Громадянська культура для чайників

Цікава спроба «обійняти неосяжне». Розміщую, щоб прочитати на дозвіллі. М.П.

Ця робота не розрахована на масового читача, але, проте, може бути корисною багатьом. Основна її цільова аудиторія — ті, кого в ній названо розумною меншістю. Нинішній стан речей і, що ще гірше, умів свідчать про вкрай низький рівень громадянської свідомості та культури в переважної кількості людей, що читають ці рядки. Насправді в цій роботі немає невідомих раніше фактів чи принципово нових міркувань, вони багато в чому не мої, а взяті в класиків і не лише. Проте багато моїх висновків можуть сприйматися негативно або ж не сприйматися взагалі. Я ні в якому разі не претендую на абсолютну істинність. Моя мета — запропонувати певну модель, що описує (нехай і з деякою похибкою) навколишній світ. Використання цієї моделі допомагає по-новому поглянути на цей самий світ, уникнути наївності в судженнях і помилок у діях. Також прошу вибачення в моїх читачів за дещо фривольний і подекуди навіть вульгарний опис дуже серйозних і складних понять.

Сама робота складається з двох частин. У першій будується власне база світогляду зрілого громадянина. У другій ми спробуємо застосувати цю базу до деяких історичних прикладів і до нашого сьогоднішнього життя. Приємного Вам читання, дуже сподіваюся, що після прочитання Ви станете іншою людиною, у чому власне й було моє завдання.

Розділ 1. Держава.

Ми всі громадяни якихось держав, як би нам цього не хотілося, але наше повсякденне життя нерозривно пов'язане з державою. Перефразовуючи класика, можна сказати, що жити в державі й бути вільним від держави не можна. Саме про взаємини особистості-індивідуума та держави ми й міркуватимемо. А культуру й порядок їхнього співжиття ми й назвемо громадянською культурою. Ця тема досить заплутана, грамотність громадян гнітюче низька, тому підемо по порядку — крок за кроком. Почнімо з поняття держави.

Щоб бути справедливими, слід сказати, що є багато визначень держави, і немає єдиного загальновизнаного. Більше того, не існує певного критерію чи органу, який би підтверджував — є дещо державою чи ні. Проте в наших подальших міркуваннях поняття держави є одним із ключових, спробуємо дати його й провести певний аналіз.

Те, що ми розуміємо нині під державою, серйозно відрізняється від того, що створювали батьки-засновники перших міст-держав. І насамперед колосальним нівелюванням ступеня відповідальності держави перед своїм громадянином. Уже до кінця XVII століття було створено технологію «державного патріотизму», ідеологію безмежної відданості громадянина державі, «вічного обов'язку» перед нею. До початку XX століття технологію було відшліфовано до досконалості, блискуче виявивши себе у двох світових війнах. І в наш час система цінностей, у якій виховується індивідуум, формує його картину світу досить сильно перекошеною в бік інтересів держави, а не його власних.

У межах домінуючої концепції вважається, що держава — це певна організація суспільства, яка характеризується:

Певною ідеєю, що визначає правила відокремлення себе від решти.
Територією, на якій перебуває.
Населенням, яке проживає на цій території, визнає цю державу та визнається цією державою своїми громадянами.
Набором законів, що визначають життя громадян у державі.
Спеціальним апаратом примусу для дотримання цих законів.
І, нарешті, — цю організацію деякі держави визнали державою, встановивши з нею дипломатичні відносини.

Звісно, це формулювання не можна назвати визначенням, але візьмімо її за основу. Їжі для міркувань уже вистачає.

Насамперед зауважимо, що ніде не йдеться про зобов'язання держави перед своїми громадянами. А якраз навпаки — громадяни винні державі, священне завдання якого примушувати їх до покори й любові заради споконвіку ірраціональної ідеї; правомірність якої довести неможливо, але вірити в яку громадянам необхідно.

Отже, перший висновок: сама ідея держави — це певна різновидність релігії, в яку громадянин має вірити й пишатися фактами з розряду: «ми інші, ми кращі, ми наймогутніші/найкрасивіші/найщасливіші/найцивілізованіші тощо», і крім як вірити, громадянин просто ще державі й має. Має й зобов'язаний від моменту свого народження до самої смерті.

Уже з визначення випливає, що можлива ситуація, коли певне утворення визнається якимись державами як держава й не визнається іншими. І справді — в історії людства одностайний факт визнання держави в її межах є радше винятком, ніж правилом.

Сам факт визнання наявності держави — суб'єктивний, як і суб'єктивна сама ідея «відрізнятися від інших». Як суб'єктивні й претензії держави на будь-яку територію, у тому числі й у своїх поточних межах. Зрештою суб'єктивні набір законів, звичаї та традиції держави, включно з поняттям «історичної законності» чи «історичної справедливості». Усе це застосовне й сприймане багато в чому лише в межах самої держави. Те, що в одних викликає благоговіння й трепет, в інших, що живуть в іншій парадигмі, викликає глумливу посмішку чи яскраву неприязнь.

Усе ще набагато веселіше — завжди можливо створити й обґрунтувати причину для створення чи ліквідації будь-якої держави, скласти теоретичну базу для оголошення її поза законом, чи формулювання територіальних претензій до неї, чи просто осуду й зневаги її законів і звичаїв.

Другий висновок. Будь-яка держава — це тимчасове утворення, її кордони, цінності та мораль ще тимчасовіші та сприймаються локально. Не існує держави, яка б могла раціонально довести правомірність своїх кордонів або правомірність самого свого існування.

А отже.

Третій висновок. Держава в самій своїй основі потребує певної демагогії та пропаганди, цензури та наклепу.

І нарешті.

Четвертий висновок. Держава не може існувати без застосування насильства. При цьому сам інститут насильства, включно із законами (як правилами застосування й пояснення насильства), потребує постійного налаштування та регулювання.

Як будь-яка організація, держава потребує інституту управління, цілого класу бюрократії — професійних управлінців, що перебувають у держави на утриманні. Крім нього існує клас професійних захисників держави. І перший, і другий — природні утриманці, що потребують матеріального забезпечення. У тому числі й тому держава є найбільшим споживачем благ та інших ресурсів. Хто і яким чином постачає ці ресурси? Джерелом їх є насамперед населення у вигляді громадян і підприємств (але держава ніколи не проти поживитися й коштом громадян і підприємств інших держав). Інструменти отримання цих ресурсів — це податки, різні платежі та збори, акцизи, плата ренти та інші. Виконання цього процесу своєю чергою також потребує професійних виконавців.

П'ятий висновок. Сама суть організації та існування держави сприяє створенню класу утриманців.

Держава живе коштом своїх громадян, придушуючи їх і керуючи ними. Таким чином, спостерігається певна суперечність — громадяни самі вирішили себе примушувати. Справді, держава виражає насамперед інтереси певної частини громадян і намагається робити прийнятним життя інших громадян, пояснюючи й переконуючи, що це життя для них цілком прийнятне. Власне, рівень життя громадян і визначається рівнем їхньої вимогливості.

Шостий висновок. Громадяни самі визначають той рівень приниження, за якого їм жити у своїй державі.

Співіснування держави та громадян реалізується досягненням певного балансу їхніх інтересів, який своєю чергою підпорядковується певним правилам.

Перше правило балансу інтересів.

Закони держави не можуть і, взагалі кажучи, не повинні подобатися населенню цієї держави. Практично в кожного громадянина можливі, а часто й є більші чи менші претензії до законів своєї держави. Стабільність держави та спокій суспільства полягає у створенні стійкого балансу між незадоволеністю громадян і силою апарату примусу/переконання щодо дотримання законів.

Друге правило балансу інтересів.

Держава не може і не повинна влаштовувати всіх, держава не може і не повинна бути доброю та справедливою. Держава зобов'язана й має влаштовувати критичну масу громадян і здаватися їй доброю та справедливою. Іншими словами, держава — це певна гра «за правилами», тобто за законами чи майже законами (прийнятими звичаями, формами поведінки, традиціями тощо). Ця гра має бути вигідною та зручною або здаватися такою для певної критичної частини громадян, оплачуватися й підтримуватися всіма громадянами в тому чи іншому вигляді.

Третє правило балансу інтересів.

Чим нижчий інтелектуальний рівень громадян, тим простіше державі перетягнути баланс інтересів на свій бік. Підвищення освіченості та культури неминуче веде до появи критики, скепсису щодо всього державного механізму, у тому числі й самої державотворчої ідеї. Аналіз допитливого, а отже, сумнівливого розуму знайде в ній безліч суперечливого й навіть неприємного. Таким чином, зі зростанням грамотності та культури своїх громадян держава зобов'язана знаходити дедалі вишуканіші методи виправдання свого існування, вміти жити з критикою і навіть використовувати її на свою користь.

