Небезпечна гра Михайла Терещенка

Нижче розповідь про Михайла Терещенка, розміщена в газеті Фокус. Вона написана на основі книги «Перший олігарх» і чудово ілюстрована. Кому цікаво, дивіться фото на сайті «Фокус». Автор книги — онук мільйонера, — нинішній мер Глухова. Майстерно скомпонував інформацію Дмитро Синяк. Я прочитав із цікавістю й обов’язково пошукаю книгу. М.П.

Мільярдер, останній голова Тимчасового уряду, особистий ворог Леніна та Гітлера. Неймовірна історія Михайла Терещенка, розказана його онуком Мішелем, нинішнім мером Глухова

Йшла весна 1956 року. Жахи Другої світової залишилися позаду, повоєнна Європа вступила в десятиліття розквіту, бізнес ішов угору, і казино в Монте-Карло знову стали островами безтурботної розкоші. Похмурий літній добродій у бездоганній трійці, що сидів за одним зі столиків рулетки, виглядав на цьому тлі чужим. Перед ним громадилася гора фішок, але він знову і знову байдуже ставив на червоне. І, на своє невдоволення, знову і знову вигравав.

Червоне й чорне

А адже сьогодні — мабуть, уперше в житті — він хотів програти все, що в нього було. Борги були виплачені, діти забезпечені, справи закінчені. Крім того, Михайло Іванович знав, що скоро помре. Це знання прийшло до Терещенка просто, як приходить ранок або ніч, і не викликало страху. У свої сімдесят Михайло, який завжди вирізнявся відмінним здоров’ям, був міцним чоловіком, але життя давно обтяжувало його. Напевно, з того самого дня, коли він зрозумів, що ніколи не зможе повернутися на Батьківщину й відновити колишню велич величезної фінансової імперії, яку очолював. Сталося це сорок із лишком років тому. Тоді ж, 1923-го, Михайло Терещенко заборонив своїм рідним говорити російською. Надто боляче йому було чути рідну мову.

— Робіть ваші ставки, панове! — чемно й безпристрасно закликав круп’є.

Михайло поставив кілька фішок. Металева кулька весело залопотіла, і Терещенко подумав про те, що саме його життя було подібне до барабана рулетки, що обертається. Він робив ставки — і вигравав, потім ставив ще більше, доки не втратив усе.

Пам’ять перенесла його на багато років тому, і він побачив будівлі провінційного Глухова на Сумщині. Ось старовинний родинний будинок із масивними чавунними сходами, а ось суворий дід Микола, що йде до заутрені в Трьох-Анастасіївський собор, який він колись збудував власним коштом. «Твій батько хворий, Мишо, а я старий, — сказав, нахиляючись до нього, дід Микола. — Бог обділив наш рід чоловіками, тому тобі доведеться очолити сімейну справу. Будь готовий до цього…»

Родина Терещенків була така багата, що в Глухові та в Києві, де були її основні активи, жартували: «Спочатку Терещенки зводили собори для хрещення своїх дітей. Коли діти підросли, почали будувати для них гімназії та університети, а потім — банки й контори, щоб їм було де працювати». 38 цукрових заводів, десятки тисяч гектарів ріллі, сотні тисяч робітників. У ті часи мало не кожен десятий українець працював на родину Терещенків. Коли Михайло очолив цю торгово-промислову імперію, йому було лише 16 років.

Заздрісники стверджували, що Терещенки казково розбагатіли, знайшовши знаменитий скарб гетьмана Полуботка, за часів якого Глухів був столицею України. Насправді засновник династії, купець Артемій Терещенко, заробив свій перший мільйон на постачаннях до російської армії під час Кримської війни 1853–1856 років. Передаючи управління фінансовою імперією трьом синам, він несподівано поставив умову: віддавати «для користі суспільства» 80% чистого прибутку. Це правило неухильно дотримувалося всіма його нащадками.

Михайло теж будував і утримував лікарні, нічліжні будинки, гуртожитки для робітників, безкоштовні їдальні, дороги, школи, університети, церкви. Щоправда, благодійність не вабила його так, як діда. Набагато більше його цікавили бізнес, дорогі картини, розкіш, богемне життя, політика та розваги. У молодості йому неймовірно щастило в азартних іграх. Коли на свій 21-й день народження він уперше прийшов до цього самого казино в Монте-Карло, то до ранку виграв стільки, що круп’є був змушений накрити стіл чорним сукном. Це був знак, що казино відмовляється грати з ним.

