Збагнути велич Черчилля…

Це гарна стаття... Мені глибоко симпатичний Черчилль як політик, історик,  гуморист, п'яниця та абсолютно самобутня й прозірлива особистість. У бібліотеці три книжки про нього — півтори навіть прочитані (одна — про жарти й афоризми Черчилля неодноразово), решта чекають на мою  пенсію. Статтю прочитав із задоволенням і тому розмістив. М.П.

Наприкінці січня 1965 р. під звуки патріотичного маршу «Правь, Британіє!» у виконанні дев'яти військових оркестрів катер «Гейвенгор» відчалював від Тауера вгору по Темзі — на ньому у вічність вирушав Великий Англієць…

У драматичній історії ХХ ст., де не копнеш — потрапиш на Черчилля. Це — як золотий скарб: його виступи, статті, стратегії, вчинки, вся його творчість і навіть окремі висловлювання — безмежне поле знахідок. В особі Черчилля зійшлися воєдино аристократ і солдат, політик і письменник, стратег світового рівня та історик, філософ і художник, чуттєвий юнак і галантний кавалер…

Усім своїм існуванням сер Вінстон зруйнував стереотипи про те, що розніжені аристократичні синки й кроку не зможуть зробити без прислуги; що державні службовці — здебільшого сухі бюрократи, а державний діяч настільки зайнятий важливими справами, що виступи йому пишуть помічники; що одна людина за своє життя не в силах змінити історичний розвиток; що невиправні гурмани й любителі міцних напоїв своїми вподобаннями лише скорочують собі життя.

Перемісивши солдатськими чоботами бруд воєнних доріг в Індії, Судані та Південній Африці, він не розучився елегантно носити тростину, смокінг і циліндр в аристократичному Лондоні.

Упродовж своєї активної діяльності в британському істеблішменті він єдиний очолював кожне міністерство, крім Форін офісу (МЗС), хоча реально був дипломатом. Траплялися помилки й поразки, з яких він робив серйозні висновки; але були й блискучі перемоги, виграшні стратегічні ходи на світовій «шахівниці», що змінюють перебіг історії; він переходив з однієї партії в іншу; його жорстко критикували в парламенті, але й він за словом до кишені не ліз, будучи впевненим у своїй правоті; над ним кепкували, на його адресу відпускали глумливі жарти, але він пропускав їх повз вуха — демократія. Неоднозначна особистість — безсумнівно, але яка яскрава! І якщо історія розставляє все на свої місця, то на цій поличці в неї, здається, порядок: ось уже понад 50 років після смерті Вінстон Черчилль залишається найпопулярнішим прем'єр-міністром Сполученого Королівства.

Вінстон Черчилль (1943 р.) 

Тяжіння Бленгейма 

Він народився 30 листопада 1874 р. в родовому палаці Бленгейм і був первістком англійського лорда Рендольфа Спенсера-Черчилля та його дружини-американки Дженні Джером. Стародавній рід гідно зберігав свою величну історію: за перемогу над французами в битві під австрійським містечком Бленгайм (в англійській вимові — Бленім) у 1704 р. королева Анна удостоїла генерала Джона Черчилля лицарського звання: відтоді його стали звати I герцог Мальборо. А королева до лицарського звання додала ще й територію в 800 га неподалік Оксфорда, яку військовий назвав на честь міста своєї перемоги — Бленгейм. І одразу ж став зводити з місцевого вапняку палац, який колись був білим, а сьогодні пожовтів і потемнів від часу й дощів.

Дитинство Черчилля в Бленгеймі — виховання й життя ніби в королівському палаці: високі (місцями до 10 м) стелі, масивні скульптури, вироби з дорогоцінного каміння, музейні картини, гобелени, срібний посуд і позолота. А ще родинна каплиця з білого мармуру, італійський дворик із фонтанами, гомінкий водоспад у віддаленому куточку парку, обеліск на честь переможця на узвишші, на протилежному березі озера. Своїм нинішнім виглядом Бленгейм завдячує Консуело Вандербільт, дружині IX герцога Мальборо — єдиній доньці одного з перших американських мільйонерів Вільяма Вандербільта.