Аналогічну загрозу для держави несе спілкування громадян з іншими порядками, законами та традиціями, як правило, ідеологічно чужими.

Четверте правило балансу інтересів.

Підвищення рівня релігійності суспільства, а також його замкненість у межах своєї держави істотно спрощує завдання підпорядкування громадян інтересам держави навіть на шкоду їхнім власним інтересам.

П'яте правило балансу інтересів.

Для будь-якої держави її базова ідея, її офіційні представники, манера їхньої поведінки та управління, їхні політичні вподобання не є проявом випадку чи генія певної єдиної особистості. Навпаки, це результат підсумкової складової бажання чи небажання, вміння чи невміння всіх громадян, що являють цю державу. Вони всі разом творці й співучасники своєї держави.

Отже, держава — це дещо, що володіє владою та колосальними ресурсами. Давайте поміркуємо — у чому відмінність держави від бізнесу? Бізнес характеризується такими ознаками: бізнес має господарів, бізнес має давати прибуток, бізнес має володіти засобами виробництва. Бізнес існує в межах законів, на які він, взагалі кажучи, або не може вплинути, або цей вплив досить обмежений. Бізнес має сплачувати податки. У чому ж відмінність держави й бізнесу? Держава не сплачує податків (а якщо сплачує, то сама собі), більше того — вона сама їх збирає, держава сама визначає правила гри, а не виконує чужі, держава має як джерело доходу всі можливі засоби виробництва, які є на її території. Поставмо одне запитання, яке здасться навіть наївним: чи може такий унікальний механізм існувати без прибутку та без господарів?

Насправді держава — це гігантський і завжди вигідний бізнес, більше того — найбільший і найвигідніший бізнес на своїй території. Хто ж господар бізнесу, хто отримує прибуток? Про господарів ми поговоримо в наступному розділі. Питання ж прибутку нерозривно пов'язане з питанням господарів. Але перш ніж продовжити, введімо деякі важливі визначення та поняття.

Визначення. Залежна держава — держава, що перебуває в залежності від іншої, сильнішої держави. Залежність може бути оформлена юридично, а іноді не має відкритого юридичного оформлення. Іноді залежна держава залежить не від однієї, а від двох інших держав. Є випадки, коли управління передається ланцюжком. Тобто одна держава залежить від другої, яка свого часу залежить від третьої.

Наслідок. Офіційні заяви про свою незалежність і офіційний статус держави зовсім не свідчать про сам факт незалежності.

Аксіома. Будь-яка держава завжди заявлятиме про свою незалежність, проте самі ці заяви завжди є лише заявами.

Саме поняття залежності досить розпливчасте. Наприклад, чи можна говорити про залежність держави за наявності в неї зовнішніх боргів? Радше ні. Звісно, великі борги можуть призвести до впливу кредиторів на державу. Проте інструменти лише фінансового впливу мають хоч і вагомі, але досить обмежені можливості.

Або ж інший приклад — коли певна частина держави має великі культурні, мовні, етнічні зв'язки із сусідньою державою, що, безумовно, впливає на державну політику й у чомусь обмежує свободу вибору та дій. Але за функціонально грамотної роботи держави не робить державу залежною. А іноді навіть дає в її руки додаткові козирі.

Під залежністю однієї держави від іншої ми розуміємо наявність постійного й жорсткого впливу на ухвалення рішень як у справах зовнішніх, так і внутрішніх, змушуючи залежного діяти в інтересах підпорядковувача.

Зі сказаного випливає, що залежність може проявлятися, у тому числі через вкрай слабкий або вкрай неграмотний чи особисто залежний від зовнішнього впливу апарат управління. У цьому разі ми можемо говорити про державу зі зруйнованою системою управління.

Визначення. Державу, що не є залежною, називатимемо незалежною.

Очевидно, що від держави зі зруйнованою системою управління до залежної держави — один крок.

У світі існує не так багато (близько десятка безперечно й до двох десятків спірно) насправді незалежних держав. Саме вони в тому чи іншому вигляді складають політичну карту світу. У наших подальших міркуваннях ми говоритимемо про незалежні держави. І під визначенням держави розумітимемо незалежну державу. Хоча, звісно, в тій чи іншій мірі подальші міркування можливо застосувати й до залежних держав.

Розділ 2. Еліта.

Знати — не означає вміти.

Знать — це спадковий привілейований прошарок суспільства.

З Інтернету.

Саме слово еліта сьогодні звучить милозвучно й у справжньому політичному лексиконі часто вживається в зовсім іншому сенсі, ніж у цій роботі. Ми ж під елітою розумітимемо певну частину громадян — зазвичай це кілька сотень родин/прізвищ, загальною чисельністю для великих країн до 10 000 осіб, що володіють основними багатствами цієї держави, обіймають або контролюють основні посади в управлінні цією державою. Зокрема, еліта володіє основним земельним банком, стратегічними засобами виробництва, еліта контролює фінансові потоки тощо.

У наш час поняття реальної влади й дуже великих грошей невіддільні одне від одного. Насправді вони не просто гармонізують і доповнюють одне одного, вони і є різними назвами одного й того самого. Власне, цей ефект і створює еліту як єдиного власника та розпорядника реальної влади й дуже великих грошей. З іншого боку, еліта самим своїм існуванням створює за допомогою реальної влади дуже великі гроші й навпаки — збільшення її багатств збільшує її владу.

Еліта — це родини, а коли йдеться про родини, то влада, становище та статки переходять у спадок. І цей факт не залежить від понять демократія, автократія, вибори, представницька влада, республіка чи монархія. Якщо Ви не бачите історично підтверджених фактів передачі елітарності у спадок, означає або Ви неуважні, і питання слід вивчити уважніше, або ж Ви спостерігаєте державу без еліти. Чи можливе таке?

Еліта виконує дві основні функції: одного разу створює свою державу, а потім нею володіє. Немає еліти без держави, і немає держави без еліти. Якщо Ви хочете знищити державу — знищте її еліту. Таким чином, у описаному вище випадку Ви могли спостерігати залежну державу, роль еліти в якій виконує еліта держави-контролера.

Отже, основна умова незалежності держави — наявність власної еліти, що одноосібно володіє реальною владою, дуже великими грошима, передаючи їх фактично у спадок.

Можна також зробити такий висновок: якщо Ви не хочете, щоб держава виступала в ролі незалежного гравця — не допускайте ані найменшого шансу для створення ситуації, за якої може виникнути навіть питання про можливість-необхідність наявності еліти.

Власне, еліта — це і є держава. Держава — це її бізнес, її суть, її гордість, її захист, її все. Еліта з'являється разом із державою та зникає разом із нею. Якщо в попередньому розділі слово «держава» замінити на слово «еліта» — усі твердження залишаться справедливими. Світ держав, відносини держав, перемоги держав, поразки держав, договори між ними — усе це світ, відносини, перемоги, поразки, договори конкретних людей, конкретних еліт. Просто замість «Ми: Сергій Іванов, Іван Петров, та Сидоров старший пишуть Сполучені Штати Америки або ж народ Сполучених Штатів». Розглядаючи дії держав саме з цього погляду, можна дійти дещо іншої, але зрозумілішої картини світу.

Звідки права на такі привілеї, як і чому з'являється еліта?

У моменти формування еліти, а отже, і держави, питання справедливості та законності позбавлені сенсу й навіть абсурдні. Будь-яка держава в момент свого явлення світові є незаконним витвором у межах наявної парадигми. Саме заперечення, порушення, руйнування цієї парадигми й створює нову державу. Неважливо, відбувається це шляхом відділення, поділу, об'єднання, повалення тощо. Потік злочинів, зрад, насильства, тріумф усіляких пороків і нестримної жадібності — ось найзвичайніший набір інструментів створення держави. Виконавці цього грандіозного злочинного дійства, які зуміли його не лише очолити, а й пережити, і є не хто інші, як майбутня еліта. Така ціна, такий духовний бар'єр вступу до членів еліти. Спочатку з погляду правового поля, що руйнується й заперечується елітою, перед нами злочинці та зрадники, але в міру становлення держави та набуття нею стабільності влада, власність і багатство еліти набувають законного, історичного та морального визнання. Як би дико це не звучало, але ці етапи проходили всі держави, і тут немає нічого нового чи незвичайного. Еліта — це носії «вічного» гріха. Не завжди грішать кращі, більше того: успішний гріх — велика рідкість. Але в будь-якому разі за «первородним державним гріхом» стоять імена конкретних людей, які вчинили певний надлюдський, немислимий і в той момент завжди незаконний вчинок. Нехай для когось ці люди не гідні поваги, але уваги й пам'яті до своїх персон вони більш ніж заслужили.

