Цькування й репресії проти екологів і діячів природоохорони СРСР у 1920-х-1960-х роках

Розміщую цей старий, але цікавий і багатьом невідомий,   матеріал і мимоволі думаю, що більшості сучасних лісових учених України цькування не загрожує. Причина очевидна: "ніхто не штовхає мертвого собаку". Почитайте хоча б про справу лісівників-шкідників. Ось цитати, які мають Вас зацікавити:  ..."Чекісти звинуватили вчених ще й у затиску «червоних лісівників», зриві п'ятирічного плану, перетворенні журналу «Український лiсовод» на трибуну контрреволюціонерів і в багатьох інших «гріхах»"...«Захопивши командні висоти, контрреволюційні фахівці ВУПЛу комплектували штат найвідповідальніших співробітників як у центрі, так і на місцях з осіб антирадянських і близьких собі за ідеологією. Серед осіб, залучених таким чином на керівні посади, є низка поміщиків (Давидов, Висоцький), великих царських чиновників — Головенко та ін. Групою залучено до ВУПЛу Скоробогатова (відомого діяча з охорони природи, одного з організаторів Кримського заповідника, який першим почав засаджувати Кримську яйлу — В.Б.), призначеного помічником до професора Висоцького по Лісодослідному бюро, колишнього кримського казенного лісничого, наближеного до царського двору, який мав чин камер-юнкера — монархіст..." тощо. М.П.

 Цькування й репресії проти екологів і діячів природоохорони СРСР у 1920-х-1960-х роках-спрямовані дії радянської влади проти вчених екологів , ботаніків, зоологів, лісівників, педагогів, які займалися питаннями охорони природи, працівників заповідників, краєзнавців, представників громадських природоохоронних і краєзнавчих організацій, унаслідок яких вони піддавалися нападам, наруґам, “чисткам”, проробкам на зборах і в пресі, утиску в правах, цькуванню, затриманню, обшуку, переслідуванням, звільненням з роботи, арешту, висилці, ув'язненню в Гулаг, розстрілу. Загалом з кінця 1920-х до початку 1950-х в Україні та Росії було репресовано кожного другого природоохоронця(1).

                                      Ідеологія цькування й репресій проти екологів і природоохоронців

З початку 1930-х рр., у зв'язку з курсом радянської держави на індустріалізацію економіки, природу було оголошено черговим «ворогом». У грудні 1931 року в газеті «Правда» Максим Горький опублікував публіцистичну статтю з характерним заголовком «Про боротьбу з природою». «Оголосимо природі бій» — «прекрасний, справді більшовицький намір, і треба зробити все для того, щоб він негайно перетворився на роботу», — закликав «Буревісник революції» [5]. 1931 рік – повне й остаточне запанування Сталіна при владі. Саме з цього моменту природоохорона стає «антипартійною» справою. 1931 року в журналі «Більшовик» завідувач наукового відділу Московського міськкому партії Е. Кольман у статті «Шкідництво в науці» писав: «Саме так, «охорона природи» стає охороною від соціалізму. Таким чином, сутність усіх шкідницьких теорій одна й та сама. Інакше бути не може – мета в шкідників усіх мастей одна: зрив нашого соціалістичного будівництва, реставрація капіталізму» [6]. Приблизно те саме заявили «пролетарські краєзнавці» Т. Васильєв і В. Карпич у «Правді» — «Загальний висновок, який напрошується після перегляду комплекту «Охорона природи», такий, що цей журнал під гаслом безумовної охорони природи прагне зберегти цю природу…від п'ятирічки» [7].

Миттєво журнал «Охорона природи» було перейменовано на «Природа і соціалістичне господарство» [8]. Таким чином охорону природи як діяльність і як науковий напрям офіційно було названо “шкідницькою”, вона розходилася з політикою партії Сталіна і , отже, репресивний апарат держави мав повне право її знищити, як знищити й тих, хто займався охороною природи (9).

Репресовані екологи й природоохоронці України

Белінг Дмитро Євстафійович, д.б.н., відомий український гідробіолог, організатор заповідників Конча-Заспа і Гористе. Заарештований за звинуваченням у шпигунстві 1937 р., того ж року відпущений.
Борзаковський Дмитро Миколайович, мисливствознавець, активіст Українського товариства охорони природи, учасник Першого з'їзду Українського товариства охорони природи 1953 р. , організатор заказників у Київській області. Заарештований 1937 р. Засуджений до 10 років. Вийшов на волю 1947 р.
Браунер Олександр Олександрович, д.б.н., найстаріший зоолог і природоохоронець України, один із організаторів заповідника Асканія-Нова, член Комітету із заповідників при ВЦВК. 1930 р. виключений з Одеського інституту професійної освіти за “вульгарно-ідеалістичну методологію”.
Бруховський Всеволод Ілліч, організатор заказників у Житомирській області, керівник зоологічного відділу Житомирського обласного краєзнавчого музею. Заарештований 1937 р., звільнений 1940 р.
Вальх Борис Сергійович, донецький краєзнавець, організатор донецьких заповідників-Кам'яних могил і Білосарайської коси. 1937 р. , намагаючись уникнути арешту, переїхав до Туркменії ( або був туди висланий).
Гавриленко Микола Іванович, завідувач відділу природи Полтавського обласного краєзнавчого музею, організатор заповідників і заказників у Полтавській області. Заарештовувався 1931, 1935 рр. Був звільнений на початку 1941 р.
Гуналі Олександр Павлович, завідувач зоопарку заповідника Асканія-Нова. Заарештований 1933 р. за “справою ” Станчинського”. Проходив як одна з центральних постатей “Асканійської контрреволюційної організації”. Засуджений до 10 років таборів. Звільнений 1943 р.
Гурський Валер'ян Ярославович,  (А як же Колесников, Шустов, Падалка, Марченко? Чому вони не згадані, адже за однією справою сіли й наукових заслуг мали чимало, та й термін отримали більший? Чи занадто багато лісівників у списку виходить? М.П.) відомий український лісівник, професор кафедри лісової меліорації Харківського сільськогосподарського інституту, зав. відділом Всеукраїнського центрального управління лісами, один із організаторів лісових заповідників. Заарештований 1929 р. як основний фігурант “справи ” Про шкідництво в лісовому господарстві України” . Звільнений 1932 р.

