Нескромна пропозиція, як подолати корупцію в Україні

Десь шістдесят сім років тому на сторінках відомого видання Foreign Affairs з'явилася стаття якогось пана "Ікс", присвячена "джерелам радянської поведінки". Автором статті, як пізніше з'ясувалося, виявився американський дипломат Джордж Кеннан.

У статті, значною мірою заснованій на надісланій ним з Москви роком раніше "довгій телеграмі", Кеннан описав основні ідеологічні опори радянської влади. Зокрема, як радянська верхівка планує здійснювати експансію радянського способу життя на Захід.
Ідеї, висловлені в статті, пізніше стали основою однієї з перших стратегій боротьби з Радянським Союзом у Холодній війні – "політики стримування".

Цей екскурс в історію на початку статті невипадковий. Він видається доречним не лише для того, щоб пояснити "дотепність" її назви, а й тому, що ми часто чуємо про те, що живемо в епоху нової "холодної війни", і що Україна – це другий Західний Берлін. При цьому частина нашої держави справді окупована, а на сході розгорнулися справжні воєнні дії.

Але попередня "холодна війна" була боротьбою двох систем цінностей, відмінності між якими були очевидні практично кожному. Яка ж суперечність лежить в основі сьогоднішнього конфлікту?

Невже "революція Совісті", анексія Криму, громадянська війна на Донбасі – це все лише складові опосередкованого протистояння Росії та США в боротьбі за контроль над видобутком і транспортуванням енергоресурсів, впливу на ринки й території? Можливо, це так. Але це тільки для них, титанів геополітики.

Фото segodnya.ua

Для нас, простих українців, це справді війна двох систем. Системи чесного, конкурентного й справедливого суспільства, з одного боку, і системи, побудованої на корупції, з другого.

Багатьом здається, що нам уже вдалося досягти певних успіхів у цій боротьбі. Ми повалили корумпованого диктатора, обрали нову владу, зробили "цивілізаційний" вибір на користь блоку держав, що уособлює для нас справедливе суспільство.

На жаль, пророблені кроки лише позначили мету, а справжня боротьба з корупційною системою ще навіть не почалася.

Це відбувається значною мірою через те, що ми сп'янілі нашими маленькими перемогами, відвернуті трагічними подіями в країні, а іноді керовані такими емоціями, як помста й розправа. За всім цим ми навіть не замислювалися серйозно про те, чому корупцію потрібно побороти, що є її джерелом, і як ефективно звести корупцію в країні до мінімуму.

На ці питання ми спробуємо відповісти в цій статті та виконати роль пана "Ікс" у підготовці стратегії стримування корупції в цій новій Холодній війні.

Частина 1. Чому корупція – це погано? Або Україна, країна із "зірочкою".

В Україні ми давно вже звикли до того, що багато речей, які нам обіцяють – чи то обіцянки держави, роботодавця, виробника товарів, ЖЕКу, торговельних центрів, школи, університету, та кого завгодно – не завжди мають відповідати справжньому стану речей.
Візьмемо, наприклад, нашу Конституцію. Стаття під номером сорок дев'ять цього документа, основоположного для всіх суспільних відносин у країні, недвозначно й гордо заявляє: "У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно".

Після цієї фрази немає звичної нам "зірочки", яку ми часто зустрічаємо в різних рекламних повідомленнях із ряду "усі вхідні дзвінки – безкоштовно*", "кожному відвідувачу мобільний телефон у подарунок*" або "у нас найнижчі відсоткові ставки*". Але наш досвід відвідування лікарень і поліклінік різного роду наполегливо підказує, що ця нещасна зірочка в цій конкретній статті Основного Закону була пропущена помилково.

Фото postpaper.com.ua

Поклавши руку на серце, давайте зізнаємося, що не лише в ній одній. Адже те саме можна сказати і про право на життя, безпеку, повагу до гідності, недоторканність житла, свободу думки, безоплатну освіту, захист прав у суді – усіх тих чудових речей, які ми голосно називаємо нашими невід'ємними конституційними правами.

Чому ці всі права не виконуються як слід? Багато хто скаже – у всьому винна корупція. Корупція, яка пронизала всю державну систему. І щоб не бути голослівними, юристи й правозахисники справді підтверджують, що корупція часто прямо або опосередковано призводить до порушення прав людини.

Але, крім порушення прав людини, дослідження також свідчать, що корупція тією чи іншою мірою негативно впливає на економічне зростання держави, зростання ВВП на душу населення, інвестиційну привабливість, конкуренцію в торгівлі, зростання цін на товари й послуги, розміри "тіньової" економіки, і навіть на якість і тривалість життя громадян.