Але чи справді представники еліти — це кращі й гідні громадяни?

Питання підступне й незручне. По суті, воно апелює до справедливості посідання елітою свого місця в державі. Управління державою — це управління великим, складним ієрархічним механізмом. А утримання влади над державою — це насамперед управління ієрархією настроїв та інформаційних потоків цього механізму.

Аксіома центральної переваги. В ієрархічній структурі управління (взагалі кажучи, не лише державній) чим вище стоїть людина, тим більше в неї можливостей бачити й розуміти ситуацію. Річ зовсім не в особистих якостях, точніше, не лише в них. Наявність інформації істотно посилює можливості індивідуума й за однакових чи майже однакових здібностей забезпечує йому абсолютну перевагу.

Тобто еліта — це не обов'язково кращі, але порівняно з іншими індивідууми, що перебувають у набагато вигіднішому становищі, з незрівнянно більшими можливостями, вкрай упевнені в собі, минуле й сьогодення яких викликає в них агресивні захисні рефлекси виживання.

Для еліти, яка одного разу заволоділа владою, питання збереження поточного статус-кво стає співмірним питанню її виживання. Втрата нею влади рівноцінна втраті не лише становища й багатства, а й часто життя. Ніде й ніколи еліта не віддавала владу добровільно, більше того. Основне завдання еліти — збереження реальної влади та примноження власних багатств.

Як перебуваючи в абсолютній меншості, еліта може зберігати реальну владу, іноді близьку до абсолютної?

Відповідь на це питання почасти закладена в природі людини, її антропологічних особливостях. Для типового індивідуума звичка жити у дуже великій системі багато в чому полягає у звичці усуватися від ухвалення власних рішень — обираючи й приймаючи рішення системи. Більше того — індивідуум сприймає владу як необхідний елемент навколишньої дійсності. Він інтуїтивно схильний до підпорядкування, визнаючи наявність нездоланних для нього бар'єрів у кар'єрному, культурному, фінансовому зростанні тощо. Безумовно, є винятки — індивідууми з активною соціальною та політичною позицією. Але вони становлять, як правило, трохи більше 2% від загального числа громадян. Навіть у моменти революційних системних змін до реальних дій вдається не більше 5% індивідуумів.

Тобто понад 95% готові й хочуть підкорятися. Завдання еліти полягає у створенні для них правильної картини світу, яка виправдала б їхній спосіб життя. Паралельно еліта має вести грамотну політичну гру та полеміку з активною меншістю.

Саме пошук «правильної картини світу» для 95% і призвів до створення філософії «патріотизму», наділення влади епітетами «непогрішна», «незамінна» тощо. Тема патріотизму так довго й якісно опрацьовувалася, що в результаті стала невід'ємною частиною шкільної програми, фольклору, побутового спілкування тощо. Держава в свідомості громадян набула дуже людських, радше материнських сакральних рис. Хоча насправді сакральність держави є не що інше, як сакральність еліти, а обов'язок перед Батьківщиною — просто почесний обов'язок громадянина обстоювати матеріальні інтереси еліти.

Окремим ефектом такої пропаганди є розшарування суспільства, причому не лише матеріальне, а й духовне. Виникає цілком осмислена система «свій-чужий», що працює не лише за принципом походження чи володіння владою, а й у тому числі у вигляді особливих культурних феноменів, звичок, відмінностей стилю, навіть мови та манер.

Отже, еліта — це утворювальний елемент будь-якої держави, її певне «неминуче зло». Вона ні в якому разі не є потенційним прихильником пересічного індивідуума. Навпаки, вони радше антагоністи. Природні союзники еліти — держава та її апарат насильства й ідеології. Релігія еліти — махровий патріотизм.

Домашнє завдання.

Подумайте, як у термінах описаного вище звучить відома фраза «У Росії є два союзники — армія і флот».

Але держава потрібна і еліті, і простому громадянину. Втрата держави є в тому чи іншому вигляді проблемою для кожного з них. Еліта й дев'яностоп'ятивідсоткова більшість захищають свій світ, у чомусь навіть казковий, світ святого патріотизму; а по суті — секти на ім'я «держава». Скотитися в повне сектантство не дозволяє наявність п'ятивідсоткової «розумної меншості», проти якої безпорадний ідеологічний апарат еліти. Як за цих умов еліті виконати два свої основні завдання — зберегти реальну владу та примножити власне багатство?

Розділ 3. Два завдання еліти.

Отже, завдання еліти — утримати в руках владу й основні гроші держави.

Утримати владу — означає зберегти у своїх руках управління державою. Сучасна держава являє собою дуже складну ієрархічну систему управління, до того ж ще й географічно розподілену. Незалежно від роду діяльності всі великі та складні системи управління підпорядковані певним правилам.

Перше правило систем управління. Починаючи з певного розміру, будь-яка система управління може безперебійно функціонувати лише за умови передачі частини управлінських завдань нижнім рівням. Причому чим нижче за рівнем управління передаються завдання, тим простішими алгоритмами вони мають розв'язуватися.

Друге правило систем управління. Чим вище перебуває індивідуум в ієрархії системи управління, тим менш важливими є його професійні знання та навички, але дедалі вищі вимоги ставляться до його особистих якостей і його адміністративних здібностей. Також зі зростанням масштабу системи вона стає менш сприйнятливою до особистих якостей і вподобань управлінців найнижчого рівня, і основну роль відіграє їхня професійна підготовка, дедалі більш вузькоспеціалізована.

Третє правило систем управління. Зростання системи управління неможливе без кількісного розширення та якісного поліпшення середнього рівня управління. Система потребує професійної бюрократії та змушена змиритися з необхідністю допущення ситуацій, коли певні управлінські рішення ухвалюються самостійно управлінцями на різних рівнях управління й не можуть бути повністю проконтрольовані центральною владою. Система стикається з необхідністю дедалі більшого числа управлінців, здатних ухвалювати самостійні суб'єктивні відповідальні рішення.

Держави й змогли стати державами в сучасному розумінні лише завдяки можливості побудови складної ієрархічної системи управління з потужним середнім рівнем управління й досить грамотним нижнім рівнем. Для цього держава була змушена підняти середній рівень освіченості громадян, що своєю чергою дало зворотний ефект. У державі з'явилися громадяни, які втратили політичну інертність предків. Вони готові й хочуть брати участь у суспільному житті, їм потрібна можливість діалогу з елітою, вони розуміють і готові захищати свої інтереси. Основний козир цих людей — не стільки їхнє походження чи доступність до ресурсів, скільки їхня освіченість, усвідомлення себе як активної одиниці державного життя, бажання й прагнення захищати свої інтереси. Таких індивідуумів завжди небагато, тому назвімо їх розумна меншість.

Визначення. Розумна меншість у сучасній державі — це громадяни з активною громадянською позицією, які посідають помітне місце в суспільному житті, як правило, користуються популярністю. На цей момент це близько 5% населення середньої держави.

Типові їхні представники: лідери політичних і громадських рухів, менеджмент великих і середніх компаній, науковці, почасти представники світу мистецтва: письменники, режисери, художники; діячі церкви тощо.

Як явище розумна меншість з'явилася у XVIII столітті. Причиною цього був перехід від держави мультиполісного виду до великої географічно розподіленої держави, якою ми її знаємо нині. Першою державою, що здійснила такий якісний стрибок, стала Франція. Усе відбулося досить швидко: буквально впродовж життя двох-трьох поколінь. Еліта й розумна меншість, що вже з'явилася, відчували проблему, але не розуміли, у чому саме вона полягає.

Домашнє завдання. Виходячи з вищесформульованого — що можна сказати про появу розумної меншості у Великій Британії, США, Російській імперії?

Підказки.

Зверніть увагу, що монархічна система Об'єднаного королівства у XVIII столітті перебувала в стані істотної перебудови вже досить успішної бізнес-моделі піратсько-комерційного управління географічно віддаленими об'єктами. Те, що вийшло в результаті, правильно було б називати не конституційною монархією, а комерційною. Така собі бізнес-держава.

США до кінця XVIII століття були прото-державою з прото-елітою. Державою США почали ставати лише після закінчення війни 1812-1813 років. Якщо врахувати факт емігрантів з Європи, то можна стверджувати, що в цьому разі пропозиція з'явилася істотно раніше за попит, причому випереджаючи його і за якістю, і за кількістю.

Російська ж імперія дає приклад зовсім протилежний американському.

Проте продовжимо. Якщо державний апарат управління не встигає за зростанням суспільства й не приймає до своїх лав розумну меншість, не визнає та не задовольняє її амбіції, система переходить у нестійкий стан, що загрожує серйозними внутрішньодержавними хвилюваннями й конфліктами. Аналогічні загрози несе й зворотна ситуація: коли державі потрібні ресурси, а їх немає в необхідній кількості та якості.