Сьогодні просторими зеленими галявинами маєтку поважно походжають довгохвості фазани, строкатим пір'ям яких Черчиллі прикрашали великодній святковий стіл.

Бібліотека Бленгейма на 10 тисяч книжок і сьогодні вражає відвідувачів — полиці, заповнені книжками, сягають стелі. Що читали Черчиллі? Вольтера, Дідро, римських і грецьких мудреців та філософів; я помітила там навіть невеликий тритомник Тургенєва. Під час Першої світової тут розташовувався госпіталь, а під час Другої — розвідка МІ5, що переїхала сюди з Лондона.

В одній із кімнат палацу під склом — лист Вінстона-першокласника лондонської школи батькові: «Дорогий тату, дякую тобі за те, що турбуєшся про мене й даєш мені для охорони одного солдата, якому платиш щодня 1 фунт. Дякую за твою щедрість. Твій син Вінстон».

Побачивши, в яких умовах ріс і виховувався Черчилль, у якому оточенні він формувався як особистість, мимоволі починаєш порівнювати зі Сталіним — за часів Другої світової вони вели переговори ніби на рівних. Вони були майже однолітками, однак виховання й формування кожного відрізнялися, як свіжий кущ цвітучого бузку відрізняється від квітів, що в'януть у вазі, або як сповнене життя глибоке джерело не схоже на відро застояної води. Один випромінював життєву енергію, палав емоціями, не боявся втратити жодну зі своїх посад; інший віддавав перевагу самоті, патологічно підозрював кожного й боявся втратити своє крісло, бо це було рівнозначно кінцю.

Настільки ж різним був їхній внутрішній світ, знання, аналітичні здібності як перших осіб держави: в одного — безмежний політ думки, здатність прораховувати на багато кроків уперед, власноруч написані десятки томів, глибокі знання історії, політики, науки; в іншого — знання на рівні початкової школи, обмеженість, примітивність, заяложена комуністична риторика й комплекси, що переросли в параною. Один був переконливим оратором, чудовим художником, об'їздив увесь світ; інший говорив короткими фразами, любив цирк, за кордон рідко їздив сам і зробив невиїзною всю країну. …

Родове ім'я Мальборо допомогло Черчиллю дійти до Даунінг-стрит, 10. А книга «Мальборо: його життя і часи», видана в 1933–38 рр. у чотирьох томах, стала одним із найкращих його творів. У герцогів Мальборо є власний герб, що сяє на високих кованих воротах Бленгейма. «Сповнений віри, але нещасливий», — гласить його мотто. Сьогодні старовинний рід очолює XII герцог, Чарльз Джеймс Спенсер-Черчилль. Вас дивує наявність у роду другого прізвища, і чому воно таке саме, як у принцеси Діани? Тому що вони — родичі. Але це вже інша, не менш цікава історія.

Вінні та Клемі

«У Бленгеймі я зробив дві найважливіші у своєму житті речі, — розповість Черчилль. — Там я народився й одружився». У альтанці Діани, на березі озера з лебедями 34-річний Вінстон запропонував 23-річній Клементині Гозьє вийти за нього заміж. Народжена в самому серці Лондона — Белгравії, Клемі була розумною й розсудливою дівчиною з аристократичної родини; вільно володіла французькою та німецькою мовами. Юна, зі сяйними темно-зеленими очима Клементина легко орієнтувалася в політиці та її перипетіях. За що дівчина покохала Вінстона? Серед іншого, і за його пристрасні політичні промови в парламенті!

Вінчалися вони на початку вересня 1908 р. в парламентській церкві Св. Маргарити, куди були запрошені лише близькі родичі, друзі та відомі політики. Величезні гомінкі натовпи на лондонських вулицях теж вітали молодят. Весільна діадема Клемі була з флер-д'оранжу, а найціннішою прикрасою дівчини — діамантові сережки, подаровані напередодні нареченим. Світло-бежева сукня, розшита в тон листям плюща, лише підкреслювала її струнку фігуру.

