ФАО: Стратегія лісорозведення України Частини 1 і 2.

Наводжу звіт М.М. Ведмідя. Це великий документ (понад 70 стор.): єдиний серед документів ФАО, що зовні схожий на звіт експерта. Щоб оцінити його зміст  і не витрачати багато часу, я наводжу лише текст і назви рисунків і таблиць (їх можна подивитися на сайті проєкту), зміст яких  добре відомий фахівцям. Нижче розміщено 1 і 2 частини звіту. Переглядаючи  їх, я дивувався, навіщо все це у звіті ФАО, і думав, звідки Микола  Максимович усе це  списував, з одного джерела чи  одразу з кількох? М.П.

ЛІСОРОЗВЕДЕННЯ І ЛІСОВІДНОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ, СТРАТЕГІЇ, ПРОЦЕДУРИ ВПРОВАДЖЕННЯ

I. Природні зони, лісистість України.

В Україні є такі природні зони: Полісся, Лісостеп, Степ

(Північний і Південний Степ), Українські Карпати, Гірський Крим (мал. 1).

Степ займає 240 тис. км2 (40 % від усієї території країни) і є найбезлісішим регіоном).

Мал. 1. Природні зони України

Рослинність Степу раннього антропогену формувалася в умовах великої сухості. Тут на схилах балок і в долинах річок росли широколистяно-соснові ліси (сосна, граб, дуб, в'яз, береза, вільха, ліщина, ялівець), а на зволожених ґрунтах – ялина, ялиця та представники третинної флори (Juglans, Pterocarya, Morus). Великі простори вододілів вкривала степова рослинність.

Степова рослинність, як зазначає А.Т. Артюшенко (1970), займала тут більші ділянки, ніж на територіях сучасних західних районів України.

У лісах гірської частини Криму значну площу займала сосна (Pinus silvestris L.).

Наприкінці середнього пліоцену в Приазов'ї були поширені злаково-різнотравні степи, а в знижених умовах рельєфу (в ярах, балках і долинах річок росли широколистяно-хвойні ліси, в яких помітну роль відігравали сосна, береза, липа, дуб, ільм, ліщина та ін.)

У добре зволожених районах був поширений змішаний тип «темнохвойних лісів», до складу яких входили ялиця, ялина й бук, а також деякі види третинних реліктів (шовковицеві, рутові, болотяний кипарис, восковницеві).
У пізньому голоцені рослинність степової зони була подібною до

сучасної (А.Т. Артюшенко, 1970). Значний вміст у спорово-пилкових комплексах пилку Leguminosae і Rosaceae свідчить про наявність тут чагарникового степу з домішкою Amygdalis, Rosa, Spirea, Crataegus та ін. Соснові та широколистяні ліси росли по долинах річок, у ярах, балках і переходили в лісові масиви Лісостепу. Подекуди ці ліси сягали гирла Дніпра. Згідно з дослідженнями П.С. Погребняка, на Нижньодніпровських пісках у лісах переважала сосна з домішкою берези, дуба, ліщини, бузини тощо. А.Т. Артюшенко (1970) зазначає, що в голоцені в низов'ї Дніпра росли широколистяні та соснові ліси, але вони не утворювали великих суцільних масивів.

У першому тисячолітті н. е. ліси були поширені майже на всій території сучасної України. Виняток становила степова зона, де ліси займали невеликі ділянки, частіше це були яри та затоки річок (мал. 2)

Мал. 2. Поширення лісів в Україні в першому тисячолітті н. е.

- Поліська зона, Карпатські та Кримські гори мали майже суцільний лісовий покрив.
- Безлісими залишалися болота, сипучі піщані ґрунти, круті схили гір.

- Багатою на ліси була й лісостепова зона, особливо Галичина і Поділля.

- Степова зона України в першому тисячолітті н. е. не була суцільно вкрита лісами, проте їх було значно більше, ніж тепер. Ліс займав простори переважно вздовж річок, вкривав схили ярів і балок. Значно рідше траплялися окремі великі лісові ділянки на рівнинних просторах.

В останнє тисячоліття природні умови України, зокрема ґрунти, клімат та ін., майже не змінилися, а лісистість зменшилася у 2 – 3 рази.

За даними М.А. Цвєткова (1957) лісистість України з кінця XVIII ст. до 1914
р. зменшилася в 1,6 раза (табл. 1).

Найбільшим зменшення лісів було в Полтавській, Харківській, Чернігівській і Київській губерніях.

