Дисертації — "узяти і скасувати"?

Гучний скандал навколо докторської дисертації дружини віцепрем'єра В'ячеслава Кириленка — Катерини Кириленко спровокував ланцюгову реакцію багатьох інших плагіатних справ. Після того, як у них засвітилися імена обраних до Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), цей трагікомічний спектакль асоціюється з фантасмагоричними сюжетами полотен середньовічного живописця Босха (особливо з операцією з видалення з голови пацієнта символічного тюльпана).

Просунута наукова спільнота створила групу опору цій вакханалії пустослів'я, корупції та кругової поруки. Втім, боротися з плагіаторами та їхніми високопосадовими покровителями вкрай нелегко. Спочатку захисників академічної доброчесності намагалися виставити перед громадськістю такими неадекватними особами. Потім пішли в хід інші засоби — тиск і навіть погрози. Звільнено з посади завідувачку кафедри культурології КНУКіМ, доктора філософських наук Тетяну Пархоменко (за її словами, без попередження та жодних пояснень), яка викрила плагіат у докторській дисертації, підручнику та інших публікаціях Катерини Кириленко. Підставою для звільнення стало розформування факультету магістерської підготовки КНУКіМ.

Ситуація в системі атестації наукових кадрів на сьогоднішній день просто не вкладається в голові. НАЗЯВО досі не працює, і ще невідомо, коли запрацює (хоча мало розпочати свою діяльність ще на початку минулої осені), але вже встигло скомпрометувати себе низкою скандалів. У такій ситуації можна очікувати сплеску "новоспечених" кандидатів і докторів наук. До речі, за даними МОН, найбільша кількість захищених докторських дисертацій торік припадає на економічні, педагогічні та медичні науки — 196, 104 і 117 відповідно. Тоді як у галузях точних і природничих наук захистів було незрівнянно менше: хімічні науки — 8, біологічні — 27, фізико-математичні — 50. Цікава тенденція намітилася і цього року: лише за шість місяців "остепенилися": 121 доктор економічних наук, 72 — педагогічних, 75 — медичних (тоді як 5 — докторів хімічних наук, 21 — біологічних, 21 — фізико-математичних).

Крім усього, після виходу постанови Кабміну №567 від 27 липня 2016 р. ("Деякі питання діяльності Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти"), де вилучено норми Порядку присудження наукових ступенів, які дозволяли МОН позбавляти наукових ступенів, плагіатори можуть спати спокійно.

З огляду на все це, у наукових колах серйозно говорять про те, що краще взагалі відмовитися від написання дисертаційних робіт, тим більше що більшість із них не має жодної наукової новизни.

Отже, як бути? Сподіватися, що гордіїв вузол проблем, пов'язаних із якістю дисертацій і плагіатом, одним помахом розплутає НАЗЯВО? Або, можливо, проблема заслуговує на глибший аналіз та інші підходи до її розв'язання? Нижче — думки з цього приводу.

— На мій погляд, проблему якості освіти, зокрема рівня дисертаційних досліджень, неможливо розв'язати створенням якоїсь кількості нових чи активізацією роботи старих бюрократичних структур. Ми дотримуємося логіки індустріального часу: є проблема — отже треба створити структуру, яка її розв'язуватиме, і виробляти необхідний продукт. Але це вже давно не діє. Потрібні структурні зміни. Такими змінами могла б стати необхідність проведення конкретних досліджень. Того, чого давно вже, на жаль, майже не знайти в соціальних науках. Дисертаційні роботи мають описовий характер, вони переважно являють собою ретроспективний погляд на те, що зробили інші вчені. Причому часто аналізуються такі самі ретроспективні розвідки.

Питання тут екзистенційне: або наука розвивається, або гниє. На мій погляд, швидше — друге. Причому було б неправильно звинувачувати в усьому вчених, — як провести дослідження, яке зовсім не фінансується? Але держава в цьому разі йде шляхом не скорочення наукових установ, які не дають реального наукового продукту, а ініціює створення дедалі нових і нових структур. Подивіться, як розрослася створена вже за часів незалежності Академія педагогічних наук! Це підкріплюється науковими дослідженнями? За кількістю — безсумнівно, так. А за якістю? Де вихід? Що, припиняти дослідження? Напевно, щонайменше, по одежі простягай ніжки. Перевести дослідження у вищу школу, зменшивши кількість академічних установ. Зараз викладачі змушені робити дисертації, адже інакше їхня кар'єра у вишах обмежена. Часто дисертаційні роботи не мають жодної наукової новизни. Щоправда, є й винятки. Наприклад, дисертація про психофізіологічні реакції людини на інформацію з негативною конотацією, захищена в Інституті журналістики КНУ ім. Т.Шевченка. Хоча такі дослідження у світі проводилися неодноразово, виконані для цієї дисертації дозволили виявити особливості реакцій української аудиторії на сучасному етапі.