Урочистий бенкет відбувся в родовому палаці Мальборо.

Вінні та Клемі йтимуть разом по життю; він завжди знаходитиме для неї час, а вона залишиться з ним у військовому бункері, коли німецькі літаки почнуть бомбити Лондон. Життя з ним було дуже непростим, але листів, які написав Вінні своїй дружині з Лондона та інших країн, вистачило б не на один солідний фоліант. Вони годинами могли удвох грати в карти чи в нарди. «Я розповідаю Клемі все», — щиро ділився він із Рузвельтом. У серцях Черчиллів навіть за такого насиченого ділового графіка чоловіка завжди знаходилося місце одне для одного. Це була міцна кохаюча подружня пара. Вони приведуть у цей світ п'ятьох дітей — Діану, Рендольфа, Сару, Меріґолд і Мері. Разом переживатимуть біль втрати дитини — від важкої застуди (няня пізно викликала лікаря) майже 3-річною померла Меріґолд. У похилому віці їм судилося пережити не менший біль, спричинений смертю старшої доньки. Клементина доглядатиме Вінстона, коли в 87, перебуваючи в Монте-Карло, він зламає стегно й довго лежатиме в ліжку.

Чартвелл — це відчуття дому

Але найкращим місцем для життя масштабна натура Черчилля обрала не родовий маєток, а інше місце віддалік від міської метушні, посеред свіжої зелені лугів і лісів — Чартвелл (графство Кент). Тут родина Черчиллів прожила з 1922-го по 1965 рік. Цей будинок із невисокими стелями, м'якими диванами, глибокими зручними кріслами, книжковими полицями, телевізором, підставкою для ніг і круглим обіднім столом став їхнім родинним вогнищем.

Будинок стоїть на узвишші, і з вікон кабінету Вінстона відкривався чудовий краєвид на суто англійський Кент — соковито-зелений, трохи горбистий, з розлогими кучерявими деревами. У Чартвеллі глава родини міг вийти на прогулянку зі своїм улюбленим пуделем і пройтися зеленою галявиною вздовж озера.

— Але мамі спочатку не дуже тут подобалося, — розповідала молодша донька Черчиллів леді Мері Соумз (1922–2014). — Потрібно було довго їхати з міста, та й почувалася вона віддалік від столичного життя незатишно.

У них була ще одна квартира в Лондоні, біля Гайд-парку. Однак не там, а лише в Чартвеллі прем'єр міг почуватися вдома, лише тут він по-справжньому відпочивав після напруженого дня. Чартвелл став для нього головним місцем на землі. І Клемі довелося змиритися.

Молодша донька Мері теж дуже любила будинок у Чартвеллі, не раз довгими вечорами, коли батьки були на заходах у Лондоні, вони з нянею Нана розмовляли, молилися, няня читала дівчинці її улюблені казки Редьярда Кіплінга. Вони й не здогадувалися, що сам казкар (а в житті впливовий політик і пристрасний прибічник імперії) живе всього за десять кілометрів у власному кам'яному будинку, куди приїздить на такому ж казковому за тих часів «Роллс-Ройсі».

Коли в 1945-му Черчилль уперше пішов у відставку з посади прем'єр-міністра, постало питання: де жити? Без цих свіжих атласних просторів, без цегляного вікторіанського будиночка, без художньої майстерні та озера життя ніби втрачало точку опори. І тоді десять бізнесменів — найближчих друзів Черчилля — на чолі з лордом Кемроузом склалися по 5 тис. фунтів і викупили в держави цей маєток для нього.

Він був безмежно вдячний їм за такий широкий дружній жест. Щоправда, в умовах контракту значилося, що після смерті господарів будинок має перейти у власність одного з фондів, що займаються збереженням історичної спадщини. Нині Чартвелл належить фонду National Trust — леді Черчилль передала його одразу ж після смерті чоловіка.

