Це означає повільну смерть. Головний ідеологічний противник Айвараса Абромавічуса про те, чому треба міняти економічну політику

Голова комітету з промислової політики Верховної ради Віктор Галасюк називає стратегію Мінекономіки невдалою

Відставка Айвараса Абромавічуса з посади міністра економіки викликала активні дискусії не лише про озвучені ним факти корупції, а й про професіоналізм міністра
Пролунали звинувачення в тому, що він не домігся видатних успіхів в економіці за час, поки керував міністерством.

Ситуацію підігрів рейтинг агентства Bloomberg, згідно з яким у 2016 році українська економіка посіла 5-те місце у списку найневдаліших у світі після Греції, Південної Африки, Аргентини та Венесуели.

Основними причинами регресу економіки, за даними Bloomberg, є інфляція та безробіття, що інтенсивно зростають. При цьому, наприклад, економіка сусідньої Польщі за підсумками року посіла 42-ге місце в рейтингу, тобто вона набагато вдаліша за нашу. Список найекономічніше «щасливих» цього року не змінився. На першому місці — Таїланд, на другому — Сінгапур і на третьому — Швейцарія.

Одним із тих, хто визнає справедливість звинувачень, висунутих Абромавічусом проти заступника голови БПП Ігоря Кононенка, але при цьому критикує його за економічну політику, що проводиться, є голова комітету Верховної ради з промислової політики Віктор Галасюк.

НВ розпитало Галасюка, якого називають головним представником промислового лобі в парламенті й від якого багато в чому залежить, чи голосуватиме Рада за реформаторські законопроекти Кабміну, про те, що ж конкретно в політиці Абромавічуса він вважає неправильним. А також про те, які вигідні для промисловців законопроекти готуються в надрах комітету.

— Давайте поговоримо про відставку міністра економіки. Як ви взагалі її оцінюєте?

— Якщо говорити про міністра та його діяльність, то я дуже поважаю міністра як людину. Я вважаю його порядною й сміливою людиною. Це він показав своїм вчинком. Я вважаю, що його заяви мають бути ретельно розслідувані НАБУ, а винуватці — понести покарання.

Але водночас я категорично не згоден з тією політикою, яку він проводив. І вважаю, що через таку політику Україна втратила дуже багато можливостей для економічного розвитку та дуже багато часу.

— А чим власне вам не подобається політика Мінекономіки?

— Вони шукають легкі обхідні шляхи, які дозволили б зрушити Україну в рейтингу Doing Business, для того щоб відзвітувати про успіх реформ і отримати новий кредит від того ж МВФ. Виходити ж треба з реальних фундаментальних показників, яких насправді не так багато. Я говорю про рівень життя кожного громадянина, про добробут кожного громадянина — і це насправді справжній лакмусовий папірець успіху реформ. Одна ключова складова — це те, щоб підвищувався рівень життя громадян, економіка має бути продуктивною та зростати. Тобто це економічне зростання, економічний розвиток. Якщо економіка не зростає, то не може бути благополуччя. Інша складова — справедливий розподіл цього зростання, щоб від нього вигравали всі, а не п'ять олігархів.

На цей рік прогноз зростання економіки від Мінекономіки — 1—2%. Тобто ці 1—2% з такої низької бази, як сьогодні в Україні, означають, по суті, заморожування економіки та повільну економічну смерть. І ситуацію не виправити еволюційними реформами. Вони не допоможуть. Потрібно діяти дуже рішуче й швидко. Бо якщо ми візьмемо рівень ВВП в Україні й рівень ВВП у європейських країнах на душу населення, то різниця в нас становить приблизно від п'яти, а з деякими країнами — і більше разів. Тому абсолютно зрозуміло, що якщо економічне зростання в Україні буде 1—2%, то ми ніколи не станемо ні розвиненою країною, ні частиною Європи. Якщо це зростання буде 3—5%, то в нас це займе десятиліття. Тобто 30—40 років, для того щоб вийти на європейський рівень.

