Західна Україна і росіяни: заплутана історія

Не вчив історію України в школі й, можливо, тому вважаю за необхідне  читати й розміщувати подібні роботи. Хоча вже перший рядок викликав питання: «Кого ж не люблять на західній Україні: росіян чи  росіян (громадян Росії)?» Прочитаю — розберуся...  М.П.

Скільки Ви знаєте теорій про те, чому на Західній Україні не дуже люблять росіян (громадян Росії)? Якщо добре пошукати, пояснень можна знайти чимало. Більшість із них відрізняються одне від одного насамперед польотом фантазії авторів і головними лиходіями, але навряд чи якась із них зможе переплюнути теорію про австрійський генштаб.

Якщо коротко, то Австрія хотіла послабити свого небезпечного сусіда, Російську імперію, що стало для Відня особливо резонним під час Першої світової війни, коли обидві країни перебували по різні боки лінії фронту. А що можна було придумати краще, ніж підірвати основи єдності імперії Романових — посварити «братні народи», стовпи, на яких тримається Російська держава. Довго не думаючи, підступний австрійський генштаб приступив до реалізації хитрого плану й вигадав українську мову, українську культуру, та й саме слово «Україна». Щоправда, історія не розповідає, як хитрим Габсбургам вдалося навчити вигаданої лише вчора мови мільйони людей. Та й як так вийшло, що ця сама мова вже довгий час використовується в богослужіннях, у літературі та фольклорі, теж ніхто не пояснює.

Подібних псевдонаукових теорій багато, і всі вони гарні лише при поверхневому ознайомленні. Україну та українців «вигадували» всі, кому не ліньки: поляки, німці, масони, євреї, американці. Але, щоправда, завжди з однією метою — розвалити Росію та посварити «братні народи». Нічого, звісно ж, не знають про ці свої плани ні у Варшаві, ні в масонських ложах, ні в Тель-Авіві, Берліні чи Вашингтоні. Українці теж посміються з цих теорій — ще бабусі їхніх бабусь співали своїм дітям колискові українською мовою. Тому дозволити собі розкіш претендувати на науковість ці історії можуть лише в одній країні.

Сьогодні тисячі росіян їздять на Західну Україну у справах і як туристи й, уявіть собі, живими та неушкодженими повертаються додому, та ще й прихоплюють із собою свіжі позитивні враження. Але з фактами не посперечаєшся — згідно з даними соціологічних опитувань саме на Західній Україні найбільша кількість людей вважає Росію недружньою державою, саме тут стабільно зростає кількість прихильників ЄС і НАТО, саме тут найбільша підтримка в націоналістичних партій з антиросійською риторикою. Ситуація була такою і до подій 2014 року.

Так у чому ж річ? Чому західні українці так «не люблять» росіян? Якщо відкинути всі псевдонаукові теорії та озброїтися фактами, причини здадуться набагато прозаїчнішими, ніж химерні вигадки про підступний австрійський генштаб. Це питання є досить складним, і однієї статті буде надто мало, щоб розкрити всю його проблематику. Ми ж спробуємо дати спрощену у викладі, але водночас не спрощувальну щодо фактів відповідь.

З цією метою ми коротко пройдемося по історії Західної України у складі Австро-Угорщини, Польщі та СРСР у пошуках відповіді на питання, коли й чому сформувався образ росіян як ворога, з ким у Західної України були найнапруженіші стосунки й чому в 1939 році Львів зустрічав Червону Армію з квітами.

Автори статті засуджують дії тих чи інших осіб та їхнє ставлення до скоєного, а не дискримінують їх за етнічними ознаками.

Західна Україна у складі Австрійської імперії

Феномен «Західної України» в її сучасних кордонах з'явився після трьох поділів Речі Посполитої в другій половині 18 століття. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття опинилися у складі Австрійської імперії, усі решта українських земель — у складі Росії. Остаточно такий поділ було закріплено після поразки Наполеона в Європі та Віденського конгресу 1815 року.

Західна Україна у складі держав 1815-1914

У той час національна самосвідомість українців лише зароджувалася. Якби вам довелося запитати мешканця Галичини, хто він такий, то навряд чи ви почули б «українець». Скоріш за все «русин» або «уніат» чи взагалі «місцевий». Приблизно те саме було б і на решті території сучасної України (замініть лише «уніат» на «православний»). Ви здивуєтеся, але подібне ви почули б і в Європі — у Німеччині, Італії та навіть Франції. Мине десятиліття, перш ніж держави збудують єдину систему освіти та, відповідно, національної міфології.