Ще одна проблема, яка досить гостро обговорюється громадськістю та безпосередньо пов'язана з якістю наукових досліджень, — проблема плагіату. Плагіат убиває науку. Він деморалізує та демобілізує наукову молодь. Навіщо шукати кошти на дослідження, тим більше що вони завжди мають лонгітюдний характер, якщо можна швидко й легко забезпечити бажаний результат за допомогою копіпасту, в гіршому разі — компіляції. Причому далеко не завжди хтось, окрім виконавця наукової роботи (це не обов'язково дисертант), знає про запозичення. Сучасний обсяг інформації не дозволяє знати про всі роботи навіть на невеликій науковій ділянці. Це спрощує діяльність недобросовісних "позичальників" і вкрай ускладнює роботу спеціалізованих рад. Наукові керівники теж не можуть знати все й про все. Фактично, єдиним підмогою тут може бути система "Антиплагіат".

Причому часто звинувачення в плагіаті висувають люди, які конфліктують або конфліктували зі звинуваченими. Це було б, може, й непогано, але зазвичай веде до редагування робіт як "реципієнтів", так і "донора" наукових текстів. 

Характерним прикладом може бути розгляд справи про звинувачення в плагіаті завідувачки кафедри журналістики Донецького національного університету, яка вирішила залишитися й працювати в "ДНР" (я, на жаль, був консультантом цієї роботи, тому знаю про перебіг розгляду). Тут хотілося б відзначити таке. По-перше, справа складніша, ніж може здатися інтернет-спостерігачам. Я спеціально не брав участі в жодній комісії з перевірки цієї дисертації, але, звісно, знаю про результати їхньої роботи. Таких комісій уже було безліч. Скажу лише про останню. 

МОН ухвалило рішення про позбавлення І.Артамонової наукового ступеня на підставі рішення комісії Полтавського національного університету ім. В.Короленка. Але в цьому рішенні аналіз, як зазначили самі експерти, було зроблено на роботах, узятих у заявників проти дисертантки. Полтавські фахівці зробили висновок, що є "необхідність додаткової експертної перевірки дисертації... з офіційно доступних паперових і електронних джерел". Комісія спеціалізованої вченої ради так і зробила. І виявилося, що низки текстових фрагментів у текстах взагалі немає; у багатьох випадках у заяві було вилучено посилання на джерела, які є в тексті дисертації; багато фрагментів містять посилання на треті джерела, тобто в дослідників були спільні першоджерела тощо. Саме це, а не "кришування" вченої з "ДНР" зробило неможливим винесення "обвинувального вироку". До речі, система "Антиплагіат" порушень у цій роботі також не виявила.

Я добре знаю західний досвід протидії крадіжкам інтелектуальної власності. Окрім систем перевірки на плагіат, існують ще й загальноприйняті норми академічної доброчесності, ігнорування яких може обернутися не лише позбавленням наукового ступеня, а й втратою посади, крахом кар'єри. Згадаймо хоча б, який розголос викликала історія з плагіатом міністра оборони Німеччини К.-Т. цу Гуттенберга. Зрештою, високопосадовий чиновник змушений був піти у відставку. Плагіат — це довічне тавро на репутації людини. З ним неможливо влаштуватися на престижну роботу. Загалом, плагіат — це ганебно й неприйнятно в цивілізованому світі. І таке розуміння прищеплюється зі школи. Учня, який списав задачу, можуть на деякий час відсторонити від занять. Студента за списану в когось роботу відраховують з університету. А що в нас? Школярі списують твори та домашні завдання, і вчителі на це заплющують очі, студенти скачують з Інтернету реферати та дипломні роботи. Якщо зі шкільної лави в нас культивується списування, то чи варто дивуватися, що на ниві української освіти та науки проростає багато бур'яну?

Ірина Єгорченко, старший науковий співробітник Інституту математики НАН України, кандидат фізико-математичних наук: 

— Кілька тижнів тому в соцмережах обговорювали ініціативу чиновників російського міністерства освіти дозволити позбавлення наукових ступенів плагіаторів виключно через суд. Таку ініціативу і російська, і українська спільноти розцінили як сприяння плагіаторам. На науково-освітніх сторінках Фейсбуку жартували, що цю пропозицію українські чиновники неодмінно запозичать. У результаті ту ініціативу їхнє міністерство засудило, а ініціатора звільнило. Однак автори дописів на українських сторінках ФБ тоді не знали, що насправді український Кабмін аналогічну ініціативу не лише "не запозичив", а й запровадив у нормативних документах раніше, ніж з'явилася російська пропозиція. 