Тут усе залишилося, як і за живих господарів: обстановка кімнат і кабінету зі статуеткою Наполеона на письмовому столі, художня майстерня Черчилля, а поруч — високий цегляний паркан, споруджений ним власноруч (він вважав: коли займаєшся кладкою цегли, у голову приходять мудрі думки). У численних шафах резиденції зберігаються сувеніри — інкрустована діамантами шабля, подарунок короля Саудівської Аравії Абдул-Азіза; оздоблений сріблом масивний кришталевий човен, подарований Сталіним; мініатюрний шкіряний дорожній глобус і навіть мисочка улюбленого пуделя сера Вінстона — Руфуса.

— Але мій улюблений експонат — паспорт, яким користувався Черчилль за часів свого прем'єрства, — каже нинішня менеджерка Чартвелла Еліс Мартін. — Не в кожної людини в паспорті написано, що місце твого народження — палац Бленгейм, а твоя посада — прем'єр-міністр.

«Вивчайте історію!»

Друга світова вивела Черчилля на арену як прозірливого, рішучого та видатного стратега, дипломата, відповідального й упевненого в собі політика. Адже ще задовго до війни, коли Гітлер лише планував свій хрестовий похід на Європу, він зрозумів, що війни уникнути не вдасться, тому намагався послабити її руйнівний смерч для Сполученого Королівства. …

На початку 30-х вони обидва готувалися до війни, але кожен по-своєму. Гітлер озброював країну, нарощував авторитет лідера нації, енергійно підігріваючи народну любов до себе. А Черчилль, на той час член парламенту, приїхав до Мюнхена відвідати архіви та написати книгу про свого відомого прапрадіда — генерала Дж. Черчилля, I герцога Мальборо, що виграв у 1704 р. вирішальну битву в Людовика ХIV.

Ернст Ганфштенґль, один із фінансових спонсорів і прессекретар Гітлера, запропонував йому зустрітися з Черчиллем. «А хто зараз Черчилль? — поцікавився фюрер. — Опозиція? І кому потрібна його думка?». Хіба міг він припустити, що Черчилль не лише повернеться до влади, а й особисто вирішуватиме його, Гітлера, долю?

— Серед архівних матеріалів У. Черчиллю справді вдалося знайти багато цінної інформації про свого прадіда, — розповідає історик Девід Старкі. — Але він дізнався багато й про Людовіка: його манеру керівництва, стратегію й тактику його загарбницьких походів, суспільну психологію періоду його правління.

Британія в 30-ті рр. була не такою вже й антигітлерівською: багато хто мав спільний бізнес із Німеччиною; улюблений онук королеви Вікторії принц Чарльз Едуард (герцог Саксен-Кобург), що жив у Німеччині, входив до найближчого оточення фюрера. А під час дружнього візиту до Німеччини колишнього короля Едуарда VIII (тоді герцога Віндзора) у жовтні 1937 р., Гітлер приймав гостя з дружиною у своїй резиденції Бергхоф; канцлер навіть натякнув, що після захоплення Німеччиною Британії Едуард повернеться на трон. Посол Йоахім фон Ріббентроп — найпопулярніший іноземний дипломат у Букінгемському палаці — у чудових стосунках із пані Воліс Сімпсон, він щодня присилає букет із 17 гвоздик тій, заради якої король зрікся престолу. Міжнародна обстановка для Британії була досить безхмарною …

Поки в березні 1936 р. на посаду міністра оборони не призначають Черчилля. Який привносить у цю ідилію інші, похмуріші фарби, розвертаючи ситуацію на 180 градусів і переконливо пояснюючи королю Георгу VI, наскільки оманливим є це затишшя. Попри популярну на той час тему роззброєння (Британія, як і інші європейські країни, була виснажена Першою світовою війною), Черчилль, володіючи точною інформацією від англійських генералів про те, як озброюється Німеччина, налаштовує Його Величність на підготовку до війни.