Українцям було набагато складніше, адже держави в них не було й єдиної національної міфології ніхто не створював. Цим займалися окремі різноспрямовані гуртки інтелектуалів. Найвпливовішими були москвофіли (русофіли) та народовці (не плутати з народниками в Російській імперії). Москвофіли бачили майбутнє західних українців у союзі з православною Росією, народовці — в українській (руській) автономії, яка має бути створена в Галичині.

Обидві течії виникли не одночасно. Москвофіли були активні з самого початку ХІХ століття. Їхні ідеї єднання з православною Росією були зрозумілі більшості населення, яке тоді ідентифікувало себе насамперед за релігійною ознакою. Греко-католицизм, який тоді сповідувала більшість українців Галичини та Буковини, протиставлявся католицизму поляків і, відповідно, шукав опору в православ'ї. Москвофіли навіть почали рух за делатинізацію греко-католицької церкви, щоб максимально наблизити її до православної.

Але в 1860-х роках почала набирати популярність нова течія — народовці. Вона з'явилася як відповідь на активність москвофілів і просувала зовсім інші ідеї. Народовці теж виступали за об'єднання всіх українців в одній державі — незалежній Україні.

І тут ми не можемо не згадати про іншу проблему, з якою одразу зустрілися західні українці. Адже Галичину вважали своєю не лише вони — свої права на неї заявляли поляки. І скажімо одразу, позиції поляків були набагато сильнішими — адже вони становили більшість інтелігенції, адміністративного апарату, і взагалі могли похвалитися багатовіковими державними традиціями.

І москвофіли, і народовці бачили в поляках своїх основних противників. Поляки не могли допустити ні приєднання Галичини до Росії, чого вимагали москвофіли, ні національної української автономії, чого домагалися народовці. Тому склалася парадоксальна, але водночас логічна ситуація: західні українці вважали ворогом не австрійців, як основних «поневолювачів», а поляків, з якими по суті ділили одну долю народу без держави. Наприклад, показовий факт: за часів так званої «весни народів» у 1848 році в усій Австрійській імперії спалахнула революція, поляки теж розпочали національне повстання в Галичині. Українці ж повелися як консервативна сила, що виступала за збереження Австрійської імперії. Саме тут ростуть корені теорії про українську націю як дітище австрійського генштабу. Насправді все було куди простіше — українці не могли допустити посилення поляків у Галичині й тому підтримали силу, яка могла це посилення стримати.

Ще більше вплив поляків посилився після перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорську в 1867 році після поразки в австро-прусській війні. Монархія ослабла, і цим скористалася польська аристократія в Галичині, досягнувши найвищого рівня автономії для коронного краю. Звісно, саме поляки грали першу скрипку в його політичному та економічному житті.

Це призвело до посилення національного руху українців у Галичині. У 1890-х народовці створили більшість політичних партій. Москвофіли ж із часом втратили свою популярність. Дехто скомпрометував себе шпигунством і підривною діяльністю, що оплачувалася Росією, інші перейшли на українські національно-демократичні позиції. До початку Першої світової війни рух народовців, оформлений у політичні партії, домінував у політичному житті західних українців.

Перша світова війна

Під час Першої світової москвофіли знову розгорнули свою активність. Щоправда, тепер уже як відверто підривна течія колабораціоністів — Австро-Угорщина цілком могла б називати їх «вигаданими російським генштабом». Створений москвофілами в серпні 1914 року «Карпаторуський Визвольний Комітет» відкрито агітував за здачу Галичини російській армії, а під час окупації регіону Росією у вересні 1914 — червні 1915 активно співпрацював з окупаційною владою. Після австро-німецького наступу в травні-серпні 1915 року москвофіли були або інтерновані до табору Талергоф австро-угорською владою, або пішли на схід разом з російською армією, що відступала.

Але найкращим щепленням від москвофільства в Галичині була власне політика окупаційної влади в 1914-1915 роках.

По-перше, росіяни активно боролися з греко-католицькою церквою. Місцевих священників відсторонювали від богослужінь, арештовували та висилали. Зокрема, вислали й голову Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького. На їхнє місце з Росії присилали православних священників, церковні парафії насильно переводили в православ'я. За час окупації в Галичині в парафіях працювало від 86 до 113 священників Російської православної церкви.