Коваленко Іван Пантелеймонович, завідувач Маріупольського краєзнавчого музею, організатор донецьких заповідників-Білосарайська коса, Хомутівський степ і Кам'яні могили. 1934 р. зазнав цькування в газеті “Приазовський пролетар”. За деякими даними був засланий ( або поїхав сам) до Молдови, а потім до Туркменії.
Курило-Кримчак Іларіон Павлович, організатор Мелітопольського науково-краєзнавчого товариства. Творець заказників у Приазов'ї. Заарештований 1935 р., 1936 р. вийшов на волю. 1946 р. заарештований знову й розстріляний.
Леонтович Микола Павлович, відкрив зоопарк у Миколаєві. Перший раз був заарештований 1917 р, вдруге заарештований 1937 р, засуджений на 10 років, помер у Гулагу.
Мартіно Володимир Еммануїлович, д.б.н., один із організаторів і перший директор Кримського заповідника. 1949 р. був разом із сім'єю репресований у Югославії югославською охранкою-УДБА, а потім видворений з Югославії до Болгарії.
Медведєв Сергій Іванович, д.б.н., науковий співробітник заповідника Асканія-Нова, зав. кафедрою ентомології Харківського університету , організатор харківської школи прихильників заповідності й охорони комах в Україні. Заарештований 1933 р. за “справою Станчинського”. Засуджений до таборів на 5 років. 1936 р. був достроково звільнений.
Ніколаєв Валентин Федорович, директор Полтавського природничо-історичного музею, організатор заповідників і заказників у Полтавській області, був заарештований 1920 р. і невдовзі випущений.
Підоплічко Іван Григорович, д.б.н., академік НАН України , директор Інституту зоології НАН України, один із організаторів заповідників, заступник голови Українського товариства охорони природи, голова Комісії з охорони природи НАН України. 1963 р., за підготовку природоохоронних документів до уряду УРСР, отримав догану по лінії НАН України.
Полоз Михайло Миколайович, великий діяч уряду УРСР, голова Українського комітету охорони пам'яток природи. Багато зробив для розвитку природоохоронної справи в Україні. Заарештований 1934 р. Засуджений до 10 років. 1937 р. розстріляний.
П'ясецький Андрій Львович, лісівник, організатор заказників у Карпатах. Захищав від вирубки німцями ліс на території майбутнього заповідника Роздол. Заарештований за це гестапо 1942 р, і розстріляний.
Рєзніченко ( Різніченко) Володимир Васильович, академік АН УРСР, директор Геологічного інституту АН УРСР. Один із організаторів Канівського заповідника. За деякими даними був репресований на початку 1930-х років.
Климентій Євдокимович Сіянко, працівник заповідника Асканія-Нова ще з часів Фальц-Фейна. 1930 р. був “вичищений” із заповідника за 1 категорією й змушений виїхати із заповідника. 1933 р. заарештований за “справою” Станчинського”. Засуджений до 3 років умовно.
Скоробогатий Олексій Феодосійович, лісівник, один із організаторів Кримського заповідника 1919 р. Член Українського комітету охорони пам'яток природи. Заарештований 1929 р. за “справою” Гурського”. Був випущений на волю в середині 1930-х років.
Станчинський Володимир Володимирович, д.б.н., один із батьків екології, працював заступником директора з науки заповідника Асканія-Нова, один із керівників заповідної справи в Україні наприкінці 1920-х-на початку 1930- х років. Був підданий страшному цькуванню в пресі з боку Презента, а також двох асканійських тваринників- М.Ф.Іванова. і Л.К.Гребня. заарештований 1933 р. Чекісти зробили Станчинського керівником “Асканійської контрреволюційної організації”. Вченому дали 5 років виправних робіт. 1936 р. вчений був достроково звільнений. 1941 р. Станчинського було заарештовано вдруге. Засуджений до 8 років. Помер у в'язниці 1942 р.
Юрій Дмитрович Третяк, український лісівник, ректор Львівського лісотехнічного інституту, організовував заказники в Карпатах. Один з активних захисників карпатських лісів від рубок у 1950-х роках. Після вміщення в газеті ” Радянська Україна” 1958 р. великої статті на захист карпатських лісів, яку передрукувала одна з провідних американських газет, був підданий цькуванню та проробкам. Знятий із посади ректора. Раптово помер 1960 р.
Фрідріх Едуардович Фальц-Фейн, організатор заповідника Асканія-Нова. Був заарештований у Москві 1918 р., і лише завдяки заступництву московських учених-природоохоронців випущений з Бутирки. Змушений емігрувати до Німеччини, де й помер 1920 р.

Фортунатов Борис Костянтинович, діяч охорони природи, один із організаторів заповідника Асканія-Нова на початку 1920-х років. Очолював Кримський, Кавказький, Приморські заповідники. Заарештований 1933 р. , засуджений на 10 років таборів. Проходив за “справою Станчинського”. 1936 р. звільнений.

Холод Кирило Тихонович, керівник Всеукраїнської спілки мисливців і рибалок у 1920-х роках, , брав активну участь у закритті в Україні весняного полювання, організації зоологічних заказників. Заарештований 1937 р. 1940 р. звільнений. Подальша доля невідома.
Шарлемань Микола ( Едуард) Васильович, д.б.н., відомий український зоолог і природоохоронець, один із організаторів заповідника Конча-Заспа, його директор. 1932 р. зазнав “чисток” у Всеукраїнській академії наук за свої “ідеологічні помилки” в брошурі “Охороняйте рідну природу”. Вдруге “чисток” зазнав 1949 р. і був звільнений із Головного управління мисливського господарства. Свій вік доживав у страшній злиднях.
Шуммер Олександр Олексійович, орнітолог, працював у заповіднику Асканія-Нова, керував Приморськими заповідниками. Заарештований 1933 р. за “справою Станчинського”. 1934 р. звільнений. Подальша доля невідома.
Ясната Олександр Алоїзович, д.б.н., видатний український ботанік і природоохоронець, організатор багатьох українських заповідників. На початку 1930-х років зазнав цькування з боку Презента. Заарештований 1933 р. Засуджений до 5 років таборів. 1937 р., перебуваючи в таборі на Соловках, був повторно засуджений ще до 5 років таборів. Помер 1938 р. у таборі під Магаданом на заготівлі деревини.
 (1,2,8,9,10).
Репресовані екологи й природоохоронці Росії

