Навіщо нам гроші МВФ?

Вітчизняні реформи не можуть не дивувати — під їхній акомпанемент уже виросло перше покоління незалежної України, яке тепер оббиває пороги посольств західних країн і Китаю.

Рецепти ж реформ не змінюються. Змінюються їхні провідники. Сьогодні вони дорікають своїм попередникам незнанням англійської мови.

Програма з МВФ, проте, буксує — третій її транш планувався ще торік у вересні. Але тоді не склалося здебільшого через бюджетно-фінансові проблеми. Потім затріщала парламентська коаліція, стала очевидною провальність податкової реформи, а бюджет-2016 зуміли зверстати лише під Новий рік. У січні, з нагоди війни та кризи, депутати й топчиновники всмак відпочили. У лютому ж парламент визнав роботу уряду незадовільною. Меморандум із ним МВФ переглядати не став.

Новий уряд здавався налаштованим рішуче. Один із перших його кроків став і найрадикальнішим — для всіх споживачів було встановлено єдину ціну газу. Ця ринкова атака мала розблокувати програму розширеного фінансування (EFF). Тим більше що вона нас до того й не зобов’язувала. Проте МВФ цей радикалізм оцінив по-своєму — місію до Києва відправив, але грошей… не дав.

Крім цього, були й інші місії, поїздки до Вашингтона, робочі зустрічі, конструктивні діалоги та тверде переконання в отриманні траншу в травні (червні, липні, серпні). При цьому його обсяг варіювався від вихідних 1,7 млрд дол. до 1 млрд і назад. Озвучувалася можливість отримання не одного траншу, а відразу двох. Повідомлялося, що МВФ обговорює його долю з першими особами країни.

Питання по суті

Тим часом Україна встигла не лише посіяти, а й зняти врожай нового року. Це мимоволі змушує замислитися над тим, а навіщо нам узагалі ці гроші Фонду? Питання з підступом. Особливо якщо згадати, чому ми звернулися до програми EFF.

Її погодили в березні 2015 р., не закінчивши чинну тоді дворічну програму Stand-by, оскільки з тією не склалося: міжнародні резерви не стільки зростали, скільки скорочувалися, вільний курс гривні «вилітав» за 30 грн/дол., прискорилися інфляція та спад виробництва.

Виходом стала нова програма (EFF), у рамках якої було розширено з 17,1 млрд дол. до 17,5 млрд пакет допомоги Україні, збільшено з двох до чотирьох років строк його дії, підтримано розстрочення частини наших зовнішніх платежів.

Завдяки цьому вдалося перезавантажити стосунки з Фондом, заручитися максимально тривалою його програмою, полегшити роботу з іншими іноземними партнерами. Чи були реалістичними всі положення нової програми? Навряд чи. Хоча б тому, що «амбітність», яку так цінують у МВФ, далеко не завжди означає «здійсненність». Про це свідчить і відмова від програми Stand-by, ухваленої роком раніше.

Але тут не менше запитань і до нас самих. Адже Меморандум про економічну та фінансову політику — формально наш власний продукт, під який МВФ або дає гроші, або ні. Враховуючи ж результати минулого року (падіння ВВП — 9,9%, інфляція — під 50% і такий самий курсовий провал гривні), фінансова підтримка для України не здавалася зайвою.

Приємна несподіванка

Проте пауза з третім траншем не спричинила видимих наслідків. Більше того, сьогодні ще треба довести, що вона чревата для України проблемами. Принаймні на це вказують наші регулятори та їхні дії.

Перше, до чого вони апелюють, — курс гривні, на стабілізацію якого Фонд, власне, і дає кредити. А тут, як не крути, ситуація різко змінилася: від початку року гривня зміцніла як на готівковому, так і на міжбанківському сегментах, НБУ валюту на ринку вчистую викуповує (+1,5 млрд дол. за сім місяців), населення її охоче продає (якщо покладатися на офіційну банківську статистику), міжнародні резерви нехай повільно, але ростуть, зовнішні зобов’язання уряду та НБУ виконуються повністю й вчасно.

Споживча інфляція впала до 7,9%, що дало змогу НБУ зменшити майже вдвічі свою облікову ставку (до 15,5%). Услід за нею знизилися ставки міжбанківського ринку.

