Совок у головах: «приводи пишатися Україною», до яких ми не маємо стосунку

Фото: James Vaughan.Традиційні огляди того, чим пишається Україна, які ЗМІ бездумно готують до Дня Незалежності, включають купу радянських заводів, зброї та найглибшу станцію метро. Але до чого тут Україна? Те, що ці «приводи для гордості» існують досі, — не заслуга України, а недогляд бандитів, які поки що не добралися до залишків того, що хоч якось працює і приносить прибуток.

Найбільший літак, лідер ракетобудування «Південмаш», круті анімаційні фільми — ось мала частина списку «приводів пишатися Україною». Але багато чого з цих списків створив Радянський Союз чи навіть Російська імперія. Заводи обслуговували імперські потреби, а не українські. За 25 років країна не може похвалитися серйозними науковими та промисловими досягненнями. Максимум — відродженням розтягнутого.

Ми зібрали приклади удаваних приводів для гордості. Здебільшого це промислові підприємства. Їхня доля склалася по-різному: якісь зараз успішно працюють, інші майже стали банкрутами. Але їх об’єднує те, що Україна не має стосунку до їх створення. І їх регулярно, наче предмет обожнювання для фетишиста, витягують із запасників «українських досягнень», до речі й не до речі.

Авіазавод «Антонов» відродився лише після Революції Гідності

«Антонов» забезпечував СРСР військово-транспортними літаками та пасажирськими лайнерами, випустивши 2,5 тисячі літаків і 3 тисячі «кукурузників». Крім того, на заводі будували дослідні зразки техніки.

Після розпаду СРСР завод почав випускати тролейбуси. Літаки, якщо й будували, то поштучно. Підприємство дедалі більше залежало від російських комплектуючих і ринку — повноцінний цикл виробництва в Україні так і не створили.

Ан 225 «Мрія». Фото Alex Beltyukov

Уже після революції влада звернула увагу на завод — він уклав контракти на постачання 60 літаків і підписав договір про наміри з компаніями із Саудівської Аравії та Німеччини — вони збираються будувати авіазавод в арабському королівстві.

Найбільший літак у світі існує в єдиному екземплярі ще з радянських часів

Ще один авіаційний символ України — «Мрія», найбільше й найважче повітряне судно у світі. Літак важить 600 тонн і піднімає 200 тонн вантажу. Щоб уявити його розміри, дивись фотопанораму літака зсередини.

Створили його в 1988 році не для перевезення вантажів, а як транспорт для космічних човників. Тоді ж почали будувати й другий літак. Після 1991 року про літаки забули на десятиліття. І якщо про першу «Мрію» на початку 2000-х згадали й переробили на комерційний транспорт, то на добудову другого літака не вистачає 300 мільйонів доларів.
 

Завод «Мотор Січ» залежить від Росії

За часів СРСР запорізьке підприємство було одним із головних виробників авіамоторів. З 1953 року виробляє літакові двигуни, пізніше до них додалися мотори для вертольотів. Запорізькі двигуни ставили на бойові вертольоти найпоширеніших серій «Мі» та «Ка». Завдяки такій популярності «Мотор Січ» благополучно пережив розпад СРСР. У 2014 році підприємство отримало півтора мільярда гривень прибутку й дало роботу 26 тисячам людей. Завод виробляє 32 види двигунів і зберігає стратегічне значення.

Щоправда, є один нюанс. «Без українських двигунів РФ не зможе будувати вертольоти» — круто звучить, так? Ось тільки Україна в цій справі теж залежить від Росії. Ми не виробляємо готові вертольоти, лише двигуни. Це така спадщина радянської економіки: підприємства одного циклу були розкидані по всьому Союзу. Раніше Україна різниці не помічала, адже РФ була партнером. Тепер утрата зв’язків із РФ загрожує «Мотор Січі» збитками. Усередині країни купувати двигуни нікому. Знайти альтернативні напрямки збуту складніше, хоча й можливо. А от закуповувати вертольоти для нашої армії ніде. Адже Україна не будувала власну авіапромисловість, а допомагала робити це іншим.

«Київнаукфільм» — забута легенда анімації

Про саму студію згадують рідко, зате її мультфільми досі залишаються популярними. Серія мультфільмів про козаків, «Острів скарбів» і «Доктор Айболить» — лише частина творінь київської студії. «Київнаукфільм» запрацював у 1959 році й у середньому за рік випускав 400 фільмів. Серед них були і науково-популярні, і пропаганда, але славу студії принесли саме мультфільми. «Київнаукфільм» робив не лише анімацію для дітей, а й пригодницькі комедії на кшталт «Капітана Врунгеля» та «Енеїди». Наприкінці 80-х студія почала робити анімацію «для дорослих» — наприклад, екранізувала оповідання Стівена Кінга «Поле бою».

У 90-х роках пригодницькі мультфільми стали популярними в усьому світі, а «Київнаукфільм» залишився «не при справах» навіть на українському рівні. Поки в США заробляли на мультиках мільйони доларів, українцям залишалося чекати підтримки держави й перекладати імпортну анімацію. Перший повнометражний мультфільм в Україні з’явився наприкінці 2014 року. Але щоб українська анімація ожила та приносила дохід, потрібно знімати мультфільми безперервно.