За даними М.А. Цвєткова (1957), з 1696 по 1914 р., тобто за 218 років, у лісах царської Росії вирубано (головним чином на півдні та в центральних районах) 67 млн. га лісу, відновлено ж лише 1.3 млн. га, або 2 %, з них 0.7 млн. га лісокультур на землях державного й приватновласницького лісового фонду та 0.6 млн. га на нових місцях у степових і посушливих губерніях.

Таблиця 1

Зміна лісистості території України в XVII – на початку XX століття

Лісистість України в різні періоди її історії була різною, а зараз вона становить 15,7%, у т.ч. за природними та лісорослинними зонами: Полісся-26,8%, Лісостеп-13,0 %, Степ-5,3 %, Карпати- 42,0 %, Крим-10,4%. Як в Україні, так і за природними зонами не досягнуто нормативної лісистості.

II.Оцінка попередніх стратегій і процедур упровадження

Україна має майже 200-річний досвід лісовирощування, зокрема на землях, непридатних для сільськогосподарського виробництва.

Завдяки Лазарю Глобі, Антипу Легкоступу, І.Я. Данилевському, В.Я. Ломіковському, В.П. Скаржинському, В.Є. Граффу, І.І. Корнісу та іншим ентузіастам Україна вважається колискою степового та захисного лісорозведення.

З боку держави, а також з боку приватних землевласників вживалися локальні стратегії лісорозведення.

• З 1817 року в наказному порядку лісорозведенням на пісках займалися селяни – солдати військових поселень.

• Починаючи з першої половини XІX століття було вжито масивного лісорозведення у відкритому високому степу з ініціативи уряду коштом спеціально виділених на це казенних коштів ( Г.І.Редько, 1994).

• З 40-х років XІX століття в Чернігівській, Полтавській, Харківській, Катеринославській, Таврійській губерніях проводилося шелюгування пісків, а потім садіння сіянців сосни. Внаслідок низької агротехніки лісовирощування, відсутності догляду, посух і пошкодження шкідниками сосна переважно гинула ( П.Г. Вакулюк, В.І. Самоплавський, 1998).

• Після створення 1838 року Міністерства держмайна, при ньому був Лісовий департамент, у державних лісах України посилюється увага до лісовідновлення, але переважно гроші виділяються для степового лісорозведення, створюються лісництва (Великоанадольське лісництво-1843 рік, Бердянське-1846 рік та інші).

• До 1861 року (до скасування кріпосного права) селяни в порядку трудової повинності займалися закріпленням пісків, а після його скасування ці роботи зупинилися за винятком деяких

державних лісництв, у т. ч. Олешківського ( Херсонська обл.) Задонецького ( Харківська обл.), Охтирського ( Сумська обл.).

• З 1804 по 1817 роки І.Я. Данилевський на сипучих пісках шляхом посіву насіння сосни звичайної виростив понад 1000 десятин лісу в Зміївському повіті Харківської губернії.

Одним із найдавніших осередків захисного лісорозведення є Старо-Бердянський округ на Мелітопольщині. Ініціаторами лісосадіння в цій зоні були німецькі колоністи-меноніти, які оселилися тут в останній чверті XVIII століття. У 1830 році створенням лісових культур почав займатися І. Корніс (1789 – 1848 рр.). Саджанці зі школок висаджували з розміщенням 2 × 2 м. Ґрунти на плантації були супіщаними, суглинково-супіщаними, частково піщаними, на плато – суглинкові темно-каштанові. Найсприятливішими для росту лісу були ділянки, що знаходилися в затоці р. Молочної. Більшість лісових культур, створених у лісництві, загинули через невідповідність деревних порід типам лісорослинних умов, застосування неправильних схем змішування. Загинули насамперед за участі ільма, акації білої та ясена звичайного. У насадженнях кінця XIX століття в Старо-Бердянському масиві почали створювати культури дуба з домішкою чагарників. Надзвичайно стійкими виявилися лісосадіння ялівцю віргінського, сосни кримської, сосни звичайної, гледичії та каркасу західного. Виправдали себе в умовах лісництва такі породи, як гледичія та каркас західний, а у відповідних умовах - культури дуба звичайного (типи лісорослинних умов: Д0, Д1, Д2). Найкращим ростом вирізнялися дубові насадження в невеликих западинах. Навіть на ділянці з темно-каштановими суглинковими ґрунтами, за даними Л. Устиновської (1969), насадження ялівцю віргінського у віці 75 років мало середню висоту 8 м, середній діаметр – 16 см і характеризувалося відмінним станом.

