Перший прем’єр-міністр незалежної України Вітольд ФОКІН: «Шахтарів цілеспрямовано знищували. Не виключаю, для того щоб закуповувати вугілля в ПАР і Австралії — це казкові «відкати»

За 24 роки Україна відкотилася на рівень 1960-х і втратила понад 12 мільйонів громадян, і це при тому, що «добросердий» Захід пожертвував нам близько 200 мільярдів євро, заявив інтернет-виданню «ГОРДОН» останній голова Ради Міністрів УРСР і перший прем’єр-міністр незалежної України. Крім того, Вітольд Павлович розповів про свою нову книжку — переклад поеми Пушкіна «Руслан і Людмила»

У харківському видавництві «Фоліо» вийшов перший в історії незалежної України переклад казкової поеми Олександра Пушкіна «Руслан і Людмила». Його автор — останній голова Ради Міністрів УРСР (1990-1991) і перший український прем’єр-міністр (1991-1992) Вітольд Фокін. Початковий наклад у тисячу примірників уже розкуплено, готується до виходу другий. Презентація книжки відбудеться в Києві 26 листопада 2015 року о 16.00 в «Українському домі». Вхід вільний.

За словами самого Вітольда Павловича, його «Руслан і Людмила» не стільки переклад, скільки вільний переказ пушкінської поеми, виконаний з урахуванням особливостей українського народного фольклору та поетичної традиції, яка веде свій початок від «Енеїди» Івана Котляревського. «Переказ Фокіна — визначна подія в культурному житті країни, — переконаний відомий український поет Юрій Рибчинський. — Скажу більше: це літературний подвиг, адже не кожен поет наважиться перекласти Пушкіна, ще менше тих, хто міг би досягти такого результату. Автор наочно доводить, що українська нічим не поступається російській і водночас перевершує її своєю мовною магією, дивовижною музичністю та чарівністю. Українська версія «Руслана і Людмили» — це гімн нашій мові, культурі та історії».

Вітольд Фокін почав роботу над поемою в листопаді 2013 року, незадовго до початку Євромайдану, і завершив через рік. Політик категорично відмовився говорити про події останніх двох років, зауваживши, що його позиція та оцінка внутрішньополітичної ситуації в країні «багатьох в Україні могла б розчарувати». «Підливати олії у вогонь я не маю наміру, — пояснив екс-прем’єр, — зараз для цього не час». Проте в інтерв’ю інтернет-виданню «ГОРДОН» Вітольд Фокін розповів, чому не слід вважати окуповані райони Донецької та Луганської областей осередком сепаратизму, хто й навіщо знищив шахтарів як соціальний клас і чому, коли отримав листа з журналу «Огоньок», майже на 60 років відмовився від публікації своїх віршів.

«З ЧОГО Б РОСІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ КРИТИЦІ НА МЕНЕ ОЗБРОЇТИСЯ? ХТО Я І ХТО ПУШКІН? СМІШНО»

— Уявляю, як російська пропаганда відреагує на те, що поему «Руслан і Людмила» переклали українською: «Київська хунта замахнулася на сонце російської поезії». Чому ви обрали Пушкіна і чому саме зараз?

— Ну, годі, на відміну від вас я нічого подібного не допускаю. З чого б російській літературній критиці озброїтися на мене? Хто я і хто Пушкін? Смішно. Я зазіхав на його авторитет? Аж ніяк. Не вважав себе вправі приписувати своє творіння великому поетові, поклавши тим самим на нього відповідальність за свої неминучі огріхи. «Кожен баран повинен відповідати...», ну, ви знаєте, за що.

Зізнаюся, бажання перекласти літературною українською мовою когось із російських класиків, яких виганяють зі шкільних програм, визрівало в моїй душі давно. Хотілося привернути увагу громадськості до проблем материнської мови. Чого гріха таїти, ще не забуто час, коли людину, що говорить українською мовою, часто вважали особою малокультурною, за очі називаючи «селом». Але після здобуття Україною політичної незалежності, конституційного закріплення за українською мовою статусу єдиної державної — усе радикально змінилося: на очах зростає її престиж і соціальне значення, володіння мовою стає ознакою освіченості й культури. Але здебільшого ми рідною мовою володіємо погано, і миритися з цим не можна.