Андрєєв Данило Олексійович, відомий російський письменник і екофілософ, одним із перших у Росії порушив питання про права тварин. Заарештований 1947 р. Засуджений до 25 років таборів. 1957 р. звільнений. Помер від численних хвороб 1959 р.
Білоусов Валерій Іванович, відомий мисливствознавець, один із організаторів соболиних заповідників у Сибіру. Заарештований 1937 р., розстріляний 1938 р.
Блошенко Євдокія Григорівна, одна з організаторів Всеросійського товариства охорони природи, його перший вчений секретар. Заарештована 1941 р. за “справою Шиллінгера” Засуджена до 8 років таборів.
Вангенгейм Олексій Феодосійович, професор МДУ, видатний метеоролог, один із керівників Всеросійського товариства охорони природи та Центрального бюро краєзнавства, член Комітету із заповідників при ВЦВК, керівник Гідрометкомітету СРСР. Заарештований 1934 р. Засуджений до 10 років. 1937 р. розстріляний.
Васильківський Петро Євгенович, видатний російський краєзнавець, один із організаторів Першого всеросійського з'їзду з охорони природи. 1935 р. був висланий з Ленінграда до Казахстану, м. Атбасар. 1938 р. був розстріляний.
Волков Олег Васильович, відомий російський письменник-природоохоронець. Член Центральної Ради Всеросійського товариства охорони природи. Заарештовувався з 1928 р. по 1950 р. п'ять разів.
Гептнер Володимир Георгійович, д.б.н., професор кафедри зоології хребетних Московського університету, один з організаторів відновлення зубра в СРСР. Активний діяч заповідної справи . Заарештований 1933 р. і того ж року звільнений.
Гіллер Арон Григорович, один з організаторів Всеросійського товариства охорони природи, заступник голови Товариства. Заарештований 1956 р, засуджений до 15 років таборів. 1956 р. звільнений.
Зверєв Максим Дмитрович, зоолог, відомий письменник -натураліст і природоохоронець. Заарештований 1933 р. , засуджений на 10 років за “організацію збройного повстання”, звільнений 1936 р.
Ісаков Юрій Андрійович, д.б.н, працював у багатьох заповідниках, науковий співробітник Інституту географії АН СРСР, Заарештований 1934 р. Засуджений на 3 роки до таборів.
Кегель Володимир Вільгельмович. Керівник Донського товариства натуралістів, організатор Ростовського зоопарку. 1940 р. був висланий разом із сім'єю до Сибіру, в Кемеровську область.
Кнорре Євген Павлович, один з організаторів заповідника Бузулуцький бір, його директор. 1941 р. висланий до Оренбурзької області.
Кожевников Григорій Олександрович, д.б.н., завідувач кафедри зоології безхребетних Московського університету, один з батьків заповідної справи, автор ідеї абсолютної заповідності, один з організаторів природоохоронного руху в Росії, один з організаторів Всеросійського товариства охорони природи. 1929 р. зазнав цькування в сатиричному журналі
“Чудак”, 1929-1930 рр. був виштовхнутий з кафедри зоології безхребетних Московського університету, і знятий з посади директора Зоологічного музею Московського університету . 1932 р., на Всесоюзній фауністичній конференції, зазнав цькування з боку Презента. На Першому всесоюзному з'їзді з охорони природи 1933 р. його ідею про абсолютну заповідність було піддано анафемі, визнану “буржуазною”. Повернувшись додому з чергового засідання цього з'їзду, Г.О.Кожевников помер від серцевого нападу.
Крепс Герман Михайлович, один з організаторів Лапландського заповідника. 1936 р. місцева влада організовує цькування Крепса, його перевели з посади директора на наукового співробітником, відібрали особисту зброю. Щоб не потрапити до Гулагу, вчений змушений терміново переїхати на Алтай.
Кузнєцов Микола Іванович, д.б.н., один з організаторів Постійної Природоохоронної комісії при Російському географічному товаристві, організатор заказників у Грузії, організатор Кримського ( Таврійського ) університету, один з організаторів Кримського заповідника. 1921 р. у його квартирі чекісти провели обшук, конфіскували велику кількість особистого майна.
Лебединський Борис Іванович, байкальський художник, активно брав участь у захисті Байкалу, велику роль у захисті якого відіграли видані 1958 р. і 1966 р. альбоми його робіт “Байкал”. 1933 р. був заарештований. 1944 р. відпущений на волю.
Налимов Василь Петрович, відомий російський етнограф, вивчав священні гаї марійців і захищав їх від вирубки, професор Нижньогородського університету. Активіст Всеросійського товариства охорони природи. Заарештований 1932 р. перший раз, 1938 р.-другий раз. 1939 р. помер у в'язниці Сиктивкара.
Райков Борис Євгенович, видатний російський педагог-біолог, д.п.н., академік Академії педнаук СРСР. Відстоював необхідність внесення до шкільного навчання природоохоронних тем. Зазнав цькування в понад 10 газетах і журналах. У цькуванні вченого активну участь брав Презент. Заарештований 1930 р. Разом із ним було заарештовано ще 11 педагогів з його однодумців. Засуджений на 10 років. Достроково звільнений 1934 р. 1948 р. знову зазнав цькування в пресі, його книги були заборонені, а сам учений звільнений із ленінградських вишів, де викладав.
Семенов-Тян-Шанський Андрій Петрович, д.б.н., один з організаторів природоохоронного руху в Росії. 1932 р. на Всесоюзній фауністичній конференції зазнав цькування з боку Презента.
Смолін Петро Петрович, педагог, один із творців юннатського руху. Працював заступником директора Кримського заповідника. Був заарештований 1937 р, але потім відпущений.
Сукачов Володимир Миколайович, видатний ботанік, лісівник , академік АН СРСР. Багато зробив для розвитку заповідної справи. Наприкінці 1950-х років зазнав цькування у зв'язку з опором Лисенкові. 1958 р. був знятий з посади головного редактора “Ботанічного журналу”.
Федоровський Микола Михайлович, видатний російський геолог, член-кореспондент АН СРСР, організатор Ільменського заповідника, керував Всеросійським товариством охорони природи , був головним редактором журналу “Охорона природи” в 1920-х роках. Заарештований 1937 р. , засуджений до 15 років таборів. Вченого вразив інсульт у день звільнення-8 квітня 1954 р. Помер 1956 р.
Хецров Ілля Романович, відомий російський санлікар, фахівець з очищення стічних вод, Директор Московського санітарного інституту в 1920-х роках. Заарештований 1938 р, помер ув'язнений.
Чорос-Гуркін Григорій Іванович, алтайський художник, у своїх картинах і статтях оспівував красу дикої природи Алтаю, вимагав її захисту. Одне з його найвідоміших полотен– “Озеро гірських духів”. Перший раз заарештований 1934 р, другий раз-1937 р. і того ж року розстріляний.
Шапошников Хачатур ( Христофор ) Георгійович, організатор і директор Кавказького заповідника. 1927 р. , за доносом місцевої влади, зазнав “чистки” Робітничо-селянської інспекції, був звільнений із заповідника . Заарештований 1937 р. Розстріляний 1938 р.

Шиллінгер Франц Францович, мисливствознавець, один з найактивніших російських діячів охорони природи та заповідної справи 1930-х років. Організатор восьми заповідників у Росії та Середній Азії, зав. відділом заповідників Наркомосу РРФСР. Заарештований 1938 р . Засуджений на 8 років таборів. Помер у таборі на Уралі 1943 р. За справою Шиллінгера були також заарештовані його дочка й дружина. Дружина померла 1942 р. в оренбурзькій в'язниці.
 (1,2,8,9,10).

Репресовані екологи й природоохоронці Білорусі

Федюшин Анатолій Борисович, д.б.н., організатор природоохоронного руху в Білорусі в 1920-х роках, творець Березинського заповідника, член Білоруського комітету з охорони природи. За свою природоохоронну та краєзнавчу діяльність зазнав цькування в білоруській пресі на початку 1930-х років. 1933 р. переїхав ( або був засланий) до Сибіру, в Омськ.
Крапивний Олександр Павлович, д.б.н., працював у Біловезькій пущі, проводив екологічні дослідження в Білорусі. 1962 р. зазнав цькування на партійному пленумі ЦК КПРС Хрущовим, а потім газетою “Правда” за вивчення екології білого, чорного лелек і сірої чаплі. Крапивного мало не позбавили кандидатського ступеня. Вченому довелося залишити Білорусь і переїхати до України, в Харків. Потрясіння, викликані цькуванням з боку першої особи держави, коштували вченому здоров'я. Він захворів і 1990 р. викинувся з вікна.
(1,2, 8, 9,10).

Організація “справ” проти екологів і природоохоронців

“Асканійська справа”

А в першій декаді жовтня 1933 співробітники Дніпропетровського облДПУ заарештували асканійців: Олександра Гуналі, Сергія Медведєва, Клима Сіянка — усього 17 осіб (пізніше — ще чотирьох).

П'ятнадцять з них “зізналися” в участі в контрреволюційній асканійській організації, яку очолювали професори В.В. Станчинський, А.С. Серебровський, М.М. Завадовський. Але головною постаттю зробили В. В.Станчинського.

 6 листопада 1933 року А.А.Станчинського запросили до Харківського облДПУ. Додому він не повернувся.

Під тортурами професора Станчинського, крім усього іншого, змусили зізнатися:
— “Поставлені ж мною теоретичні проблеми екології та біоценології були цілком відірвані від господарських вимог. Підривного характеру мала висунута мною проблема степу, як основна проблема Асканії-Нова, ще й тому, що вона, підкуповуючи своєю логікою практичної актуальності, обіцяла розв'язання таких важливих питань, заради яких можна було ризикнути зажадати навіть мільйон. Справді, за мною пішли наукові працівники Асканії-Нова, дирекція, НКЗ України та Держплан. Відповідно до цієї настанови було розроблено п'ятирічний план розвитку науково-дослідної роботи наукових установ Асканії-Нова, затверджений НКЗ і Держпланом (…). Прикладами шкідницьких настанов у п'ятирічному плані можуть слугувати такі: По степовій станції:
1) огородження 5,400 заповідного степу дротяною сіткою на залізних стовпах з бетонною основою;
2) вивчення природи степу без зв'язку з конкретними проблемами господарства (…).

1931 р., після відвідин Асканії-Нова Вавіловим, Соколовським і Сліпанським постало питання про нову реорганізацію Асканії-Нова. Вавілов цілком правильно, хоча й дещо однобічно, визначив значення Асканії-Нова, як науково-дослідної установи з акліматизації та гібридизації тварин. Моя підривна робота полягала тут у тому, що я замість того, щоб піти шляхом згортання вивчення природи з питань, що мене цікавлять, і підпорядкування цих досліджень завданням акліматизації, став відстоювати необхідність подальшого розвитку цих досліджень і виділення для цього самостійного інституту. Мене підтримали Бега і Сліпанський”.

