Особливості національної авто(демо)кратії

Ось уже скоро рік, як позитивний результат війни відзначається народження нової політичної нації.

Точніше було б сказати, що війна об'єднала (або роз'єднала, якщо завгодно) людей за принципом ненависті до ворога, байдужості до ворога та любові до ворога.

Утім, особливо радіти такій структуризації не варто. Війна насправді не будує суспільство, вона його калічить. Не дає йому можливості розвиватися природно й органічно. Вбиває оптимізм і підміняє віру в завтрашній день страхом перед майбутнім.

Тривала війна збуджує ностальгію за мирними часами, коли «хоч і крали, але долар був по 8 і нікого не вбивали». І здається, що якби не Майдан, так було б досі.

Можливо, саме до сьогодні так би й було. Але домайданівський режим був приречений. І причини цього, як і будь-якого масштабного процесу, — суб'єктивні й об'єктивні.

З суб'єктивними все ясно, усі їх пам'ятають, а хто забув — тому російське телебачення на допомогу, вони там періодично виступають. Але визначальними, зрештою, були причини об'єктивні, а саме — конструктивні дефекти пострадянського авторитаризму.

Авто…

Адже це лише здається, що авторитаризм, будучи одного разу збудованим, їде сам собою. Що одного разу збудована піраміда з елементами харчового ланцюжка простоїть віки. Але авторитаризм — це не піраміда. Коли Путін схарактеризував себе як «раба на галерах», усіх це розвеселило, але він-то розумів, що очолювана ним система за владу, гроші, палаци та інші атрибути життєвого успіху забирає саме життя.

Пострадянську авторитарну систему лідер не може ні на хвилину залишити без нагляду. Його прямими обов'язками є управління, облік і контроль. Ні, не три-чотири години на день, а з ранку до ночі. І не важливо, чи керуєш ти державою слуг, чи баронів (це якщо за Макіавеллі).

Щодня й щохвилини ти повинен чітко знати мотивацію кожного слуги. Повинен розуміти, хто зі слуг і скільки може вкрасти, хто відданий тобі з розрахунку чи з дурості, а хто готовий здати тебе з тельбухами потенційному наступникові.

Для цього ти повинен стежити за всіма, годинами вивчати прослуховування й читати роздруківки телефонних розмов, зокрема розмов тих, хто приносить тобі ці прослуховування.

Ти повинен зібрати біля себе вовків, готових роздерти кожного, хто тебе не послухає, стежити, щоб вовки були злегка голодними (але не ситими, Боже борони!), періодично віддаючи цих вовків на поталу наступним.

Ти повинен створити довкола себе кілька груп, періодично нацьковувати їх одна на одну, стежити за їхньою гризнею, не втрачаючи можливості припинити їхню бійку однією командою «Стояти!»

Ти повинен вселяти страх і любов. Любові ти домагаєшся подачками, причому повинен достеменно знати, кому яку подачку кинути, для чого (знову ж) знати напам'ять мотивацію підданих. Кому — грошей, кому — орден, а кому й — селфі, з яким щасливий власник може піти по інстанціях і вирішити всі свої проблеми. Кожному своє.

Ти повинен періодично змінювати оточення, відправляючи відданих тобі у відставку чи на нари лише для того, щоб продемонструвати потенціал альфа-самця. І взагалі, для тонусу.

Усе сказане стосується при цьому не двох-трьох найближчих соратників, а тисяч підлеглих не лише в столиці, а й у більш-менш великих містах.

І при всьому цьому ти повинен оцінювати те, що відбувається, не лише з погляду придворної тусівки, а бачити суспільний процес і не порушувати перевірених століттями правил, одне з яких — не відбирати в населення майно. Чомусь із цим у нас завжди найбільші проблеми.

Тепер питання — чи може більш-менш нормальна (так, навіть і не зовсім нормальна) людина щохвилини впродовж тривалого часу виконувати викладене вище?