Вирощуючи ліси, В.П. Скаржинський для захисту дуба від сонячних опіків і  спеки висаджував разом чагарники та супутні породи. Він не дотримувався якихось схем змішування і садив деревця 2 – 3-річного віку в ямки на відстані 0,5 – 1,8 м одне від одного і не рядами, а довільно. Молоді деревця, які не стоять у рядах, мають можливість краще захищати одне одного від несприятливих умов. За такого розміщення саджанців менше витрачається вологи на фізичне випаровування з поверхні ґрунту. Ґрунт під лісосадіння обробляли за системою чорного пару на глибину 50 – 90 см. Особливу увагу приділяли садінню дуба звичайного, сосни кримської та ялівцю віргінського, а також інших довговічних деревних порід. В урочищах Лабіринт, Василева пасіка та інших лісонасадження збереглися до наших днів і є еталонами степових насаджень та зразками для наслідування.

Лісничий В.Є. Графф у Великоанадольському лісництві на Донбасі створював лісові культури на багатих чорноземних ґрунтах із розміщенням 2,13 × 2,13 м – 2440 дерев на 1 га. Лісничий Великоанадольського лісництва Л. Барк (1866 – 1878 рр.) садив лісові культури сіянцями. Дуба садив мало й надавав перевагу ясену звичайному, клену гостролистому та акації білій. Л. Барком посаджено 568,1 гектара лісових культур і всі вони загинули, за винятком однієї ділянки дуба площею 9,6 гектара, де для його освітлення вирубували чагарники (Г.І. Редько, 1994). У Великоанадольському лісництві в 1877 році в однакових умовах ґрунт було зорано на одній ділянці на глибину 30 см, на іншій – на значно меншу. Через три роки відпад сіянців у першому випадку становив 14 %, у другому 25 %, а ріст у висоту, відповідно, 174 і 125 см. У Донському лісництві насадження за дрібної оранки ґрунту на 1/3 відставали в рості від насаджень на сусідній ділянці, зораній на глибину 25 см.

У 70-х роках XIX століття лісівники степових областей захоплювалися акацією білою завдяки її швидкому росту. Проте дуже швидко вони переконалися, що навіть у Великоанадольському лісництві, на багатих, але сухих чорноземах, масивні насадження акації в молодому віці гинуть. Ця порода надзвичайно світлолюбна і не може затінити ґрунт, утворити мертву підстилку й придушити бур'яни, особливо злакову рослинність, після зімкнення крон створити лісовий фітоклімат. Навесні вона розвивається пізніше за інші деревні породи. До того часу злакова рослинність устигає використати вологу, що є у верхніх шарах ґрунту.

Лісничий Міуського, а потім Донського лісництва Ф. Тіханов з 1872 року створював лісові культури з розміщенням 1,8х 0,35 (15900 сіянців на 1га), за схемою - ДIIЯсIIКлоIIД…У цих садіннях на породи-антагоністи, які несумісні з погляду алелопатії, припадало 67%. Підготовка ґрунту робилася суцільна, проводився ретельний догляд за культурами, систематично робилися освітлення та прочищення. Усі садіння «донського типу» загинули в молодому віці.

Починаючи з 1876 року в Рацинській дачі ( Миколаївська область) лісові культури почав створювати лісничий Ю. Леман. Він садив культури ясена звичайного та акації білої без чагарників. Від цих насаджень Барковського типу, за даними Л. Устиновської (1969), залишилися відсталі в рості, надто зріджені, задерновані та вимираючі насадження. З 1884 року Ю. Леман почав створювати лісові культури за участі чагарників і застосував розроблений ним груповий метод змішування деревних порід дуба звичайного, гледичії, ясена звичайного, в'яза й акації білої чистими групами 3 × 1,5 м або 3 × 3 м. Такі групи дерев однієї породи розділялися одним чи двома рядами чагарників. На всій території дачі ясен звичайний у типах Д0 і Д1 виявився породою недовговічною і всихав у віці 30 – 35 років. Акація біла з домішкою чагарників навіть у типі Д1 із мертвою підстилкою доживала переважно до 30-ти років. У Рацинській дачі клен татарський, клен польовий і дерен виявилися досить стійкими і добрими супутниками для дуба. Клен гостролистий у більшості випадків випадав зі складу деревостанів у молодому віці, а найстійкішою породою виявився ялівець віргінський.

Лісничий Великоанадольського лісництва Х. Полянський (1888-1894 рр.), під керівництвом якого, за даними професора Г.І. Редька (1994), посаджено 895 гектарів лісокультур «Барковського типу» і всі вони у віці 10 – 15 років почали всихати. Х. Полянський вніс до «донського типу» лісових культур деякі зміни та рекомендував висаджувати на 1 гектар не 15900, а 10000 сіянців із розміщенням 1,5 × 0,6 – 0,7 м, садити, змішуючи в ряду ДІКлоЯсІД. Цей тип лісових культур назвали «нормальним», і за таким типом у Великоанадольському лісництві посадили 556 гектарів лісових культур.