По-друге, звичною стала практика взяття заручників. У заручники брали переважно представників еліти суспільства — банкірів, підприємців, діячів культури, інтелігенцію. Здебільшого їх звинувачували в шпигунстві й висилали вглиб Росії на поселення.

Австрійські полонені в Галичині

Під час відступу російської армії було видано наказ про переселення чоловічого населення Галичини до Росії, щоб чоловіків не могли мобілізувати до австро-угорської армії. Хоч цей захід і не вдалося масштабно здійснити, але понад 100 тисяч чоловіків у 1915 році опинилися на території підконтрольної Російській імперії Волині.

Така політика може здатися не дуже жорсткою — для нас, які з курсу історії знають про масові розстріли, концтабори, газові камери та інші принади тоталітарних режимів. Але для людей на Західній Україні в 1914 році все це було в новинку. Тому симпатії до росіян у більшості зникли.

Очевидно, що народовці, які одразу з початку війни підтримали Австро-Угорщину, здобули набагато більшу прихильність австрійців, як і популярність серед галичан. Влада дозволила й привітала створення українських національних частин (Легіон Українських Січових Стрільців). Тут теж ростуть ноги в міфу російської пропаганди про австрійський генштаб — мовляв, створили армію галичан воювати проти «братнього народу». Насправді австрійці обмежили патріотичний запал західних українців. На заклик народовців з Головної Української Ради про формування Легіону відгукнулося понад 10000 українців, але було дозволено створити підрозділ лише у 2500 осіб. Завадили знову ж таки поляки, які використали весь свій вплив в імперії для обмеження чисельності «української армії».

Агітаційний плакат Українських Січових Стрільців

Легіон Січових Стрільців успішно воював на фронті й ніколи не відчував нестачі добровольців для поповнення втрат. У липні 1917 у бою під Конюхами Легіон майже в повному складі потрапляє в полон. Парадоксально, але ця поразка відкрила нову сторінку в славній історії стрільців — а саме їхню участь в Українській революції 1917 — 1921 років.

Українська революція

У лютому 1917 року в Петрограді спалахнула революція. Народ втомився від постійного дефіциту, непотрібних смертей і зубожіння. Імператор Микола II зрікся престолу, влада опинилася в руках тимчасового уряду.

Але парадокс полягав у тому, що революція, яка почалася як протест проти війни, самій війні кінця не поклала. У липні почався останній великий наступ Росії в Першій світовій, названий на честь голови Тимчасового уряду «наступом Керенського». Саме під час цього наступу й були взяті в полон Січові Стрільці.

У цей час у Києві теж почалася революція, але з національним відтінком. У березні почала роботу Українська Центральна Рада під керівництвом професора історії Михайла Грушевського. Лідери Ради були дуже обережні у своїх амбіціях — вони боролися не за незалежну українську державу, а всього лише за національно-територіальну автономію українців у складі «демократичної федеративної Росії». Українську армію теж вирішили не створювати — з Росією збиралися жити в мирі. Окремі збройні загони з колишніх фронтовиків створювалися зі значним скрипом силами ентузіастів.

Історія покарала Центральну Раду за цю помилку. У жовтні 1917 року до влади приходять більшовики й під гаслом «Свобода народам!» починають будувати нову імперію. У грудні червоні захопили Харків і проголосили Українську Радянську Соціалістичну Республіку — з прицілом на всю Україну.

Але повернімося до січових стрільців. Після проголошення Української Народної Республіки в листопаді 1917 військовополонених західних українців звільнили, і вони сформували Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців. З грудня він отримав свого незмінного командувача — Євгена Коновальця, який забезпечив постачання, вишкіл та ідейний настрій стрільців.

Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців

Командувач Січових Стрільців Євген Коновалець

Саме політика Центральної Ради призвела до того, що нечисленний курінь (близько 400 осіб) був мало не найбоєздатнішим підрозділом в українській армії в січні 1918. Вони чинили опір червоним, які наступали на Київ, придушували більшовицький заколот у Києві, охороняли Центральну Раду після евакуації зі столиці.

Після гетьманського перевороту в квітні 1918 Коновалець і багато стрільців пішли в підпілля й повернулися на арену української революції лише в листопаді, під прапорами Армії Директорії УНР. Вони залишалися їй вірними аж до остаточної поразки української революції в 1921 році.