Вивчаючи в Мюнхені матеріали битви герцога Мальборо з Людовіком ХIV, Вінстон несподівано впізнає у французьких манерах 200-річної давності манери сучасного Гітлера. Це настільки його вразило, що він вирішує отверезити всю правлячу верхівку Королівства: з фюрером «безхмарно» не вийде. «Гітлер встановлює диктатуру», — попереджає він парламент ще 1933-го. Для англійської політичної еліти це стало холодним душем. 

«Вам була надана можливість обирати між війною та безчестям, — звернеться він у Палаті громад до тогочасного прем'єр-міністра Невілла Чемберлена, який пишався своїми дипломатичними успіхами під час підписання Мюнхенської угоди 1938 р. — Ви обрали безчестя, тому готуйтеся до війни». Слушність його слів історія підтвердить уже дуже скоро.

Виходить, Гітлер лише обговорював у вузькому колі свої злочинні плани, а Черчилль про них уже здогадувався. Вивчення документів історичної битви при Бленгеймі дозволило йому глибше й швидше за інших «прорахувати» нового німецького політика. Напевно, під впливом цієї ситуації Вінстон і скаже: «Вивчайте історію! Вивчайте історію!».

Як розповідав військовий історик д-р Джон Морер, у 1937 р. у розмові з Ріббентропом Гітлер застерігав: якщо через п'ять років Черчилль стане прем'єром, «для нас це буде справжнім кошмаром». Але сер Вінстон зійшов на цю посаду трохи раніше, у 1940-му. А через 10 днів на Британію впали перші німецькі бомби. …

У день нападу Німеччини на СРСР Черчилль звернеться до свого народу набагато раніше, ніж Сталін до свого. Уже ввечері 22 червня з англійських гучномовців лунає:

«Німецькі бомби дощем посипалися на російські міста… Гітлер — небезпечний монстр, ненаситний у своїй жадобі крові та руйнувань… Нацистський режим набув найгірших рис комунізму. Він позбавлений будь-яких принципів, окрім жаги знищення та расової переваги…

Ми не домовлятимемося з ним, не вступатимемо в переговори з Гітлером чи його бандою. Ми маємо воювати з ним на землі, ми маємо воювати з ним на морі, ми маємо воювати з ним у повітрі, доки, з Божою допомогою, на землі від Гітлера не залишиться й тіні»…

А Клементина Черчилль із перших же днів війни очолить у Червоному Хресті фонд допомоги Росії.

З початком бомбардувань Лондона весь №10 переїхав із Даунінг-стрит у бункер, розташований через один квартал — на Кінг Чарльз стрит. Черчиллю та його дружині тут обладнали окремі кімнати, де вони могли відпочивати після напружених годин роботи. Ще один командний центр містився в Дувері: в глибині високих скель над Ла-Маншем працювали військовий штаб, госпіталь і радіостанція. Також із благословення Черчилля за 50 миль від Лондона було створено секретний шифрувальний центр Блетчлі-парк: там перехоплювали й розшифровували німецькі повідомлення. Воєнну «черчиллівщину» можна виділити в окремий розділ історії Другої світової війни: переговори, конференції, документи, міжнародні зустрічі й навіть затоплення французького флоту — усе робилося для знищення непомірних амбіцій німецького політика та його самого: «Ми маємо воювати на узбережжі, ми маємо воювати на землі, ми маємо воювати на полях і вулицях, ми маємо воювати в горах; ми в жодному разі не повинні здаватися». …

8 травня 1945 р. лондонські газети першу сторінку присвятили Перемозі. О третій годині дня по радіо виступив Вінстон Черчилль, а о дев'ятій вечора — король Георг VI. У Вестмінстерському абатстві на честь перемоги відслужили урочисту літургію. Король запросив Черчилля як архітектора перемоги на балкон Букінгемського палацу привітати співгромадян. До речі, Черчилль уже вдруге приймав парад перемоги: перший — у ранзі міністра оборони, у липні 1919 р., після закінчення Першої світової війни.