Для лісничих степової зони він став обов'язковим, але також не виправдав себе. Ільм уже в перші роки після садіння ріс значно швидше за інші породи й затінював їх. Після багаторазового садіння на пень у віці 7 – 10 років ільм гинув. Якщо деякі його екземпляри й зберігалися, то на них нападала голландська хвороба та різні шкідники, і вони всихали. Недовговічні на сухих і дуже сухих землях ясени звичайний і зелений також виявилися конкурентами дуба. Як дуб, так і ясени не могли самі затінити ґрунт, утворити мертву підстилку й придушити злакову рослинність. Для дуба, як відомо, потрібні супутні підгінні породи та чагарники. Якщо їх немає, через деякий час дуб дуже часто гине.

Беручи до уваги досвід невдалого розведення акації білої, з'їзд лісівників у Великому Анадолі в 1884 році вирішив садити її не більше 5 % від щорічної загальної площі лісонасаджень.

У 1891 році з'їзд лісничих у Великому Анадолі вніс корективи до «нормального» типу лісосадінь і рекомендував вводити в лісові культури дуба не менше 25 од., загальної кількості садивних місць, але й ця пропозиція не дала позитивних результатів. Усі лісові культури «барковського», «донського» і «нормального» типів довелося вирубувати, очистити площі від пнів і коріння та створити нові лісосадіння.

У зв'язку з масовим всиханням лісонасаджень, створених за «барковським», «донським» і «нормальним» типами, постало питання про детальне вивчення причин їхньої загибелі. У 1892 році Лісовий департамент створив спеціальну комісію для опрацювання заходів щодо підвищення ефективності та якості лісокультурних робіт. Очолив комісію відомий учений-лісівник Ф. Арнольд. Комісія дійшла висновку, що головна причина загибелі лісосадінь полягає в неправильному доборі та змішуванні деревних порід, шаблонному вирішенні цього питання в різних районах. Члени комісії рекомендували звернути основну увагу на дуб, як головну породу, і починати його освітлення на четвертий рік після садіння лісу. Поступово лісничі переконалися, що «нормальний» тип лісонасаджень непридатний і, незважаючи на офіційні рекомендації, міняли ільм чагарниками (П. Вакулюк, В. Самоплавський, 2006).

У 1893 році на VIII Всеросійському лісовому з'їзді в Києві Г.М. Висоцький науково обґрунтував непридатність насаджень «нормального» типу в Степу і запропонував замінити ільмові породи чагарниками та висаджувати по 10000 сіянців на 1 гектар. Г.М.Висоцький рекомендував упровадити одно- і двочагарниковий тип лісонасаджень. Двочагарниковий тип на практиці не прижився, а однокущовий мав такий вигляд: ДкПкДк. Як підгінні породи рекомендували садити: клен гостролистий, ясен звичайний, ясен американський (зелений) і берест із чагарниками – чилигою, кленом татарським,

бересклетом та іншими видами. Передбачалося, що у зв'язку зі змішуванням головних, супутніх і чагарникових порід у рядах слід систематично проводити освітлення, прочищення та проріджування. Потрібні були ще десятки й десятки років, щоб лісівники переконалися, що повільно зростаючі головні породи, зокрема дуб, доцільно змішувати із супутніми та чагарниковими породами не в рядах, а рядами, і що ясен садити в дуже сухих і сухих умовах недоцільно.

Для якнайшвидшого отримання ліквідної лісопродукції замість підгінних порід рекомендувалося садити разом з дубом акацію білу та гледичію. З практики лісорозведення вже відомо, що акація біла та гледичія не можуть бути підгоном для дуба і допомогти йому створити лісове середовище. Цей, як і багато інших прикладів, свідчать про те, що навіть видатні вчені-лісівники йшли до істини шляхом проб і помилок і до 70-х років XX ст. не могли усвідомити, що в типах В0, В1, С0, С1 треба створювати в степових районах насамперед культури не акації білої, а сосни кримської, австрійської та звичайної й інших представників цього роду. Адже самі ці види сосен, а також ялівець віргінський можуть утворити довговічні й біологічно стійкі деревостани. Згодом академік Г.М. Висоцький дійшов висновку про доцільність створення в степових районах рідших культур. Він переконався, що такі лісонасадження стійкіші щодо несприятливих умов. Верхній ярус деревостану має бути порівняно рідким і затінювати ґрунт за допомогою чагарників, але в такій кількості, щоб вони не конкурували з дубом.