А за підрахунками Світового банку, якщо в окремо взятій країні викорінити корупцію, то доходи громадян одразу ж збільшаться аж у 4 рази. Для наочності ми наводимо графік того, як могла б зрости річна зарплата середньостатистичного українця, якби нам вдалося побороти корупцію, і Світовий банк виявився правим у своїх розрахунках.

Частина 2. Головна причина корупції

Більшості українців не потрібні додаткові підтвердження чи дослідження. Ми в переважній більшості й так виступаємо проти корупції.
Проблема лише в тому, що сама корупція стала головною системою стимулів у суспільстві, способом його існування. Не важливо, з якого боку столу в чиновницькому кабінеті ми сидимо.

Корупція стала простим і ефективним, а іноді й єдиним засобом досягнення будь-якої мети - від отримання довідки лікаря до дозволу на будівництво, від вступу до університету до працевлаштування. В Україні навіть покійнику без корупції не виділять місце на кладовищі.
Корупційна винагорода – на сьогодні основна складова доходу більшості "бюджетників". Це відкинуло будь-які інші спонукання та стимули в держави й суспільства для зміни стану речей. Корупційна система, по суті, лягла в основу сьогоднішніх суспільних відносин.

Почувши суспільний запит на боротьбу з корупцією, новий президент у своїй промові на інавгурації дуже правильно заявив, що для побудови успішної держави нам потрібно подолати корупцію. Для цього він запропонував укласти дуже простий загальнонаціональний антикорупційний пакт між владою та народом: чиновники не беруть, а люди – не дають. Трохи раніше були створені різні люстраційні органи, запропоновані антикорупційні заходи, розпочалася широка суспільна дискусія.

Петро Порошенко розповідає про кроки щодо подолання корупції. Фото unian.uа

Звісно, не можна не погодитися з тим, що прийняття нами хабарництва як норми поведінки неминуче впливає на масштаби корупції. Так само як і з тим, що система покращиться, якщо призначити "хороших" людей на керівні посади, а всім "поганим" заборонити ці посади обіймати. Але чи справді ми віримо, що ці заходи можуть вплинути на систему в довгостроковій перспективі?

Наприклад, чи віримо ми, що в системі, що склалася, батько не дасть хабар, щоб покращити результат своєї доньки на зовнішньому тестуванні, а син відмовиться заплатити за лікування матері в державній лікарні? Або в те, що київський суддя з його мізерною зарплатою довго протистоятиме спокусі, ухвалюючи рішення в багатотисячних, а іноді багатомільйонних суперечках? Або в те, що прокурор сумлінно розслідуватиме кримінальну справу проти людини, готової віддати будь-які багатства, аби лише залишитися на волі?

Щоб побороти цю нещасну систему, що склалася, потрібно подолати одну дуже просту системну проблему - її головне джерело, яке більшість адептів боротьби з корупцією в упор не хочуть бачити. А її головна причина не в культурі, не в менталітеті, не в моральних цінностях людини.

Вона полягає в такому: сьогодні в Україні очікуваний дохід потенційного хабарника перевищує негативні наслідки, які на нього чекають, якщо його буде спіймано.

Щоб звести корупцію до мінімуму (давайте будемо реалістами – повністю викорінити це явище ні в кого не вийде), нам, по-перше, потрібно змінити відповідь у цій дилемі хабарника: "Що краще, брати чи не брати?".

По-друге, деякі прояви корупції можна нівелювати, дозволивши їм існувати на законних підставах – визнавши сьогоднішній стан речей і надавши суспільству законну альтернативу хабарництву, що максимально відображає взаємини, що склалися.

Частина 3. Як побороти корупцію?

Пропозиція перша. Батіг і пряник.

Отже, як змінити відповідь на "гамлетівське" питання бюджетника-корупціонера?

Що впливає на його рішення? Совість? Саме до неї волає президент у своєму проханні більше не вдаватися до корупції.
Але в умовах дикого капіталізму, що запанував в Україні, навряд чи можна покластися на таке ефемерне поняття, як совість. Тим паче що вона стала часто сприйматися швидше як слабкість, недолік, який заважає людині з "підприємницькою жилкою" рости й розвиватися.

