Скандал як привід прискорити реформи

Навряд чи можна помилитися, сказавши, що всі прогресивні сили сьогодні перебувають на боці міністра економіки Айвараса Абромавічуса, який уперше в нашій історії ризикнув розірвати порочне коло неформальщини в кадрових призначеннях і проштовхуванні сумнівних рішень, що здійснюється за допомогою зв'язків між парламентськими бізнес-лобістами та чиновниками.

Як ми пам'ятаємо, його попередник на цій посаді Павло Шеремета цього жахливого тиску не витримав. До речі, у своїй нещодавній заяві він Абромавічуса підтримав, сказавши також, що «ми за два кроки від злету або від катастрофи». У цьому він абсолютно правий.

Водночас не можу не погодитися й з думкою Олега Устенка та SigmaBleyzer про те, що єдина фундаментальна трансформація, яку могло здійснити Міністерство економіки в аспекті реформ, це домогтися «гільйотини» регуляторних актів (автоматичного скасування підзаконних актів, ворожих до підтримки підприємництва) і самоліквідуватися, звернувшись в офіс економічного прогнозування штатом у 30 осіб (наприклад, у складі секретаріату КМУ). Хоча друге — радше іронія, оскільки закостеніле українське законодавство, виписане на користь лобізму та приватизації посад, такого б не дозволило. Проте слід зауважити, що міністерству вдалося ефективно (хоча, вочевидь, поки частково) реформувати держзакупівлі (ProZorro). І незважаючи на те, що в міжвідомчій грі його вага невелика , відомство має намір продовжувати в тому ж дусі.

Згадується, що в 2005 році авторові цих рядків у складі команди ВГО «Успішна Україна» (до неї входив, зокрема, колишній конгресмен від Аризони Джон Конлан, а сильно допомогла цьому починанню Ксенія Ляпіна) вдалося пролобіювати Указ Президента України від 01.06.2005 «Про деякі заходи щодо забезпечення здійснення державної регуляторної політики» (№ 901/2005). З 9 340 переглянутих Держкомпідприємництвом регуляторних актів 5184 підлягали негайному скасуванню. Було скасовано понад 4 000 актів, і ведення бізнесу зовсім ненабагато, але все ж було спрощено.

Звісно, й тоді політична воля швидко вивітрилася, бюрократія чинила звичну протидію, а компетентність реформаторів залишала бажати кращого. Політиками жовтогарячо-синього посткучмізму керував популізм, і вони залихвацьки марнували гроші, зароблені Україною в період будівництва ринкової економіки (з середини 1990-х по першу половину 2000-х).

За минулі 10 років регуляторне середовище знову стало сильно «заболоченим». Але, бачите, дерегуляція працює завжди: наприклад, з серпня 2014 року кількість контролюючих органів зменшилася на 95% — і жодних трагедій, якими лякають «державники», від цього не сталося (за словами тієї ж Ляпіної, не стало більше пожеж чи отруєнь). Цей приклад стосується й усіх інших сфер економічного життя, крім деяких питань національної безпеки. Тому той, хто хоче домогтися економічного зростання, зростання зайнятості та рівня життя, намагається максимально скоротити частку державного втручання в економіку (разом із самими «втручальниками» — функціями та бюрократами, що їх обслуговують) і утримуватися від використання національного банку як політичного інструмента (і джерела доходів бюджету).

Також необхідно розуміти аморальність самого існування бюджетного дефіциту (економісти кейнсіанської школи так не вважають, але їхні поради актуальні для розвинених держав із конвертованою валютою!), адже він гаситься новими боргами, підвищенням податків або девальвацією, а громадяни, на відміну від держави, не мають права друкувати свої гроші й тому в цьому питанні цілком залежать від неї.
Якщо не рахувати деяких проблисків здорового глузду — таких, як ProZorro, диверсифікація імпорту газу, часткова бюджетна реформа, скорочення (під тиском МВФ, у цьому випадку воно на користь) дефіциту бюджету, деякого поліпшення конкурсних практик і дещо зростаючої здатності грамотно використовувати кредитні програми банків розвитку, — уряд (у широкому сенсі) часто чинить усупереч логіці економічного зростання.

Підвищення податків під час спаду свого часу добило Аргентину. Непослідовна валютна політика — це постійний головний біль українців. Адже логічно дотримуватися або повністю вільного курсу (тоді валюта розглядається як товар, її ціну встановлює ринок, але всі обмеження мають бути зняті), або жорстко фіксованого, коли емісія перебуває в пропорції до резервів (це інструмент придушення інфляції в тій її частині, що породжується девальвацією).