Приводом до написання української версії саме пушкінської поеми послужив такий випадок. Моя знайома журналістка Світлана Солоніна, шеф-редактор російськомовного журналу «Я — українець», що видавався в Донецьку, у розмові зауважила: «Я люблю українську мову, володію нею, але, зізнайтеся, її можливості все ж обмежені. Особливо в поезії. Не уявляю, як би звучали знамениті «У лукомор’я дуб зелений...»!

Я був зачеплений, образився й постарався довести, що це не так. Кілька днів ходив відсторонений, намагаючись розкрити секрет музичної досконалості пушкінського астрофічного ямба, нічого не виходило. І раптом осяйнуло! Я був у гостях у друзів і, попросивши аркуш паперу та ручку, запропонував їм обідати без мене, а сам, ніби під диктовку, написав пролог.

— Ви напам’ять пам’ятали першоджерело?

— Звісно, хто ж його не пам’ятає? Прочитав друзям. Сподобалося.

— Мене більше цікавить, як ви переклали: «Там русский дух... там Русью пахнет!»?

— Це не дуже актуально, особливо зараз, тому я переказав так:

— Тобто не пушкінською, а вашою авторською вставкою?

— Не авторською, а котячою. Наприклад:

«ХІБА ВИ, РАДЯНСЬКИЙ СТУДЕНТ, МОЖЕТЕ ДОПУСТИТИ, ЩО ЯКЩО РОЗРАЗИТЬСЯ ТРЕТЯ СВІТОВА ВІЙНА, ВІД АМЕРИКИ ЩОСЬ ЛИШИТЬСЯ?!»

— Якщо роботу над українською версією поеми ви почали в листопаді 2013-го, то коли закінчили?

— Мені подобається, що ви правильно вимовляєте українські слова. У нас жоден народний депутат не каже «листопАд», усі твердять «листОпад». Чому, звідки взялося це: «бУло», «зрОблю», випА­док», «в кінці кінців», «на протязі», «обнімітесь, брати мОї, мОлю вас, благаю...»?! Сором! Вас же вся країна чує! Я працював над поемою понад рік із перервами.

— Це ваш перший досвід у поезії?

— Друкований? Так, до цього жодного рядка не публікував.

— Тоді вітаю вас із поетичним дебютом у 83 роки.

— Дякую, але ви не зрозуміли: не публікував, але це не означає — не писав. Мені не було п’яти років, я вже складав, навіть читав вірші по радіо в себе в Олександрії Кіровоградської області. На початку 1950-х, на першому курсі інституту, коли надзвичайно загострилися відносини між СРСР і США, я склав коротку поему «Лист до американського друга».

— І на конверті в полі «адресат» вказали: «Вашингтон, Білий дім, президентові США»?

— Ні, відіслав поему до головного журналу Радянського Союзу «Огоньок». Через деякий час отримав обурену відповідь на кількох сторінках, а наприкінці підпис: «Літ. консультант Олена Заславська». Вона каменя на камені не залишила від моєї поеми. Причому жодної претензії саме до вірша, Заславська допікала й звинувачувала мене в політичній неграмотності, ідеологічній незрілості.

— Тому що ви закликали до миру та закінчення «холодної війни»?

— У мене в «Листі до американського друга» були, наприклад, такі рядки:

— На мою думку, бездоганні радянські ідеологічні рядки. Що ж не сподобалося товаришці Заславській?

— Пам’ятаю її відповідь: «Невже ви, радянський студент, можете допустити, що якщо розпочнеться Третя світова війна, від Америки щось залишиться?!».

— Після листа з «Огонька» минуло майже 60 років — чому за цей час ви не видали жодної поетичної збірки чи перекладу?

— У мене для творчості не залишалося часу. 25 років роботи на Донбасі, з них 10 років підземного стажу. Почавши з нуля, закінчував на посаді головного інженера комбінату «Луганськвугілля» і начальника комбінату «Свердловантрацит». Щоб уявити, що це таке, назву лише одну цифру — понад 200 тисяч працівників і практично всі галузеві структури економіки: крім безпосередньо вугільної промисловості, це і машинобудування, і будівництво, і залізничний транспорт, і агропромисловий комплекс, уся інфраструктура... Коли віршами займатися? Лише з роками, здебільшого в експедиціях, під час відпустки, стали з’являтися начерки на кшталт:

Або такі:

«Бажання перекласти літературною українською мовою когось із російських класиків, яких виганяють зі шкільних програм, визрівало в моїй душі давно»

Коли захопився експедиціями, поезія прийшла сама собою. Уявіть: крайня Північ, екстремальні умови, найближче людське житло за 500 кілометрів, а в мене народжуються вірші. Яке щастя!