У Галичині тим часом теж визрівала революція. У жовтні 1918 року всім було зрозуміло, що Німеччина та Австро-Угорщина програють війну. Скрізь на території імперії виникали національні рухи на підтримку незалежності своїх народів від Австрії. Українці теж не були винятком — у листопаді сотник січових стрільців Вітовський з невеликим загоном захопив ключові будівлі у Львові, вивісивши жовто-синій прапор. Те саме відбувалося в інших великих містах Західної України. Було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), яка мала поширюватися на територію Галичини та Північної Буковини.

Сотник Дмитро Вітовський

Але знову завадили поляки. Вони зайнялися активним будівництвом своєї держави й, звісно ж, не забули про Галичину, яку вважали своєю. Після впертого опору Українська Галицька Армія, а з нею й ЗУНР, була розгромлена до червня 1919 року. Військові відійшли за річку Збруч, де влилися до складу Армії УНР, яка тоді відбивалася від більшовиків і білих. 

Українська Галицька Армія встигла повоювати й у союзі з Українською Народною Республікою (липень-листопад 1919), і разом з білими А.Денікіна (листопад 1919 — січень 1920), і навіть у складі Червоної Армії (січень — квітень 1920). Але ніколи не було ніякого союзу з поляками — галичани до кінця української революції 1917 — 1921 років вважали саме поляків основним ворогом. Варшавський антибільшовицький договір між керівником УНР Симоном Петлюрою та главою Речі Посполитої Юзефом Пілсудським галичани сприйняли як зраду з боку Києва.

Друга Польська Республіка

Перша світова війна стала не лише останнім подихом чотирьох великих імперій — Австро-Угорської, Османської, Німецької та Російської — але й дала життя новим країнам. Не обійшла ця доля й поляків, які здавна мріяли про власну державу. У 1918 році одним із пунктів Паризької мирної конференції, на якій вирішувалася доля післявоєнного світу, передбачалося створення Польської держави — Другої Речі Посполитої.

Західна Україна у складі держав 1923-1939

Але створення нових країн піднімає слідом одне з найболючіших для всіх держав питань — питання кордонів. Необхідно було, звісно ж, використати унікальний історичний момент і здобути в хаосі, що тоді панував, якомога більше територій. А зважаючи на той факт, що особливо прикордонні землі в Європі є етнічно неоднорідними, підстав для того, щоб відхопити в сусідньої держави частину територій, було більш ніж достатньо.

Розумів це й перший голова відродженої Польщі Юзеф Пілсудський, кажучи, що кордони Польщі на Заході залежать від рішень Антанти (коаліція на чолі з Францією та Великою Британією, що виграла Першу світову війну), а кордони на Сході — від самої Варшави. У підсумку поляки розбили Західноукраїнську народну республіку, відбили наступ більшовиків і закріпилися на цих землях, як вони думали, уже назавжди.

Територія Польщі після Першої світової війни на тлі сучасних України, Білорусі, Литви та Польщі.

Західні українці опинилися в умовах нових політичних реалій — тепер вони громадяни Польщі, а столиця їхньої нової батьківщини — Варшава. Але не лише українці опинилися в заручниках польської мрії про власну державу, оскільки 30% населення Польщі становили не поляки — 15% були українцями, а до решти 15% належали білоруси, німці, литовці та ін. З огляду на ці факти національне питання у Другій Польській Республіці, звісно ж, не могло не бути актуальним. 

Офіційно в Польщі було закріплено право українців реалізовувати свої інтереси через органи місцевого самоврядування, а також гарантувалися права Української греко-католицької церкви та української мови. Але до реалізації так і не дійшло. І хоча Польща початку 1920-х рр. і здавалася зовні демократичною державою, одним із лейтмотивів її національної політики була асиміляція українського населення.

А почалося все в 1921 році з ухвалення Конституції, яка не передбачала для національних меншин того обсягу прав і свобод, на який вони спочатку розраховували. Через рік мали відбутися вибори до Парламенту, бойкотувати які закликали майже всі українські партії, а також духовенство. Польський уряд вбачив у цьому не що інше, як підривну діяльність радянської України й узявся з завзяттям арештовувати українських політичних діячів.

Агресивність польської політики щодо Західної України пояснюється насамперед невпевненістю Варшави у своїх можливостях утримати ці території, населення яких ще зовсім недавно воювало з тими, хто сьогодні є їхньою владою. Ситуація справді розвивалася не в бік мирного сценарію. Політика полонізації (насаджування польської культури та мови) і роздачі землі в регіонах із переважаючим українським населенням польським військовослужбовцям викликала протести українського населення, у тому числі й проти служби в армії.