Що ж робити, якщо не уповати на совість? Відповідь до смішного проста й лежить на поверхні. Необхідно зробити все, щоб покарання за хабарництво було неминучим, а його тягар у багато разів перевищував вигоди від отриманих хабарів. Не потрібно бути Гері Беккером (американський економіст, нобелівський лауреат – ЕП), щоб зрозуміти просту логіку: украдеш – відрубають руку; з украденим добре - але без руки гірше; сьогодні не відрубали – завтра точно відрубають.

Але багато хто скаже, що передбачене Кримінальним Кодексом покарання вже достатньо високе, але це ніяк не зупиняє корупцію.
Проте чи може хтось стверджувати, що покарання справді неминуче настане? Навіть якщо встановити довічне ув'язнення як покарання за найдрібніші прояви корупції, саме явище не побороти, якщо ймовірність опинитися за ґратами залишатиметься близькою до нуля.

Тому одним з головних кроків у подоланні корупції має стати посилення переслідування та максимальне збільшення ймовірності того, що хабарник зрештою заплатить суспільству справедливу ціну за свої діяння, втратить роботу чи опиниться у в'язниці.

Водночас державні службовці, які перебувають у групі ризику, мають отримувати достатню винагороду за свою роботу. Як це зробити – непросте питання. Але про це трохи пізніше, а зараз трохи докладніше про те, яким чином підвищення оплати праці бюджетнику має допомогти боротьбі з корупцією.

По-перше, якщо людина отримує гідну заробітну плату, спокуса брати дрібні хабарі зникає, особливо коли вона ставить під загрозу постійний дохід, статус, економічне благополуччя, а іноді навіть свободу.

Ситуація трохи змінюється, якщо мова заходить про шестизначні-семизначні цифри – тоді жодна зарплата не допоможе. У цьому разі налякати може лише неминучість тюремного терміну.

По-друге, лише у випадку справедливої винагороди за працю ми зможемо з чистим сумлінням заявити, що цей конкретний злочинець справді заслужив таке покарання. Що це покарання – справедливе. Адже хто щиро зможе засудити вчителя, який виживає на копійки, що збирає гроші в "фонд класу"? Або лікаря, від якого залежать життя сотень людей, який натякає своїм пацієнтам на необхідність доплатити йому за лікування?

Карати таких людей навряд чи комусь здається гуманним. Нехай багатьом складно співчувати прокурору, судді, меру, заступнику міністра, співробітнику обласної адміністрації та іншим чиновникам. Але загалом вони перебувають у схожій ситуації.
Більше того, безглуздо очікувати, що державні службовці, уповноважені карати корупціонерів, зможуть утриматися від спокуси благополучного життя, якщо їхня винагорода залишиться мізерною.

Фото 4vlada.com

Тому, не забезпечивши справедливу оплату праці в державному секторі, складно говорити про покарання. Спочатку потрібно створити нову систему стимулів, а вже потім чогось вимагати.

З цих міркувань боротьба з корупцією має зосередитися на покаранні хабарників завтрашніх. Хабарників, які можуть забезпечити гідне життя на свою зарплату, але які захотіли більшого й переступили межу закону.

Більшість хабарників учорашніх суспільству потрібно буде постаратися пробачити. Для них значною мірою корупція була питанням виживання та гри за правилами. Для значної частини суспільства це означає пробачити самих себе або своїх близьких і почати все з чистого аркуша.

Пропозиція друга. "Жертвопринесення".

Де ж узяти кошти на гідну винагороду чиновників?

По-перше, нам не потрібна така армія "бюджетників".

Не новою буде пропозиція скоротити кількість депутатів Верховної Ради до сотні. Цілком можливо, що внаслідок скорочення кількості парламентарів представництво інтересів громад покращиться. Але таким популярним, або навіть популістським, кроком скорочення не повинні обмежитися.

У нас купа величезних і неефективних державних органів. Наприклад, візьмемо Державну фіскальну службу. Якщо адмінреформа, як і обіцяли, призвела до загального скорочення податківців і митників, то їхня загальна кількість сьогодні становить приблизно 65 тисяч осіб.
Десь стільки ж службовців працює в аналогічному органі Великобританії. Це при тому, що кількість населення, підприємств і підприємців в Україні в середньому менша на 30%, ніж на "туманному Альбіоні". Очевидно, щось зі збором податків ми робимо не так.
Інший приклад - судді. Тут теж потрібно замислитися про ефективність системи. Наприклад, за деякими даними, апеляційна інстанція змінює кожне третє рішення адміністративних судів першої інстанції. Така кількість прийнятих до розгляду апеляції рішень (а загалом, схожа статистика не лише в адмінсудах, а й по всій судовій системі) може свідчити лише про таке: або в нас у судах першої інстанції сидять ідіоти, або десь у ланцюжку засів корупціонер.
А як йому не засісти з такою суддівською зарплатою?