Якщо ні — тоді залишається недослуханим прослуховування, скасовується зустріч, не віддається наказ. Тоді слуга (або тим паче — барон) починає відчувати послаблення повідця, свободу дій і неминуче починає щось робити.

У найкращому разі — для того, щоб щось несанкціоновано вкрасти. У найгіршому — для того, щоб зробити тобі несподіваний подарунок (доводячи абсолютну відданість і повну незамінність), і відібрати нарешті в колеги частку твоєї уваги, а отже, влади. А слуги ж трапляються різні. Є розумні, є хитрі, є тупувато-виконавчі, а є ніби кмітливі; недалекі, але ініціативні, які вважають шефа просто улюбленцем фортуни, його перебування на троні — історичним парадоксом, а в собі відчувають готовність замінити його будь-якої миті. І ось коли такі починають діяти…

Тоді можуть убити відомого опозиційного журналіста. Або відомого опозиційного політика.

А якщо ти патологічно лінивий, робота тобі бридка як така, а приваблюють гольф і кабани — тоді трапляється Майдан. І все. З цього моменту вмикається будильник і починається зворотний відлік.

Чи можуть бути винятки з цього правила? Так, головним чином на сході, де емір за означенням має сакральну владу, а самодіяльність слуг припиняється оперативним відсіканням голови. Ну і братня Білорусь, президент якої — один такий на весь білий світ.

Ви скажете, що 15 років Путін спростовує цю теорію? Ну, по-перше, Росія теж у якомусь сенсі — емірат. По-друге, як би гірко це не було кожній окремо взятій людині з її нетривалим життям, 15 років для такої держави — не термін.

Модна теорія просвіченого самодержавства не витримує тривалого випробування пострадянською (зокрема українською) практикою. Утім, не лише ця теорія.

Демо…

Непорушні, здавалося б, священні правила західної демократії також набувають на нашій землі неповторної української специфіки. При тому, що кращого за демократію, як відомо, ніхто нічого не вигадав, її українська постреволюційна інкарнація радує око своєю свіжістю.

Взагалі-то, ми — різні. Ми завжди були різними навіть у межах одного окремо взятого регіону. Не було, немає і не буде жодних спільностей типу «донецької», «львівської» чи «київської». Ми дуже індивідуальні, як би не хотілося довести протилежне і будівникам «русского мира», і прихильникам «національної» держави.

Так, на сході країни (через залежність кожної окремо взятої людини від багатотисячного колективу великого підприємства) не так розвинене усвідомлення власної особистості.

Так, багато хто на Донбасі (не опускаючись на коліна й не виїжджаючи за межі регіону, окрім літньої відпустки в Криму) роками слухав розповіді про те, що вони всіх годують. А світ для таких людей стискався до розмірів рідної шахти, ялтинської набережної (раз на рік) і «Донбас-арени» (двічі на місяць).

Але навіть там людина почувалася частиною саме конкретного колективу, а не євразійської спільноти. Усе решта — технологія. П'ятнадцять років — технологія забезпечення персональної влади Януковича. Останній рік — технологія стравлювання та провокування нескінченної війни й руйнування, над чим, власне, і працюють російські фахівці.

Ми — різні, і тому ідея децентралізації має в нас глибоку психологічну основу. Українець сам уже давно децентралізувався, причому до рівня будинку й квартири, а діти — до рівня кімнати, тож перехід на рівень громади — це, скоріше, укрупнення.

Ми були єдині лише в одному — як сторона суспільного договору — «ви крадете, скільки захочете, даючи нам можливість жити, як ми можемо».

Найактивніша частина суспільства в односторонньому порядку вирішила договір розірвати. Власне, саме розірвання договору і відбулося урочисто на Майдані, хоча багато хто цього робити й не збирався, а лише хотів замінити одну зі сторін угоди (що виражалося в гаслі «Банду геть!»).