До виходу постанови Кабінету міністрів України №567 від 27 липня 2016 р. була можливість позбавляти наукового ступеня, застосувавши пункт 46 чинного на той час варіанта Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника: "Визначення процедури розгляду питань, пов'язаних з атестацією наукових кадрів, які не врегульовані законодавством, покладається на атестаційну колегію МОН".

Згаданою постановою КМУ просто вилучено розділи "Позбавлення наукових ступенів" і "Розгляд апеляцій". Раніше можна було позбавити ступеня за плагіат спеціалізованою радою, яка цей ступінь присудила, але й така можливість тепер скасована. Щоправда, теоретично можливість позбавлення ступеня залишилася — "29. Повторний розгляд дисертації та атестаційної справи в МОН здійснюється за рішенням суду із залученням фахівців, які не брали участі в попередній експертизі дисертації". Однак на практиці це здійснити нереально через високу вартість процедури (сотні тисяч гривень). При цьому слід мати на увазі, що українська судова практика сприятлива для плагіаторів: уже є випадки повернення скасованих ступенів очевидних ("копіпастних") плагіаторів через суди. До суду може звернутися лише автор переписаного тексту зі скаргою на порушення авторських прав, що створює додаткові перешкоди для покарання плагіаторів.

Сам факт, що позбавлення МОН можливостей скасовувати ступені було "приховано" глибоко в постанові, і що міністерство не заперечувало, свідчить про згоду його керівництва відмовитися від функцій контролю.

Оголошено нібито панацею від поширення плагіату в українській освіті — це впроваджуваний МОН репозитарій академічних текстів. Такий репозитарій — гарна ідея, але виключно для двох потреб — широкого оприлюднення українських академічних текстів, фіксації самих текстів і дат публікації. Однак у межах чинної практики такий репозитарій сприятиме поширенню плагіату та негативно позначиться на якості наукових робіт. Хочу зауважити, що з будь-яких визначень плагіату випливає: доказом наявності плагіату (іноді навіть кількох чужих фраз без посилання на автора чи джерело) є порівняльна таблиця двох текстів — оригінального й тексту автора, підозрюваного в плагіаті. Відсотки "оригінальності" тексту, розраховані відповідною програмою, не означають абсолютно нічого, окрім певної ймовірності наявності або відсутності плагіату. Використання статистичного програмного забезпечення як "нормативного" чи "сертифікованого" призведе виключно до поширення послуг рерайтингу та інших видів обману цього програмного забезпечення, примусу до рерайтингу текстів, які містять цілком легітимне цитування зазначених джерел або певну кількість загальновідомих фактів чи визначень, — а паралельно з відмовою приймати як доказ плагіату порівняльні таблиці, надані, наприклад, фізичними особами, — призведе до розвитку індустрії приховування плагіату або несправедливих звинувачень чесних авторів. До того ж результат роботи статистичного "антиплагіатного" забезпечення визначається як якістю самого програмного забезпечення, так і базою текстів, що використовується для порівняння.

Програмне забезпечення дає змогу легко виправдати плагіатора в очах посадових осіб, які "не помічатимуть" (через нерозуміння чи солідарність із плагіатором), що база порівняння в "експертів" гарантовано не містила текстів, з яких була списана плагіатна робота. Саме це маємо у випадку з К.Кириленко: "експерти" використали для отримання результату — "1% текстових запозичень" — базу, що не містила переважної більшості джерел, з яких було "запозичено" тексти. Атестаційна ж колегія МОН вирішила "не помітити" очевидної некоректності такої "експертизи" і відмовилася розглядати надані Тетяною Пархоменко порівняльні таблиці, які свідчили про масштабні текстові запозичення та не були належним чином проаналізовані в "експертних" висновках.

Оголошення Національного репозитарію "сертифікованою" базою текстів для порівняння та відмова розглядати порівняльні таблиці, отримані іншими способами, фактично, стануть дозволом на списування перекладних чи неоцифрованих робіт. Поки що про відмову приймати порівняльні таблиці як доказ плагіату не було оголошено прямо (хоча така відмова мала місце під час розгляду справи Кириленко), але бажання отримати "сертифіковане" програмне забезпечення означає небажання розглядати навіть очевидні факти плагіату, отримані без застосування такого програмного забезпечення.