«ШАХТАРІ — ЛЮДИ ГЕРОЇЧНОЇ ДОЛІ, ТРУДОВА ЕЛІТА, А ЇХ ЗАРАЗ НИЖЧЕ ПЛІНТУСА ОПУСТИЛИ, НЕГІДНИКАМИ ВВАЖАЮТЬ»

— Якщо у вас із п’яти років така тяга до поезії, чому вступили до Дніпропетровського гірничого інституту, а не до літературного вишу?

— На жаль, у мене були літературні здібності, але не було матеріальних можливостей навчатися в Києві. Я і сестричка росли без батька, він загинув 1942-го на Кавказі, мама була вчителькою української мови в невеликому містечку. Ми дуже бідували й потребували, буквально від голоду пухли.

Коли вчився в дев’ятому класі, треба було якось заробити, щоб продовжити навчання. Допоміг сусід, який був начальником планового відділу на вугільному кар’єрі в Олександрії. Він улаштував мене, 16-річного пацана, на роботу в шахту. Було дуже важко, але ще важче було повертатися зі зміни о восьмій вечора, вставати о четвертій ранку й їхати на кар’єр. Мої однокласники збиралися на бульварі, гуляли, співали, фліртували — жили повноцінним життям, а я на годинку до них прибіжу й додому, поспати хоч три години.

Коли постало питання про вступ до вишу, мама сказала: «Синочку, з тебе міг би вийти не абиякий літератор, але розраховуй лише на себе, я не зможу тобі допомогти грошима». Усе вирішила стипендія: у гуманітарному виші вона становила 245 рублів, а в гірничому — на 100 рублів більше, плюс форма, пільги. Проте я ні про що в житті не шкодую, щасливий і дякую долі за все. Я закохався в професію гірника, був відданий шахтарському братству, але це тема окремої розмови.

— Зараз більш ніж актуальної...

— Шахтарі — люди воістину героїчної долі, трудова еліта, а їх зараз опустили нижче плінтуса, негідниками вважають. Великий це гріх! У мене величезна безліч знайомих і родичів на Донбасі, ніколи, жоден не допустив і думки залишити Україну: «Це і тільки це наша Батьківщина — Україна». Якби ви знали, як болить душа, коли чую: мовляв, шахтарі — бунтарі, зрадники, сепаратисти. Це зовсім не відповідає дійсності!

— Може, вони дозволили так із собою вчинити? Що заважало здоровим чоловікам консолідуватися й повстати проти олігархів, губернаторів, кримінальних авторитетів, які грабували Донбас останні 25 років?

— У чомусь із вами згоден, а в багатьох речах — ні. Маю право так говорити, бо чверть століття пропрацював на Донбасі. Батько й мама мене на світ народили, але людиною я став на Луганщині — це край богатирів тіла й духу, справжньої трудової гвардії. Протягом багатьох років шахтарську єдність цілеспрямовано розвалювали, шахтарів знищували морально й фізично як соціальний клас, не виключаю — для того щоб закуповувати вугілля в ПАР і Австралії, а це казкові «відкати».

— Але чому шахтарі мовчать усі півтора року війни Росії проти України?

— (Довга пауза). Ми з самого початку домовлялися, що я не відповідатиму на запитання, на які немає коротких відповідей!

— А мені дуже хотілося б почути саме вашу думку, тим більше що ви 25 років пропрацювали на Донбасі, були останнім прем’єр-міністром Української РСР, першим прем’єром незалежної України, брали участь у розробленні Біловезьких угод...

— Наталко, ви вельми наполегливі, і мені це подобається, але повторюю: не настав час. Можливо, події останніх років стануть темою нашого наступного інтерв’ю.

— Я розумію небажання людей, сформованих за радянського часу, рвати зв’язки з Росією. Але не розумію, чому вони бачать у Європі лише цинізм і прагматизм, при цьому не помічають, що раціональний Захід живе за законом, а не за паханськими поняттями, як путінська Росія? Чому ви так упевнені, що українцями маніпулюють, а не сам народ дістала зарозумілість «старшого брата»?

— Не приписуйте людям мого покоління недоліки, яких у них немає. Це по-перше. По-друге, вітаю, якщо за раціональним життям Заходу ви не бачите нездоланних проблем самого Євросоюзу, ось і під Меркель крісло захиталося. Втім, ми так далеко відхилилися від основної теми, що мої «Руслан і Людмила» навіть не проглядаються.