Класичний приклад першого випадку — Велика французька революція, а другого — Російська революція. У першому випадку система не встигла за зростанням індивідуумів, у другому індивідууми за державою.

Саме розумна меншість і дає змогу еліті розв'язати завдання управління великою державою, являючи собою базу з формування кадрів високорівневого менеджменту в найширшому значенні цього слова. Як результат, розумна меншість посідає значуще місце в державі, що дає їй змогу істотно поліпшити своє матеріальне й політичне становище, а отже, стати природним прихильником держави, другим її вигодонабувачем після еліти й навіть потенційним союзником еліти та ідеологічним стовпом наявного ладу. З іншого боку, домагаючись своїх привілеїв, розумна меншість сприяє появі політичних свобод, істотно зміщуючи державний баланс у бік інтересів громадянина.

Так чи інакше, розумна меншість почасти формує політичне життя держави, навіть настрої її громадян тощо. При цьому часто ці люди не розуміють, яку роль вони відіграють у своїй державі, яку силу вони мають. Це пояснюється їхньою низькою, іноді навіть вкрай низькою громадянською культурою, спонтанністю й мінливістю складу розумної меншості. Сама по собі розумна меншість — утворення пухке й слабо організоване (у чому полягає і його сила, і його слабкість), і що ще важливіше, це слабо вмотивоване утворення, досить амбітне, з претензіями й часом не без таланту та любові публіки.

Сьогоднішні еліти навчилися справлятися з кризою розумної меншості. Раніше стихійні ексцеси стали керованими, процес політичного життя впорядкувався такими інструментами, як політична партія (про цих шахраїв поговоримо пізніше), система виборів, представницька влада тощо.

Окремо зазначимо одну поширену оману. Ідеться про артистів, шоуменів, публіцистів та інших «публічних» людей цього кола. Є і буде великою помилкою спиратися на їхню думку, вважати їх совістю епохи або грамотним, а тим більше чесним і безстороннім арбітром певних політичних, та й просто життєвих подій. Ці громадяни за суттю свого покликання й родом своєї діяльності — є не більше ніж рупорами чиїхось ідей, чиїхось поглядів. Завжди живучи під чужою маскою, безперервно змінюючи різні чужі їхній істинній природі ролі, вони здобувають відомість і славу, зображуючи чужу пристрасть. І чим швидше та правдивіше здійснюється комедія переходу між масками — тим успішніші вони. Це люди, як правило, з простою й невибагливою освітою, з досить своєрідним особистим життям і букетом проблем. Успішність їхньої кар'єри багато в чому й найчастіше вимірюється посіданням високого місця в певному державному або навколодержавному ієрархічному утворенні. Що означає не лише доступ до державної годівниці та постійної фінансової вигоди, а пряму й бажану, точніше навіть цільову їхню залежність від держави та інших спонсорів. Вони природно падкі на славу й ласки сильних світу цього. Тому наївно чекати від них зваженої чи просто життєво мудрої позиції, чи хоча б позиції щирої емоційно. Усю цю публіку цілком можна назвати «квазіелітою», таким собі дзеркалом, місцями кривим, місцями тьмяним, місцями й не дзеркалом узагалі, а по суті інструментом відвернення уваги від особистого життя самої еліти, бо життя блазнів — це завжди свято для публіки.

Завершуючи тему кризи великих управлінських систем, зауважимо, що побудова якісного управління на рівні нижче середнього можлива лише підвищенням середнього рівня всіх громадян. А це завдання під силу далеко не кожній державі й навіть не кожній культурі. Не можна побудувати повноцінний і якісно працюючий державний механізм у країні з низькою загальною культурою. А отже, і не кожна держава може явити світові якісний державний механізм. При цьому підвищення культурного рівня простих громадян істотно підвищує рівень роботи всього державного механізму.

Домашнє завдання.

Чи можливе створення потужних танкових військ без серйозної школи підготовки трактористів, механіків-ремонтників, дизелістів тощо?

А як же розв'язується питання управління великими грошима? Питання не марне. Дійсно, на стабільність державної системи управління може вплинути істотне збільшення багатств поза межами еліти. Такі ситуації в стабільній державі можливі за різкого зростання національного добробуту або ж за серйозних технологічних проривів.

Аксіома. Система управління державою на чолі з елітою прагне нівелювати ефект нуворишів шляхом контролю основних інвестиційних потоків, ринку капіталів і технологічних новацій.

Спостереження. У той час, коли концентрація світового капіталу досягла небаченого значення й на цьому не зупиняється, не личить говорити про розширення лав світової еліти новими сторонніми членами. Аналогічно можуть збити з пантелику міркування про зростання числа та значущості інтернаціональних компаній, що керують державами. Вони можуть певною мірою керувати залежними державами, втручатися у справи держав із порушеними системами управління, але якою б потужною чи багатою не була будь-яка міжнародна компанія, у певні критичні моменти все вирішує просте питання: чи захищатиме її інтереси шостий тихоокеанський флот. За останні сто років ми були свідками народження практично на порожньому місці величезних, колосальних статків — як приклад, родина Волтонів, Стів Джобс, Цукенберг, цей список можна продовжувати. Проте будучи на слуху, ніхто з них не пішов у політику, навіть не пішов до будь-яких інститутів державного управління. Ми не завжди навіть бачимо повноцінну передачу у спадок грошей і впливу. У чому вимірюється багатство цих людей? Це акції, причому, як правило, нувориші не володіють суттєвим пакетом акцій. Та й володіють не вони самі, а деякі фонди, а наші герої нібито володіють ними. Вартість цих акцій визначається біржею. Про біржу ми поговоримо пізніше, зазначимо лише, що сучасна біржа — вельми унікальний інструмент, який може цілком законно й зовні природно без коливань у попиті чи пропозиції змінити вартість будь-якого активу (тієї ж нафти) у кілька разів. На ринку ж акцій зміни в ціні куди й значніші, й стрімкіші. Автор схильний вважати, що ці нувориші не такі багаті, як про них заявляють. Ідеться не лише про завищення вартості активів, є підстави вважати про завищення їхньої частки у володінні та участі в управлінні цими активами. І тим більше вони не такі впливові, як може здатися.

Проте про нуворишів, як, утім, і про квазіеліту, багато говорять, багато більше, ніж про старі родини. Усе це відображає той факт, що на цей момент ми спостерігаємо картину поступового відходу власне еліти від публічного життя та публічного управління бізнесом-державою, від афішування свого багатства. Перші особи: «акціонери» держав стають непублічними, їхнє місце на сцені посідають наймані директори. Таким чином, у державі на видних позиціях з'являються люди, що грають роль еліти. Перед нами підставна еліта.

Домашнє завдання. Навіщо це потрібно еліті? Подумайте, чого в них мало, чого їм бракує? І що найбільше втрачають державні управлінці? Який ресурс невідновний і є в нашому світі найдефіцитнішим?

Основні ознаки представника підставної еліти.

Людина — перший представник своєї родини в ролі еліти. Тобто тато-мама, бабусі-дідусі, дядьки-тітки були прості громадяни, а ось на тобі — син — Президент або голова Уряду. Звісно, можливі варіанти, але це досить рідкісні й унікальні випадки, можливі виключно в моменти створення чи істотного перетворення держави.

Людина не залишає по собі прямих спадкоємців у політиці, а також серйозної власності. Характерна ознака: мій тато Прем'єр, а я артист. А якщо тато перший Прем'єр у роду й своє походження до пуття згадати не може, то радше це тато артист, що грає Прем'єра.

Найпростіша ознака — народження й проживання до 18 років поза столицею держави. Усі особи, що належать до еліти й відповідають цим вимогам, мають викликати сумніви. Звісно, не йдеться про їхню світлість, що прожила до 18 років у маєтку під Толедо й відвідувала Мадрид лише раз на рік на Різдво, та ще на похорон дядечка й весілля племінниці.

Освіта. Якщо в людини нестолична вища освіта або вона випускник університету, що не входить до десятки, а ще краще п'ятірки, найкращих університетів країни, і раптом вона перша особа в уряді. Сам цей факт і означає, що саме раптом.

Ці ознаки досить прості, але дуже корисні для розуміння ситуації — хто є хто.

Саме час підбити деякі підсумки.

У разі еліти йдеться про зрощення понять багатство, політика, родина, влада та державна відповідальність. Чи достатньо володіння багатством, нехай навіть колосальним, для потрапляння в еліту? Відповідь очевидна — ні. Але сучасні державні системи налаштовані ще жорсткіше — на упередження, із завданням недопущення ситуації несподіваного колосального збагачення громадян поза колом еліти.