Але вже наступного року, аналізуючи повоєнну ситуацію в Європі й не плекаючи особливих ілюзій щодо геополітичних планів Сталіна, Черчилль публічно розкриває його задум: «Від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці опустилася в Європі "залізна завіса", що розділяє континент на демократичний Захід і тоталітарний комуністичний Схід… Радянській Росії необхідне необмежене розширення її влади та впливу», — гримить серед заспокоєного після перемоги американського суспільства. Історична промова Черчилля у Фултоні (штат Міссурі, США) визнана однією з найкращих і наймогутніших промов століття.

Сер Вінстон стане кумиром президента Дж. Кеннеді, йому, як першому Почесному громадянину США, вручать американський паспорт — згоду Конгресу на такий крок підпише в 1963 р. президент Дж. Кеннеді. А одного разу Черчилль повернеться до Америки пам'ятником перед Британським посольством на Массачусетс-авеню у Вашингтоні зі своїм оптимістичним жестом «V» — (Victory — перемога).

Вшанування двох королев

Кажуть, не можна двічі ввійти в одну річку? Але в 1951 р. Черчилль виграє загальнонаціональні вибори й удруге стає прем'єр-міністром. У 1953 р. 78-річний прем'єр складає присягу 26-річній королеві Єлизаветі II, своїй новій володарці.

(З її батьком, королем Георгом VI, у сера Вінстона склалися добрі стосунки; особливо вони зблизилися у воєнні роки. Тому звістка про його кончину глибоко вразила Черчилля. Біограф політика Мартін Гілберт згадує, як секретарка, яка супроводжувала прем'єра в аеропорт Гітроу вітати королеву, що прибувала з Кенії, розповідала: «У другій половині дня Черчилль мав виступити по радіо, тому всю дорогу диктував мені текст. Очі його були повні сліз».)

За кілька місяців у Вестмінстері відбудеться урочиста коронація, а через три дні на честь Єлизавети II Черчилль дасть урочистий обід, куди запрошені глави держав, які прибули привітати нового монарха. (У пресполі, що висвітлює цю подію, буде й молода журналістка з Вашингтона Жаклін Був'є, яка за кілька років приверне до себе увагу всього світу як перша леді США. — А.В.)

Того ж 1953 р. молода королева, віддаючи належне заслугам Черчилля перед Британією, присвятить прем'єр-міністра в лицарі, удостоївши вищої нагороди — ордена Підв'язки. Цю нагороду ще 1945 р. пропонував Черчиллю король Георг VI, але той, програвши тоді загальнонаціональні вибори, відбувся жартом: «Навряд чи мені буде доречно приймати від короля орден Підв'язки після того, як народ удостоїв мене ордена Копняка». …

Наближається до кінця й другий термін його правління. У березні 1955 р. У. Черчилль вирішує віддячити колегам за бездоганну спільну роботу: кожен зі 133 працівників його офісу — від радника до прибиральниці — отримав срібний кулон у формі літери «V». Відома фірма Cartier, що виконувала особисте замовлення прем'єра, вклалася в найкоротші терміни.

А ввечері 4 квітня 1955 р., напередодні оголошення Черчиллем відставки, на урочисту вечерю на Даунінг-стрит, де прем'єр-міністр перебував у своєму офісі останні 24 години, завітала Її Величність. Черчилль вітає монарха, гідно схилившись у шанобливому поклоні.

— The Queen! The Queen! The Queen! — проголосили перший тост за королеву 50 запрошених гостей, а 80-річний сер Вінстон згадав, що подібним тостом він, тоді ще молодий офіцер, вітав і її прабабусю — королеву Вікторію. Єлизавета дочекалася закінчення його виступу, піднялася й із чарівною усмішкою виголосила тост: «За здоров'я мого прем'єр-міністра!».