На цьому тлі НБУ пом’якшує валютні обмеження: знижено з 75 до 65% норму обов’язкового продажу валютної виручки, збільшено до 12 тис. грн ліміт купівлі населенням готівкової валюти, піднято до 150 тис. грн планку обміну ним валюти без пред’явлення паспорта, з’явилася можливість перераховувати дивіденди іноземним інвесторам, скорочено до одного дня строк депонування гривні для купівлі безготівкової валюти, збільшено з 90 до 120 днів строк оплати зовнішньоторговельних контрактів тощо.

Паралельно Мінфін повідомляє про зростання бюджетних надходжень. На 1 серпня залишки на єдиному казначейському рахунку досягали 11 млрд грн (на 22% більше, ніж на початку року). Став показувати річне зростання й реальний ВВП: 0,1% у першому кварталі та 1,3% — у другому.

При всьому цьому фінансової підтримки Україна не отримує не лише від Фонду, а й від багатьох інших офіційних кредиторів. Вочевидь, тому міністр фінансів сьогодні вже не бачить особливої потреби в транші, розглядаючи його суто як «сигнал інвесторам, що… уряд рухається в правильному напрямі».

Тим часом Держстат уже фіксує зростання іноземних вкладень в наш акціонерний капітал (+5,4% за січень—червень цього року). Тож ніби й не криза виходить, а ідилічна пастораль. Не шкодує для неї фарб і НБУ, регулярно зазначаючи, що валюту в резерви він купує «не від випадку до випадку», граючи проти ринку, а слідуючи його фундаментальним трендам (на зміцнення гривні). Оскільки ж такі тренди за місяць-два не з’являються й не зникають, наші перспективи мають бути безхмарними.

Без ретуші

На жаль, причин для такого заспокоєння не видно. Адже, як свідчать останні 20 років, у кожне чергове піке наша економіка вирушає услід за падінням світових цін на сировину. Тут-то ми й хапаємося за рятівний парашут Фонду. Тим часом висхідні пориви на сировинних ринках сьогодні такі слабкі та швидкоплинні, що назвати їх трендом не наважиться навіть випадковий любитель.

На рисунку наведено динаміку світових цін на пшеницю — один із найважливіших експортних товарів України. Період: січень 1996 р. — червень 2016-го. Пшеницю обрано виключно як приклад. Замість неї можна взяти будь-який інший ключовий продукт вітчизняного експорту: сталь, аміак, соняшникову олію, кукурудзу, сою тощо.

У кожній із цих груп цінова амплітуда та її окремі фази по-своєму унікальні. Проте загальний профіль їхніх цінових злетів і падінь аналогічний тому, що спостерігається на ринку пшениці: провал наприкінці 90-х, відновлення після 2000-го, різкий злет у 2007–2008 рр., круте піке в 2008–2009-му, підйом у 2010-му й, нарешті, затяжний спад після 2012 р.

Поєднавши цю картину з періодами наших звернень по кредити МВФ, можна зробити кілька простих, але вкрай цікавих висновків.

Насамперед виявляється, що допомога Фонду потрібна нам виключно при падінні світової кон’юнктури на сировину. Причому обсяг його підтримки залежить від тривалості та глибини цього падіння. Так, у 1996-му, 1997-му та 1998 р. було укладено три програми поспіль — світові ціни на пшеницю тоді впали у 2,5 раза. Потреба в двох останніх програмах 2014-го та 2015 р., знову-таки, збіглася з таким самим провалом цін на зерно (2,3 раза після пікових значень 2012 р.).

Безумовно, поточні проблеми України несуть найглибший відбиток воєнно-економічних втрат і витрат. Проте якби не вони, криза все одно сталася б — через нашу сировинну спеціалізацію.

З цієї ж причини потреба України в кредитах МВФ зникає або взагалі відсутня при зростанні цін на сировину. Так, наприклад, було з програмою Stand-by 2004 р. при висхідному сировинному тренді. Програма тоді мала запобіжний характер, і Україна не скористалася виділеними їй 605 млн дол.

Дещо іншою виявилася ситуація з програмою Stand-by 2010 р. Фонд її затвердив доволі легко — він тоді намагався максимально локалізувати наслідки глобальної кризи 2008–2009 рр. Програми ним з цієї причини відкривалися швидко, а кредити роздавалися щедро. З цією метою навіть було збільшено квоти країн — учасниць Фонду, щоб ті могли позичати в нього більше коштів.