Хоча, якщо бути чесним, саме банда цей договір виконувати не поспішала. Шахраювала банда. Значна частина населення фізично не могла виконати умову «жити, як можемо», бо жити в принципі стало важко. Не треба, щоправда, забувати й про тих, кому жилося непогано, але вони захищали режим, що йшов, здебільшого за трудовою угодою. І навіть у Донецьку рік тому заклик повернути Януковича був швидко освистаний.

Тому договір було припинено, і все, що ми сьогодні спостерігаємо, є процесом написання нового. Поки що базовим проєктом є «Ви — крадете, скільки можете, а ми — живемо, як можемо». І це безсумнівний прогрес.

Суспільна турбулентність сьогодні пов'язана, по-перше, з тим, що окремі гіперактивні представники влади декларують зміну формулювання на «Ми не крадемо взагалі…» Звісно, це було б іще значнішим прогресом, але реалісти вважають такий розвиток подій малоймовірним. Проте дехто вірить.

Друга причина турбулентності в тому, що сьогодні взагалі незрозуміло, в особі кого влада цей договір негласно підписуватиме.

Вона (влада) останнім часом набуває вкрай різноманітних форм. Одні дуже по-грузинськи займаються демонтажем прогнилої системи, а інші на цьому самому місці одночасно зводять другий поверх за польськими кресленнями, але без фундаменту. 

Усі разом просять допомоги в стратегічних партнерів, ніби ці партнери знають, як максимально швидко й безболісно провести демократичну трансформацію і взагалі коли-небудь це робили. Тобто робили, але поряд з успішними кейсами (Грузія, Польща, Естонія) мають на своєму рахунку й Румунію з Болгарією, не кажучи вже про близькосхідні казуси.

Ентузіасти виносять старі меблі, а з ними разом — усе, що потрапляє під руку, засовуючи це в сміттєві баки. У «ДНР» хихикають і натякають, що їхні способи люстрації типу «підвал» набагато ефективніші.

Окремі дії деяких представників влади наповнюють новим, невідомим Салтикову-Щедріну змістом фразу «Простота гірша за крадіжку», що особливо колоритно на тлі боротьби з корупцією.

Водночас найактивніші, найінформованіші й найцинічніші будують маленькі анклави, де зможуть реалізувати плани стрімкого збагачення. Ви їх бачите, вони стоять там, за спинами романтиків, теж роблять палкі очі й чекають моменту, коли ці, перші, розчистять поле. Хтось долає комплекс неповноцінності. У когось із латентної форми у відкриту переходять манія величі та інші форми божевілля.

Є й заможні романтики, які в будь-якому разі нічого не втрачають, усе, що відбувається, — лише етап у кар'єрі, світ великий, попереду може бути бізнес на software у Бразилії чи переробка відходів в Австралії. Це не найгірший варіант, їм хотілося б тут досягти успіху. Але невдача для них не критична.

Є незаможні романтики. Вони будують новий світ, сповнений книжної справедливості, вкрай слабко уявляючи реальність і нагадуючи юних комісарів 20-х років минулого століття, які, як ми знаємо, або самі стали катами, або були ліквідовані іншими катами.

Є просто агенти й провокатори, зарплата яким акуратно нараховується десь в іншій країні і які виконують завдання — щоб усе тут якомога швидше навернулося. Хочеться, щоб СБУ їх усіх, нарешті, переловила, але найздібніші — уже є частиною політичного пейзажу. І незрозуміло взагалі, чи можна їх звідти виколупати, чи ми разом із ними так і вирушимо в світле майбутнє.

Перш ніж децентралізувати суспільство, влада децентралізувалася сама. Це сталося не за заздалегідь написаним планом і не є підступним задумом ворога. Це — наслідок торішнього землетрусу, коли всіх добряче збовтало. З часом частина збовтаного неминуче опуститься назад на дно, а частина може внаслідок реакції (хімічної) перейти в нову якість.