— Хіба ви не відчували зарозумілості Москви на посаді голови Ради Міністрів Української РСР у 1991 році, коли радянська столиця не присилала готівкових рублів і вам довелося запровадити купони, щоб урятувати національну економіку, після чого Єгор Гайдар назвав вас «ворогом Росії № 1, руйнівником її фінансового добробуту»?

— Але це не завадило йому написати мені лицемірного листа з глибоким жалем, коли я подав у відставку. До речі, слова Гайдара багато хто розцінив як комплімент українському прем’єру. Справді, на початку 90-х був період, коли Україні гостро не вистачало готівкових грошей, які тоді друкувалися в Москві. Мої звернення й прохання виявилися марними. Тоді я зібрав колег і сказав: «Знайдіть експерта й спеціаліста з монетарної політики, у мене є ідея, як вийти зі становища, але потрібна порада. Ухвалимо рішення на наступній нараді».

— Чому Москва не давала готівки, тим більше що була домовленість урядів Республіки Білорусь, Російської Федерації та України про координацію економічної політики, згідно з якою сторони взяли зобов’язання вибудовувати економічні відносини і всі розрахунки на базі наявної грошової одиниці — рубля?

— Звісно, можна звинувачувати в цьому Москву. Але все набагато простіше: прем’єр-міністр СРСР Валентин Павлов сказав: «У мене є мільярд, але його Україні не вистачить, а я за один мільярд закрию потреби Киргизстану, Прибалтики та інших союзних республік. Мені краще з тобою посваритися, ніж із ними».

Це не було виявом ворожості до України. Радянське керівництво знало, що в Києві є такі фахівці, які знайдуть вихід із будь-якої ситуації. Ми й знайшли. До речі, на нараду ми запросили професора Львівського державного університету імені Франка економіста Віктора Пінзеника. Він мені сподобався: розумний, освічений, стриманий. Не можу сказати, що зараз ми з Віктором Михайловичем по один бік барикад, але недарма в народі кажуть: «Краще з розумним загубити, ніж з дурнем знайти». Я з великою повагою ставлюся до Пінзеника, прикро, що зараз він не затребуваний, така людина може і Мінфін очолити, і стати прем’єром.

— У мене якраз є до вас запитання про нинішній Кабінет Міністрів України...

— Наталко, ви не дотримуєтеся домовленостей і ваше запитання некоректне. Але вам удалося мене розпалити. І дозвольте вам поставити одне-єдине запитання. Спочатку преамбула. Уже після розвалу Союзу Україна залишалася благополучною європейською державою, економічний потенціал якої не поступався потенціалу провідних країн Європи та світу. А за організацією науки, розвитком системи освіти й спорту, за рівнем культури та духовності ми, мабуть, були найкращими на континенті. І нас було 52 мільйони!

Що сталося? Всесвітній потоп? Вселенська пожежа? Глобальний землетрус? Пандемія чуми? Голодомор? Ні, ні й ні. Бог милував. Але за 24 роки Україна відкотилася на рівень 60-х і втратила понад 12 мільйонів громадян. І це при тому, що аж ніяк не «цинічний», а «добросердий», «добродійний» Захід пожертвував Україні (під виглядом кредитів, які ніхто не збирається повертати) близько 200 мільярдів євро (маю на увазі борг сукупний).

Хоча в жовтні 1992 року країна не мала ні копійки внутрішнього, ні цента зовнішнього боргу. За всю багатовікову історію України її працьовитий, дружелюбний і хлібосольний народ не принижувався, вибиваючи чергову подачку. І жоден парламентар у світі, будь то пер, лорд чи на крайній випадок член Палати громад, не звертався до колег із закликом називати лідера сусідньої країни «х...лом».

А тепер коротке запитання: чому? Чому це сталося? Коли ви будете готові відповісти на нього — телефонуйте й запитуйте про що завгодно, я до ваших послуг. А тепер повернімося до «Руслана і Людмили».

«Я ЗРОЗУМІВ, ЧОМУ ПЕРЕКЛАДИ РИЛЬСЬКОГО І ТЕРЕЩЕНКА ВАЖКО НАЗВАТИ ВДАЛИМИ. ВОНИ НАМАГАЛИСЯ ПЕРЕКЛАДАТИ ПУШКІНА ПОРЯДКОВО, СЛОВО В СЛОВО»

— А як вам удалося не забути українську, якщо чиновники УРСР рідко говорили мовою?