Фото tsn.ua

Якщо вже говорити про судову систему, то можна розглянути й скасування деяких її органів. Того ж Конституційного Суду, наприклад. У наших умовах ми цілком могли б обмежитися наданням конституційної юрисдикції Верховному Суду (як це відбувається в деяких інших країнах).

Це просто для ілюстрації ідеї – як і інші заходи з покращення ефективності державного апарату, подібні кроки мають ґрунтуватися на глибокому розумінні проблем і потреб того чи іншого сектору.

Загалом, звісно ж, скорочення "бюджетників" – дуже складний захід. Проте для можливості підвищення оплати праці значна частина державного апарату має змиритися з долею "ягняти", принесеного в жертву світлому майбутньому нашої країни.

Природно, звільнення мають проходити поступово (щоб дозволити колишнім чиновникам знайти корисне застосування своїм умінням), а їхні масштаби мають бути результатом серйозних розрахунків.

Усі звільнення мають проводитися паралельно з докладним переглядом багатьох функцій і структури державного апарату. Але й неозброєним оком видно, що величезна частина державного сектору могла б працювати із залученням набагато меншого людського ресурсу, якби робота виконувалася ефективно.

Якщо звільнити навіть 50% усіх тих, хто сьогодні перебуває на "забезпеченні" в держави, це дозволить лише подвоїти винагороду для тих, що залишилися. У середньому, замість трьох із половиною тисяч гривень на місяць, середньостатистичний чиновник почне отримувати сім. Таку винагороду навряд чи можна назвати достатньою, але це вже крок до прогресу.

Пропозиція третя. Легалізація корупції, або як полюбити й перестати боятися корупцію?

Додатковим способом "фандрейзингу" для боротьби з корупцією в деяких сферах може слугувати своєрідна легалізація хабарництва, а саме заміна хабарів аналогічною їм законною формою.

Наприклад, хабар за "звільнення" від служби в армії може бути замінений офіційним внеском на потреби Збройних сил.
Оплата роботи лікарів може бути частково забезпечена визнанням факту відсутності безоплатної охорони здоров'я в Україні та поступовим запровадженням системи загального медичного страхування.

Фото nikorupciji.org

Одним із подібних заходів у сфері освіти могло б бути створення офіційних фондів шкіл або університетів.
Така "легалізація" корупції, насправді, могла б бути впроваджена в багатьох інших сферах. Вона узаконила б деякі відносини, що склалися в суспільстві, і зробила б їх більш передбачуваними та зрозумілими.

Пропозиція четверта. Приватизація та громадське фінансування державних функцій.

Ми всі побачили, що "приватизація" деяких державних функцій може зробити їх виконання ефективнішим.

Приклад, який просто напрошується, - це своєрідні "приватні" воєнні утворення, які, за свідченням багатьох, більш ретельно виконують функцію захисту держави та забезпечення правопорядку, ніж регулярна армія та міліція. Звісно ж, це захід вимушений і, будемо сподіватися, тимчасовий. Але чому цей досвід, хоча б частково, не перенести на інші галузі?

Наприклад, чому б не провести приватизацію деяких лікарень і медичних закладів? Це має сприяти тому, що нові приватні лікарні конкуруватимуть і встановлять ринкові ціни на медичні послуги, а роль "цербера" щодо їхньої роботи перейде від держави до їхнього нового власника. До того ж, багато медичних закладів і так фактично функціонують як приватні підприємства вже сьогодні.
Звісно, приватизація має проходити зважено, і держава має замислитися про те, щоб залишити частину дотаційних лікарень, які забезпечать послугами населення, не здатне платити за послуги приватних лікарів.

Одночасно кошти від приватизації могли б піти на формування основи для державних страхових медичних фондів.
Фінансування реформи сектору охорони здоров'я могло б стати наступним кроком у виконанні свого громадянського обов'язку головними меценатами країни, які брали активну участь у підтримці оборонного потенціалу нашої армії.

Фото kpi.ua

Можливо також розглянути приватизацію частини освітніх закладів, залишивши державі більшість наявних шкіл і кілька національних університетів, і поступову відмову від системи держзамовлення. Все-таки надто багато Україна витрачає на підготовку непотрібних їй спеціалістів.

