нерідко викриває своїх опонентів, які не піддають документи «науковому аналізу». Що таке «науковий аналіз», автор демонструє в одній зі своїх статей про тамбовське повстання. Він пише таке:

«Для прикладу хочу навести історію одного з документів, пов'язаного з романом «Самотність» тамбовського письменника М. Є. Вірти... У цьому романі М. Є. Вірта розповідає про селянське повстання в Тамбовській губернії. Роман заснований на фальшивці, змайстрованій органами НКВС 1937 року.

Проте на підставі цієї фальшивки було розстріляно людину, якій ставили у провину те, у чому вона абсолютно не була винна. Ця людина, Петро Іванович Сторожев (колишній член РКП(б) і голова ревкому), була родом із села Грязнухи Сампурського району Тамбовської губернії. У романі «Самотність» один із персонажів носить таке ім'я, хоча до цієї людини не має жодного відношення – це літературний псевдонім. Під цим псевдонімом у Вірти насправді виведено Петра Івановича Сажина, його сусіда по селу Велика Лазівка (в романі село Дворики)…

Петра Івановича Сажина не розстріляли, а дали 25 років таборів і відправили на Колиму видобувати золото, звідки він був звільнений за амністією 1957 року… А 1937 року замість нього було розстріляно органами НКВС Петра Івановича Сторожева, який носив своє прізвище, і воно зовсім не було літературним псевдонімом героя роману «Самотність» М. Є. Вірти.

Обвинувачення йому було пред'явлено як літературному героєві роману, хоча він до нього не мав жодного відношення. Справжній Сторожев Петро Іванович був… комуністом і головою ревкому під час придушення селянського повстання. Він також у той час убивав і розстрілював повстанців. Проте 1927 року його як троцькіста виключили з партії та відправили в табори на 5 років. А після того як він відбув покарання, 1937 року НКВС пред'явило йому обвинувачення, що він був учасником селянського повстання, командував полком партизанів і був членом Союзу трудового селянства. Усе це було в романі з людиною, що носила там прізвище П. І. Сторожева, але в житті це був П. І. Сажин. Так справжнього Петра Івановича розстріляли замість літературного. Тож розстріляно було комуніста, а не учасника повстання. Того, кого хотіли розстріляти, – Бог милував».

Увесь цей маячний бред складно навіть коментувати. Соромно, коли людина, яка претендує на звання «історика», не напружує себе навіть перевіркою елементарних фактів, хоча документи у справі Сторожева, як ми переконалися, давно опубліковані. Для початку зауважимо, що заява Сєнникова про якийсь «літературний псевдонім» (залишимо осторонь безграмотність такого визначення) не витримує критики. У романі немає жодної вигаданої дійової особи, писав Вірта літературознавцю Юхиму Добіну: «Більше того, усі вони названі своїм ім'ям, по батькові та прізвищем...» Свідок у справі Сторожева Федір Четирін теж називає цілу низку персонажів роману – реальних людей: Федір Івін, Микита Івін, Калістрат Бетін, Олексій Бетін… До речі, сам Четирін був головою п'ятірки, що засудила до розстрілу священника Євгена Карельського – батька Миколи Вірти.

З справжніх документів видно, що Петра Сторожева засудили не за троцькізм, а за бандитизм і боротьбу проти колгоспного руху, і не 1927 року, а 1931-го. Залишається прояснити інформацію про більшовицьке минуле Сторожева. Знову звернімося до свідчень Четиріна: «Сторожева Петра Івановича знаю по спільній роботі з травня 1917 р. по листопад 1918 р. у Більше-Лозівському волосному комітеті Тамбовського повіту та губернії.

З початку 1917 р. при волкомі с. Б. Лозівка створювалася група більшовиків і оформилася вона 15 серпня 1918 р. До складу цієї більшовицької групи входили: Я, Жерняков Микола Максимович, нині директор Мучкапської МТС, односельчанин Сторожев П. І., Сажин Сергій Іванович, проживає по вул. Трудовій, будинок 13 у м. Тамбові, його брат емігрував за кордон як затятий антоновець. За романом М. Вірти він проходить як великий куркуль, затятий бандит та низка інших осіб. У той період Сторожев П. І. приставав до нашої групи більшовиків і брав участь у її роботі, але підкреслював, що він співчуває есерам».

Потім Четирін доповнює: «З серпня місяця 1920 р. і по травень місяць 1921 р. я спільно з комуністичним загоном по всій Тамбовській губернії вів боротьбу з антоновськими бандами і, перебуваючи нині в Сампурському та Токарівському районах, я дізнався, що Сторожев вступив у банду до Антонова і веде активну боротьбу з Радянською владою, що Сторожев Петро Іванович нещадно знищував комуністів, червоноармійців і сім'ї радянських працівників. Кого персонально він убив, я назвати зараз насилу, бо не можу згадати, але знаю, що наприкінці 1920 р. у с. Грязнуха були зарубані ленінградський робітник Шиманівський і Рикунов Михайло, сільський активіст». Далі свідок повідомив, що брав участь у бою проти частин Антонова та Сторожева.