Історія зберегла цікавий документ — статтю нового директора Інституту Асканія-Нова А.А. Нурінова, що має характерний для того часу заголовок: “Вище класову пильність у науці”.

Нурінов писав: “Проте досягнення Інституту могли бути значно більшими, якби своєчасно було викрито й розвінчано групу шкідників, яка свого часу захопила найважливіші ділянки науково-дослідної роботи Інституту (Ясната — науковий керівник, Фортунатов — Науковий керівник, Станчинський — еколог, старший науковий співробітник, Нікольський — генетик, Гуналі — еколог, Медведєв — ентомолог, Подлуцький — науковий співробітник зі штучного осіменіння та ін.). Ці виродки людського суспільства, що пробралися до Інституту, поставили собі за мету зірвати, а якщо не вдасться, то, принаймні, ускладнити науково-дослідну роботу Інституту. Треба прямо сказати, що цим шкідникам вдалося на деякий час відірвати Інститут від його прямих завдань… Тільки завдяки чистці партії, проведеній в Інституті 1934 р., було викрито, розвінчано й ізольовано шкідницьку групу на чолі зі Станчинським… Чистка партії допомогла Інституту не лише викорчувати шкідників, а й зміцнити колектив новими більшовицькими кадрами (проф. Гребінь, ветлікар Степанов, генетик Мокєєв)… Чистка партії вказала й на те, що в друкованих працях Інституту протягувалися шкідливі теорії, зокрема навіть у №1 праць Інституту, виданому 1934 р., було вміщено по суті контрреволюційну статтю Станчинського (“Теоретичні основи акліматизації тварин”), а сам Станчинський та його учні — Гуналі та Нікольський — зводилися в роль передових радянських учених. Усе це зараз викорчувано з Інституту”.(3).

Станчинському висунули стандартне звинувачення:
“а) Станчинський В.В. Є засновником і керівником к-р організації в системі заповідників в Україні, що ставила собі за мету повалення Радвлади та відновлення капіталістичного ладу.
б) Що особисто завербував до к-р організації Фортунатова, Розанова, Шуммера, Медведєва, Гуналі, Гільберта, Диковського, Правікова, Нечаєва, Бєлякова і Плєгова та давав їм завдання із залучення до к-р організації інших наукових співробітників Асканії-Нова.

Зв'язався у своїй к-р діяльності з представниками інших к-р груп і організацій — з Янатою по Українському Інституту рослинництва й Інституту захисту рослин, з Маховим по Інституту ґрунтознавства, з Прозакевичем по Херсонській дослідній станції, з Медведєвим по Зоологічному музею, з Батієнком по Сільськогосподарській Академії, по Москві — зв'язався з Шелінгером (орфографію збережено — В.Б.), Завадовським, Лискуном і тими, що переїхали туди з Асканії-Нова — Фортунатовим і Розановим.
в) Що встановив нелегальний зв'язок із закордоном в особі видного кадета, активного діяча емігрантських кіл Новикова М.М., — встановив із ним листування з питань діяльності к-р організації через працівника Німецького посольства в Москві — Е.В. Вінклер.
г) Що безпосередньо і через інших членів к-р організації здійснював підривну роботу, спрямовану на зрив і дезорганізацію діяльності заповідника Асканія-Нова.
З цією метою комплектував кадри наукових працівників з-поміж особисто йому відомих антирадянськи налаштованих осіб, нерідко таких, що не мають нічого спільного з науковою діяльністю. У галузі практичної діяльності Інституту гібридизації та акліматизації тварин спрямовував її на розробку тем, зовсім не актуальних і таких, що відволікають значні кошти без практичного застосування результатів наукової роботи в соціалістичному тваринництві.
Брав участь у складанні явно нереальних планів, з метою невиконання їх і дискредитації основних завдань, поставлених перед заповідником “Асканія-Нова” Партією та Урядом.
д) Що систематично проводив к-р агітацію серед наукових працівників заповідника Асканія-Нова, Смоленського та Харківського університетів і Інституту порівняльної анатомії, поширюючи чутки, що підривають довіру й дискредитують органи Радвлади та політику Партії;
е) Що разом з іншими членами к-р організації брав участь у розробці планів організації повстанських загонів у районах Асканії-Нова і Голої Пристані.
Діяння, передбачені ст.ст. 54—7, 54—11 КК УРСР. Станчинський В.В. винним себе визнав”.
24 лютого 1934 року Судовою трійкою при колегії ДПУ УРСР вченого було засуджено до 5 років виправних робіт. З липня 1934 він працював зоотехніком в Одеській області, в радгоспі-санаторії РК міліції ім. Балицького (поблизу станції Роздільна), а з літа 1935 — в радгоспі НКВС УРСР ім. Калініна, що біля містечка Бориспіль Київської області (1,2,10).
 

 “Справа лісівників-шкідників”

19 березня 1930 року газета «Известия» вмістила чергову сенсацію: «Тепер кілька слів ще про одну шкідницьку групу, яка тривалий час орудувала в лісовому господарстві України. Це група висококваліфікованих фахівців і професорів (здебільшого колишніх чиновників лісового департаменту) — Гурського, Колесникова, Шустова, Коваленка, Падалки та Марченка. Вони використали своє становище на відповідальних посадах (Колесников — заст. начальника лісового управління, Марченко — планував лісову справу в Держплані тощо), щоб за всяку ціну зберегти колишні поміщицькі лісові масиви (…). Професор Гурський показує: «Щоб приховати цінні приватновласницькі лісові ділянки й уберегти їх від експлуатації, ми всіма способами намагалися зберегти їх під прапором заповідників, домагаючись цього в Головнауці, Всеукраїнській Академії наук та ін. (…). В одному з лісництв унаслідок роботи цієї шкідницької зграї є 16 тисяч гектарів перестійного лісу. І це в той час, коли країна відчуває гостру нестачу лісоматеріалів. Сподіваючись на повернення поміщиків, шкідники доводили найцінніший ліс до перестою, до такого стану, коли він починав гнити й заражатися шкідниками лісу. Коли його залишалося лише використати на дрова» (Известия, 1930, 19 березня). Чекісти звинуватили вчених ще й у затиску «червоних лісівників», зриві п'ятирічного плану, перетворенні журналу «Український лiсовод» на трибуну контрреволюціонерів і в багатьох інших «гріхах». Що стосується лісових заповідників — це майже так. Завдяки професорам Гурському, Шустову, Марченку та іншим працівникам ВУПЛу (Всеукраїнське центральне управління лісами Наркомату землеробства УРСР) вдалося врятувати від вирубки унікальний дубовий масив урочище Парасоцьке під Полтавою, за планом Українського комітету охорони пам'яток природи готувалися до заповідання Чорноліське, Корабельне та Тростянецьке лісництва, Черкаський бір, усього 11 великих лісових куточків. ОДПУ зруйнувало ці плани.

У вересні 1929 р. харківські чекісти Кофман, Давидов, Броневий фабрикують «справу», яка згодом отримала офіційну назву «Про шкідництво в лісовому господарстві України».

Відомого українського лісівника професора Валер'яна Ярославовича Гурського (1874—1934) взяли 16 листопада 1929 р., решту — трохи пізніше. І всі, за винятком наймолодшого, 36-річного Бориса Падалки — «зізналися». Цебро бруду вилили на них і так звані «свідки» — лісівники Ф. Головченко, П. Воробйов, А. Цирхуль, Е. Садовський, А. Нікітенко, С. Васильєв.

В. Головченко повідомив чекістам, що «вороги» не публікували в журналі «Український лiсовод» його статті, які закликають до соціалістичної реконструкції лісового господарства. Але особливо старанним був молодий «червоний лісівник» Павло Воробйов. Будучи студентом лісового факультету Харківського сільгоспінституту, він образився на професора Шустова, коли той відхилив його проєкт рубки осики в Гомільшанській лісовій дачі. І скориставшись нагодою, звів тепер порахунки.