— Я народився в україномовній родині, але після закінчення гірничого інституту і 25 років роботи на Донбасі мову забув. Уже працюючи в Києві, був розчарований, що мало хто розмовляв українською, і намагався хоча б на побутовому рівні спілкуватися рідною мовою. Коли розпочав роботу над «Русланом і Людмилою», посеред ночі схоплювався, перевіряв, чи правильно пам’ятаю значення слів «чепрага», «чепіга», «поставець».

— У побутовій мові є свої принади, наприклад, мат. Іноді свій стан точніше, ніж нецензурним словом, і не висловиш. Ви як до мату ставитеся?

— Терпіти не можу побутовий мат, але міцне слівце, сказане вбік, — це як аджика до м’ясної страви, прикрашає смак. Я в минулому шахтар, чого вже тут. Не святенник. Але навіть у гніві намагаюся не принижувати людську гідність, не переходжу на особистості.

— До вас поему Пушкіна українською перекладали Максим Рильський і Микола Терещенко. Чим ваш варіант «Руслана і Людмили» відрізняється від їхнього перекладу?

— Звісно, про переклади знав. Десятки років ми з друзями збираємося по суботах у спорткомплексі «Наука»: теніс, парилка, пиво й, звісно, спілкування. У цьому своєрідному чоловічому клубі цікаві люди: академіки, державні діячі, видатні спортсмени. Говоримо про різне, але всіляко уникаємо політики, хоча не завжди вдається. Одного разу кажу: «Чоловіки, беруся за переклад «Руслана і Людмили» Пушкіна, благословите?». Директор одного з науково-дослідних інститутів зауважив: «А ви знаєте про наявні вже переклади поеми? Їхні автори — Терещенко, академік Рильський. Чи потрібно?». У наступну суботу приніс мені теку з перекладами, але я зазирнув у ці переклади вже після того, як віддав до редакції свій переказ.

— Чому?

— Щоб не піддатися спокусі запозичити в маститих літераторів особливо вдалі місця.

Я зрозумів, чому переклади Рильського й Терещенка важко назвати вдалими. Вони намагалися перекладати Пушкіна порядково, слово в слово. Їм удалося вкласти українські слова в прокрустове ложе російської мови, але при цьому вони втратили дивовижну легкість і мелодійність пушкінської поезії.

І ще: «Руслана і Людмилу» писав 19-річний юнак, який ще не звідав мазепинських любовних пристрастей, не знав життя. Пушкін стане автором «Бориса Годунова», «Полтави», «Євгенія Онєгіна» пізніше. Тому романтична поема про кохання по суті позбавлена мотивації подвигів Руслана, вчинків Фінна, кохання там надто схоластичне. Болдінська осінь була ще в майбутньому. Я відмовився від підрядкового перекладу, мені хотілося, щоб геніальний Пушкін сам заговорив українською мовою. Попри велику схожість, російська та українська — мови різні. До речі, це, очевидно, розумів і наш духовний отець Тарас Григорович Шевченко. Чи не тому він писав російською прозу, але аж ніяк не поезію?

— Чи буде аудіоверсія вашого варіанта «Руслана і Людмили»?

— Поки не знаю, але пропозиції вже надходять, зокрема від відомого кінорежисера Євгена Шишкіна. Днями телефонував Леонід Данилович Кучма і запропонував викупити весь наклад і розіслати книжки по школах. Я відповів, що ідея дуже хороша, але хотілося б спочатку знати думку читацької публіки, а там уже видно буде.

Я згоден, що Пушкін — основоположник літературної російської мови. А ось першовідкривачем літературної української мови вважаю Івана Котляревського. Його твори — окраса і гордість національної культури.

— Ви про поему «Енеїда»?

— Не лише, а «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»? Коли я працював над переказом, сприймав Котляревського як взірець іскристого гумору, лукавства, іронії, мелодійності. Ну і, звісно, кілька разів перечитав Пушкіна. Я не люблю містику, але... Ми з дружиною вчилися в одному класі, дуже рано одружилися. Перше, що багато-багато років тому подарувала мені дружина, була настільна скульптура Пушкіна. Я разів 20 у своєму житті переїжджав, але скульптура завжди зі мною. Зараз стоїть на письмовому столі. Якщо в роботі над поемою у мене щось не ладналося, я дивився на скульптуру Пушкіна і, тільки не смійтеся, просив: «Сашко, ну допоможи!». І він часто приходив на допомогу.

Дозвольте закінчити так, як закінчується мій переказ поеми: