За ширмою

Ось як описують зустріч головних ньюзмейкерів тижня її очевидці: «Вони зіткнулися на "рамці" четвертого поверху АП. Кононенко та Абромавічус. Кононенко запитав: "То коли я на тебе тиснув?". Айварас замявся й не зміг нічого відповісти. Зійшлися на тому, що НАБУ їх розсудить».

Але основна частина суспільства вже зробила свої висновки: красень і чудовисько. Насправді це не зовсім справедливо. Чудовисько — не Кононенко, а той, хто дозволив реліктові 90-х, яким безсумнівно у своїх методах є депутат БПП, стати збирачем основних податків і вісником апокаліпсису для конкретних бізнесів. А Абромавічусу пощастило зіткнутися публічно з людиною, оцінка чиєї моральності й цінності для реформування країни йде в від'ємну шкалу, що дозволило міністру економічного розвитку виглядати не нулем, а одиницею.

Назвати Айвараса Абромавічуса флагманом українських реформ можна або від великого безрибʼя, або від великої вдячності за лобіювання інтересів західних і, насамперед, американських аграрних компаній в Україні. Ні, не переробних, а тепер безперешкодно вивозять із країни сировину.

Добре, що інтелектуальним активістам із ProZorro вдалося реалізувати через Абромавічуса свої напрацювання. Добре, що міністерство займалося дерегуляцією й Україна просунулася в індексі Doing Business, щоправда, трохи скромніше, ніж за Бродського, який узагалі жодним міністром не був.

Міністерство економрозвитку і торгівлі, що є, за ідеєю, ключовим мозковим центром у країні, яка переформатовується, не розробило бізнес-моделі її розвитку, не ініціювало програм стимулювання бізнесу, не визначило точки концентрації мізерних ресурсів… Воно навіть із державним оборонним замовленням упоратися не змогло: лютий на дворі, а оборонка на перекурі.

Після скандалу, що розгорівся, у Петра Порошенка була можливість у мініатюрі повторити варіант Ющенка 2005 р. під назвою «Усі з пляжу!». І свої, і чужі. Айвараса Абромавічуса не було в жодному зі списків потенційних міністрів і віцепрем'єрів, що гуляють кабінетами. Слів «Дякуємо за роботу» було б цілком достатньо як нагороди за зроблене. А Ігореві Кононенку армійський друг і бізнес-партнер міг би сказати інше: «Наша дружба залишається, але наша жадібність — скінчилася». Не сказав.

Природа поведінки Кононенка, про яку, власне, всі знали й до заяви міністра — за що Абромавічусу щира подяка, — але в переважній більшості мовчали, на Банковій не дуже обговорюється. У тому розумінні, що подібний вибух оточення передбачало президентові давно. І не лише тому, що Петро Олексійович вагу довіри й особливо делікатних доручень переніс на кононенківську ногу. А тому, що цей факт змусив довірену особу страх втратити, а отже, обережність. Очевидно, не всі в оточенні президента знали, що за пару тижнів до виходу Абромавічуса на пресконференцію з глухого до побажань, але мнительного міністра зняли охорону СБУ. Не Кононенко ж її зняв, правда? І не Кононенко потім відновив, вважаючи виховний момент завершеним? Намагаючись не ставити знак рівності між Порошенком і Кононенком, усе оточення президента, за даними ZN.UA, призване на різноформатні наради, наполягало на тому, щоб Ігор Кононенко склав мандат на вимогу президента. Але не розтисне руки той, хто гребе.

До речі, за складення мандата Ігорем Кононенком проголосували в президентській фракції лише дев'ятеро людей: Лещенко, Найєм, Залищук, Фірсов, Голуб, Климпуш-Цинцадзе, Мушак, Продан, Новак…

Набагато більше Банкову цікавила етимологія дій міністра економрозвитку. Він хотів залишитися в уряді? Тоді навіщо перед своєю заявою виніс усі особисті речі з кабінету? Його за день до пресконференції, під час тригодинної трапези, накрутив Саакашвілі? Але тоді чому удар завдано по президентському Кононенку, а не по яценюківських «засобах виробництва»? Абромавічуса стимулювали американці? Тоді чому він не приєднався до загону міністрів, які відкликали заяви? Він у змові з Яценюком? І вже готовий не смикатися від жартів прем'єра про необхідність перерахувати міністру своїх дітей у зв'язку з нарахуванням штрафних санкцій на «Укрнафту»? Тоді чому на закритій частині четвергового Кабміну Абромавічус заявив, що готовий відкликати свою заяву про відставку, якщо свої посади залишать Яценюк, Шокін і Кононенко?

За сукупністю всіх цих суперечностей можна припустити, що Айварас Абромавічус, засліплений світовою славою, вважав себе Брюсом Всемогутнім. Не знаю. Але одну й дуже важливу реформу член уряду, міністр економічного розвитку таки розпочав: не мовчати.

Здавалося б, скандал, що розгорівся внаслідок пресконференції Абромавічуса, мав би перетрусити розклад внутрішньовладних воєн в Україні, бо оперативність реакції послів G-7, МВФ і Держдепу явно свідчила про виснаженість терпіння донорів і куратора.