Об'єднати все це правляче товариство єдиною ідеєю можна, але концепцію поки не вироблено. Різні сегменти влади перебувають у процесі визначення: хто з них мудрий керівник, а хто — найманий менеджер; чи хочуть вони домогтися від населення любові сьогодні й зараз, чи поваги завтра й післязавтра.

Суспільство резисторів

Нелегко зробити вибір. Вона, влада (на відміну від попередньої), змушена орієнтуватися на людей, які, як уже говорилося, збираються в групи за ставленням до війни й Донбасу, але не можуть поки що виробити спільний запит на мрію. Мрію конкретну, виписану в деталях, а не абстрактну «Європу» — чи то Північну, чи то Південну.

Переважна більшість зайнята виживанням і подоланням страху перед завтрашнім днем, намагаючись черпати життєві сили в надії. І йдеться не лише про переселенців, хоча їм найважче.

Є люди, які воюють за Батьківщину, — на фронті чи в тилу. Багато хто з них узагалі вперше виявив існування Батьківщини як такої і за це, звісно, дякуємо Путіну В.В. і Суркову В.Ю. Шкода лише, що платою за виявлення Батьківщини є кров, піт і сльози.

Дехто, вдаючи, що воює, намагається когось пограбувати.

Є ті, хто знаходить себе у волонтерстві й робить маленькі добрі, ніким не оплачувані справи. Почасти тому, що оплачувати добрі справи нікому, а робити щось треба.

Є ті, хто у внутрішній чи зовнішній еміграції. Вони втомилися чекати, і їх теж дуже багато.

І є мільйони інших, у кожного з яких своя історія. Це все — ми. І якщо вам хтось знову розповість, чого насправді хоче народ загалом, сміливо плюйте йому в очі.

При цьому відсутність виразного суспільного запиту й легкий безлад у владі не повинні тішити кремлівських інженерів. Навпаки! Їм узагалі не зрозуміти, чому «суспільство гвинтиків», яке вони там у себе спорудили, є набагато відсталішим і вразливішим, ніж українське «суспільство резисторів». Настільки, наскільки парова машина поступається електродвигуну.

У суспільстві «резисторів» не буває масового психозу — це правда, кожен його елемент — маленький опір, але в ньому не буває й неминучого післяпсихозного дикого похмілля. У ньому ніхто не може розчаруватися в «мудрому керівнику», бо ніхто ним і не зачаровувався. І хай Бог боронить його від чергового зачарування…

Кожен його елемент бореться, зрештою, за себе, своє життя, своє середовище існування і майбутнє своїх дітей. Але водночас сам по собі він не лише не може загрожувати системі розпадом, а й за своєю природою може існувати, лише будучи її частиною.

Машина може розвалитися на деталі. У людини можна видалити селезінку. Країна може розпастися на регіони. Але на атоми будь-який предмет розпадається лише внаслідок ядерного вибуху.

Система, що складається з 40 мільйонів частин, стійкіша, ніж та, що складається з трьох чи двадцяти шести.

Найпарадоксальніше, що в Донецьку й Луганську багато хто теж воює за свій спосіб життя, який, по суті, нічим від дніпропетровського чи вінницького не відрізняється.

Чим швидше вони там зрозуміють, що український життєвий уклад для них рідніший, ніж бурятський чи чеченський, а радянський можна відновити лише в музеї — тим швидше принесена на нашу землю війна втратить останнє внутрішнє коріння. Так, для цього треба, звісно, вимкнути телевізор і повернутися з 1943-го в 2015-й.

А суспільний договір з часом утвориться. Хотілося б, звісно, щоб це був не контракт про розподіл сфер впливу, а трудова угода. Але це вже про інше суспільство — «мікропроцесорів».
 

Автор: Александр Макаров. Джерело: Зеркало недели. Украина» №18, 22.05.2015

Ще в рубриці «Законодавство»

Усі матеріали →