На чільному місці має стояти принцип таргетування економічного зростання. Тобто ми маємо визначити реалістичний, але водночас амбітний рівень економічного зростання. Скажімо, у 2013 році МВФ нам давав потенціал економічного зростання 8% на рік. Це без якихось фантастичних реформ. Це нормальний темп економічного зростання для такої маленької економіки, яку ми сьогодні маємо в Україні. Далі потрібно дивитися, яким чином ми можемо збільшити ВВП.

Ці 1—2% зростання з такої низької бази, як сьогодні в Україні, означають, по суті, заморожування економіки та повільну економічну смерть. Ситуацію не виправити еволюційними реформами

— І як же його можна збільшити в ситуації, коли в країні війна й ми втратили 25% промисловості після окупації Донбасу, а також більшу частину нашого експорту через закриття російського ринку з політичних мотивів?

— Я поясню як. ВВП країни, економіка країни складається з чотирьох компонентів. Перший — це споживання домогосподарств. В Україні складова цього показника — понад 70% ВВП. Це домінанта формування економіки України. Ми чудово з вами розуміємо, що відбувається зі споживанням. Тобто купівельна спроможність громадян катастрофічно впала. Це, до речі, одна з основних причин, через яку до нас не приходять іноземні інвестори.

Повірте, перше, на що дивляться іноземні компанії, коли приходять в Україну, це не те, за який період вони відкриють тут фірму і не те, наскільки просто підключитися до електромережі, а наскільки це місткий ринок, скільки тут можна продати та заробити. Чим біднішими люди — тим менше інвестицій. Тому змушувати всіх підтягнути паски — це все одно, що автоматично бити по споживанню домогосподарств і по інвестпривабливості.

Друга складова — інвестиції. Це той показник, який є ключовим для переходу з режиму занепаду до режиму розвитку. Для переходу з режиму вільного падіння до керованого зростання. Так ось, інвестиції сьогодні в Україні також є рекордно низькими. Якщо дуже коротко, то сьогодні рівень так званого валового нагромадження основного капіталу — це інвестиції в майбутнє, він становить в Україні близько 12% ВВП. Для того, щоб країна розвивалася, він має становити хоча б 20—25%, для того щоб ми закладали фундамент майбутнього економічного зростання.

У багатьох країнах світу він перевищує 30%. У Китаї — понад 40%. Усі розумні країни свідомо налаштовують свою економіку на режим форсованого зростання. І вони забезпечують залучення і приватних інвестиційних ресурсів, і державних, для того щоб розігріти свою економіку на наступному етапі — через п'ять років. Для того, щоб інвестори прийшли в країну, потрібно не лише спрощувати умови ведення бізнесу, а й знизити податки, на що уряд минулого року так і не наважився. Також необхідно скоротити розмір кредитних ставок, створити банк розвитку, індустріальні парки, агентство підтримки малого бізнесу, агентство залучення інвестицій. Усе це ми потроху готуємо своїми силами, але хотілося б отримати підтримку Мінекономіки, яку ми так і не побачили.

Третя складова — це так званий чистий експорт. Це різниця між тим, що ми продаємо за кордон, і тим, що ми купуємо з-за кордону. Коли він позитивний, це означає, що ми світові більше продаємо, ніж у нього купуємо.

— Так ми минулого року спрацювали з позитивним сальдо…

— Так, сальдо було позитивним за рахунок падіння імпорту, але експорт також рекордно впав. І нам треба зробити максимум для того, щоб підтримати експортно орієнтовані галузі. Інструменти відомі: експортно-кредитне агентство, здешевлення кредитів, активна допомога держави в просуванні українських товарів на зовнішніх ринках.

— Тобто знову створити своїм людям потрібні протекціоністські умови…

— Послухайте, підтримку експортних галузей надають у всіх країнах, які показують економічне зростання. Для держави ніяк на одному щаблі не можуть стояти, наприклад, сировинний експорт зерна, металобрухту та виробництво продукції з високою доданою вартістю, тобто машинобудування, фармацевтика, research & development тощо. Зробити для всіх рівні умови — це абсурд.

