Втома — предтеча байдужості

Відповідаючи на листи, намагаюся підказати рецепти активності собі й іншим, вигадую їх і для держави.

Відповідаючи на листи, намагаюся підказати рецепти активності собі й іншим, вигадую їх і для держави. Мені прийшов лист від не­молодої людини. Не те щоб старого, але йому за 50. Він багато вміє й знає, тільки до його знання останнім часом додалося одне найгірше — знання того, що він нікому не потрібен. Суспільство перебудовується якось дивно. Вважається, що державні діячі — це ті, хто розмірковує про долю країни, а політики — хто розмірковує про наступні вибори. Але він не бачить навколо себе ні тих, ні інших, не бачить кола «державних клопітників», людей, які, як належить, думають про нього та його справи, а не зосереджені на балаканині чи зведенні рахунків між собою.

Мій кореспондент пише, що відчуває, як за кожної зміни влади життя зі свистом пролітає повз нього. Земляки й приятелі нової владної публіки вторгаються у світ нещадно й хижо, як продзагони в село за Леніна-Сталіна. Втім, у листі наводилися також аналогії давніші, нагадуючи, що й за Петра I, і за наступних правителів імперії цілком офіційно побутував термін, коли маєток чи посаду, чи ще щось прибуткове давали людині не для загального блага, а «на годування». Тобто вибач, мовляв, з готівкою в нас погано, але ось тобі крісельце й певний оперативний простір — влаштовуйся як можеш.

Освіта вже не престижна. Усе, пише він, як у радянському кіно, що прославляло образ людини з робітничо-селянською кмітливістю, яка протистоїть старомодній, можна сказати, навіть зовсім немодній освіченості. А недоук, який тимчасово вийшов у керівники, як і в колишні часи, упевнений, що знає все краще за всіх, хоча по-справжньому засвоїв лише команди «подай», «принеси» та «геть пішов» — вважається, що цього достатньо для службового довголіття (а воно нині недовге — років три-чотири-п'ять, і все — «вийшов зайчик погуляти»). Проте ті, ким мій кореспондент незадоволений, вважають, що завжди будуть молоді й вдачливі, а старіти й хворіти вони зовсім не збираються. Таке враження, що будь-яка криза б'є по народу, а не по чиновниках...

Людина пише мені, що любить Вітчизну й хоче їй служити, але її непевність іде вглиб і розповзається навколо неї, діти вигадують, як би поїхати подалі, а її вважають невдахою та символом того, що країну вона збудувала неправильно. Прикро, як сказав їй один із синів, що держава виробляє не патріотів, а ізгоїв. Дружина, зобов'язана за обітом бути з нею і в горі, і в радості, терпить, очікує тієї самої радості, що була включена до вінчального набору обіцянок, але теж утомилася й зривається іноді в безнадійні виснажливі сварки ні про що...

Власне кажучи, ситуація звичайна. Знаю, що відповім на цього листа — мовляв, не занепадай духом, бийся, доки не розстріляєш останній патрон. І згадую, що лікарі описали так званий «симптом бойової втоми», коли солдат міг заснути посеред бою прямо в окопі. Люди втомлюються від перенапруження, неусталеності, звикають до неї й перестають обстоювати своє місце в житті, перестають вірити в те, що можуть щось виправити. Мене дуже непокоїть така втома, на яку я натрапляв, розмовляючи з багатьма. Не готовність до бурі ідей, навіть протесту, а втома — предтеча байдужості.

Моїх батьків давно вже немає на світі, але весь час вони навіювали мені, що треба разом долати труднощі, ще трохи потерпіти, а потім буде добре. Коли я приходжу на кладовище й розмовляю з ними тепер, дуже не хочеться засмучувати старих.

Автор: ВИТАЛИЙ КОРОТИЧ. Джерело: "БУЛЬВАР ГОРДОНА", №8 (616) 2017, ФЕВРАЛЬ

Ще в рубриці «Законодавство»

Усі матеріали →