Але на тлі польсько-українських відносин, що загострювалися, і за прямої підтримки СРСР у Польщі діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Симпатії до Радянського Союзу та ідеї приєднання до СРСР користувалися непоганою популярністю в 20-х рр., але майже повністю зійшли нанівець після відомостей про примусову колективізацію, масові репресії та Голодомор в УРСР. А самі лідери КПЗУ були пізніше майже всі відкликані до СРСР і засуджені до смертної кари за сфабрикованими справами.

Але не самими комуністами були представлені ідеї опору полякам — у Польщі, як і на території сусідньої Чехословаччини та Австрії, починають виникати українські націоналістичні організації. Так, наприклад, у 1920 р. у Празі було створено Українську військову організацію (УВО) на чолі з Євгеном Коновальцем, ядро якої склали колишні січові стрільці. Організація займалася диверсійно-підривною діяльністю та політичними вбивствами, серед яких числиться й невдалий замах на Юзефа Пілсудського. Як відповідний захід було заарештовано 5 тисяч людей, і влада почала проводити так звану політику «пацифікації», обшукуючи українські села в пошуках «бойовиків УВО». У відповідь на ці дії націоналісти перейшли до тактики індивідуального терору, підкреслюючи свою як антипольську, так і антибільшовицьку спрямованість.

Так, наприклад, широкого розголосу набув замах члена ОУН М.Лемика на співробітника радянського консульства О.Майлова — метою першого було під час судового процесу висловити протест проти замовчування Радянським Союзом штучного голоду в Україні.

Але не лише ОУН представляла політичні інтереси українців. Так, наприклад, найбільшою популярністю користувалося Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) антикомуністичного та демократичного ґатунку, що ставило за мету створення української держави, але відкидало насильство як метод досягнення цілей. Проте дії і українців, і поляків лише розпалювали й без того складну ситуацію, роблячи її ще складнішою через спроби заручитися підтримкою зовнішніх гравців. Конфліктний потенціал збільшувався, а позиції обох сторін ставали дедалі радикальнішими.

Хай живе влада Рад

1 вересня 1939 р. німецькі війська вторгаються на територію Польщі із Заходу, а через 17 днів Червона Армія вторгається до Речі Посполитої зі Сходу. Молода польська держава, що ледве встигла відзначити своє двадцятиріччя, опинилася затиснутою між молотом і ковадлом.

Солдати Вермахту ламають шлагбаум на прикордонному пункті в Солоті

Радянська піхота перетинає кордон із Польщею

Поділ Польщі між Третім Рейхом і СРСР

Але те, що було трагедією для поляків, небезпідставно розглядалося українцями Польщі як новий історичний шанс, якими доля нечасто любить розкидатися. Через місяць з початку бойових дій вони вже опинилися в нових політичних реаліях, які могли змінити, як тоді здавалося, їхнє життя на краще.

Західна Україна у складі держав 1940-1945

Сьогодні це може здаватися фантастичним сценарієм, але Львів із радістю зустрічав Червону Армію. Двадцять років вкрай непростих взаємин із поляками та прихід «братів із радянської України» створили атмосферу надії на довгождані зміни на краще, хоча й більша частина інтелігенції вкрай скептично ставилася до такого повороту подій.

Радянський агітаційний плакат на Західній Україні

 
Червона Армія у Львові, 1939

Львів'яни вітають Червону Армію

Петро Франко, син Івана Франка. Вітав радянську владу в 1939, був розстріляний у 1941

Недовго музика грала

Ейфорія минула швидко. Етап перший — культурний шок. «Визволителі», що неохайно виглядали й уперше опинилися за межами СРСР, жадібно скуповували дефіцитні в Союзі товари, викликаючи справедливе здивування місцевого населення. Не лише «ворожі робітничому класу капіталісти», а й звичайні люди страждали від експропріації та нерідких випадків грабунку; а публічне використання родинами радянських офіцерів нічних «суден» як тари для молока та нічних сорочок як вечірньої сукні стало притчею во язицех на всій окупованій території.