Кошти від "приватизації" могли б бути спрямовані на фінансування головних державних навчальних закладів і оплату навчання деяким студентам державних ВНЗ, родини яких не можуть собі цього дозволити (видається справедливішим, якщо державний бюджет фінансуватиме лише тих, хто справді цього потребує).

Суспільство загалом теж могло б долучитися до формування фондів, що займаються допомогою державним освітнім і медичним закладам, а також тим, хто не може оплатити своє лікування чи навчання. Громадські активісти могли б включитися в ці процеси з таким самим запалом, як вони це зробили для забезпечення фінансування Майдану й армії.

Такі приватизаційні заходи, на які може піти кілька років, фактично прибрали б корупцію в медицині й освіті. У цих сферах уже склалися "тіньові" ринкові відносини. Чому б не дати цьому ринку існувати на законних підставах, якщо нічого іншого зробити ми й так не можемо?

Пропозиція п'ята. "Вийти із присмерку".

Кошти від оподаткування "тіньової" економіки також могли б допомогти фінансуванню нової, некорупційної системи. Це можливо, на жаль, лише в довгостроковій перспективі.

Сьогоднішнім завданням могло б стати виведення "тіньового" сектору на "світло" без додаткових витрат (або хоча б з мінімальними витратами) для підприємств і працівників.

Першим кроком до цієї мети могло б бути визнання того, що усталені на ринку розміри оподатковуваного доходу та розмір сплачуваного податку – справедливі. Виходячи з цього, необхідно ухвалити такі зміни до законодавства, які закріпили б стан речей, що склався, хоча б на наступні кілька років.

Наприклад, після таких змін, якщо вчора працівник отримував тисячу гривень "офіційно", а другу тисячу – "у конверті", то завтра він має отримувати дві тисячі "офіційно", але сплачувати податки й збори лише з першої тисячі. Бюджет від цього нічого не втрачає, а працівник і роботодавець, можливо, звільняються від тягаря корупційного податку на другу тисячу.

Забезпечити це, наприклад, може звільнення від податків на кілька років будь-якого підвищення зарплати або зарплати нового працівника. Багато хто, звісно, спробує скористатися такою нормою для ухилення від сплати податків. Запобігти цьому зможуть деякі законодавчі обмеження – але це все деталі.

Фото from-ua.com

З прибутком підприємств трохи складніше. Проста арифметика: якщо, умовно, сьогодні підприємства приховують одну десяту свого прибутку, то зменшивши податок на 10% і усунувши будь-які ухилення, бюджет продовжить отримувати стільки ж, скільки отримує сьогодні. Але досягти такого ефекту можливо лише забезпечивши стовідсоткове дотримання закону, без найменших порушень. Саме по собі зниження податку не буде значно стимулювати більші внески й призведе до втрат бюджету.

Тому будь-який крок із подальшого зниження податку на прибуток, як способу стимулювання відкритої економіки, має ґрунтуватися на серйозних макроекономічних дослідженнях.

Зрештою, виведення економіки з "тіні" має допомогти збільшити надходження до казни, хоча б унаслідок часткового звільнення приватного сектору від тягаря корупційної данини. У довгостроковій же перспективі (через три-чотири роки), коли більшість підприємств і підприємців декларуватимуть увесь свій прибуток і зарплати працівників, можна буде поступово встановити справедливе оподаткування таких доходів, виведених на "світло".
***
Запропоновані заходи не є вичерпними й потребують подальшого опрацювання. Описані зміни вимагають величезної політичної волі, участі та непосильних зусиль, подекуди навіть жертв від усього суспільства. Але якщо війна з корупцією "холодна", і подекуди навіть холоднокровна, то її не виграти гарними гаслами, і в ній не обійтися без жертв.
"Холодна" війна між Штатами та Союзом тривала сорок п'ять років. Хотілося б, щоб часу на нашу боротьбу з корупцією пішло на порядок менше. Але необхідно усвідомлювати, що навіть для того, щоб утілити в життя всі ті нескромні пропозиції, висловлені в цій статті, піде кілька років. Війну з таким серйозним противником не виграти за один день.

Фото bigmir.net

Якщо ми наважимося прийняти виклик, результатом може стати остаточна перемога над корупційною системою. Тоді справді можна буде говорити про перемогу нових цінностей, про нову, кращу країну. Про країну, гідну успіху та всесвітньої слави.

Хто готовий до такої боротьби, або як сказав би один небезвідомий блогер, до цієї фінальної сутички добра та нейтралітету?