«Захопивши командні висоти, контрреволюційні фахівці ВУПЛу комплектували штат найвідповідальніших співробітників як у центрі, так і на місцях з осіб антирадянських і близьких собі за ідеологією. Серед осіб, залучених таким чином на керівні посади, є низка поміщиків (Давидов, Висоцький), великих царських чиновників — Головенко та ін. Групою залучено до ВУПЛу Скоробогатова (відомого діяча з охорони природи, одного з організаторів Кримського заповідника, який першим почав засаджувати Кримську яйлу — В.Б.), призначеного помічником до професора Висоцького по Лісодослідному бюро, колишнього кримського казенного лісничого, наближеного до царського двору, який мав чин камер-юнкера — монархіст.

(…) Потреби ж Республіки в деревині зовсім не враховувалися при проєктуванні п'ятирічного лісового господарства, а в основу всіх розрахунків рубок було покладено принцип продуктивності лісового господарства, як самостійної галузі народного господарства

(… .) У лісовому господарстві останніми роками систематично стали застосовуватися надкошторисні рубки для задоволення потреб промисловості — транспорту й експорту (коротше, усієї сталінської примхи — В.Б.), а тому і в п'ятирічку слід було б запровадити спроєктовані надкошторисні рубки. Але такий підхід до питання групою не було прийнято.

(З «Обвинувального висновку» ОДПУ) (11).

 Суд присудив професорам Олександру Івановичу Колесникову та Борису Сергійовичу Шустову дали по 6 років, Івану Семеновичу Коваленку та професору Олександру Григоровичу Марченку — по 5, Борису Павловичу Падалці — 4 роки, професору Валер'яну Ярославовичу Гурському — 3 роки відбування заходів соціального захисту в «місцях загального користування».

Гурський вийшов наприкінці 1932, зовсім розбитим і помер наприкінці 1934. Його соратники відсиділи термін, а потім у 30—50 рр. викладали лісову справу в харківських вишах.
Реабілітували лісівників 20 грудня 1991 р. на підставі статті 1 закону України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» (1,2,10).

  “Справа О.О.Янати “

“Слідча справа № 737 — 1933.“Обвинувальний висновок у справі Янати Олександра Алоїзовича, обвинуваченого у злочинах, передбачених ст. ст. 54-4, 54-6, 54-8, 54-11 КК УРСР.
На початку травня 1933 року ДПУ УРСР було заарештовано й притягнуто у цій справі як обвинуваченого члена підпільної контрреволюційної організації, що іменувала себе “Українською Військовою Організацією” колишнього професора-ботаніка Харківського інституту Лісового господарства й Агролісомеліорації — Янату Олександра Алоїзовича. Проведеним у справі слідством установлено: Яната Олександр Алоїзович народився 1888 року в місті Миколаєві. Його батько був садівником-власником саду там же. Закінчив Київський політехнічний інститут за агрономічним відділенням. Був академіком ВУАН. 1906 року вступив до лав УСДРП, де перебував до початку 1918 року. З 1906 по 1907 рік — секретар Миколаївської організації УСДРП, з 1908 по 1913 працював по РСДРП. 1915 року входив до редакції Харківської української соціал-демократичної газети “Слово”. Під час громадянської війни Яната належав до українських націоналістичних кіл, що вели активну боротьбу з Радянською владою. Був відповідальним працівником Петлюрівського Міністерства Освіти.

За час перебування Янати проректором Харківського сільськогосподарського інституту діяльність Янати була цілком спрямована на дискредитацію керівництва й розпоряджень Головпрофосвіти Наркомосу УРСР. Будучи відстороненим від роботи в Сільськогосподарському інституті, Яната переніс свою контрреволюційну діяльність до Наркомзему УРСР, де влаштувався працювати вченим секретарем Наукового Комітету при Наркомземі. За антирадянські виступи за постановою Колегії НКЗ з роботи в Комітеті був знятий.

З 1926 року Яната вів активну контрреволюційну роботу, був учасником ліквідованої контрреволюційної організації УНЦ (Український Національний Центр — В.Б.), згодом — УВО (Українська Військова Організація — В.Б.). До організації був завербований Яворським Матвієм. (…)
Був учасником низки організаційних нарад керівництва, на яких обговорювалися питання, пов'язані зі створенням повстанської периферії. (…) Брав активну участь у галузі шкідництва по лінії сільського господарства, проводячи явно шкідницьку лінію в питаннях боротьби з бур'янами та хворобами сільськогосподарських рослин. (…)

Яната винним себе визнав. Викривається показаннями в справі “УНЦ” — Лізановського, Грушевського, Мазуренка, Левицького, Головка, Фоменка, Мазуренка та ін., у справі Увойка, Вікули, Коніка, та ін.

Таким чином слідством установлено, що Яната до дня арешту провів велику різнобічну контрреволюційну роботу, спрямовану на повалення Радянської влади та встановлення Української буржуазно-демократичної республіки, тобто вчинив злочини, передбачені ст. ст. 54-4, 54-6, 54-8, 54-11 КК УРСР.

На підставі викладеного:
Справу за обвинуваченням Янати Олександра Алоїзовича передати на розгляд Судової Трійки при Колегії ДПУ УРСР з клопотанням про ув'язнення його в концтаборі строком на п'ять років.
Довідки: 1. Обвинувачений Яната О.О. перебуває під вартою в спецкорпусі при ДПУ УРСР.
2. Речових доказів у справі немає.
Уповноважений ДПУ УРСР
Проскуряков
Згоден і затверджую
начальник секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Козельський
Вересня 1933 року, місто Харків.
15 березня 1933 року на Президії Всеукраїнської Академії сільгоспнаук за “протягування буржуазних теорій у галузі боротьби з бур'янами” Янату знімають з роботи в Інституті захисту рослин.

Архівні матеріали, що дійшли до нас, свідчать, що О.О.Яната в 20-х роках був однією з головних, якщо не першою постаттю серед українських діячів охорони природи. Це підтверджує не лише його представництво на Першому Всесоюзному з'їзді з охорони природи СРСР, а й основна роль Янати в розробці на той час головного природоохоронного декрету України “Про охорону пам’яток природи та культури”, затвердженого ВУЦВК і РНК УРСР 16 червня 1926 року.

За участі Янати було видано два збірники “Охорона природи на Українi”, книгу “Матерiали охорони природи на Українi”.
І по цій ключовій постаті лисенківці, що входили у владу, насамперед відкрили вогонь. Оскаженіле товариство Українських біологів-марксистів на початку 1932 року записало у своїй резолюції:
“Особливої ваги набуває пов’язане з троцкiстською “теорiєю” неможливостi збудувати соцiалiзм в нашiй країнi, з опортунiстичною боротьбою проти темпiв намагання довести на грунтi “законiв природи”, що соцiалiстичне будiвництво веде до катастроф, що з ними нiякi людськi сили справитися не здатнi (Гриньов, Третьяков, Яната, Егоров)” (1,2).

До цькування долучився відомий Презент: — “Проф. Яната теж “посилається” на Енгельса й висував принцип “непорушення гармонії”, лише замінює слово “гармонія” словом “комплекс”, ставлячи перед собою завдання — розв'язати “проблему степового комплексу”, Яната всіляко викручується, щоб по суті законсервувати цілинний степ… Проф. Яната… намагався “посилатися” на Енгельса, намагався обмовити Енгельса, щоб “спертися” на його авторитет” (4).
А відповідальний працівник ЦК КП(б)У Карпеко взагалі назвав Янату у своїй “науковій” статті “куркульсько-петлюрівським адвокатом” (1,2).
4 травня 1933 року співробітник харківського ДПУ Шелюбський увійшов до квартири 10 будинку 35 на вулиці Лермонтовській і заарештував Олександра Алоїзовича.
Опоненти-лисенківці тріумфували. Новий директор Асканії-Нова, товариш Презента Нурінов писав про Янату, Станчинського, Медведєва, Гуналі та інших екологів-асканійців, які потрапили до застінків ДПУ: “Ці виродки людського суспільства, що пробралися до Інституту, поставили собі за мету зірвати, а якщо не вдасться, то принаймні, ускладнити наукову роботу Інституту (…). Усе це зараз викорчувано з Інституту” (3).
2 січня 1934 року Янату, Станчинського, Скоробогатого виключають з Українського комітету охорони пам'яток природи.
 1933 року було “вичищено” з радянських організацій і дружину Олександра Янати.