Про своє більшовицьке минуле згадує на допитах і сам Сторожев – при цьому, проте, не заперечуючи, що активно брав участь у заколоті: «Причиною до вступу мене в банду Антонова послужила та обставина, що я, будучи кандидатом РКП(б) і членом Лозівського волвиконкому, а потім головою Грязнухінської сільради, був не згоден з політикою у проведенні продрозкладки, я вважав, що вона сильно б'є по заможній частині селян села, бо в них забирали всі запаси хліба, а це загрожувало голодом у селі та викликало в них злість і ненависть до Радянської влади. З такою політикою я був у корені не згоден і вважав, що комуністи розорюють селян, вони варвари». Та й смішно заперечувати відомості, добре відомі обом сторонам, які протиборствували під час тамбовського повстання.

Проте «краєзнавець» Сєнников замість того, щоб вивчати справжні документи, воліє складати малозрозумілі байки про те, як «тамбовський вовк» громив антоновських бандитів…

Усе від Державіна до Маяковського –Дружно прославте вовка тамбовського!

Але ми, проте, дещо відволіклися від магістральної теми. Пора б коротко, але чітко і розумно сформулювати ті висновки, до яких ми дійшли внаслідок довгих розшуків і роздумів про тамбовсько-брянське вовче прислів'я.

1. Попри те що прислів'я має виразно негативний відтінок (той, хто говорить, відмовляє співрозмовникові в дружбі і фактично виключає його з лав людського суспільства, відсилаючи до вовчого), образ вовка в ньому амбівалентний, тобто мається на увазі, що сірий хижак може бути людині товаришем.

2. Таке ставлення до вовка стало можливим багато в чому завдяки особливому менталітету російської людини, яка сприймала цього звіра водночас і з побоюванням, і з повагою.

3. Витоки прислів'я слід шукати в російському фольклорі, який донісв до нас кілька його зразків – але без згадки конкретної місцевості.

4. У радянський час через надання слову «товариш» особливого сенсу і певного протиставлення його слову «громадянин» прислів'я набуває особливого поширення в місцях позбавлення волі – спочатку як різка «відсіч» ув'язненим, які після засудження втратили право на використання слова «товариш» і можуть звертатися лише вживаючи слово «громадянин». Найімовірніше, спочатку формула звучала як «Вовк тобі товариш!», що зафіксовано, наприклад, у творах Шолохова.

5. Уперше «топонімічне» уточнення у формі «тамбовський вовк» з'явилося в другій половині 1930-х років і пов'язане з величезною популярністю роману Миколи Вірти «Самотність», присвяченого тамбовському селянському повстанню 1920–1921 років. Головний герой роману – командир загону антоновських повстанців Петро Сторожев на прізвисько Вовк. Це прізвисько проходить крізь увесь роман, виданий величезними накладами, поставлений у театрах як вистава та опера, удостоєний Сталінської премії.

6. Топонімічне визначення «брянський вовк», «вовк із Брянського лісу» виникло пізніше, одразу після Великої Вітчизняної війни або в останні роки війни. Причина появи топоніма – широкий партизанський рух у Брянських лісах і його активна пропаганда серед населення СРСР, у тому числі – популяризація пісні «Шумів суворо Брянський ліс».

Таким чином, обидва визначення з'явилися в один і той самий час, але з різних причин. На сьогоднішній день прислів'я поступово втрачає негативний відтінок і обидві ідіоми фактично стали брендами двох областей. Свого часу (2004–2006 рр.) у Тамбові існував навіть Музей Тамбовського Вовка. За гіркою іронією долі, усі його музейні фонди були знищені... під час гастролей музею в місті Брянську!

Не пощастило й пам'ятнику тамбовському вовку. Спочатку його виваяли з каменю й із крилами. Але потім чомусь прибрали, вважаючи крила «зайвими». Між тим хотілося б нагадати, що в першому виданні знаменита казка про дружбу вовка та царського сина називалася ««Казка про Улюбленого Царевича та прекрасну Царівну, його дружину, і вовка крилатого»…

Зате сьогодні Тамбов прикрашає дерев'яна статуя вовка, на постаменті якої вирізані рядки:

Насправді ці рядки належать зовсім не Гаврилу Романовичу Державіну (який, втім, колись губернаторствував у Тамбові), а поетові Дмитру Петегову – авторові кількох дивних пародій на теми тамбовського вовка, уривки з яких мені хотілося б навести на завершення нашого довгого екскурсу в історію:

А отже, історія наших сірих товаришів не закінчується. Як співалося в відомому радянському марші: «Є в революції початок, немає в революції кінця!» Навіть якщо йдеться про вовчу революцію…

Автор: Олександр Сидоров, альманах НЕВОЛЯ