У цьому світі є кілька справді незалежних держав. У кожній державі є приблизно дві-три сотні родин (для надання певного емоційного забарвлення, можна назвати еліту держави кланом), що використовують державу у своїх цілях та існують у такій іпостасі лише завдяки наявності цієї держави. Ці держави-клани перебувають у взаємній, скрупульозній, вишуканій і постійній ворожнечі — з року в рік, з покоління в покоління. Незважаючи на взаємні шлюби, спільних родичів і посмішки перед камерами.

Ми живемо у світі агресивно налаштованих одне проти одного дуже-дуже багатих і вкрай могутніх кланів. Їхні війни тривають століттями, вони інакше бачать звичний усім іншим стан справ. У них своя історія, своя міфологія та свої правила.

Представників еліт, або як ще краще звучить кланів, ніколи не цікавили й ніколи не цікавитимуть жодні принципи й ідеї, крім власного добробуту та цілковитої влади. Як правило, ми маємо факт засліплення владою, яке поїдає людину як паразит свого носія.

Єдиною причиною, що не дозволяє кланам скотитися в повне безумство абсолютної влади, є наявність у державі розумної меншості. Суть держави й визначається співіснуванням і силою еліти та розумної меншості.

Домашнє завдання — хто такий Барак Обама? А хто такий Дональд Трамп?

Очевидно, що еліта може існувати лише в незалежній державі. Хто ж грає роль еліти в залежній державі? Звісно, це будуть особи, відкрито чи приховано (іноді дуже приховано) керовані іншою державою. Називатимемо їх надалі псевдоелітою.
А хто є хто в державі з порушеним управлінням? А це недоеліта або набір випадкових і, як правило, кепських особистостей, у яких, якщо вони не скотяться під повне зовнішнє управління, є лише два варіанти. Перший: піти на малий злочин — украсти й збагатитися особисто, не надто дбаючи про державу й навіть про успадкування управління, а більше про гарантованість відсутності переслідування після передачі влади. Другий: вчинити досить серйозний злочин — привласнити собі основні державні активи, сформувавши власне коло управління державою. Іншими словами, пройдисвіт, що дорвався до влади, або залишиться простим злодієм, нехай і таким, що вкрав мільярди, але по суті все ж боязким і нікчемним. Або ж усеосліплююча жага влади захопить його в авантюру заснування еліти держави через кров, жорстокість, нескінченні зради й безумство.

Розділ 4. Держава та інші держави.

О. Невзоров.

Проте повернімося у світ держав. У світ, де немає людських емоцій, немає місця для таких понять, як дружба, любов, сором, совість, ненависть, справедливість. А є абсолютний прагматизм, логіка, тверезе оцінювання своїх і чужих можливостей, а ще більше неможливостей, є розуміння того — що вигідно, а що ризиковано. У цьому світі є свої дуже жорсткі правила. Поговорімо про них.

Аксіоми державної міфології.

Будь-яка держава є носієм свого погляду на історію. Насамперед це виражається в максимальному здавненні власної історії та збільшенні власної значущості.

Держава будує свою картину світу, свій погляд на історію: свій власний міф.

Чим сильніша держава, тим безглуздішим, нахабнішим і жорсткішим може бути її міф.

Чим довше державі вдається бути одним зі світових лідерів, тим переконливішим і єдино правильним здаватиметься її історичний міф, яким би безглуздим він не був споконвіку.

Основне завдання міфу і власне перше завдання держави:

Виправдати саме існування саме такої держави, з саме таким ладом, на саме такій території.

Сказати, що ми кращі, розумніші, давніші, культурніші (зрозуміло, в межах можливого), ніж інші.

Створити пантеон своїх героїв, іноді міфологічних, іноді історичних, але з елементами прикрас, романтизації тощо.

Заплямувати чужі міфи, особливо сусідів і переможених.

Виправдати владу наявної еліти.

Одного разу створений міф не залишається назавжди непорушним. Держава постійно працює над його вдосконаленням, амбіції, що безперервно зростають, потребують міфологічних артефактів і підтверджень, придворні історики й археологи в потрібні моменти знаходять такі актуальні рукописи, вигідно розташовані стародавні руїни чи поховання.

Окрім роздування свого міфу, держава активно оплачує роботи з дискредитації міфів інших держав. Таким чином, держава постійно живе у віртуальному світі «війни міфів».

Усе це істотно впливає на історичну науку, дискредитуючи її, зводячи її до рівня бульварної преси. Адже насправді офіційно визнана всесвітня історія також є не більше ніж міфом, який на цей момент задовольняє сильні держави цього світу. Зрозуміло, у кожній державі відбувається певне спотворення цієї цілісної картинки на свою користь, але загалом вона досить єдина. Проте за зміни складу лідерів історію буде вкотре переписано. І важливо розуміти, що різні варіанти цієї «нової історії» давно вже оплачені й створені. Можливо, нині вони викликають сміх і посмішку, а подекуди й караються кримінально. Прийде час, і в момент чергового переділу світового порядку один із варіантів буде взаємно погоджений на догоду новому переможцеві, поданий світові як єдино правильний, і проллється кров незгодних.

Що ж, тепер ми можемо уточнити, що ж таке держава з погляду самої держави.

Визначення. Держава — це матеріалізація споконвіку штучно вигаданої ірраціональної ідеї-міфу про особливість та відокремленість певної території й населення на ній, з метою забезпечення місцевої еліти владою та виключними майновими правами за допомогою спеціального інструменту правового, ідеологічного та силового одурманювання, тиску й контролю.

Для держави її територія має особливе сакральне значення, і мають місце такі твердження.

Аксіоми ставлення до території та злочин номер один:

Будь-яка держава прагне зберегти свою територію і навіть, по можливості, її розширити. У тому числі для цього держава створює зручний їй міф, який пояснює логічність, правильність і справедливість володіння своєю територією.

Дії зі скорочення території держави, зменшення її контролю над власною територією, а також будь-які зміни державного міфу про право на її територію є державним злочином номер один.

Жодна держава добровільно ніколи не віддасть навіть малої частини своєї території. Якщо держава віддає якусь частину своєї території — означає, держава залежна.

Будь-яка держава прагне розширити свою територію. Для здійснення цього завдання, зокрема, створюється певний міф або змінюється наявний. Такі міфи існують стосовно території кожного сусіда.

Кінцева мета будь-якої держави — бути сильнішою та, по можливості, жити коштом інших держав. Бізнес розширює свою ринкову частку. З цією метою держава постійно дошкуляє іншим державам і сама постійно зазнає аналогічних нападок з їхнього боку. У нашому світі це нормальний стан речей. Якщо держава цього не розуміє і її поведінка не вписується в ці рамки — не вважайте, що це прояв романтизму чи глупоти — перед Вами залежна держава або держава з порушеною системою управління.

Інакше кажучи, будь-яка держава є потенційним ворогом іншій. А життя держави — це постійна боротьба з іншими, боротьба міфів, культур, мов, економік, фінансів тощо. Зрозуміло, держави не лише воюють одна з одною — усі держави постійно вчиняють щодо одна одної дуже різні дії. Проте всі вони переслідують лише одну мету — збільшення прибутку власного бізнесу та розширення ринкової частки. Політика й дипломатія — це не що інше, як методи цього бізнесу, його відносно мирні інструменти отримання прибутку. Війна ж є просто крайнім виявом жорсткості в цьому бізнесі. Це крайня стадія ворожнечі між державами. І будь-яка нормальна держава завжди готова до війни, її армія завжди хоче війни. І не варто обманюватися наявними міжнародними договорами, угодами та заявами. Війни не припиняються після підписання мирних договорів: вони просто переходять в інші фази й стани, змінюються правила гри, мета ж залишається тією самою: перемогти (а отже, пограбувати) і, по можливості, знищити (тобто підпорядкувати).

Давно відомий факт — у держави немає власне ворогів чи друзів. Такі поняття не застосовні до держав. Є поняття власної вигоди та вигідних відносин. Між державами завжди є якісь відносини, навіть якщо вони не заявлені офіційно. Існує чотири види відносин:

Відкрите протистояння, і як його крайній стан — відкрита війна. Залежно від розжарення пристрастей війна може бути холодною, гарячою, гібридною тощо.

Союз. Як правило, це може означати, що одна чи обидві ці держави бояться третьої. Проте слід урахувати, що, незважаючи на стан союзу, держави-союзники діятимуть по можливості одна проти одної. План війни зі своїм союзником завжди готовий і регулярно переглядається. Що ж особливо цікаво — союз завжди вигідніший одному й менш вигідний іншому. Розв'язання цього завдання (кому вигідніший цей союз) дає багато цікавих відповідей. Не варто також забувати основні принципи міждержавних союзів:

Хороший союзник — той, якого вдалося вчасно знайти та не менш вчасно зрадити.