Етап другий — узаконення анексії. Звісно ж, потрібно було скріпити нові кордони волевиявленням місцевого населення, що в радянської влади завжди виходило непогано. 22 жовтня 1939 року були проведені вибори, у яких згідно з офіційною статистикою взяли участь 93% населення й 91% підтримали запропонованих кандидатів. Сформовані Народні Збори Західної України в єдиному пориві подякували Сталіну за «визволення» та звернулися до Першого секретаря КП(б)У Микити Хрущова з проханням офіційно включити територію Західної України до складу УРСР.

Прохання про прийняття Західної України до складу УРСР

Львів'яни на тлі Львівського оперного театру, обвішаного комуністичною символікою

Народні збори Західної України

Етап третій — репресії. Першими були депортовані колишні польські чиновники та поліцейські. Одна з найвідоміших за своєю трагічністю подій сталася навесні 1940 — у лісі під Катинню (Смоленська область) енкаведистами було розстріляно понад 20 000 польських військових. Прийшла черга й українців: було припинено діяльність непідконтрольних радам організацій, ліквідовано політичні партії, переслідувалися всі ті, хто, на думку більшовиків, міг становити бодай якусь небезпеку. Єдиною великою опозиційною до більшовиків політичною силою залишилася Організація українських націоналістів, яка змушена була піти в підпілля.

Від колишньої вдячності «визволителям» не залишилося й сліду. Швидкими темпами заповнювалися в'язниці, проводилася насильницька колективізація, виносилися смертні вироки, а за неповні два роки сотні тисяч людей вивезено до Сибіру — точна кількість їхніх жертв невідома й донині. Подробиці сталінських репресій почали розслідуватися ще в 80-х рр., коли під Києвом поблизу села Биківня було виявлено масове поховання жертв НКВС. Але й сьогодні ніхто точно не скаже, ні скільки тоді було вбито, ні скільки таких «Биківень» перебувають по всій Україні.

Жертви радянських звірств

Прихід німців

Протрималася радянська влада на Західній Україні недовго — уже через два роки, 22 червня 1941, Третій Рейх нападає на колишнього союзника, за допомогою якого ще зовсім недавно перекроював кордони європейських держав. Через кілька тижнів Західна Україна опинилася повністю окупованою Вермахтом. Багато українців спочатку з радістю зустрічали німців — ще до нападу Третього Рейху на СРСР із Західної України змушені були тікати до окупованої нацистами Польщі тисячі людей. До того ж українські націоналісти покладали на німців свої надії на відродження української держави й бачили в них спочатку союзників у боротьбі з комуністами та поляками.

Українці вітають представників німецької влади. Вишневецький палац. 1941

30 червня 1941 р. німецький батальйон «Нахтігаль», що складався переважно з українських націоналістів, узяв спільно з частинами Вермахту Львів. Того ж дня на Площі Ринок у присутності широкої громадськості та представників церкви було проголошено Акт відновлення Української Державності. Але ці плани йшли урозріз із німецьким баченням майбутнього України, і тому вже 5 липня багато лідерів ОУН, включно зі Степаном Бандерою, були заарештовані, деякі розстріляні.

Львів'яни в очікуванні проголошення Акта відновлення української державності

Німці дали чіткий сигнал про те, що створення Української держави, нехай навіть союзної, не входить до їхніх планів. Коли ж про арешт лідерів ОУН дізналися в «Нахтігаль», військові вимагали їхнього звільнення, за що батальйон було відкликано з фронту в тил, а невдовзі й розформовано. Майбутньому головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу вдалося уникнути арешту, а більшість воїнів «Нахтігаль» склали пізніше кістяк Української Повстанської Армії (УПА).

Отже, у 1941 році стало ясно, що ні поляки, ні комуністи, ні нацисти не обіцяли українцям нічого доброго, проте надії на самостійну державу все ще жевріли. Були й люди, готові за них боротися. Репресії щодо цивільного населення з боку німецької окупаційної адміністрації призвели до того, що почали створюватися загони місцевої самооборони, ворогом №1 для яких були нацисти.

Очолила процес створення збройних загонів для боротьби з німцями Організація українських націоналістів. З розрізнених груп на Волині та Галичині почали створюватися загони самооборони, які об'єдналися в 1943 р. у відому нам УПА. До приходу на ці землі більшовиків УПА брала участь переважно в боях з нацистами, ставлячи собі за мету ускладнення, а в ідеалі й припинення експлуатації німцями українських сіл.