Щастя любити себе

Сибаритський спосіб життя — не відмовляти собі в задоволеннях — ніби винайдений для сера Вінстона: дім — так палац, костюм — так смокінг, напої — так шотландський віскі. Щоправда, на це не завжди вистачало грошей, але Черчилля це не надто хвилювало: коли доводилося жити на платню та гонорари за книжки, а коли — допомагали друзі. Сигари, алкоголь і вишукана їжа стали невід'ємним атрибутом іміджу британського політика. І лідери європейських держав поважали смаки великого (в усіх відношеннях) англійця. Сильно дратувало це тільки вегетаріанця Гітлера…

Уранці, ще в ліжку, у велюровій піжамі-комбінезоні сер Вінстон читав документи, доставлені кур'єром із Лондона. Під час сніданку він випивав трохи улюбленого віскі Johnnie Walker Black Label — вважаючи, що від нього одразу розширюються судини, і краще працює мозок; під час обіду — трохи коньяку, а ввечері — ще трохи віскі.

Якось під час війни генерал (пізніше — фельдмаршал) Бернард Монтгомері, запросивши сера Вінстона до себе на ланч, не подав вина:

— Пане прем'єр-міністре, я не п'ю, не курю і в мене на сто відсотків гарна фігура, — пояснив Монті.

— А я багато п'ю, багато курю, і моя фігура влаштовує мене на двісті відсотків, — парирував прем'єр. …

Якщо слідувати прислів'ю «Ти — те, що ти їси», то кулінарні вподобання сера Вінстона досить екстравагантні. Це завжди мали бути суто англійські страви: грубий жилавий ростбіф, дичина, сир «Стілтон». На десерт він любив морозиво. Кажуть, неймовірна кількість випитого Черчиллем алкоголю, найімовірніше, — легенда, яку він сам і підтримував. Хоча немає диму без вогню… Захворювання судин нагадає Черчиллю про себе в глибокій старості — за останні 10 років життя він переживе два інсульти.

Окрім міцних напоїв, сер Вінстон відомий і міцним та гострим слівцем.

— Якби я була вашою дружиною, давно б підсипала вам у каву отруту! — сказала йому якось баронеса Ненсі Астор

. — Ненсі, якби ви були моєю дружиною, я б її випив, — не роздумуючи відповів Черчилль.

Або:

— Та ви п'яні, — звинуватила Черчилля депутатка Бессі Бреддок, зустрівши його на виході з парламентського бару.

— Бессі, люба, завтра я протверезію, а ви як були негарною, так і залишитеся, — відрізав він.

Перший після герцога Веллінгтона

Відійшовши від державних справ, сер Вінстон полюбив їздити до Монте-Карло, де грав у казино. Не раз його запрошував до себе на найкращу у світі яхту «Христина» судновласник Арістотель Онассіс. Одного разу 1959 р. Черчиллі все ж прийняли запрошення, — згадує онука політика Селія Сендз, — і вирушили в круїз Середземним морем у товаристві європейської богеми. Мимоволі вони стали свідками нібито флірту, а насправді — початку пристрасного роману харизматичного Арі з оперною дивою Марією Каллас. …

До завершення життєвого шляху Черчилля залишалося ще сім років, коли Її Величність повідомила, що бажає, коли настане його час, влаштувати державний похорон і прощання. Політик гідно оцінив жест — він став першим після герцога Веллінгтона, удостоєним такої честі.

Коли 24 січня 1965 р. Вінстон Черчилль відійшов у інший світ (того самого дня, що й його батько за 70 років до того), з ним три дні прощалися в Парламенті (пройшло 300 тис. осіб); відспівували в соборі Св. Павла, де були присутні представники 112 країн, зокрема шість монархів, шість президентів і 16 прем'єр-міністрів. (Такі почесті Лондон справді востаннє бачив у 1852 р., прощаючись із герцогом Веллінгтоном, який переміг Наполеона під Ватерлоо). Висловлюючи шану його численним заслугам, країна салютувала серу Вінстону 19-ма гарматними залпами, а над Лондоном урочисто пролетіли 16 військових літаків королівської авіації. Після офіційної церемонії труну з тілом перемістили на катер «Гейвенгор» і повезли Темзою. 36 річкових кранів уздовж Темзи схилили в скорботі стріли. Кажуть, це був один із найзворушливіших моментів новітньої історії Британії. Попри мороз, по обидва боки річки вздовж останнього шляху Великого Англійця проводжали десятки тисяч людей. Як сказала доньці наприкінці дня втомлена леді Клементина: «Мері, це були не похорони, це був тріумф!».