Проте Україна вибрала лише два транші. Після цього програма застопорилася не в останню чергу через підйом сировинної кон’юнктури: завдяки їй відпала потреба у виконанні жорстких і непопулярних зобов’язань. Адже й без них наш ВВП 2010 р. зріс на 4,1% і на 5,2% — 2011-го.

Оцінка перспектив

Українська економіка не просто мала й відкрита, вона сировинна. Набір її основної продукції нехитрий: сільгосптовари, чорні метали та найпростіша хімія. Ось, власне, і все, чим вона цікава світові. Це помітно не лише на зовнішніх ринках, а й на внутрішньому, оскільки технологічному імпорту нам протиставити нічого — те, що було, за роки незалежності втратили, нового ж нічого не створили. Тому, коли знижуються ціни на експортну сировину, наша економіка впадає в кому: стискаються не лише доходи та пенсії, а й національні горизонти.

Що на них сьогодні маячить? Дрібні сировинні брижі, завдяки яким ми й обходимося поки без зовнішніх підпорок. Але чи підуть ціни на сировину вгору, чи продовжать знижуватися, не знає ніхто. МВФ, наприклад, не малює їм райдужних картин. Згідно з його квітневим прогнозом, ціни на продовольство цього року впадуть на 5,6%, а наступного — ще на 0,9%, ціни на метали, відповідно, на 14,1 і 1,5%. Сільгоспсировина поточного року втратить у ціні 10,3%. Наступного ж, дай боже, завмре на місці (+0,4%). Але нам і цього критично мало, оскільки вітчизняна економіка оживає лише при подорожчанні сировини.

Найгірші ж перспективи на нашому традиційному ринку — чорних металів. І річ тут не лише у втраті частини Донбасу. Країни G20 у своєму липневому комюніке спеціально зазначили глобальний надлишок потужностей з виробництва сталі. Тому розраховувати на стійке зростання її цін несерйозно, як і загальної сировинної кон’юнктури — та сама «двадцятка» відносить до головних проблем світової економіки низьку інфляцію та нестабільні ціни на сировину.

Чи стосується це України? Повною мірою. Зростання ВВП залишається символічним. При падаючій інфляції це поглиблює дефіцит бюджету. У першому півріччі він досяг 35 млрд грн, або 13% отриманих держбюджетом доходів. Через це залишки на казначейському рахунку знижуються — їхній обсяг хоч і значний, але вже вдвічі менший, ніж на початку квітня.

Затишшя на валютному ринку — крихке. При низькій сировинній кон’юнктурі та відкритих офшорних рахунках його головним прикриттям були валютні та монетарні обмеження. Але НБУ став на шлях їх скасування. Тож нинішнє ковзання гривні не дивує. Що неясно, так це подальші кроки Нацбанку, оскільки він продовжує вказувати на «фундаментальні курсові тренди» й опускати регуляторні засуви.

Реакцію на це населення й бізнесу легко помітити за котируваннями долара, що зростають. Чи будуть вони його й надалі охоче продавати? Залежить від нових курсових висот і того, які «фундаментальні тренди» побачить за ними Нацбанк.

У пошуках виходу

Питання «Що робити?» — риторичне, оскільки відповідь на нього всім добре відома: позбуватися сировинного вірусу. Те, що ним уражені бідні країни, ні для кого не секрет. Як і той факт, що саме вони — незмінні пацієнти МВФ. Інша річ, що вголос про це згадувати не заведено. Публічно говорять про країни з ринками, що формуються.

Проте ця політкоректність не завжди доречна, оскільки легко вводить в оману, натякаючи, що цим країнам треба лише копіювати манери країн з розвиненими ринками. Але те, що в них зовсім інший технологічний уклад, виробничі цикли та фінансові можливості, зазвичай не говорять.

Не дивно, що МВФ за таких умов перетворився на валютну швидку допомогу на сировинній периферії. При цьому його рецепти досить прості: менше їсти й більше трудитися. Щоправда, чого не знає і сам Фонд — кому потрібна праця, коли немає попиту на її продукцію?!