Нічого подібного. 

Публічна заява про готовність працювати разом в ім'я реформ означає так само мало, як і перманентні посиденьки на Банковій у вузькому колі, що закінчуються обіймами між прем'єром і президентом, після чого один іде обдзвонювати міністрів-напівреформаторів, щоб, зібравши їх під одним дахом, зробити шантажоподібний сюрприз президентові; інший вирушає шукати напівпартнерів — тримачів потенційних депутатських голосів за відставку прем'єра. Маневри відволікають увагу від причин внутрішньополітичної війни між президентом і прем'єром. Але ці причини нікуди не поділися. Дозволю собі їх нагадати.

По-перше, низький рейтинг Арсенія Яценюка критично не відповідає його високій частці в дивідендах від владних доходів.

По-друге, Арсеній Яценюк є альтернативною розеткою, точкою підключення до ресурсів економіки для тих, кого не влаштовують президентські тарифи або на кого взагалі не передбачений ліміт «енергозабезпечення». Через Яценюка до економіки підключаються, насамперед, Ахметов і Коломойський. Свій у дошку прем'єр або символічний прем'єр, але з президентським першим віце, дозволять Петру Порошенку замкнути на себе вирішення долі всіх «підключень».

По-третє, у суспільстві немає консенсусу щодо постаті, покликаної змінити Яценюка. 11% Саакашвілі — це не консенсус. 7% Тимошенко — тим більше. А ось щодо відставки чинного прем'єра — консенсус є. За даними компанії «Рейтинг», за неї виступає 70% громадян України. Прем'єром же його бачать лише 5%. Президент не може ігнорувати подібні настрої суспільства.

По-четверте, а заради чого ігнорувати? Яценюк — стратег? Ініціатор реформ? Новатор і мозок болісних, але необхідних змін? Ні. Він щодня гасить пожежі та збирає сувеніри з пожарищ. Він краде в президента найціннішу, на його думку, валюту — правильні й гарні слова, а потім із розмахом, властивим сіячеві з «Дванадцяти стільців», метає їх у телеаудиторію. Він аби як забезпечує виконання далеко не завжди прийнятних для України вимог МВФ. Він не генерує й не веде, а лише рефлексує на виклики, сформовані іншими. Ніщо нас так не дратує в людях, як виявлення в них наших власних недоліків. Ну ось і президентові ніщо людське не чуже.

По-п'яте, Яценюк уже не вбирає негатив. А це означає, що політикум і суспільство концентрують негатив на президентові. Крім того, втративши персональну підтримку Вашингтона, стурбованого збереженням радше коаліції, але не конкретного Яценюка; не маючи підтримки в суспільстві, але не збираючись розлучатися з планами щодо її відновлення, прем'єр стає пораненим-непередбачуваним суперником. А з урахуванням групи підтримки в особі Ахметова, Авакова та Коломойського — ресурсної й креативної — ще й небезпечним.

За сукупністю цих причин Петро Порошенко не залишив план змінити прем'єра. Скандал із Абромавічусом і Кононенком лише підштовхнув його до думки про те, що діяти потрібно швидше, не розмазуючи кадрові рішення на весь березень. Оцінюючи ймовірність розвитку подій, стовпи Банкової висловили припущення: «Відставка Яценюка та переформатування уряду — 60% імовірності. Переформатування без зміни прем'єра — 40%». Однак упевненості в реалізації кожного з планів у Порошенка немає. Упевненість може бути там, де є цілісність цілепокладання. Але коли декларується державне завдання, а на розум пішло зовсім інше; коли ти почуваєшся самостійним рівно на довжину повідка донорів; коли ліворуч і праворуч рвуться бомбажні банки із законсервованими в слова проблемами, ти не можеш бути ні в чому впевнений. А без упевненості в результаті президентові братися за реалізацію відставки Яценюка не можна. Якщо на табло висвітиться 225 голосів, то на зміну розмовам на тему про відставку прем'єра прийдуть розмови на тему дострокових парламентських і президентських виборів.

Ось і загрузла Банкова в місиві різнопланових «якщо, то...». Колупатися в усьому цьому зовсім не хочеться. По-перше, тому що перед країною стоять настільки масштабні завдання та критичні виклики, що порівнювати з ними цей дешевий, але дорого обходиться країні серіал, ніяково. А по-друге, якісні зміни в уряді однозначно потрібні. Однак немає приводів вважати, що ініціатор змін здатний згенерувати іншу якість кандидатур як на посади міністрів, так і на посаду прем'єра. Інші прізвища — так. Якість — ні. Це вкотре довела історія з Кононенком: він не ампутований. Ця президентська рука й далі набиратиме номери «двохсотки», відчинятиме двері кабінетів, братиме за горло та потискатиме сотні спітнілих від страху ручонок.

