ЄС — за межами тупої апологетики

Практичне розв'язання стартових завдань євроінтеграційної політики та наше фактичне входження в європейський інтеграційний простір — набуття асоційованого членства в його політичній системі й офіційне приєднання до зони вільної торгівлі, що є невід'ємною складовою економічного фундаменту ЄС, — потребують уважнішого ставлення до численних викликів, які впродовж тривалого часу перманентно розхитують інституційну конструкцію європейської спільноти.

Тупа апологетика й порожні пропагандистські гасла, що лунають із владних коридорів, — найімовірніше, ознака не лише політичного розгильдяйства, а й насамперед низького професіоналізму. Потрібно знайти в собі інтелектуальний ресурс, щоб подолати цю, м'яко кажучи, недоречність. У євроінтеграційному процесі ми не маємо права на помилки, отже, ми повинні розуміти природні розбіжності ЄС, відрізняти в його структурах перспективні начала й ті елементи, які вже відпрацювали свій ресурс, відходять у минуле.

Здається, зовсім недавно, у 2005 р., ми стали свідками мало не найсуперечливішої в історії ЄС події — блокування Францією та Нідерландами євроконституційного процесу, який мав значно поглибити механізми політичної інтеграції, а це — запорука більшої дієздатності економічної політики. Тоді одна з німецьких газет назвала цю подію "ударом у саме серце Євросоюзу, політичним землетрусом, який матиме найдеструктивніші наслідки для майбутнього ЄС". Лише два роки тому не менш вражаюча колізія — заперечення широко розрекламованого проєкту фіскального федералізму, формування європейського казначейства, агентства з федерального боргу, посади міністра фінансів ЄС. За умов перманентної глобальної фінансової кризи і це рішення здавалося безперечним, але й тут блокування. Уже цього року — фінансова криза в Греції, яка, за оцінками однієї з французьких газет, "винесла на загальне осуд системні розбіжності сучасної Європи, що виникли зовсім не вчора". Останні події також добре відомі читачеві — міграційна криза, яка, по суті, не має з погляду реалій сьогодення позитивного розв'язання і яку вже назвали "європейський міграційний параліч". Європа за своєю ментальністю не може відштовхнути людей, які потребують захисту, але як системно розв'язати цю проблему на практиці, не знає ніхто.

Відповідні колізії не можуть не позначитися негативно на економічній динаміці. Лише узагальнювальні параметри: 50-ті та 60-ті роки — темпи зростання ВВП країн Західної Європи майже вдвічі вищі, ніж у США, — 5,0 і 4,8% у середньорічному вимірі. Досить успішними були й два останні десятиліття. Якщо 1950 р. частка Європи у світовому ВВП була майже вдвічі нижча, ніж Сполучених Штатів, то 1990-го — вища (22,4% проти 20,7%). У 2001 р. Євросоюз — це 6,5% населення світу й водночас п'ята частина світового ВВП, чверть обсягу світової торгівлі, дві третини світових валютних резервів.

Лише за період з 1992-го по 2002 р. експорт країн ЄС зріс з 415 млрд євро до майже 1 трлн, іноземні інвестиції — з 18 млрд євро до 206 млрд.

Економічні колізії ЄС з особливою виразністю проявилися в останні роки. Якщо 2006-го і 2007 р. ВВП зростав відповідно на 3,1 і 3,0%, то 2008 р. — лише на 0,8%. У період світової фінансової кризи — 2009-го — падіння на 4,1% (у США — на 2,3%). Далі — фактична стагнація: 2012 р. — мінус 0,3%, 2013 р. — 0,0, 2014 р. — 1,4%. Прогноз на нинішній рік — 1,3–1,4%. Це знову майже вдвічі менше, ніж у США. У 2000 р. було ухвалено розраховану на десять років (2001–2010 рр.) Лісабонську стратегію, якою було поставлено завдання зробити економіку ЄС найконкурентоспроможнішою та найдинамічнішою. Реалізація цього проєкту наштовхнулася, судячи з усього, на серйозні труднощі, які, і це стає дедалі зрозумілішим, несуть у собі не суто кон'юнктурні, а системно інституційні розбіжності.

Як оцінювати ці реалії? Мене не цікавить путінська пропагандистська риторика — там усе передбачувано. Але ми не можемо заплющувати очі на інше: українському суспільству добре відомі капітулянтські (щодо ЄС) настрої окремої частини політикуму Великої Британії, Франції, Іспанії та інших країн. За даними соціологічних досліджень, якщо торік прихильниками виходу Великої Британії з ЄС було 43% англійців, то зараз — 51%. Переконаний, що цього не станеться, але які мотиви відповідної позиції? Вацлав Клаус кваліфікує ці процеси як "цивілізаційний занепад". У мене інші пояснення. Нинішні (і не лише нинішні) проблеми ЄС мають природні передумови. Це проблеми розвитку, проблеми пошуку оптимальних рішень в одній із мало не найскладніших проблем світової спільноти — проблемі співвідношення державної суверенності та інтеграційних градієнтів в об'єднавчому процесі. У світі налічується понад тридцять державно-інтегрованих угруповань, як таких, що тільки починаються, так і таких, що існують не одне десятиліття. Європа взяла на себе відповідальну функцію інноваційного лідера в цьому питанні, розв'язання якого можливе лише за допомогою методу спроб і помилок, прогресу вперед і мученицьких відступів назад.

Ми звикли до подібної місії Європи, вона для нас природна. У розвитку загальноцивілізаційного процесу Європа реалізує відповідну функцію вже понад двісті років. Усі решта (фактично без винятку) суб'єкти світового процесу — насамперед США та Японія, колишня дореволюційна Росія й навіть Радянський Союз, нинішній Китай, як і країни сучасного відродження — це країни наздоганяльної (звісно, з урахуванням специфічних детермінант) модернізації, де існує можливість заздалегідь передбачити несприятливі колізії розвитку, діяти на випередження. Ідеться про європейське цивілізаційне лідерство в реалізації системно утворюваних домінант. Доба Просвітництва та Великого модерну, капіталізм, як і, до речі, соціалізм у його соціал-демократичних трактатах, держава-нація, вестфальська система й магдебурзьке право, органічне поєднання демократії та громадянського суспільства — усе це концептуально європейські визначеності, що стали загальноцивілізаційним надбанням. Нинішнє лідерство Європи в освоєнні найскладніших прерогатив державно-інтеграційного процесу по праву належить саме до такого рангу глобально значущих інновацій. Ніхто не має права цим нехтувати.

Нинішня перехідна за своїм змістом доба істотним чином мультиплікує складність процесу, що розглядається. Ідеться про "кінець знайомого світу" (І.Валлерстайн), про добу системного відторгнення минулого та радикальних змін, структурні втілення "постновітньої сучасності" (Ж.Бодрійяр). Ми не можемо говорити про конкретні (навіть у загальних рисах) утворення постновітньої перспективи. Але існує загальновизнана детермінанта глобально-цивілізаційних перетворень, яка продовжує діяти. Їхнім стрижнем завжди (в усі віки) був і залишається розвиток людини. Ми говоримо про системоутворювальну вісь суспільної еволюції, про "суть і призначення історії" (К.Ясперс).

Сучасна доба, логіку якої ми прагнемо осмислити, — це нова якість у реалізації відповідної траєкторії, принципово нові параметри утвердження самодостатності людини, свободи вибору та, відповідно, передумови зростальної індивідуалізації суспільних утворень. Свого часу світова спільнота не сприймала наукових доводів З.Фрейда щодо того, що дії людини детермінуються насамперед ірраціональними чинниками, підсвідомістю. Потім це стало оцінюватися як визначне відкриття вченого. За аналогічним форматом розвивається й загальноцивілізаційний процес, його системоутворювальна домінанта — утвердження людини із засобу в самоціль розвитку відбувається на спонтанній основі й лише зрештою втілюється в інституційно-правові визначеності суспільства. Оцінюючи логіку нашого сьогодення, ми маємо враховувати цю закономірність.

Принципово значущим є те, що відповідні трансформації органічно корелюють з європейськими цінностями, логікою євроінтеграційного процесу. Помиляються ті, хто намагається оцінювати гідності Європи, зокрема й ЄС, лише з позицій економічних перетворень. Насправді європейська модель суспільства утверджує свої визначальні цінності за межами економічного детермінізму. Її системоутворювальним началом є гідність людини, її абсолютна цінність, суверенність і недоторканність, сприйняття особистості як безпосередньої мети всієї гами суспільних перетворень, зокрема й економічних. Ми говоримо про домінанти європейської культури, про основу європейського цивілізаційного коду, про високі християнські цінності, на яких сформовано європейську етнопсихологічну ментальність.

Природним є те, що саме ці цінності формують євроінтеграційні прерогативи, принципи ЄС. Логіка ЄС — це насамперед логіка пошуку найоптимальніших рішень у реалізації людиноствердних основ суспільного процесу. Людина є реальним центром інтеграційних перетворень — це незаперечне правило ЄС, його сутнісна домінанта.

Звідси інша визначеність, про яку вже йшлося вище: зростальна самодостатність і свобода вибору особистості поглиблює індивідуалізацію суспільних утворень. Це загальноцивілізаційна визначеність. Людина народжується вільною у виборі свого шляху. З урахуванням цього прогресуюча (ніколи не реалізовувана повною мірою) індивідуалізація суспільного відношення розглядається науковою спільнотою як природна даність, "відображення самого життя (А.Бергсон), першооснова свободи вибору, самоствердження особистості.

У моєму розумінні постновітня сучасність — це зростальне акцентування на реалізації насамперед цієї закономірності. Маю на увазі спонтанну основу відповідного процесу, який, як уже зазначалося, є визначальним у системі загальноцивілізаційних трансформацій. Людство вступає в новий етап своєї історії не на основі подальшого поглиблення властивої добі індустріального капіталізму логіки централізації та уніфікації, а навпаки, десинхронізації, домінантності малих (дедалі наближеніших до людської ментальності, приватного світосприйняття) суспільних форм, її гнучкої взаємодії. Гомогенна визначеність глобалізації вже зараз починає поступатися гетерогенній. Нещодавно, у грудні 2012 р., у США було оприлюднено доповідь "Глобальні тенденції 2030: альтернативні світи", у якій увагу акцентовано на логіці відповідної перспективи. Світ із неймовірною швидкістю стає "безпрецедентно різнобарвним". Ця принципово значуща позиція має враховуватися не лише в наших наукових трактатах, а й у стратегічних визначеннях політиків.

На щастя, у структурі ЄС закладено механізми, що вже зараз відображають логіку й цієї новації. У співвідношенні власне ідентичної (національної) визначеності країн — його учасниць і загальноінтеграційних градієнтів принцип домінантності індивідуальних начал, попри всі відомі нам колізії, був і залишається визначальним. Євросоюз будує свої інституційні структури на засадах гармонії контрастів, співпраці рівних, принципового заперечення будь-якої гегемонії, одноосібного лідерства. У політичній лексиці Євросоюзу відсутнє поняття "провідна держава". Кожен учасник інтеграційного процесу за всіма канонами ЄС має рівногідний статус.

Водночас і в цьому процесі треба бачити не лише досягнення, а й проблеми. Ідеться про порушення в окремих випадках оптимальної межі інтеграційного процесу, що призводить до девальвації дієздатності держави, яка, попри наявні проєкти, в нових умовах не лише не девальвується, а, трансформуючись адекватно викликам, що діють, зміцнює свою креативну значущість. Зараз дедалі більшою мірою стає зрозумілою системна вразливість перманентного поглиблення політичної інтеграції, перетворення Євросоюзу на наддержаву. Найбільшу активність у реалізації відповідної стратегії демонструє Німеччина. Відомий німецький учений У.Бек називає цю політику політикою "германізації Євросоюзу". У моєму розумінні це безперспективна політика, шлях у минуле, реанімація того, що обов'язково залишиться за межами постновітньої сучасності, що утверджується.

Це саме можна сказати й про надмірність монетарної централізації, невдалі спроби бюджетного федералізму, які фактично знецінюють інструментарій економічної політики окремих держав, роблять їх функціонально недієздатними, стимулюють державно-патерналістські настанови. Події в Греції — переконливі докази цього. За оцінками німецьких учених, починаючи з 2010 р. зовнішні фінансові вливання в економіку Греції в 35 разів перевищили фінансові ресурси, отримані свого часу Німеччиною за планом Маршалла ("ІноЗМІ" від 26 серпня 2015 р.). Лише цього року — це понад 80 млрд євро.

Порушую це питання і в аспекті євроінтеграційної стратегії нашої держави. Її основою має бути не безглузде копіювання чужого, а наполегливий пошук оптимальних рішень у реалізації незадіяних пластів національної економіки, її реально існуючих конкурентних переваг, реалізація точкових (індивідуальних) проєктів у цих питаннях. Інструментами стандартних матриць розв'язати накопичені в нас надскладні проблеми неможливо. Не ідеалізую промислову політику минулого, але на її основі ми змогли зберегти ядро високотехнологічного виробництва. Це саме можна сказати й про аграрні реформи, реалізація яких забезпечила Україні одне з провідних місць у світі серед експортерів сільгосппродукції. Але я про інше: і промислова, і аграрна політика кучмівського періоду — суто український продукт. Відповідні реформи не вписувалися в традиційні схеми МВФ, за що нас позбавляли зовнішніх кредитів. Я знаю це дуже добре.

Водночас в існуючих стратегічних проєктах першочергову увагу акцентовано на іншому — на імплементації нормативних і організаційних основ європейської економіки. Усі, природно, цьому аплодують. А який результат? Переписані під копірку із західних аналогів законодавчі акти не працюють; вони й не можуть працювати — там інша реальність, там вирішуються принципово інші завдання.

Є в цьому й інший аспект. Ми весь час акцентуємо увагу на узагальненнях європейської економіки. Але придивімося до цієї проблеми уважніше. Виявляється несподіване: такої економіки в природі не існує. Європейський економічний простір об'єднує в собі близько десяти функціональних моделей, які в багатьох аспектах принципово відрізняються одна від одної. Це англосаксонська, рейнська, скандинавська, південноєвропейська, центральноєвропейська та інші системи економічного розвитку. Усі вони відображають ідентичну специфіку власних держав. Якщо у Великій Британії інвестиційний процес реалізується переважно за рахунок накопичень фондового ринку, то в Німеччині — банківського кредитування. Пояснювати принципову відмінність у цьому навряд чи варто. Тож що ми збираємося імплементувати, якій моделі економіки віддавати перевагу? У коридорах чинної влади, зокрема й у Міністерстві економіки, до такої постановки питання ще не піднялися.

І найпікантнішим у цьому є те, що на подібній беззастережній імплементації, яка лише загострює наявні в нас надскладні розбіжності й заганяє їх у глухий кут, не наполягає й Євросоюз. Його фундаментальний принцип — максимальне збереження національно-ідентичної специфіки кожної держави (а це, як уже говорилося вище, є одним із мало не найзначущіших досягнень ЄС) ніхто не збирається переглядати. У світі не існує успішних держав, які б будували свої функціональні структури один в один, як це намагаємося робити ми, за чужими лекалами. Вступивши до ЄС, поляк залишився поляком, а румун — румуном.

Революція гідності — це революція за право кожного з нас, держави в цілому бути собою, право на власне "Я". Відтворення ідентичності — стрижень процесу створення держави. Це, знову-таки, європейська реальність. Тому жалюгідними в цьому сенсі видаються спроби нинішніх владоможців "перефарбувати" наші обличчя, зробити нас іншими, такими, як "вони". Що й казати, гірше не придумаєш.