Радянське дежавю

З переходом територій Західної України під контроль СРСР УПА переключається на боротьбу з комуністами, які знову показали місцевому населенню, що таке депортації, колективізація та масові репресії. Пам'ять про ще недавні злочини більшовиків згуртувала в УПА тисячі людей, готових запобігти за будь-яку ціну повторенню трагедії 1939-41 рр. Повстанці організовували диверсійні акти, а під їхнім прицілом опинялися всі, хто співпрацював з більшовиками — голови сільрад, працівники райкомів партій, місцеві активісти та інші. А підтримка місцевим населенням дій УПА та їхня спільна ненависть до більшовиків суттєво ускладнили окупантам життя.

Територія Польщі до і після Другої світової війни

Західна Україна у складі держав з 1945

Для боротьби з повстанцями було створено спецгрупи НКВС, так звані агентурно-бойові групи (АБГ). Основною тактикою АБГ було вчинення провокаційних дій під виглядом УПА — переодягнені енкаведисти вбивали людей, займалися грабунком і палили будинки з метою дискредитувати повстанський рух.

Що зараз?

Після Другої світової війни Німеччина пройшла повний курс денацифікації — Нюрнберзький процес і наступні суди покарали нацистських злочинців, у повоєнні роки німцям усіма можливими способами прищеплювали демократію, а німецьке економічне диво було одним із доказів того, що для економічного прогресу не обов'язкова сильна рука диктатора. Щоб запобігти повторному відкату до диктатури, до німецької Конституції навіть включили статтю 20, яка закріплює право німців на повстання проти уряду, що знищує демократичні основи Німеччини. Виплата репарацій постраждалим сторонам ще раз показала визнання своєї вини та продемонструвала бажання бодай якось її спокутувати, а апогеєм цієї політики був, звісно ж, жест особисто постраждалого від нацистів німецького канцлера Віллі Брандта, який став навколішки перед пам'ятником жертвам повстання у Варшавському гетто 1943 року. Завдяки в тому числі розкаянню та спокуті Німеччина на сьогоднішній день асоціюється насамперед із прогресом і економічною міццю, а не страшними подіями Другої світової.

Віллі Брандт навколішках перед пам'ятником жертвам повстання у Варшавському гетто 1943 року

Неоднозначніша ситуація склалася на сьогоднішній день в українсько-польських відносинах. Якщо не брати до уваги відверто необ'єктивні та радикальні позиції деяких як польських, так і українських істориків, що звинувачують в усіх бідах виключно іншу сторону, Україні та Польщі загалом вдається стати на шлях примирення, хоча поки що й без особливих результатів. Ще в другій половині 90-х рр. символічне примирення двох народів здійснили тодішні президенти Кучма та Квасневський, але на особистому рівні сприйняття конфлікту це мало що змінило. Сьогодні після багаторічної перерви відновився діалог між Українським і Польським інститутами національної пам'яті щодо найгостріших і суперечливих моментів двосторонніх відносин. Адже об'єктивна історія — це історія, написана двома сторонами.

Зовсім інша ситуація склалася з Росією. Немає в живих тепер ні Берії, ні Сталіна, розвалився й Радянський Союз. Але, на жаль, імперське мислення, імперська міфологія, біль за «втраченою державою» та реабілітація вбивць мільйонів людей не просто живе в сьогоднішній Росії, а й успішно культивується. Розуміючи, що частина населення України так і не знайшла нової ідентичності після розвалу Союзу, російська машина пропаганди почала пропонувати їм свою, нав'язуючи міфи про «три братні народи», «святу Русь» і «русский мир». Не обходиться ця справа й без створення образу ворога — «Захід, що гниє», «агресивне НАТО», «підлий Держдеп». На рівні України до першої трійки «ворогів» входять Мазепа, Петлюра і, звісно ж, Бандера. А оплотом усіх цих «чужих і ворожих» українцеві ідей є Західна Україна, яка краще за всі решта частин нашої країни вивчила трагічний урок XX ст. про наших російських «братів» і достеменно раніше за інших розпрощалася зі своїм радянським минулим. А поки ми намагаємося знайти себе в цьому новому світі, у Москві розповідають про агресивність Львова в той час, як «зелені чоловічки» окупують Крим. Обстрілюючи міста й села Донбасу, у Росії західних українців називають бандерівцями, фашистами та русофобами. А «оплакуючи загиблих у громадянській війні в Україні», з Москви через кордон відправляють нову колону «Градів». Це все так по-російськи.