Союзи можливі лише між зіставними за силами державами. З цього, зокрема, випливає, що неможливий чесний союз із найсильнішою державою.

З цікавого — не всі держави Євросоюзу союзники

Варто також відзначити разюче висловлювання Макіавеллі: «Той, хто має союзників, уже не цілком незалежний». До речі, з цим корелює й твердження вище — найсильніший не має союзників.

Квазісюзерен. У цьому разі йдеться про постійний контроль або майже контроль однієї держави іншою. Зверніймо увагу на деякі приклади. Йтимемо від більш очевидного до менш очевидного.

Об'єднане королівство та Гібралтар. У цьому разі Гібралтар — це власне не-держава, це територія іншої держави вдалині від метрополії з деякими зовнішніми елементами державності.

Об'єднане королівство та Канада. У цьому разі Канада — це країна, що грає в незалежну державу. Фактично йдеться про метрополію та певну віддалену її територію, якій навіщось (або через щось) дали трохи більше офіційно оголошеної свободи, ніж тому ж Гібралтару

Італія та Сан-Марино. Сан-Марино — непорозуміння, яке існує, тому що Італії вигідно, а непорозуміння мале, нікому не цікаве.

Франція та Монако. Цей рудимент помітніший, та й вигідний не лише Франції, хоча Франція, безумовно, домінує.

Німеччина та Австрія. Перед нами дві справді незалежні держави, звісно, через програш у двох останніх світових війнах і, як наслідок, втрату частини території (у випадку Австрії основної частини), статусу, наявність іноземних військових баз на своїй території тощо є моменти. Але, проте — чи є політика Австрії незалежною від Німеччини?

Об'єднане королівство та Бельгія. Бельгія — це країна-непорозуміння, уже хоча б тому — що це навіть і не країна зовсім, оскільки це навіть не єдина територія, на яку нагромадили кумедну монархію з кумедними монархами, що зрікаються престолу. Цей сурогат не може бути довгим, столиця Європи Брюссель — просто міна під Бельгію, якої немає, але вона (Бельгія) є. У зв'язку з цим можна подумати — а чому столиця Європи в Брюсселі?

Відносний нейтралітет. Насправді власне нейтралітету не існує, як не існує по-справжньому нейтральних країн. Є гра в нейтральність, яка зручна або здається зручною. У такому становищі відносини не такі важливі, але вони є. А може, ці відносини з тих чи інших причин не потрібно афішувати.

Підсумуймо.

Що таке держава на міждержавному рівні? Це інструмент бізнес-війни. За своєю природою держава — найсправжнісінький хижак і, строго кажучи, її ставлення до власних громадян у цьому ракурсі вельми утилітарне — вони потрібні їй лише як джерело податків і солдатів. Для досягнення своїх цілей держава може й навіть повинна займатися фальсифікаціями, приховуванням небажаних фактів та іншою сумнівною діяльністю, аж до вбивств.

За постійної готовності до війни та фактично постійного її ведення будь-яка держава з усталеною системою управління (читай еліта) не любить і уникає відкритих воєн. Особливо неприйнятна війна на своїй території. Власне, лише громадяни вкрай низької громадянської культури й відповідальності можуть закликати до початку бойових дій на своїй території чи близькій до неї. Будь-яка війна — це погіршення життя для будь-якого простого громадянина, і лише одиниці з них отримають економічну вигоду за умови загальної перемоги.

Держава, якщо й вступає у відкриту війну, то або для власного захисту, якщо інші варіанти неможливі; або за повної впевненості у своїй швидкій і повній перемозі, і що немаловажно — бажано за умови віддаленості театру війни від своїх територій.

Саме уникнення відкритої війни чи мінімізація її за збереження державних інтересів, недопущення бойових дій на своїй території є в будь-якому разі безумовним успіхом державної політики та критерієм мудрості еліти. Пролиття крові й насильство, у тому числі над своїми громадянами, з метою — зупинити непотрібну війну у світі держав — є захід виправданий.

Водночас держава може й повинна використовувати у своїх інтересах відкриті військові конфлікти інших держав, а також їхні внутрішні слабкості та суперечності. Це найкраща можливість для швидкого збагачення, усунення конкурентів, виходу на нові ринки збуту й навіть розширення своїх територій. При цьому не можна забувати, що просте захоплення території, як правило, не є остаточною перемогою, а є лише початком серйозної боротьби за закріплення на ній. Оскільки насправді — кордон держави проходить не в географічному полі, а у світі внутрішніх цінностей її громадян.

До речі, відсутність «пристрасті» до розширення територій є певною ознакою зрілості та втоми еліт. Почасти така сьогоднішня миролюбність пов'язана з появою ядерної зброї, почасти це результат переляку еліт Європи після двох світових війн. Треба сказати, що результат цих війн вельми змінив і проредив європейські еліти. Зникли провідні монархічні системи, а разом із ними й цілі родини, які століттями вирішували долі світу. І склад, і ієрархія еліт зазнали істотних змін. Змінився світовий лідер — бізнес-центр і центр сили змістився до США, у світ дещо іншої культури.

Як результат нове покоління еліт, насамперед у Європі, можливо, через пережитий шок, можливо, з іншої причини, втратили колишню пасіонарність, захворіли лівим лібералізмом. Меншою мірою цьому схильні США. Загалом людство має досить коротку історичну пам'ять, і, можливо, з відходом з арени еліт «дітей війни», які щиро бачили Францію переможницею й захоплювалися її поведінкою, багато що зміниться.

Розділ 5. Держава й боротьба за уми.

Виживання держави — це боротьба за уми та настрої громадян своїх, чужих і тим більше спірних територій. Найголовніше й найцінніше для левіафана-держави — це відданість його громадянина. Найстрашніше й непробачне — це зрада його громадянина, чим більше у вищих шарах відбувається зрада, тим більша вона й небезпечніша.

З історичного досвіду відомо, що революції та втрата незалежності відбувалися виключно за наявності зради у вищих шарах держави. Ідеться про еліту та верхній ешелон найманого менеджменту (чиновників). У здоровій державі життя колективу цих товаришів вкрай нудне й складається з нескінченної боротьби за владу та ресурси, а у вільний час громадяни відводять свою душу, використовуючи свій статус і можливості, лікуючи душевні рани демонстрацією своїх можливостей тощо. Цей бульйон заправлено багатьма пікантними інгредієнтами. Заздрість, ненависть, байдужість, запопадливість, дозвілля — це далеко не повний список. Будь-яка держава завжди намагатиметься використати внутрішньоелітарні суперечності інших держав. Тому еліта має пам'ятати: «борися за владу, але не нашкодь державі, порушуй закон, але не хвилюй громадську думку, не створюй конфліктів усередині держави».

Попри всю непомірну жадібність і заздрість, недоладність учинків своїх молодих нащадків, загалом еліти здорових держав досить єдині й прекрасно розуміють і своє місце, і своє завдання, і хто їхній справжній ворог.

Загалом на державному рівні виховання патріотизму саме по собі — це доволі наївний і дещо бридкий вплив держави на систему індивідуальних цінностей громадянина з метою максимально швидкої добровільної мобілізації громадян до певних дій у державних цілях, навіть ціною свого життя та здоров'я. До того ж життя й здоров'я громадян залежатимуть від рішень деяких державних чиновників, інтелектуальний рівень яких істотно нижчий за рівень освіченого громадянина.

Як бачимо, завдання непросте, особливо у випадку освічених громадян, а тим більше розумної меншості. Для його розв'язання державі потрібен власний потужний ідеологічний апарат, сильна й правильно налаштована система освіти. На цьому держава не зупиняється — вона йде далі. Вона підпорядковує завданню власного виживання всі суспільні інститути. Це і засоби масової інформації, і культурне життя: театр, кінематограф, спортивні змагання. А також формальні (партії, профспілки, клуби тощо) та неформальні (музичні тусовки, фестивалі, молодіжні рухи) організації. Ведеться робота з кумирами публіки, у хід ідуть і народний фольклор, здогади та чутки, міфи й казки. Таким чином, у громадян формується вигідний державі погляд на історію, іноді культивуються певні релігійні або майже релігійні уподобання, виховується певна мовна культура, визначається система відмінностей «свій-чужий».

Слід чітко розуміти й приймати, що за свідомість і настрої громадян воюватиме й чужа пропаганда — пропаганда чужої держави. І чим сильніша ця держава, тим більшим буде цей вплив. Чим гарячіші відносини з цією державою, тим жорсткіші та відвертіші методи використовуватимуться. І навіть за покращення взаємин цей вплив не припиняється. Він ніколи не припиняється. Так чинять усі держави — воюють за душі своїх і чужих громадян.