Тож пульс своїм бідним клієнтам Фонд зазвичай реанімує. Але самостійно вони починають дихати лише при відновленні сировинної кон’юнктури. Коли ж та стає достатньо високою, пацієнти залишають програму реабілітації як цілком здорові. Але лише до пори до часу — доки їх знову не звалить напад сировинної анемії.

Чи відомо про це МВФ? Так. Але всі дискусії на цю тему незмінно переводяться з економічної площини до… юридичної: Фонд не займається програмами виробничого розвитку, це не його профіль.

Чи знають про це в уряді та НБУ? Мали б. Але там дедалі частіше пов’язують наше майбутнє з… сільським господарством. Не з авіабудівниками, ракетниками чи електронниками, а з аграріями. І не дивно, адже сьогодні наші державні (!) банки, не знаючи, куди подіти мільярди гривень, дають їх у борг (!!)… Національному банку (!!!). За що той платить їм… по 15,5% (!) річних. А нещодавно — і всі 20%. З повітря — за рахунок емісії. Таке ось антикризове ноу-хау.

Одна лише прикрість — заводу «Антонова» в цей час не вистачає коштів для виконання закордонних замовлень.

Які реформи — такі й жертви

Програми МВФ не панацея, а кваліфікаційний мінімум — за образом і уявленням міжнародних кредиторів. Брати в них участь Україну ніхто не змушує. Але якщо вона їх підписує, а після отримання траншу-другого різко сходить з дистанції, це з часом починає дратувати. Закордонних партнерів — через відчуття обману. Усередині країни — з тієї ж причини. А також через відсутність інших альтернатив.

Які перспективи такої політики? Відповідь очевидна: окрім зіпсованої репутації, доля сировинного придатка. «Завдяки» їй, мінімальна пенсія в Україні вже становить 45 дол./місяць, що лише трохи вище за межу бідності за визначенням ООН. Тож, якщо почне дорожчати сировина, і наші пенсії, можливо, затримаються на сьогоднішніх відмітках. Ні — продовжать падати далі. Плюс підвищиться пенсійний вік. На скільки? Та на скільки впадуть ці самі ціни!

На жаль, це і є, по суті, «магістральний шлях» українських реформ. Адже всі уроки криз, пройдених за чверть століття, ми звели не до боротьби за технологічні переваги, а до… відмови від них. Тому, опиняючись вкотре біля сировинної безодні, починаємо нарікати на безвихідність ситуації. І зіштовхуємо в неї найбезпорадніших. При цьому не перестаємо побиватися через нещадність реформ, які вимагають жертв.

Чи все так безнадійно? Аж ніяк. Далеко не всі — безмовні статисти. Нехай і локально, але докладаються зусилля, щоб витягти країну з сировинного трясовиння. Наочний приклад — заборона на вивезення необробленого лісу та важка боротьба за дотримання цієї норми.

Парламентський комітет з питань промислової політики намагається створити агентство зі страхування технологічного експорту, аналоги якого повсюдно працюють не лише в індустріальному світі, а й у наших найближчих сусідів. Комітет з питань фінансової політики шукає шляхи перезавантаження банківської системи, щоб використати її ресурс у системно важливих сферах виробництва, не задовольняючись механічними чистками НБУ.

Сенс цих ініціатив простий: забезпечити тому самому заводу «Антонова» вільний доступ до прийнятних кредитів і страхової підтримки держави. Це — мінімальний фінансовий пакет в арсеналі всіх наших конкурентів, які тотально тиснуть вітчизняну продукцію як на зовнішніх ринках, так і на нашому внутрішньому.

Подібні проєкти — можливість масового створення робочих місць не лише в наших технологічних сегментах, а й у суміжних з ними галузях. Займайся ми ними раніше, і, можливо, не було б проблем ні з вугільними копанками, ні з бурштиновими шурфами. Як, втім, і трагедій на Донбасі та в Криму.

Але навіть ці давно перезрілі заходи зустрічають опір. Так, за неймовірними чутками, зазначені ініціативи депутатів не підтримують Мінекономіки та НБУ. Вірити в це, звісно, не хочеться. Адже за даними соціологів, 72% опитаних не задоволені курсом країни, вказуючи однією з головних її проблем некомпетентність влади (79%).