Президентові потрібен не активний, ефективний і самостійний Кабмін. Йому потрібна ширма, якою, схиливши зворушено до плеча голову, милуватиметься Захід; а за нею набір «інструментів», готових відрядно або на постійній основі виконувати дуже різноманітні, поставлені президентом завдання. У Порошенка чимало таких ширм: малий військовий кабінет прикриває відповідальність Верховного головнокомандувача за ефективність фронтових рішень; фракція своїм існуванням виправдовує перебування в уряді особистих ставлеників Порошенка; Саакашвілі концентрує увагу суспільства на корупції лише в уряді…

При цьому президентові нова якість постатей у владі може бути лише недоглядом, випадковістю, але не правилом і не метою.

Тому коротко про те, що займає владу зараз найбільше при складанні пазлів «якщо, то...».

Якщо 16 лютого визнавати роботу уряду незадовільною, то чи вистачить голосів на рішення про відставку прем'єра та уряду? А якщо, як і у випадку з бюджетом, Ахметов знову завалить Ляшка аргументами? А якщо Тимошенко, яка ніби в постійному контакті з президентом, навчиться в Америці чогось поганого? А якщо «Воля народу», що мляво відгукується на наполегливі пропозиції стати фракцією «Наш край», піде у відмову? А якщо Ахметов в «Опоблоці» переконає не голосувати за відставку цінного прем'єра не 20 людей, а більше? Теоретично підрахунки Банкової говорять про те, що без Ляшка та з опорою на всі голоси БПП, «Самопомочі», «Батьківщини», «Волі народу», частини позафракційних і половини «Опоблоку» — 230 багнетів за відставку Яценюка є. Але п'ятірку-десяток молочних зубів у щелепі, покликаній пережувати безсмертного Арсенія Петровича, знайти можна. Тим більше що за спиною прем'єра пара досить щедрих зубних фей. Тому потрібні резервні голоси, запасом яких, на думку Банкової, володіє Турчинов. У фракції «Народного фронту» тримачами голосів є четверо людей: Яценюк, Мартиненко, Аваков і Турчинов.

А якщо з Турчиновим не вдасться домовитися, і він обере Яценюка з Аваковим? А якщо вдасться домовитися з Аваковим, то чи має сенс залишати його в уряді після відставки Яценюка? Адже ще незрозуміло, від кого з цих двох президент хоче позбутися більше.

Припустімо, голоси для впевненого голосування за відставку сконцентруються, то кого ставити прем'єром? Ви думаєте, тверда відповідь на це запитання на Банковій є? Ні. Якщо Турчинова, за якого можуть зібрати голоси в залі, то є загроза, що він стане все тією ж альтернативною «розеткою», і тоді питання: «За що боролися?». А якщо Гройсман, який за іншої комбінації голосів теоретично зможе бути затверджений, то чи не пручатиметься, набравшись амбіцій, Володимир Борисович? Та й Парубій на спікерському місці навряд чи порадує президента (а без цього ніяк).

А якщо ж зберігати Яценюка на посту, то тоді президентові без першого віцепрем'єра Ковальчука — ніяк. Порошенку потрібен вмілий і активний координатор президентської більшості в Кабінеті міністрів. Думки про відсутність такої більшості президент, під чиїм патронатом, згідно з Конституцією, працюють лише два міністри — закордонних справ і оборони, навіть не допускає. За будь-якого переформатування уряду, у разі збереження Яценюка, гарантові потрібен Віталій Ковальчук. А якщо Яценюк і далі впиратиметься й не побажає вносити саме цю кандидатуру на посаду першого віце? Як тоді створювати Кабмін у Кабміні? Як ефективно й невсипущо контролювати розподіл «енергії»?

Може, Яценюк під суспільним тиском піде у відставку сам? І тоді можна буде більш-менш спокійно розібратися всередині коаліції з апгрейдом уряду? Але в цей варіант на Банковій вірять мало. Спонсори не відпустять Яценюка, а Арсеній Петрович не відчепиться від трибуни.

Ось і шукає президент варіант, який міг би влаштувати донорів, забезпечити йому більшість місць в уряді, врахувати всілякі інтереси тих груп і фракцій, які можуть узяти участь або в знятті Яценюка, або в призначенні нового прем'єра, а також формуванні складу уряду.

Нехай шукає. Нехай запихає в бордові піджаки ікони стилю. Нехай хапається за вчора. А завтра вже тут. Воно в здорових клітинах. І їх стає все більше. Тому що люди, які навчилися не боятися, поступово починають розуміти, що цього мало. Треба ще щось уміти. І вони починають учитися. Вони починають сумніватися, як розумні, а не вірити у своє всезнайство, як дурні. Тільки не всі з них здогадуються, що викривальної сміливості й навіть набутого професіоналізму не завжди достатньо. Для того щоб бути корисним своїй країні, потрібно вміти бути незалежним. І чітко розуміти, де закінчуються інтереси України, а починаються інтереси інших країн і корпорацій; де закінчуються інтереси українського суспільства, а починаються особисті інтереси стерничих. Усім нинішнім генераторам кадрів — і зовнішнім, і внутрішнім — потрібні слухняні, залежні. Але залежним ця країна не потрібна.