Фатальний діамант

Усупереч бажанню матері, яка бачила його чоловіком російської княжни з якогось давнього роду, Михайло зійшовся з простою француженкою Маргарит Ноа, з якою познайомився в Парижі. Там же він купив для неї квартиру, оточивши коханням і розкішшю.

Одного разу в Феодосії Михайло побачив величезну гарну яхту «Іоланда». Він терміново викликав свого розпорядника, сказавши, що бажає придбати цей корабель сьогодні ж, скільки б він не коштував. Власник яхти, американський мільярдер Мортон Плант, який подорожував Чорним морем, судно продавати не збирався. Щоб позбутися нав’язливого покупця, він назвав суму, здатну відлякати будь-кого. Гроші йому доставили того ж дня, причому готівкою. На той час «Іоланда» була найбільшою яхтою у світі: довжина її корпусу становила 127 м. Мати була проти купівлі, що не відповідала родинному девізу «Прагнення до суспільної користі». Але Михайлові вдалося її вмовити.

Щоправда, він нічого не сказав матері про купівлю величезного індійського алмаза, з якого ювелірний дім Картьє виготовив унікальний діамант вагою майже 43 карати — на той час другий за величиною блакитний діамант у всьому світі. Михайло назвав його діамантом Терещенка, зробивши центральним елементом кольє з 47 діамантів різних кольорів і форм огранювання. Це кольє він теж подарував Маргарит — у серпні 1914 року, коли та народила йому сина, названого на честь діда Іваном. Але малюк прожив лише кілька днів і помер перед самим оголошенням війни.

— Робіть ваші ставки, панове! — повторив круп’є, присуваючи до Михайла виграні фішки.

Монте-Карло, казино та сама гра зблякли, витіснені спогадами, що нахлинули на Михайла. «Коли, у який момент я зробив неправильну ставку?» — запитав себе Терещенко. Напевно, їх було кілька. Спочатку він поставив на ліберальні ідеї, якими захопився у Франції. Потім — на перемогу Російської імперії в тій страшній війні, яку тоді називали просто Світовою, а тепер називають Першою. Потім — на повалення самодержавства, Антанту, Керенського, на своє багатство й на кредити американських банкірів. Із них не зіграла жодна.
Ось уже точно, чого не слід було робити, так це брати під особисті гарантії в Ротшильдів гроші для порятунку економіки імперії, що руйнується. Але Михайло не міг інакше: вийти з гри означало відмовитися від усього того, до чого він прагнув довгі роки, мріючи перетворити Російську імперію на найпрогресивнішу країну світу. Саме тому він став спочатку міністром фінансів, а потім міністром закордонних справ Тимчасового уряду. Тоді його борг пафосно називали «Позикою свободи». Шкода, що свободу за ці гроші купити так і не вдалося.

Михайло згадав, як він та інші члени Тимчасового уряду, які прийшли до Зимового палацу в той лихий день 1917-го, зібралися в Білому салоні, вікна якого не прострілювалися з площі. Не було лише заарештованого напередодні міністра віросповідань Антона Карташова та втеклого Олександра Керенського. Навколо Зимового громадилися барикади, телефони мовчали… Розлючений натовп дістався до членів уряду не одразу. У Зимовому понад чотириста залів, і в кожному з них було чим поживитися. Зрідка до міністрів долинали постріли, п’яні крики грабіжників і дзвін розбитих шибок. У ті хвилини Михайло намагався не думати про вагітну Марго, що сховалася на горищі палацу. Тоді він ще не знав, що від пережитих хвилювань у неї стався викидень. Але це її й урятувало: матроси, побачивши жінку, що лежала непритомною в калюжі крові, не чіпали її.

Ленін, Троцький і Марго

А потім була Петропавлівська фортеця. Майже чотири місяці в холоді, тісноті й вогкості. Очікування смерті, яка здавалася неминучою. Міністра землеробства Андрія Шингарьова та державного контролера Тимчасового уряду Федора Кокошкіна забили на смерть у тюремній лікарні. Хтось із охоронців сказав, що Терещенка хочуть «пустити в розход» до дня народження Леніна. Мати витратила понад 100 тис. рублів, щоб визволити його, але все виявилося марним: попри клопотання впливових людей, Ленін і Троцький наотріз відмовилися відпускати свого головного «класового ворога», який формально очолив Тимчасовий уряд після втечі Керенського. І тоді до вождів вирушила Марго.