У цій війні беруть участь конкретні люди. Як правило, громадянин, утягнений у гру проти своєї держави, грає наосліп. Часто людину змушують/переконують робити капості своїй державі заради зовні гарної, важливої та, як це часто виглядає останні 150 років, загальнолюдської мети. Але іноді мета може бути релігійною або виражатися в підтримці свого скривдженого етносу, міста, стану тощо. Але все, що буде зроблено насправді, не матиме жодного стосунку до декларованої мети. Бо справжня мета — розв'язання бізнес-завдань держави-замовника. Звісно, у разі успіху — а саме перемоги чужої держави — зраду буде оголошено подвигом, можливо, про неї буде написано підручники. Цього вчитимуть дітей, писатимуть вірші й дисертації, давати за них премії, ставитимуть пам'ятники, перейменовуватимуть міста й вулиці тощо. У разі ж неуспіху цього акту зради ті самі дії тим самим глядачам-обивателям уже не здаватимуться подвигом, а викличуть цілком природну огиду, відчуття присутності відвертої підлості тощо. Тому є багато прикладів, проте вони мало чого навчають обивателя і навіть освічену розумну меншість.

У боротьбі держави з іншою державою армія, флот, служба розвідки/шпигунства/підкупу — є важливими та необхідними інститутами війни, проте по суті вони вторинні. Точніше, вони потребують бази, описаної вище. Саме на цій базі вони стають серйозним і сильним елементом держави. Ця база: власний міф і беззастережна віра в нього, згуртована й віддана еліта, кероване розумне меншість, що розуміє свої інтереси та справжні інтереси інших держав, а також свою роль у їхній грі. Державність формується в школах і визріває на кафедрах.

Аксіома. Ідея своєї держави зміцнюється у свідомості громадян за часів перемог і досягнень. Але ніщо їх так не об'єднує навколо неї, як зовнішня загроза, а ще більше їхня спільна втрата під час зіткнення з цією загрозою.

Наслідок. Мала, але помітна втрата, пролита кров патріотів дають більше, ніж десятки підручників і роки пропаганди.

Тим часом сьогоднішня проблема масової мусульманської еміграції є не що інше, як штучне створення внутрішніх «спірних територій». Ті, що прибувають, не просто мають катастрофічний культурний розрив із приймаючою стороною, як правило, вони від початку вороже налаштовані до держави, що їх прихистила. Чи діє на них пропаганда держави, що приймає, чи стане вона для них і їхніх дітей своєю? Очевидно — ні. Чи піддаються вони чужій і, більше того, агресивно ворожій пропаганді. Очевидно — так. Наявна серйозна брешка в державному захисті. Проблема ще й у тому, що їм протистоять перелякані еліти. І схоже, перемога можлива лише у вигляді насильства й безумовно кривавого.

Розділ 6. Держава та фінанси.

Розберімо докладніше, у чому власне полягає бізнес корпорації «держава». Як правило, держава володіє всіма або майже всіма природними ресурсами, володіє природними монополіями, має ексклюзив у найприбутковіших галузях або стягує в них додаткові платежі — акцизи. Держава збирає податки та існує на ці податки. Але все це меркне порівняно з ще однією функцією, властивою лише над-бізнесу, — веденням власної монетарної політики. Держава в певних межах може створювати блага з повітря шляхом друкування грошей. Сила держави — у силі її грошей, а сила грошей держави закладена в силі самої держави. Можна навіть сказати, що в якомусь сенсі держава — це її гроші.

А в чому суть і сенс грошей? З одного боку, гроші — це сконцентрований еквівалент людської праці. Справді, будь-яка цінність стає цінністю лише шляхом застосування певної частки людської праці, звісно ж, різна праця коштує по-різному. З іншого боку, класичне визначення гласить: гроші — це універсальний товар. Тобто це дещо таке, у чому можна оцінити фактично будь-які цінності. Між цими двома визначеннями немає суперечностей, просто вони відображають дві різні функції грошей. А саме перша: хто має гроші — той розпоряджається людьми. І друга: гроші можуть собою оцінювати по суті все, що дає змогу зрештою порівнювати між собою різні сутності. Зрештою все це дає змогу накопичувати за допомогою грошей будь-які ресурси.

Фактично будь-яка людська діяльність — це праця, а закономірний її підсумок — грошова операція. Тобто грошовий потік безперервно супроводжує, а точніше забезпечує, визначає (і сам цим забезпечується та визначається) потік послуг і ресурсів. Коли громадяни постійно обмінюються благами — вони постійно потребують грошей. Головне — це вирвати громадянина зі схем натурального обміну та замкненого господарства. Контролювати потік грошей набагато простіше. Та й контролювання цих потоків дає змогу зробити багато чого.

Отже, будь-які блага вимірюються в грошах. У грошах вимірюється надійність, ризик, здоров'я, життя, любов, ненависть, знання й незнання. А в чому можна виміряти самі гроші? Очевидно — це має бути щось постійне у своїй вартості, а отже, важкодоступне (відносно рідкісне), вкрай важке для підробки та зрозуміле кожному. Свого часу універсальною мірою грошей були срібло й золото. У наш час фінансові інститути використовують різні еквіваленти грошей та інструменти роботи з ними: векселі, боргові розписки, чеки, власне паперовий аналог грошового ресурсу: банкноти тощо. Для довіри до яких емітент їх має володіти певними благами, еквівалентними їм за ціною. Бажано, щоб ці блага були швидко переведені в золото/срібло, а ще краще, щоб ці блага й були сріблом чи золотом. З часом до пари срібло-золото додалися інші елементи: як-от інші дорогоцінні метали, наприклад платина. А також інші грошові кошти, до яких більше довіри, наприклад валюта, а також нерухомість, предмети мистецтва тощо.

Яка найбільша спокуса в цій грі? Грати з мінімальним забезпеченням або взагалі без нього! Іншими словами — держава — це бізнес фінансових потоків, спочатку не повністю забезпечених. Іноді зовсім не забезпечених, іноді майже забезпечених.

Світовий валютний ринок — це в чомусь віртуальний ринок цілком собі реальних сутностей, на якому певна валюта може мати статус універсальної, щоб вимірювати в ній або замінювати нею інші блага. У результаті ця валюта отримує найвигідніші позиції. Звісно, найсильніша держава і лише вона може й повинна зробити універсальною свою валюту.

Домашнє завдання.

Яка держава найбільше закликає до вільних ринкових відносин, відкритості кордонів для капіталів? Що Ви можете сказати про її валюту?

Якою має бути політика держави в полі фінансових відносин? Насамперед — це робота фіскальної системи держави. Ми зупинимося на основних, але не завжди очевидних правилах її роботи.

Перше правило фіскальної системи. Сплачувати податки мають усі. Без грошей система не працює, хто не платить — той ворог держави. Несплата податків — це другий за тяжкістю державний злочин.

Друге правило фіскальної системи. Громадяни завжди схильні приховати хоча б частину доходів, несвідомо чи цілком сплановано недоплатити податки. Причому ця схильність залежить, що важливо, непропорційно від рівня тиску податкового навантаження. Найменше збільшення фіскального навантаження веде до істотного збільшення прагнення не платити податки. Фіскальна система має вміти працювати в цих умовах і працювати найвигідніше й оптимально. Податкова система має бути розумно жадібною, а її навантаження — здійсненним.

Третє правило фіскальної системи. Ніколи й ніде не вдавалося досягти абсолютної чесності у сплаті податків.

Четверте правило фіскальної системи.. Держава не може й не повинна прямим чином контролювати всі доходи громадян, вона зобов'язана застосовувати непрямі методи контролю — порівнювати витрати громадян з їхніми офіційними доходами, притягуючи до якнайсуворішої відповідальності громадян, витрати яких перевищують їхні офіційні доходи. Особливо ретельно мають контролюватися витрати державних службовців і їхніх родичів.

П'яте правило фіскальної системи. Тіньові або невраховані грошові потоки, а простіше кажучи, чорний кеш ведуть не лише до втрати податків. За певних розмірів чорний кеш змушує всю державну машину безсоромно працювати в особистих інтересах власників цього чорного кешу. Вплив чорного кешу на державу можна порівняти з впливом отрути на живий організм. Хоча повне викорінення чорного кешу неможливе, але жорстке його обмеження в необхідних межах — є друге за важливістю завдання держави.

Друга за важливістю система в полі фінансових відносин — банківська. Успішність її роботи визначається такими правилами.

Перше правило банківської системи. Надійність банку визначається не розмірами його активів і пасивів, до того ж їх оцінка завжди вельми суб'єктивна й, як правило, необ'єктивна. Надійність банку — це гарантована відсутність розривів у його грошовому потоці. Більше того, завдання банку — заробляти на допомозі в ліквідації касових розривів у своїх клієнтів.