Рівень облікової ставки — питання спірне, висловлюються побоювання, що, отримуючи кредити за нижчою ставкою, банки одразу ж інвестують їх у купівлю валюти. Але вони й так це роблять, оскільки «ні в що» вкладати. А «ні в що» вкладати тому, що заходи з розвитку економіки, а отже, забезпечення економічного зростання або не вживаються, або гальмуються, або вживаються частково.

У підсумку ми все одно повертаємося до необхідності максимальної дерегуляції, якомога масштабнішого звільнення держави від регулюючих функцій, зниження податкового тиску . Інакше ми не зможемо домогтися поліпшення інвестиційного клімату, а отже, зростання внутрішніх і зовнішніх інвестицій, створення нових робочих місць, зростання споживання та доходів бюджету.

Відсутність комплексних ринкових реформ, у ядрі яких дерегуляція, позначається і на занепаді інших галузей.

Наприклад, як можна очікувати підвищення якості охорони здоров'я, якщо страхові компанії відмовляються приходити у сферу, де не створений цивілізований ринок (просто не існує реального чека, який вони можуть оплатити)? На жаль, це абсолютно не означає, що замість ринку в цій сфері існує все та сама звична фінансована бюджетом «солідарна» система охорони здоров'я радянських часів. Адже бюджетне покриття потреб у послугах охорони здоров'я давно перетворилося на фікцію, якою лише прикривають відверте інферно в стилі романів Діккенса (1320 грн або $50 на людину на рік!). Тому замість ринку існує тіньова економіка ділових стосунків лікарів і пацієнтів за цінами значно вищими, ніж в умовах ринкової конкуренції.

Звичайна легалізація реального прайс-листа медичних послуг — найпростіше, що можна зробити. Але не дивно, що цьому так опирається галузева мафія, адже тоді буде зруйнована система феодалізму та грабунку в охороні здоров'я. Ось так детінізацію охорони здоров'я провели в Грузії — дивіться. Це приватизація сектору за збереження деяких державних гарантій. Ось так — у Швеції. Це децентралізація сектору: там лікувальними закладами володіє місцеве самоврядування й розподіляє відповідне оподаткування. А такої відсталої й криміналізованої системи, як в Україні, не існує ніде. Тому іноді доводиться заздрити найбіднішим країнам Африки, де роль створення системи з нуля взяла на себе ООН.

У нашій країні певний прорив за два роки було зроблено в галузі вищої освіти (ідеться про відсікання «млинів дипломів», корумпованої практики пільг, сміливу реформу самого алгоритму доступу до бюджетних коштів). Але це окрема й широка дискусія, оскільки в цьому випадку важлива розстановка пріоритетів: для одних бажаний широкий доступ, для інших — висока якість («а разом їм не зійтися»).

Іншими словами, чим масштабніше державне регулювання (у випадку країн, що розвиваються, — майже завжди, у випадку розвинених — нерідко, бо вони теж впадають у так званий інституційний склероз), тим гіршою стає якість послуг публічного сектору, він поступово заростає тяганиною та корупцією.

Український випадок у розрізі реформістської політики вирізняється особливою «запущеністю»: рідко де організована злочинність настільки небезуспішно підмінювала собою державу, при цьому купуючи критично необхідний відсоток виборців популістською «соціальною політикою».

Виступ міністра економіки, а також події, що розгортаються навколо панів Іванющенка та Аврамова , свідчать про те, що свердло бормашини реформування дійшло до нерва. Саме тому настільки важливі висновки — політичні, кадрові, правові, які зроблять із ситуації, що склалася, правляча коаліція, президент і уряд. Заговорювання та шантаж із нордичним Абромавічусом, схоже, не спрацювали...

Як оптимістичне завершення можна зауважити, що на відміну від 1991-го та 2005 років у нашій країні нині існує повноцінне громадянське суспільство (або нація), а також приблизно півдороги пройдено шляхом формування більш-менш цивілізованих базових інституцій держави (під впливом зовнішньої агресії), хоча в цьому сенсі попереду ще безліч труднощів. Залишилося зробити необхідні кроки з побудови вільної ринкової економіки — з розумінням того, що головна функція влади в цій сфері полягає в тому, щоб не заважати економіці будувати себе самою.