У застінках ДПУ

Олександра Алоїзовича заарештували за свідченнями схоплених у 1931-1933 роках колишніх співробітників Центральної Ради — В. Мазуренка, М. Лізановського та інших на чолі із самим академіком М. Грушевським. Грушевський “зізнався”, що в квітні 1926 року, приїхавши до Харкова, зупинявся на квартирі професора Янати, де й вів “контрреволюційні розмови”. Щоправда, вийшовши на волю, відмовився від своїх свідчень, але маховик уже запустили.

Янату обвинуватили в участі у двох “контрреволюційних” організаціях — Українському Національному Центрі (УНЦ) і Українській Військовій Організації (УВО). За УНЦ засудили 50 осіб, давши їм від трьох до п'яти років. Проте згодом 21 — розстріляли, 12 — продовжили термін.
Є й друга причина арешту Олександра Алоїзовича.

1933 року, після численних проривів у сільському господарстві, в країні почався масовий арешт фахівців-аграрників. 12 березня, за поданням ОДПУ СРСР було розстріляно 35 фахівців Наркомземів і Наркомрадгоспів Росії, України, Білорусії, 40 осіб — посаджено на десять і вісім років. В Україні класні фахівці сільського господарства заарештовані в усіх сільськогосподарських вишах, Українській академії сільгоспнаук. Шеф ДПУ УРСР Балицький заявив на XI з'їзді КП(б)У: — “Ми зобов'язані визнати, що в нас в Україні 1932 р. контрреволюційним елементам вдалося провести велику руйнівну роботу в сільському господарстві. Шкідництво в сільському господарстві, в галузі тваринництва мало плановий, широкий характер”.
У Харківському сільгоспінституті, крім професора Янати, заарештували і його ректора, академіка Сліпанського.

23 вересня 1933 року Судова трійка при Колегії ДПУ УРСР присудила Янаті 5 років у виправно-трудових таборах. Спочатку Прорвлаг (район Астрахані), з квітня 1936 — Білбалтлаг — сумнозвісні Соловки. Семен Підгайний, автор книги “Українська iнтелiгенцiя на Соловках”, виданої в Мюнхені, згадував, що вчений працював на острові в першому сільгоспі — інакше “Соловецькому дослідному полі”. Як агроному — потрібному ув'язненому, йому дозволили вночі займатися наукою. Повертаючись увечері до барака і з'ївши баланду, Яната одразу лягав спати. А вставав о першій ночі, діставав зі свого кута тисячі карток, гербарій і працював до ранку.

— “Але щось робити потрібно, щоб не збожеволіти” — писав поет. Підгайний згадує: — “він був украй небалакучий, нікому не суперечив, нічого не розповідав — цей Яната. Швидше Соловки провалилися б, ніж професор заговорив. У вересні 1937 року Янату забрали, більше в бараку він не був”(1,2).
Матеріали СБУ дають змогу простежити його останні дні. 29 серпня 1937 року (а не у вересні) Олександра Алоїзовича направили до Північносхідлагу. Вчений відлічував останні години, готуючись до волі, адже 4 травня 1938 року закінчувався термін. Доля розпорядилася інакше.
Витяг з протоколу № 142 Засідання Президії ЦВК Союзу СРСР від 31 липня 1937 року.

Слухали: Клопотання Особливої Наради при НКВС СРСР від 21.7.37 про продовження терміну покарання в ВТТ строком на 5 років Янаті Олександру Алоїзовичу.
Постановили: Клопотання задовольнити.
п/п Секретар ЦВК Союзу РСР А. Горкін

Вірно: заст. нач. 8 відділу ГУДБ НКВС капітан державної безпеки Зубкін (з матеріалів СБУ).

Про це він дізнався пізніше, наприкінці весни 1938 року, прибувши до нових таборів.
— “Гр. Яната Олександр Алоїзович, 1888 року народження, уродженець м. Миколаєва помер 03 червня 1938 року. Причина смерті: припинення серцево-рухової діяльності. Похований на кладовищі в селищі 19 км Тенькинської траси, Магаданської області. Відомостями про збереження місць поховання минулих років ЦВД Магаданського облвиконкому не має”.
Заст. начальника відділу УВС — С.О. Блінда.

На Колимі Яната потрапив на заготівлю деревини. Як свідчить учений І. Розгін, наприкінці травня 1938 р. групу ув'язнених змусили йти вбрід через крижану воду. Уночі 17 осіб захворіли на запалення легенів. Серед них опинився хворий на туберкульоз і серце О.О. Яната.
Письменниці Наталці Околітенко колишній в'язень Гулагу А.І. Ковтун повідомив про обставини загибелі вченого.

— “Із села Палатки непрохідною тайгою потрібно було під конвоєм пройти дев'ятнадцять кілометрів до збудованого в таборі барака. Дощ лив, як із відра… Я взявся нести скриньку Янати, на якій було ножем вирізано: “Флора і фауна Соловецьких островів”. Голодний, холодний, пригнічений професор Яната не полишав науку. Дорогою розповідав мені про симбіоз моху та лишайника.

За два кілометри до майбутньої траси Яната почав сідати і навіть лягати — сили в нього скінчилися. До того ж почалася ніч. З дозволу конвоїра знесиленого Янату залишили в тайзі…”

Конвоїр виявився милосердним, — вранці пішов шукати покинутого. Вчений був уже в непритомності й за кілька годин помер на руках у конвоїра. Знайдені в скриньці рукописи Янати спалили на тюремному подвір'ї.

З 1938 до кінця 60-х наказом Головліту СРСР усі книги вченого було вилучено з бібліотек.
Реабілітували О.О. Янату завдяки клопотанню “Української Радянської енциклопедiї” і заступництву його учнів — професорів
М. Клокова та М. Котова 10 червня 1964 року.(1,2,10).

“Справа Шиллінгера”

“5 відділенням УДБ УНКВС Московської області заарештований за шпигунську діяльність Шведик М.Д., який показав, що його завербував для контрреволюційної шпигунської діяльності на користь Польщі — Шиллінгер Ф.Ф.
До революції Шиллінгер Ф.Ф. був єгерем колишнього великого князя М.М.Романова. На підставі викладеного Шиллінгер Ф.Ф. підлягає арешту.

Начальник 6 відділу — Безбородов”(12).

У ніч з 14 на 15 квітня 1938 р. чекіст Стребков прийшов до будинку Шиллінгера і заарештував його. Під час обшуку вилучив дріб, патрони мисливські, профквиток і паспорт, окуляри, підтяжки й гроші в сумі 62 руб. 10 коп.

У спецізоляторі Московського НКВС допитував вченого молодший лейтенант держбезпеки Шевченко, його начальник Столяров. Шиллінгер тримався стійко, наклепи заперечував. Що не завадило Шевченку, Безбородову та Столярову звинуватити Франца Францовича у “шпигунській діяльності на користь Німеччини”. 2 червня 1938 року Особлива нарада НКВС СРСР проштампувала — “Шиллінгера Ф.Ф. за підозрою у шпигунстві ув'язнити в виправно-трудовий табір строком на вісім років”.