Михайло часто намагався уявити собі цю зустріч. Марго, змучену двадцятигодинним очікуванням на морозі, нарешті пропускають до Смольного. Разом із нею — голова французької військової місії П’єр Дарсі, друг відомого французького соціаліста, історика Альбера Тома. Одному Богові відомо, скільки сил витратив Дарсі, щоб організувати цей «найвищий прийом».

Троцький дивиться на Марго з інтересом, байдуже обличчя Леніна нагадує маску. Марго обіцяє вивезти чоловіка до Франції та тримати подалі від Росії. Говорить про величезні кошти, які Терещенки витрачали на благодійність, про безкоштовні їдальні та гуртожитки для робітників. Її слухають мовчки, і Марго розуміє, що аудієнція ось-ось закінчиться. Очі Леніна все такі ж байдужі, Троцький дивиться у вікно. І тоді вона наважується на останній відчайдушний крок.

— Ще одну хвилину! — плутаючи від хвилювання французькі та російські слова, каже Марго. — У мене є знаменитий діамант Терещенка. У ньому майже 43 карати. Це подарунок чоловіка. Я могла б віддати вам його. Для потреб революції, звісно… Якщо ви погодитеся відпустити Мішеля!

Байдуже обличчя Леніна спотворюється злобою.

— Робітничо-селянська революція не продається! — кричить він.

Останнє, що запам’ятала Марго, був уважний зацікавлений погляд Троцького, яким він проводжав дружину головного класового ворога. А через деякий час невтомний П’єр Дарсі приніс Марго звістку від Троцького. Той погоджувався обміняти життя її чоловіка на діамант Терещенка.

Михайлові цей день врізався в пам’ять на все життя. Двоє матросів прийшли до Петропавлівської фортеці з документами, за якими ув’язненого Терещенка переводили до в’язниці «Хрести». Його посадили в автомобіль, але відвезли не до в’язниці, а на Фінляндський вокзал. Там віддали речі, відібрані під час арешту, і, додавши до них важкий матроський бушлат, запхали у товарний вагон потяга, що йшов на північ, до Мурманська. Їсти було нічого, стояв неймовірний холод, а Михайло був хворий і знесилений. У довгій дорозі він знепритомнів і напевно замерз би, якби його не знайшли місцеві жителі, які обшукували покинуті на запасних коліях під Мурманськом вагони. Через кілька тижнів, завдяки доброті карелів і дивом уцілілому в кишені піджака портсигару, Михайло був уже в Північній Норвегії. А на початку травня 1918 року дістався до Осло, де його зустрів капітан «Іоланди».

Там він дізнався, що Ленін був розлючений його втечею: під час зустрічі з «вождем світового пролетаріату» Марго не здогадувалася, що Терещенко був для нього не лише класовим, а й особистим ворогом. Адже саме Михайло збирав документи, що підтверджують, що Ленін був німецьким шпигуном, якого щедро фінансував Берлін. Усі ці документи Михайло спалив у каміні Зимового палацу напередодні штурму: у них містилися свідчення багатьох людей, яких він не міг видати. Але Ленін про це не здогадувався... Там же, у Норвегії, Михайло дізнався, що невдовзі після його втечі П’єра Дарсі без жодної видимої причини заарештували й відправили до Москви. Там його невдовзі знайшли мертвим — Троцькому не потрібні були зайві свідки. Французьке громадянство та дружба з Альбером Тома виявилися надто слабким захистом.

Довелося змінювати готелі, місяцями ховатися в надійних людей. То тут, то там виникали підозрілі люди в цивільному, які розпитували про «пана Терещенка», лише після смерті Леніна вони перестали з’являтися. Але гримнула інша біда: більшовики офіційно відмовилися виплачувати державні борги Російської імперії. У тому числі й ті, які Терещенко як міністр фінансів брав під особисті гарантії. На той час останні вільні гроші Михайло пожертвував Білому руху. Йому довелося продати родинну віллу в Монте-Карло, квартири в Парижі, «Іоланду», а також перевести банківському дому Ротшильдів і американському банкірові Джейкобу Шиффу всі гроші родини, що лежали в іноземних банках. Але повністю покрити борги не вдалося: лише Шифф і Ротшильди позичили Росії по 1 млн рублів. А всі свої активи в Україні, колекцію з 15 тис. картин і безліч цінностей Михайло втратив назавжди. Кредиторів це не хвилювало. Вони вимагали повного повернення боргу й урешті запропонували йому відпрацювати те, що залишилося, займаючись ліквідацією їхніх проблемних банків у Європі. Михайло погодився. «Позику свободи» він повністю погасив лише 1930 року.