У 1894 році лісничий Великоанадольського лісництва М.Дахнов запропонував садити лісові культури за деревно-тіньовим типом із розміщенням сіянців 1 × 1 м. Кожен сіянець головних порід дуба й ясена з чотирьох боків оточувався супутніми породами. У насадженнях М. Дахнова на дуб припадало 25 садивних місць, а ширина міжрядь становила 1; 1,07 і 1,4 м. М. Дахнов уважав, що штучні степові лісонасадження мають бути копією природних деревостанів і що дуб треба вирощувати в суміші з тіньовитривалими підгінними та ґрунтозахисними породами. Таке змішування деревних порід вимагало багаторазових освітлень і зріджень. Лише через десятки років лісівники усвідомили, що дуб доцільніше змішувати із супутніми та чагарниковими породами рядами або ланками і на землях меліофонду створювати лісокультури переважно з шириною міжрядь 2,5 м.

Такі деревостани «тіньової структури», за термінологією О.Л. Бельгарда, після зімкнення дерев кронами утворюють саморегулівну систему, яка може існувати без втручання людини.

Уже наприкінці XIX століття лісівники нарешті переконалися, що дуб має бути головною породою, але, на жаль, вони вважали, що й акація біла – це і порода, за допомогою якої можна змінити ландшафт і природу степів. Проте лісонасадження акації білої, як і ясена та ільма, всихали у віці до 15 років, навіть на багатих, але сухих ґрунтах. Наприкінці XIX століття садіння лісових культур чистою акацією білою припинилося.

Садіння лісу в сухих рівнинних степах, лісівники намагалися підпорядкувати собі природу, змінити ландшафт. Проте вже наприкінці XIX століття багато лісівників-практиків і навіть учених почали говорити про кризу степового масивного лісорозведення і взагалі про його доцільність. Вони визнавали свою безсилість перед природою та її законами, але не вважали себе переможеними. Набувши великого досвіду, опрацювали наукові основи степового лісорозведення і переконалися, що замість масивних лісонасаджень для боротьби з посухами та суховіями й чорними бурями потрібно створити системи полезахисних лісосмуг.

У 1908 році у Великому Анадолі зібрався з'їзд лісничих і вчених. Тоді було підбито підсумки робіт зі степового лісорозведення й відзначалося, що масове всихання насаджень спостерігається майже в усьому лісництві. Г.М. Висоцький, зокрема, підкреслив, що нестійкі, усихаючі ільмові та ясеневі насадження займали тоді 84%, білоакацієві та чагарники – 5% вкритих лісовою рослинністю земель.

З'їзд дійшов висновку, що потрібно припинити роботи зі створення масивних лісових насаджень, а там, де це доцільно, застосувати деревно-чагарниковий і деревно-тіньовий типи лісосадіння, вирощувати лісонасадження з низькими (15 – 40 років) оборотами рубок, а також провести лісовпорядкування казенних лісових дач.

До запровадження лісокультурних застав (1899 – 1900 рр.) в Україні заліснювалося в державних лісах 1 – 2 % вирубок, у 1902 р. – 35 %, у 1913 – 96 %. У 1913 році садінням сіянців було створено 78 % лісових культур, а 22 % посівом жолудів.

До 1917 року лісосадіння в степових районах проводилося на ділянках із рівним рельєфом і багатими суглинковими, переважно сухими дуже сухими ґрунтами, що свідчить про стратегічні й технологічні помилки.

У споконвічно безлісих районах доцільно створювати полезахисні та прибережні лісові смуги, а також засаджувати балки, пустирі, байраки й схили.

Головною стратегією степового лісорозведення має бути завдання повернути ліси на ті ділянки, де вони росли колись, а саме – на круті схили, балки та яри й затоки річок, а також закріпити й залісити яри та сипучі піски

Після громадянської війни і до 1927 року в Україні було посаджено й посіяно 175 тис. га лісових культур.

До 1930 року в Україні жодних офіційних настанов, рекомендацій з лісовирощування не було. У 1930 році Наркомзем України затвердив перші типи лісових культур, складені за типами лісу Є.В. Алексєєва.

У 1935 році були розроблені типи лісових культур для лісопромислової та лісокультурної зон України, а в 1938 році були складені типи лісових культур для всієї України.

Обсяги лісосадінь у 30-ті роки поступово зростали, але до 1941 р. лісорозведення проводилося не у великих обсягах і низької якості ( П. Г. Вакулюк, В.І. Самоплавський, 2006).