Потім Шиллінгера відправили етапом до Владивостока, транзитний табір НКВС, пізніше до містечка Маріїнськ Кемеровської області.
10 січня 1939 р.
“До Президії Всеросійського товариства охорони природи в Москві

ЗАЯВА

Рівно 6 місяців тому я був заарештований і ув'язнений, по суті, без слідства, вироком Особливої наради НКВС за підозрою у шпигунстві на 8 років трудовиправного табору. З огляду на мою хворобу — цингу, перебуваю тут на лікуванні. Цинга небезпечно загострила мою серцеву хворобу, емфізему та гайморит. Я, звісно, ні на хвилину не сумніваюся, що моя повна невинність і непричетність до такого роду підозри, рано чи пізно з'ясується і з мене буде знято цю ганебну підозру. Час, проте, йде, уже моя хвороба прогресує, і якщо скоро, дуже скоро становище не зміниться, то, звісно, 65-річний організм не витримає, але оскільки швидкої допомоги з Москви чекати не доводиться, то я вирішив надіслати свій останній привіт з побажаннями подальшого процвітання товариству охорони природи, над яким я так багато й старанно попрацював і до того ж недаремно. Звісно, я далекий від думки перелічувати мої заслуги перед нашим товариством і Комітетом із заповідників, оскільки кожному працівникові по лінії охорони природи це чудово відомо. Проте неодмінно згадаю, що одне й інше не існували б без моєї ініціативи та енергії. Оскільки той, хто тоне, хапається за соломинку і в цей момент помічають і іноді рятують, — я прошу Президію Товариства порушити перед ким і де слід питання про перегляд моєї справи і до того ж не в бік мого повного звільнення, а хоча б у бік застосування моєї примусової праці за спеціалізацією. Думаю собі, що велика радість такого роду полегшення моєї цілком незаслуженої долі справила б дію, і я одужав би й зміг би ще плідно працювати в улюбленій мені охороні, якій я присвятив своє життя. Це можна в будь-якому із заповідників Азійської чи Європейської частини нашого Союзу.

Якщо ж цього не можна з якоїсь причини, то міг би працювати по мисливському господарству, по лісонасадженню та озелененню населених пунктів тощо
Оскільки мені більш ніж здається, що Товариство або окремі його члени навряд чи наважаться, так чи інакше, порушити перед кимось питання про мене, боячись скомпрометувати себе чи Товариство, то насмілююся просити ще не залишити без допомоги мою нещасну родину — дружину 60 років і дочку. Якщо захочуть мене вмираючого порадувати, то, якщо це можливо, надішліть або через мою дружину, мені за вищевказаною адресою (тут телеграми й листи вручають офіційно). Ну так, полегшало, коли поділився з вами своїм смутком. Прощавайте, ще раз усього, усього найкращого від мене вам, даю чесне слово, що я ні в чому не винен, мене, можливо, обмовили справжні вороги народу.
Прощавайте, — Ф.Шиллінгер (12).

Франц Францович виявився правий. Отримавши пронизливого листа — кілька листків шорсткого пакувального паперу, списаного синім чорнилом — керівники ВТОП зрадили активного члена й ініціатора створення Всеросійського товариства охорони природи.
До Наркомзаксправ СРСР

21 лютого 1939 р. № 89

“Повертаючи назад на Ваш розсуд листа колишнього члена Товариства Ф.Ф. Шиллінгера, Президія ВТОП повідомляє, що Шиллінгер після отримання Товариством відомостей про його засудження постановою Президії Товариства із членів Товариства виключений.
Разом із цим Товариство вважає можливим підтвердити, що Шиллінгер є фахівцем у галузі мисливського господарства та лісівництва.

Заступник голови В. Макаров
Відповідальний секретар С. Фрідман”

Іншого листа Шиллінгер направив до Верховної Ради. Просив переглянути вирок і використати його як фахівця “для потреб соцбудівництва”. Додавав тези 11 проєктів: з впорядкування мисливсько-звіробійних промислів на Півночі, заселення Півночі корисними тваринами, організації в Магадані природничо-історичного музею й зоопарку…

Просила за нього і дружина — Розалія Йосипівна. Заблимала надія: Московське управління НКВС взялося перелопачувати папери, проте 15 травня 1940 р. слідчий держбезпеки Бабич постановив у “клопотанні про перегляд справи відмовити”, не знайшовши фактів для порятунку вченого. Організатор 20 заповідників, автор 20 постанов уряду з охорони природи, Лауреат премії Раднаркому СРСР, вчений, який мав 50 публікацій і 10 книг виявився непотрібним…

Почалася війна, і в перші дні чекісти заарештували всю родину Франца Францовича — дружину й дочку Адель. Розалія Йосипівна померла в лютому 1942 р. в Оренбурзькій в'язниці. Дочка відбула весь термін заслання в Башкирії.
Глава родини помер від подагри (як повідомляють офіційні довідки) 4 травня 1943 р. у таборі Сосьва Свердловської області.
Реабілітований Франц Францович Шиллінгер 12 квітня 1956 р. посмертно.(1,2,10).

“Справа педагогів-шкідників”

Арешти по групі Райкова тривали з березня по серпень 1930 року. Крім Райкова у справі проходили: — його дружина, Райкова Антоніна Миколаївна, викладачка Володимирського педінституту Надія Іванівна Виноградова-Ширяєва, викладач Тверського педінституту Леонід Миколайович Ніконов, учитель з Полтави Борис Павлович Любимов і ленінградські педагоги Микола Семенович Берсенєв, Марія Олександрівна Сосипатрова, Євгенія Рувимівна Вигодська, Микола Дмитрович Володимирський, Ольга Афанасьєва Баратова-Леонтьєва, Георгій Володимирович Артоболевський. Усього 11 осіб. Крім цього, матеріали на заарештованих на початку у справі “Райкова” діячів ленінградських краєзнавчих товариств — Данила Йосиповича Святського, Володимира Олексійовича Казіцина, Георгія Едуардовича Петрі, Миколу Миколайовича Павлова-Сильванського, Олександра Матвійовича Хардикайнена, Юлію Федорівну Тихомирову були виділені в самостійну справу “краєзнавців”. Вони проходили також у “справі Академії наук”. Можливо, пізніше були заарештовані й інші педагоги, пов'язані з Б.Є.Райковим.

Допитували Райкова та його соратників слідчі Шондиш і Недзельський. Вони й сфабрикували спритно “всесоюзну контрреволюційну організацію” під керівництвом Райкова, що мала осередки в 32 містах СРСР.

Самого Бориса Євгеновича було обвинувачено в тому, що “вороже ставлячись до Радянської влади, був головним ініціатором і ідеологом контрреволюційної організації та керував організацією в напрямі боротьби із соціалістичним будівництвом, шляхом затримки реконструкції школи, саботування шкільної політики Радянської влади та зриву програми ГУСу, обіймаючи низку посад у науково-методичних установах м. Ленінграда — використовував такі в контрреволюційних цілях своєї групи, використовував товариство поширення природничо-історичної освіти та його філії в провінції для поширення своєї антирадянської діяльності та саботування шкільної політики Наркомосу по багатьох містах СРСР. Зосередив навколо себе антирадянськи налаштованих педагогів, які проводили контрреволюційну роботу в школах, за завданнями та вказівками організації керував контрреволюційною діяльністю організації в напрямі підготовки організуватися у всесоюзному масштабі — тобто у злочинах, передбачених ст.ст.58-11 і 58-14 КК”.