Ідея репозитарію як панацеї в боротьбі з плагіатом повністю відповідає принципу атестації наукових кадрів "імені Табачника—Бондаренка": процедури для здобувачів мають бути дорогими та/або тривалими й складними — для чесних людей і простими, швидкими та зрозумілими — для шахраїв із можливістю платних послуг для формального задоволення нормативних вимог і примусу чесних учених до шахрайства складністю дотримання вимог. Цьому принципу відповідає й вимога "закордонних" публікацій, від якої ніяк не бажає відмовитися МОН. Чесний учений не публікуватиметься в платних хижацьких виданнях, публікації в якісних виданнях потребують багато зусиль і часу. А імітаторам така вимога значно спрощує життя, оскільки фіктивних публікацій, які цілком задовольняють ДАК (департамент атестації кадрів) і деякі спецради, ніхто, окрім авторів і тих, кому їх покажуть самі автори, навіть не побачить.

Зараз ми маємо ситуацію фактичної відмови Кабінету міністрів України та МОН від реального розвитку академічної доброчесності та їхнього курсу на імітацію боротьби з плагіатом. Величезні кошти бюджету та самих здобувачів ступенів підуть або на марну перевірку діяльності чесних і кваліфікованих спецрад, або на допомогу нечесним здобувачам і спецрадам в імітуванні "оригінальності" роботи.

Запланована концепція репозитарію академічних текстів — це просто мрія фабрик плагіату та фірм із продажу дисертацій. Цікаво, чи не були вони випадково порадниками МОН?

Що з цим робити? У ситуації відмови держави від реального контролю якості наукових робіт необхідно взагалі відмовитися від державного затвердження наукових ступенів і вчених звань, а також будь-яких доплат за ступені. Зараз кошти на державну атестацію наукових кадрів розтрачуються, ця система нездатна забезпечити контроль навіть в очевидних випадках текстових запозичень без належних посилань.

Якщо якісь університети хочуть присуджувати наукові ступені явним плагіаторам, нехай присуджують власні ступені. Але принаймні ступені справжніх учених, присуджені кваліфікованими вченими радами, які дбають про академічну доброчесність, не будуть прирівняні до ступенів плагіаторів і псевдовчених.

Володимир ЛУЩАК, завідувач кафедри біохімії та біотехнології Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника, доктор біологічних наук, професор:

— Останні роки особливо гостро висвітлили кілька проблем української системи освіти та науки. Для того, щоб Україна остаточно не скотилася за межу незворотності як цивілізована країна, керівництву держави та українській спільноті необхідно звернути увагу на кілька вкрай важливих моментів. Перший. Щоб ми остаточно не втратили рештки науки, треба ідентифікувати ті нечисленні центри справжньої науки, які, всупереч ситуації, ще є в Україні. Їх легко знайти, користуючись прийнятими міжнародними підходами — науковими базами даних Scopus чи Web of Science. Я чітко усвідомлюю, що вони не ідеальні для таких оцінок, але на сьогоднішній день кращих немає. Саме тому ними й користуються в цивілізованих державах світу для оцінки наукової ваги університетів, наукових установ чи окремих дослідників. Тому не треба винаходити велосипед і шукати свій "український" шлях.

Після ідентифікації таких залишкових наукових центрів провести їхню міжнародну експертизу й не лише розробити програму підтримки (досить уже декларацій!), а реально, під наглядом міжнародного дорадчого органу, реалізувати їхню державну підтримку. Інакше за кілька років ми втратимо й тих учених, які ще працюють в Україні. Особливо це стосується обдарованої молоді. Залишаться лише псевдовчені, які витягуватимуть із держави крихти, які вона все ж виділяє на науку, але науку вони робити не будуть, бо просто не здатні. 

З цією проблемою тісно пов'язана така "солодка" трійця, як корупція, фальсифікація та плагіат. Це другий гострий момент українського сьогодення. Ці три пережитки нашого феодального минулого та сьогодення є ганебним явищем. Вони АБСОЛЮТНО несумісні зі справжньою наукою та освітою і ОДНОЗНАЧНО мають піти з нашого життя. Можливо, певну роль тут відіграє Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), але, знаючи безпорадність державних органів у реформуванні (дуже хотілося б помилитися в цьому випадку), я покладаю серйозні надії на громадянське суспільство, яке дуже активно почало розвиватися після Революції гідності. Мене особливо тішить активна молодь і усвідомлення певною її частиною того, що ніхто, крім них самих, не збудує майбутню сильну Україну. Саме наука й освіта мають бути двигунами та флагманами, які прокладуть шлях у щасливе майбутнє України. 

…Пишу ці рядки в Парижі, куди привели мене на кілька днів наукові інтереси. І не йде з голови думка: як так сталося, що майже тисячу років тому дочка київського князя Ярослава Мудрого приїхала сюди освіченою, а король Франції був неписьменним, а тепер Франція — серед світових лідерів, а ми загрузли у феодальному середньовіччі?