Дев’ять років потому, 1939-го, під час аншлюсу Австрії Терещенко встиг до приходу гітлерівців перевести всі кошти найбільшого австрійського банку «Кредитанштальт» із Відня до Монако. Коли про це дізнався Гітлер, він оголосив Михайла Терещенка своїм особистим ворогом.

«Бути особистим ворогом двох найстрашніших тиранів ХХ століття — чи не забагато для однієї людини?» — подумав Михайло й усміхнувся. Кулька рулетки дзенькнула й зупинилася в лунці. Круп’є присунув виграні фішки до Михайла.
Паспорт, Батьківщина і титул

— Чи гратиме ще пан? — запитав круп’є.

— Так, — коротко відповів Михайло, він згріб усі свої фішки й поставив їх на цифру 18 — день свого народження. — Граю 18, червоне. Ах, так, зачекайте.

Він поліз до кишені й дістав паспорт. «Михайло Терещенко, громадянин Російської імперії» — значилося вгорі старої сторінки. Майже сорок років він дбайливо зберігав цей документ, принципово не бажаючи міняти його ні на який інший. 1939-го, після захоплення Радянським Союзом Західної України, Білорусі та Прибалтики, британський уряд заборонив перебування на своїй території громадян СРСР і Російської імперії. Михайлові, який тоді жив у Лондоні, варто було лише звернутися до свого друга короля Георга V, і він одразу ж отримав би англійський паспорт. Але Терещенко вирішив, що краще залишити Англію та переїхати до Лісабона, ніж відмовитися від цього клаптика паперу. Смішно? Той, хто втрачав Батьківщину, сміятися не стане.

Михайло поклав паспорт на гору фішок. Круп’є незворушно запустив барабан. Кулька знову застрибала по секторах рулетки.

У 1940-х Михайло організовував у Португалії переправу до Лондона вчених, художників і французьких солдатів, які тікали з окупованих німцями районів. На подяку за це король Георг V влітку 1946-го пожалував Михайлові титул лорда. Терещенко виявився єдиним, хто не з’явився на церемонію вручення титулу й через це так його й не отримав. У день церемонії він підкорював одну з альпійських вершин — Маттергорн.

«Що міг дати цей титул мені, людині, яка побувала на вершині світу?» — питав себе Михайло. До того ж, якщо Терещенки не ставали на коліна перед російськими царями, то перед англійськими королями вони теж не стануть цього робити. Колись так само цар Олександр II пропонував Миколі Терещенку спадковий дворянський титул. Але Микола влаштував усе так, що титул дали не йому, а його батькові, якому через похилий вік дозволили не опускатися на коліна перед монархом.

Зв’язки у фінансово-промислових колах Європи та величезний досвід дозволили Михайлові після війни знову стати заможною людиною. Він очолив велику торговельну компанію, що володіє плантаціями в Мозамбіку, куди їздив щороку. Літо проводив в Альпах. А фінансовими операціями займався з Лондона та Монако. Про «прагнення до суспільної користі» не забував ніколи, створюючи притулки для емігрантів і допомагаючи їм у працевлаштуванні.

А ось Марго Михайло втратив. Напевно, просто не зумів пробачити їй того, що вона була свідком його неймовірного багатства, так безглуздо й раптово втраченого. Хоча час від часу Михайло все ж бачився і з нею, і з дітьми.

Він вільно володів тринадцятьма мовами, але рідною, російською, говорити перестав. Лише раз, гуляючи з маленьким П’єром паризькими вулицями, він порушив це правило. Михайло добре пам’ятав здивовані очі сина, який побачив, як його завжди такий стриманий і холодний батько раптом став обніматися з якимось широкоплечим чоловіком, що йшов назустріч. Вони довго й схвильовано говорили про щось по-російськи. «Пробач, синку, я не міг інакше, — пояснив потім Михайло синові. — Адже це був Федір Шаляпін».

Металева кулька, ще кілька разів перекотившись по червоно-чорному кільцю, завмерла на якійсь чорній цифрі.

— Робіть ваші ставки, панове, — сказав круп’є, присуваючи до себе фішки Михайла й, очевидно, не знаючи, що робити з його паспортом.

— Гру закінчено, — сказав Терещенко. Він підвівся з-за столу й попрямував до дверей.
Фото: museumshevchenko.org.ua, x-true.info, wikimedia.org