Завод «Південмаш» — від ядерних ракет … до тролейбусів

З моменту заснування в 1951 році завод називали «фабрикою страху», адже «Південмаш» виробляв балістичні ракети з ядерними боєголовками. У Дніпропетровську збирали 13 моделей бойових ракет, а їхня кількість досі залишається таємницею. До 1991 року мирна техніка залишалася побічним продуктом.

Україна від ядерної зброї відмовилася, і завод перейшов до випуску ракет-носіїв. За час незалежності «Південмаш» здійснив 122 успішні пуски та вивів на орбіту 238 космічних апаратів різних країн світу. Україна фактично відмовилася від освоєння космосу, тому головним замовником «Південмашу» стала … вгадав, Росія. І якщо у 2011 році російські замовлення принесли підприємству 1,7 мільярда гривень, то у 2014 — лише 28 мільйонів. У «Південмашу» виник 700-мільйонний борг, і підприємство опинилося на межі закриття.
Зараз завод випускає гранатомети й тролейбуси.

Завод імені Малишева — створений у Російській імперії

Заснований у 1895 році, був одним із найбільших паровозобудівних заводів імперії. Також будував двигуни, сільськогосподарську та вугледобувну техніку, трактори, танки й тягачі. Завод випускав усі види основних бойових танків СРСР, близько тисячі танків за рік, а ще 500 машин ремонтував. На відміну від багатьох радянських підприємств, харківський завод здатний будувати повноцінну бронетехніку, а не окремі деталі. Але Україні в 1990-х роках було не до танків, і за 23 роки він передав ЗСУ лише 85 танків «Булат». Але це не нова машина, а модернізація радянського танка Т-64.

Навіть попри експорт, завод не міг виплатити зарплату співробітникам. Щоб погасити борги, довелося продати частину будівель, але підприємство все одно опинилося на межі банкрутства.

Після початку війни завод імені Малишева отримав замовлення, робітники працюють у 3 зміни за добру за харківськими мірками зарплату — 6 тисяч гривень. Але через байдужість держави підприємство до цього часу могло не дожити.

Танк «Оплот» виробництва заводу імені Малишева. Фото Victor Dashkiyeff

Крюківський вагонобудівний завод — українська відповідь «Хюндаям»

Завод виробляє вагони з 1924 року, а у 2006 році побудував перший український поїзд метро. На внутрішньому ринку компанії стало тісно, і завод почав експорт у традиційному для України 2000-х років напрямку — до Росії. Щоправда, у 2013 році вона розпочала чергову «торговельну війну», і кременчуцькі вагони потрапили під заборону. Завод зазнав збитків і перейшов на дводенний режим роботи. За три квартали 2015 року випуск вагонів упав на 83%. Знайти заміну російському напрямку компанія поки що не може. Україна була б для Крюківського заводу ідеальним ринком: 70% вагонів метро і 86% пасажирських вагонів зношені. Чим не привід дати заробити українському підприємству й заодно замінити застарілі вагони?

Найглибша станція метро — «Арсенальна» — традиційний привід для гордості киян

Її глибина — 105,5 метра. З’явилася станція однією з перших — у 1960 році. Якщо вірити міським легендам, «Арсенальну» зробили такою глибокою, щоб приховати розташовані під нею бомбосховища для партійної еліти. В іншому — звичайна станція, тільки довго спускатися ескалатором.

За радянських часів побудували більшу частину київського метро, за часів незалежності відкрили 14 станцій, але всі вони — на наявних трьох лініях. Але досі цілі райони, наприклад, Солом’янка чи Троєщина, залишаються без підземки. Нові лінії метрополітену існують лише на папері, а «метро на Троєщину» давно перетворилося на місцевий мем. Його обіцяють «ось-ось збудувати» ще з дев’яностих, але коли все-таки почнуть копати, а не обіцяти — загадка.

Вестибюль між ескалаторами на «Арсенальній». Фото AMY

Радіолокаційна станція «Кольчуга» — може, ще знадобиться Україні

Станція засікає повітряні та наземні цілі, тому корисна і в протиповітряній обороні, і для стеження за наземними цілями.
Спочатку над проєктом працював Курський військовий інститут ГРУ. Пізніше розробку передали донецькому заводу «Топаз», який і створив комплекс. До розвалу СРСР встигли побудувати близько 70 «Кольчуг».
На початку цього року «Укроборонпром» пообіцяв відновити виробництво станцій.

РЛС «Кольчуга». Фото Allocer 

Після розпаду СРСР Україною стали правити ті, хто розглядав її як інструмент особистого збагачення. Швидко розпиляти завод на метал, поки ніхто не встиг зрозуміти, що відбувається, продати металобрухт, розвалити ліс заради бурштину — це наші правителі вміють. Створити завод і дати людям робочі місця — може й уміють, але не хочуть. Це ж про інших думати треба … А прибуток буде лише через кілька років. Загалом, «невигідно».

Хоча не можна сказати, що в Україні за роки незалежності не створили нічого крутого. Є «Богдан», є завод «Інтерпайпа», трамвай «Електрон», стадіони до Євро-2012… Але таких прикладів гнітюче мало. Тому ми інстинктивно чіпляємося за те, до чого не маємо стосунку. Може, годі вже жити минулим? Настав час нарешті створити свою десятку й навіть більше приводів для гордості.