Ще одна частина формули — це державні інвестиції в інфраструктурні проекти. Одна з класичних схем, як можна збільшити ВВП, — зниження податків і збільшення державних витрат. Це, по суті, вливання грошей в економіку, яке за ланцюжком запустить зростання. Я можу це проілюструвати прикладом США — думаю, вам це буде цікаво. Якщо ми візьмемо, наприклад, період 1943—44 років минулого століття, коли йшла війна, США були в дуже складному становищі. Я був здивований, коли подивився, який у них був дефіцит державного бюджету в ці роки. Нам МВФ каже, що 3,7% для нас прийнятний рівень, а якщо більше — це взагалі погано. У них він був 25%. А чому він у них був 25%? Тому що вони створювали інвестиційний і частково споживчий попит за рахунок фондування державою. Коли вони побачили, що приватний інвестор не виконує свою функцію з зрозумілих причин через війну, держава зайшла на поле гри й почала сама інвестувати та займатися бізнесом. А коли стало спокійно, держава пішла з поля гри, і зайшли приватні компанії та приватний капітал. Участь держави в той час становила майже половину економіки. І це США, дуже ліберальна країна. Я не говорю про інші приклади.

Для держави ніяк на одному щаблі не можуть стояти, наприклад, сировинний експорт зерна, металобрухту та виробництво продукції з високою доданою вартістю. Зробити для всіх рівні умови — це абсурд

— Схоже на якісь відсторонені мрії, бо неясно, де взяти гроші на ці державні інвестиції…

— Усе ясно. З двох джерел. Передусім західні позики, але не від МВФ, який виставляє макроекономічні умови, а з інших джерел. А також за рахунок оптимізації держбюджету. Згідно з розрахунками нашого комітету, можна отримати додатково 100 млрд грн на рік за рахунок оптимізації поточних витрат держбюджету. Це зокрема впровадження таких систем, як ProZorro. Ми всіляко підтримували ухвалення цієї системи й чекаємо від неї результатів. Я вважаю, що вона працюватиме. Також це боротьба з контрабандою на митниці. Це взагалі величезні резерви, які можуть бути усунені шляхом і певних законодавчих рішень, і управлінських дій з боку керівництва держави. Це ефективне управління державною власністю або її приватизація. Хоча я вважаю міфом, що держава не може бути ефективним власником, що в Україні є надлишкові державні активи.

Оскільки навіть якщо ми подивимося на частку активів таких державних підприємств в економіці, то в Україні це близько 10%, а в Європі — десь близько 15%. Тобто йдеться лише про те, щоб навчитися ефективно ними керувати й отримуваний прибуток спрямовувати на держінвестиції.

— А вам не здається, що чесніше все-таки продати? Тому що все це державно-приватне партнерство закінчується тим, що державу просто «мають» олігархи…

— Мені так не здається. Якщо слідувати такій логіці, то нам тоді потрібно продати державу. У Норвегії та Швеції державна власність працює.

— У Швеції та Норвегії немає такої корупції, як у нас… Яку ніяк не можуть побороти…

— Так це так. Але ж у Сінгапурі її поборили. Отже, і в нас можна.

— У Сінгапурі корупцію витравив Лі Куан Ю, який отримав фактично диктаторські повноваження… Ви бачите Лі Куан Ю в Україні? Назвіть його ім'я.

— Крім того, що Лі Куан Ю боровся з корупцією, він створив державну підтримку для високотехнологічних галузей через особливий податковий режим, технологічні парки тощо.

— Ви весь час говорите про технологічні парки. Як це працює взагалі?

— Я поясню на прикладі Туреччини. Коли ми туди приїхали й почали питати, у чому полягає специфіка діяльності, як вдається залучити інвесторів? Там обсяги виробництва в окремому парку — це $1—2 млрд. А таких парків десятки. Тобто це колосальні кошти. Вони кажуть: «Ми надаємо інвесторам великі податкові преференції. Вони публічні й прозорі, встановлені для всіх на рівні закону. Немає там якогось поля для корупції». Ми питаємо: «Ви даєте тимчасово низькі податки. І це все, що ви робите, щоб заманити інвесторів?» Вони відповідають: «Ні, це не все. Ми також продаємо тим виробникам, які приходять до нас, електроенергію на 30% дешевше, ніж інші види діяльності.