Поховали Вінстона Леонарда Спенсера-Черчилля в Блейдоні, на церковному цвинтарі, поруч із батьками, братом і донькою. Верхівку цієї церкви видно з вікон великої вітальні Бленгейма. А майже через 13 років знайде тут останній притулок і баронеса Спенсер-Черчилль, 92-річна Клементина.

Черчилль триває

У 1958 р. сер Вінстон заснував в університетському Кембриджі коледж — Churchill College і навіть посадив там перший дубок. Коледж мав стати британською версією Массачусетського технологічного інституту. «Нам потрібні лідери», — стверджував політик, тому головним пріоритетом коледжу стала підготовка лідерів світової науки й техніки. За майже 60 років навчальний заклад випустив 10 тис. студентів, з них 13 (!) стали Нобелівськими лауреатами; загалом 29 осіб, пов'язаних із цим коледжем (включно із самим сером Вінстоном), отримали «нобеля».

У 1953 р. на церемонії в Стокгольмі престижну премію від його імені приймала леді Клементина — у цей час лауреат разом із президентом Ейзенгауером і генералом де Голлем брали участь у конференції на Бермудах. Як правило, перших осіб держав висувають на премію миру (Теодор Рузвельт, Лех Валенса, Михайло Горбачов та ін.); Черчилля ж висунули у двох номінаціях — миру та в галузі літератури, але удостоєний він був премії в галузі літератури: «За майстерність історика й біографа, а також блискучі ораторські здібності, виявлені під час захисту вищих людських цінностей»; звісно ж, пам'ятаючи й про його шеститомну «Історію Другої світової війни», чотиритомники «Історія англомовних народів» і «Мальборо: його життя і часи».

«У похмурі часи його слова давали надію й упевненість мільйонам людей усього світу, — зазначав напередодні церемонії член Королівської академії наук Г. Лільєстранд. — Ніколи ще у світовій історії людство не було настільки зобов'язане одній людині».

А Нобелівську премію миру тоді вручили Джорджу Маршаллу — колишньому держсекретарю США, авторові плану відновлення повоєнної Європи.

Черчилль-коледж відомий і своїм архівом. Спочатку його сформували статті та праці самого політика й членів його родини. Сьогодні ж тут зібрано документи, листи, фотографії 600 відомих британських та іноземних політиків, військових, дипломатів, нобелівських лауреатів: Маргарет Тетчер, Клемента Еттлі, Шарля де Голля, Чан Кайші, Ернеста Резерфорда, Петра Капиці, Макса Борна та інших.

Сьогодні в різних сферах суспільного життя активні й онуки Черчилля: журналістка Селія Сендз, скульпторка Едвіна Сендз — діти доньки Діани; член парламенту сер Ніколас Вінстон Соумз, бізнесмен Руперт Соумз, редакторка журналу Емма Соумз — діти доньки Мері.

Документи часів Черчилля мають різні терміни секретності й щороку відкриваються для широкої публіки дослідженнями: Черчилль і де Голль, Черчилль і Кеннеді, Черчилль і Наполеон. Про Вінстона Черчилля співають популярну різдвяну пісеньку. На честь відомого політика колись назвала свого сина Джулія Стенлі з Ліверпуля — Джон Вінстон Леннон... Найкращі статті політика, його виступи й книги оцифровані, і тепер їх вивчатимуть у британських школах; а для шкіл усього світу відкрито безкоштовний онлайн-доступ до архіву Черчилля.

Величезну творчу спадщину сера Вінстона — листи, промови, документи, книги й картини — наприкінці листопада 2015 р. внесено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тепер, нарівні з англійською «Великою хартією вольностей» (Magna Carta), французьким гобеленом із Байє, іранською поемою «Шахнаме» вони — в Міжнародному реєстрі світової пам'яті! Тому, перефразовуючи його твердження про історію, можна з упевненістю сказати: «Вивчайте Черчилля! Вивчайте Черчилля! Він навчить секретів управління державою».