— “Шондиш тримав мене з травня 1930 року по січень 1931 року в суворій одиночці, позбавивши прогулянок і передач. Протягом кількох місяців я бував навіть без зміни білизни. Наприкінці я зовсім охляв і в мене відкрилася куряча сліпота. Я скаржився тюремному лікареві, але він нічого не зробив. На мої докори Шондиш казав: “Ви погано себе поводите, не зізнаєтеся, а зізнаєтеся — усе отримаєте”. Під час допиту застосовувалася система залякування. Шондиш погрожував заарештувати мою дружину (вона й так проходила у справі — В.Б.), хоча вона жодного відношення до моїх громадських і службових справ не мала. Під час допитів слідчий сам писав протоколи, заносячи туди те, чого я зовсім не говорив. Був випадок, що він цілу ніч тримав мене в холодному коридорі, вимагаючи підписання такого протоколу. Але, на щастя, я витримав характер і не підписав жодної з цих фальшивок. Цим пояснюється, що будучи допитаний 23 рази, іноді по 2 рази на день, я підписав лише три протоколи, більш-менш правдиві: від 7 червня — зі своєю автобіографією, від 11 червня — з доповненнями до автобіографії, і ще один (не пам'ятаю числа) — про свою педагогічну роботу… На жаль, деякі мої асистенти виявилися слабшими за мене й підписали те, що від них вимагалося. Наприклад, один з них, Берсенєв, який отримав три роки заслання на Далекий Схід, при зустрічі зі мною згодом на тюремному подвір'ї, зі сльозами просив у мене пробачення за те, що обмовив мене на допитах. Це була слабка, хвороблива людина, яка боялася одиночки. Коли я його спитав, що ж він власне підписав, виявилося, що він навіть точно не пам'ятає. З розповідей інших видно, що Шондиш спритно оперував поняттям “товариства”:

— “У вас було товариство природознавців?
— Було”, — відповідав допитуваний, маючи на увазі ТПЕО.
— “Ви критикували там програми Наркомосу?
— Критикували.
— Ви визнаєте, що Наркомос орган Радянської влади?
— Визнаю.
— Ось бачите, отже ви займалися критикою радянської влади.

Підпишіть: — “Я брав участь в антирадянській групі, яку очолював Райков, з метою затримати політехнізацію школи тощо”. І підписували, не розуміючи, що роблять” (З листа Б.Є. Райкова Молотову).
Так свої підписи поставили всі, крім Райкова та його дружини. Ці двоє не зламалися.

Залишилися без відповіді й листи до Луначарського, і клопотання до “совісті партії” Сольця. Дочка Райкова домоглася прийому в Криленка, але той мало не вигнав її з кабінету.
Слідство тяглося 9 місяців. Зрештою 18 лютого 1931 р. професор Райков, за критику навчальних програм Наркомосу, отримав стільки ж, скільки в ті роки давали за умисне вбивство — 10 років (хоча спочатку передбачався термін у 5 років — начальство збільшило). Його однодумці — від трьох до п'яти. А слідчий Шондиш на нагороду за успішну “справу” зайняв професорську квартиру Райкових.

Термін Борис Євгенович відбував у таборі ОДПУ в Комі та Медвежій Горі. За добру роботу його достроково звільняють у березні 1934 року. Доля всміхнулася — замість 10 років — лише 3 роки й 9 місяців. На батьківщину не пускали, оселився в глухому містечку зі звіриною назвою Медвежогорськ. Борис Євгенович Райков був добре знайомий з ботаніком В.Л. Комаровим. Наприкінці 30-х років Володимир Леонтійович Комаров став солідною постаттю — очолив союзну Академію Наук, був обраний депутатом Верховної Ради СРСР. Він запропонував Райкову написати клопотання на ім'я Молотова й особисто 27 грудня 1938 р. переслав прохання, висловивши свою переконаність у невинуватості професора.
Молотов дав вказівку розібратися. 13 серпня 1940 року судимість, з усіма обмеженнями, було знято з опального професора. Але реабілітований він був лише 30 січня 1990 року на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про додаткові заходи з відновлення справедливості щодо жертв репресій, що мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років”. Як і всі його “однодільці”.(1,2,10).

“Справа М.І.Гавриленка”

Ще 1931 р. М.І. Гавриленко опинився в ОДПУ у справі “астрономічного гуртка” при Полтавському краєзнавчому музеї. Тоді його відпустили, але, напевно, занесли до “чорного списку”.

31 грудня 1935 р. військовий прокурор Харківського військового округу Романовський виніс постанову про обрання запобіжного заходу — утримання Гавриленка під вартою. 4 січня 1936 р. — перший допит.

Вчений “зізнався” одразу, що в 20-х роках входив до контрреволюційної організації з 15 осіб (один з них — син відомого попа Гапона — Євген), яка під виглядом астрономічного гуртка займалася ворожою радвладі діяльністю.

“На нарадах говорилося, що більшовики мають бути придушені блокадою чи інтервенцією з боку Англії та Франції, російська інтелігенція повинна при цьому відіграти роль опори державного ладу, що народжується після повалення Радянської влади. Виходячи з цього, завданням групи ставилася необхідність підготовки контрреволюційних кадрів, озброєних знаннями, наукою. У групі вважали, що “більшовицьке хамство” більше не повториться, після його знищення країною керуватимуть або розумна конституційна монархія, або буржуазно- демократична влада на кшталт Франції…Визнаю себе винним у тому, що з 1922 р. по 1926 р. прилучався до контрреволюційної групи в м. Полтаві, що існувала під виглядом астрономічного гуртка, у тому, що з початку революції і по 1931 р. я за своїми політичними переконаннями був монархістом і був вороже налаштований до Радянської влади.
Визнаю себе винним також у тому, що 1931 р., перебуваючи під слідством у Полтавському оперсекторі ДПУ, я приховав від слідства свої ворожі переконання та факти належності до контрреволюційної групи. Цим, вважаю, я ввів в оману слідство й ухилився від заслуженого мною покарання” (1,2).
З Полтави Гавриленка перевезли до Харкова. І тут, 8 лютого 1936 р., через 39 діб після арешту, начальник 3 відділення секретно-політичного відділу Харківського обласного УНКВС Лисицький виніс постанову про пред'явлення обвинувачення: статті 54—11, 54—12, 54—8 КК УРСР. Першого лютого 1937 р. особлива нарада при НКВС СРСР засудила вченого до 5 років позбавлення волі. А через пару тижнів етапом Гавриленка було направлено до Суздаля, в розпорядження начальника міської в'язниці… 27 червня 1938 р. голова РНК УРСР Дем'ян Коротченко підписав постанову “Про музеї України”. У ній констатувалося, що всі музеї, пам'ятки культури й природи перебувають у “незадовiльному станi”. І провиною цьому багато в чому “класово-ворожі елементи”, очищенням від яких, виявляється, ще не займалися (1,2).
Повернувся Гавриленко на початку 1941 року. (1,2,10).

Література
1. В.Є.Борейко, 2001, Словник діячів охорони природи, К., КЕКЦ, 524 стор.
2. Борейко В.Є., Нариси про піонерів охорони природи, 1996, ч. 1, К., КЕКЦ, 180 стор.
3. Нурінов А.А., 1935, Вище класову пильність у науці, Гібридизація й акліматизація тварин. Праці науково-дослідного інституту гібридизації та акліматизації сільськогосподарських тварин Асканія -Нова, т.2, с. 5-10.

4.Презент І., 1932, Класова боротьба на природничо-науковому фронті, М-.-Л., 72 с.
5. Горький М. 1931. Про боротьбу з природою // Правда, 12 грудня.
6.. Кольман Е. 1931. Шкідництво в науці // Більшовик. № 2. С. 73-81.
7.. Васильєв Т., Карпич В. 1931. Краєзнавство й туризм – на службу соціалістичному будівництву // Правда, 17 вересня.
8.. Борейко В.Є. 2001. Історія охорони природи України. X століття – 1980 р., К.: КЕКЦ. 544 с.
9.Борейко В.Є., Останні острівці свободи. Історія українських заповідників і заповідності ( пасивної охорони природи) ( 10 століття-2015 р.), К., КЕКЦ, 240 с.
10.Борейко В., 2003, Білі плями природоохорони, К., КЕКЦ, 292 с.
11.Архів СНБ України, справа № 68461, т. 3.
12.Справи № П-22706 архіву УМБРФ по Москві та МО.
 В.Є.Борейко , КЕКЦ