Тому що одне робоче місце й долар інвестиції у виробництво мають колосальний мультиплікативний ефект на всю економіку. Тобто реальний сектор економіки вони цінують вище, ніж фінансовий і всі інші. Фінансовий обслуговує реальний, а не навпаки. Інакше це спекуляція. Чому в парках? Тому що ми не хочемо, щоб увесь Стамбул був схожий на якусь промислово-житлово-торгово-комерційну установу. Парки ці досить масштабні, їх багато. Немає жодного штучного обмеження конкуренції, інвестор сам обирає, куди йти. Тому вони впорядковують архітектуру міста. Заводи будуються кластерно, один з одним». А ми кажемо: «Це все, що ви тут пропонуєте?» А вони кажуть: «Ні, не все. Ще в нас є регуляторний фасттрек. Ті, хто приходить до нас, отримують дозвіл за два дні, який зазвичай у Туреччині отримують два місяці. А ще в нас тут прямо в керуючій компанії працюють співробітники Мінекономіки, яке має допомагати приватному бізнесу розвиватися та будувати. Тому, щоб швидко реагувати на потреби, вони тут у нас працюють». Це інший підхід, це діаметрально інший підхід, ніж пропонує Абромавічус. Це не створить усім рівних умов, але нехай усе йде як іде. І тому в Туреччини найвищі темпи економічного зростання всі останні роки.

— Добре. Давайте перейдемо до конкретики: які законопроекти ваш комітет ініціює, щоб змінити ситуацію?

— Ми щойно ухвалили, а я в четвер підписав закон про зміни до державно-приватного партнерства. Він розширює сферу, в якій можна співпрацювати державі й приватному партнеру. Встановлює чіткі гарантії та захист інтересів приватного інвестора. По суті, він відкриває двері для приватних інвесторів у масштабні інфраструктурні проекти України. За оцінками Світового банку, потенціал таких проектів в Україні — близько $100 млрд.

Ми підготували пакет законопроектів про індустріальні парки. Базовий закон ми ухвалили наприкінці минулого року. А цього року мають ухвалити пакет податкових стимулів, який має зробити їх привабливими.

Третій інструмент — це експортно-кредитне агентство. Це той інструмент, який дозволить Україні хоч трохи вирівнятися в позиціях з нашими країнами-конкурентами. Наприклад, навіщо потрібне експортно-кредитне агентство? Для того, щоб здешевити вихід на закордонні ринки. Здешевити кредити для виробника, гарантувати та страхувати експортні контракти.

— Ви б зробили набагато більше для експортерів не створенням агентства, а якби просто почали вчасно й у повному обсязі відшкодовувати їм ПДВ…

— Ми зараз подали з колегами законопроект про запровадження єдиного реєстру з відшкодування ПДВ. Безумовно, це взагалі одна з дуже важливих складових для експорту, і наш комітет цей законопроект активно підтримуватиме.

Крім загальних законів, ми виступаємо за секторальну підтримку. Зокрема, минулого року ми ухвалили закон про заборону на 10 років експорту лісу-кругляка з України. Це важливий крок для деревообробної промисловості, це шанс для створення паперової промисловості, це десятки тисяч робочих місць, це мільярди додаткового експорту, виробництва, мільярди інвестицій. Це той підхід, коли ми дивимося на будь-яку галузь — лісопереробку, металургію, машинобудування, харчову, легку тощо, і кажемо: що вам сьогодні заважає, щоб ви зросли на 20%, у 2—3 рази? І вони відповідають.

У деревообробці кажуть: це дефіцит сировини, це неможливість спланувати свої інвестиції, для того щоб побудувати нові заводи, тому що немає сировини, вона йде на експорт. Вона стає готовими товарами в Італії, Польщі та інших країнах. Ми цю проблему для цієї галузі вирішили. Ми також працюємо над тим, щоб допомогти металургам. На сьогодні існує проблема дефіциту металобрухту в металургії. Ситуація аналогічна з лісовою галуззю. Згідно із законом, продавати за кордон можуть лише надлишок сировини. Але так збудована корупційна бюрократична система, що вони експортують за кордон, а місцеві потреби не задоволені. Через що зупиняються металургійні заводи: скажімо, торік зупинився Дніпросталь, єдиний новий завод у країні, і ми програємо іншим країнам. Практично всі металурги залежать від цієї сировини, лише різною мірою.

Наприклад, завод у Дніпропетровську працює лише на цій сировині. Для нього це взагалі життєво важливо. При цьому Туреччина в нас масштабно імпортує металобрухт. Чому? Тому що з нього виходить дуже класна продукція, екологічно чиста металургія, тобто викидів немає і це дешевше, ніж з руди. І парадоксальна ситуація — те саме, що з деревиною, тобто Україна стала сировинним придатком. Ми продали металобрухт, щоб потім вони там зробили метал, потім з нього зробили машини, а ми потім їх імпортуємо. Ми збираємося підняти експортні мита на металобрухт на три роки з 10% до 35%, щоб зупинити цю тенденцію. За розрахунками експертів, це якраз той рівень, який дозволить забезпечити внутрішній ринок, стримати бездумне зростання експорту.

— Вам доведеться зіткнутися з лобі експортерів металобрухту. Я думаю, вони прийдуть до вас із валізками, і ви відкличете цей законопроект, як уже бувало з вашими колегами…

— Жодні валізки не спрацюють. Можете взяти це питання під контроль… Наступний наш крок — це допомога машинобудівникам. Ми маємо створити їм стимули для розвитку. Для того, щоб їхня продукція в Україні була більш затребуваною. Наприклад, завод Еталон у Львові, який випускає чудові сучасні зразки техніки. У нас що, сучасний парк трамваїв в Україні? Ні. Ми можемо за рахунок міжнародної допомоги та всіх цих джерел, які я визначив, запускати масштабні програми з його оновлення.

Ще одна проблема — високі залізничні тарифи та постійна спроба Укрзалізниці їх підняти. Ці тарифи не можуть бути предметом самостійного регулювання без урахування того ефекту, який вони створюють на економіку загалом. Будь-яке рішення Кабінету міністрів, Верховної ради, яке стосується таких економічних важелів, як податки, тарифи, вартість кредитної ставки, величина кредитної ставки тощо, має оцінюватися виходячи із системного впливу на економіку. Тому ми виступаємо за те, щоб тарифи держмонополії в принципі не могли підвищувати без погодження з усіма сторонами процесу.

— Принаймні поки що залишається відкритим питання того, як Укрзалізниця використовує виручені від зростання тарифів гроші. Корупційні скандали в компанії не вщухають…

— Припустімо, що там не буде жодної корупції, усе буде ефективно, Укрзалізницю реформують і все буде супер. А тепер вона підвищує тарифи. І вони кажуть: ми виграємо в цьому місці, у нас збільшаться податки, плюс зросте прибуток компанії. Але в результаті безліч аграріїв, хіміків, металургів, виробників будматеріалів просто зупиняться, і ми позбудемося безлічі робочих місць.

Ви порахували скорочення робочих місць, ви порахували перехід частково прибуткових підприємств у збиткову зону, ви порахували, до яких соціальних катаклізмів це може призвести? Чого критично бракує, на мій погляд, у діяльності Міністерства економіки, так це того, що має бути системний регулятор, який якраз і допомагає балансувати інтереси виробників, споживачів, держави й ухвалювати зважені управлінські рішення, які вигідні країні загалом, а не якомусь окремому державному монополісту.

У мене питання: якщо йде таке підвищення тарифів, то чому через нього має страждати вся промисловість, яка й так сьогодні перебуває в критичному стані? Я для себе не бачу обґрунтованих системних відповідей на це питання
У мене питання: якщо йде таке підвищення тарифів, то чому через нього має страждати вся промисловість, яка й так сьогодні перебуває в критичному стані? Я для себе не бачу обґрунтованих системних відповідей на це питання. І такий самий підхід у Мінекономіки був до будь-якої іншої сфери. Власне, це головна претензія до Абромавічуса.