Друге правило банківської системи. Державі важливо, щоб банківський сектор викликав у громадян довіру, тому вона має підтримувати й захищати свою банківську систему.

Третє правило банківської системи. Правила гри мають гарантувати банкам повернення кредитів. Беззахисність банку щодо стягнення боргів — свідчить фактично не просто про відсутність можливостей нормальної роботи банківської сфери, а про відсутність повноцінної держави та нікчемність її еліти.

Четверте правило банківської системи. Допускається і навіть вкрай необхідне регулювання банківського сектору державою, особливо кредитної політики та її ризиків, і, звісно ж, контролювання грошових потоків основних банків.

П'яте правило банківської системи. У кожної банківської катастрофи є конкретний автор або співавтор у державному апараті.

Шосте правило банківської системи. Інвестиційний банкінг — інструмент фінансування революційних проривів у технологіях або фінансового забезпечення амбітних угод із розширення ринкової частки. Таким чином, інвестиційний банкінг — одне з потенційних джерел створення нуворишів і причин переділу ринку власності, а отже, і потенційної загрози панівній еліті. Особливо якщо інвестиційний банкінг здійснюють іноземні банківські структури.

Третя за важливістю система — біржова. Спочатку основним завданням біржі була організація процесу торгівлі, стандартизація вимог до товару, що постачається, та умов постачання. Наступним кроком було визначення поняття ринкової ціни на товар, можливість страхування від можливих перепадів цін, спроба гарантування постачання товару тощо. Нас же цікавитиме інший феномен. Але перш ніж кілька слів про правила біржової системи.

Перше правило біржового ринку. Біржі створюють певний віртуальний світ над безліччю цілком матеріальних об'єктів, обороти в цьому світі можуть у багато десятків і навіть сотень разів перевершувати реальні матеріальні обороти. Що зовні природно дає змогу маніпулювати цінами матеріальних ресурсів, істотно їх змінюючи. Більше того — біржовий механізм може набагато більше. А саме, він може змінювати ціну самої міри ціни — як-от золота чи валюти.

Окремий випадок біржового ринку — ринок цінних паперів. Фактично — це засіб управління не просто результатами праці, а самими засобами виробництва. У цій системі багато чого чудового. Отже.

Перше правило ринку цінних паперів. З одного боку, публічне розміщення капіталу, здавалося б, дає доступ фактично до необмеженого капіталу в обмін на певне обмеження свободи ухвалення управлінських рішень і повний аудиторський контроль. Але з іншого боку, у результаті цього розміщення справжні господарі грошей мають легальні можливості брати участь і зрештою володіти та розпоряджатися всіма серйозними проривами у сфері засобів виробництва.

Друге правило ринку цінних паперів. Поняття «публічне володіння» дає змогу швидко й витончено сховати реальних власників активів.

Друге правило біржового ринку. Головне в біржовій грі, а також в інвестиційному банкінгу: розпоряджатися правилами самої гри. Що під силу лише державі, яка має потужну світову валюту й біржу, визначає єдину та контрольовану аудиторську систему, а також систему оцінки та страхування ризиків. Усе це відкриває практично безмежні легальні можливості контролю, аналізу та важелів впливу на бізнес-активність усередині будь-якої держави.

Домашнє завдання. Чому основні гравці на ринку цінних паперів Вашингтон і Лондон не випускають великих купюр? Чому їх випустив Євросоюз?

Домашнє завдання. Найнезручніша валюта з першої трійки для накопичення чорного кешу — англійський фунт. І не лише тому, що найбільша купюра 50, а тому що — усі купюри підлягають регулярній і повній заміні. Як же функціонує чорний грошовий потік Британії?

Підказка. У якій країні придумали офшори?

Домашнє завдання. Чи слід вважати, що чорний грошовий потік Британії підконтрольний банківському сектору?

Ліричне домашнє завдання. Чи справді стають із часом настільки кращими великі вина порівняно зі зростанням їхньої вартості? Або інакше — як ще заробляти на старих технологіях вічно?

Розділ 7. Держава та великий приватний бізнес.

У звичайному житті приватному бізнесу немає справи до політики, і це нормальний стан речей. Але зовсім інша ситуація у випадку великого приватного бізнесу. Хоча самі поняття «великий», «крупний» у випадку бізнесу залежать від масштабів самої держави та частки/важливості цього самого бізнесу на місцевому ринку. Наприклад, компанія, що замикає Топ-50 у США, була б найбільшою для Словаччини, трохи менше за саму державу. Дати чітке визначення, що означає великий, назвати той самий момент, коли бізнес став великим, а коли ще не зовсім — неможливо, та й не потрібно. Але якщо двоє: держава (читай еліта) і господарі самого бізнесу бачать його як великий, отже: так воно і є.

Але є ще одна ознака «крупності»: між великим бізнесом і політикою немає чіткої межі. У цьому разі для бізнесу політика — це один з інструментів зменшення собівартості та розширення ринкової частки. Вдала політична активність — це можливість вести бізнес на іншому рівні, для деяких бізнесів — це і є сама можливість вести бізнес як такий.

Жоден приватний бізнес (яким би великим він не був) не може змагатися з державою. Держава сильніша. Але приватний бізнес завжди хитріший і гнучкіший за державу. Тому в державі завжди існує антагонізм: приватний бізнес vs державна машина. Залежно від масштабу бізнесу змінюється природа й суть цього антагонізму, але сам він присутній завжди. Взагалі у співжитті держави та великого приватного бізнесу є свої правила.

Перше правило великого приватного бізнесу. Як би нам цього не хотілося, але будь-який бізнес, починаючи з досягнення певного розміру, має йти в політику, інакше політика сама прийде до нього й не зовсім з доброго приводу.

Друге правило великого приватного бізнесу. Політику держави формує великий бізнес, найбільший бізнес не можна відрізнити від самої держави. Вигоди, пріоритети великого бізнесу та держави вже невіддільні. Що добре великому бізнесу, те добре й державі.

Третє правило великого приватного бізнесу. Великий бізнес завжди пов'язаний з елітою. Починаючи з певного розміру, приватний бізнес зазнає впливу еліти аж до набуття стороною, що впливає, мажоритарного контролю.

Домашнє завдання.

Як ставиться держава до потужних компаній інших держав на своїй території?

Четверте правило великого приватного бізнесу. Бізнес, взагалі кажучи, має бути соціально відповідальним. Але, починаючи з певного розміру, це є необхідністю.

П'яте правило великого бізнесу. Для існування еліти необхідна наявність потужного приватного бізнесу, а для останнього необхідна наявність приватної власності на землю та наявність ринку землі. Власне, без можливості володіння землею та розпорядження нею неможлива еліта держави.

Домашнє завдання.

Про що може свідчити мораторій на продаж землі?

Розділ 8. Держава та злочини номер три і чотири.

Держава існує в певному правовому полі. Більше того, держава формує це правове поле. Як уже говорилося раніше, саме це право не має, взагалі кажучи, нічого спільного з поняттям справедливості чи чесності. Це просто певні правила гри нібито для всіх. Як у будь-якій грі, завжди є спокуса ці правила порушити чи змінити. Чим вище становище в суспільстві, тим більша ця спокуса. Насправді правила порушують усі, скрізь і завжди. Зрозуміло, цьому пороку піддана і еліта, і її оточення, і чиновництво. Зловживання в певних межах — є своєрідним привілеєм, навіщо ж влада, якщо нею користуватися виключно без зловживань? Питання в тому, як часто і власне як це робиться, які масштаби, і як система з цим бореться. Адже мала вседозволеність тягне за собою більшу. Безкарність п'янить і спонукає.

Люди завжди використовували й використовуватимуть державні інститути у своїх особистих інтересах (до речі, звідси, зокрема, випливає очевидний плюс приватних компаній). Хто саме ці люди? Окрім власне еліти, це бюрократія. Ті самі утриманці, які не виробляють блага, але контролюють їх перерозподіл. При цьому вони завжди були й будуть схильні вилучати частину державних благ на власні потреби (простіше кажучи, красти), не приносячи жодної користі ні державі, ні джерелам цих благ, а іноді навіть шкодячи їм.

Аксіома. За всіх інших рівних умов здібна людина скоріше піде працювати в приватне підприємство, ніж у державне.

Аксіома пастки. Індивідууми, схильні до підприємництва, нездатні працювати в усталених державних структурах, генії ж державних структур, як правило, не розуміють духу підприємництва.

Природним виходом із цієї ситуації є присутність у державних органах на різних рівнях підприємницького лобі. Окрім банального пробивання зручних законів, лобіювання є працюючим зворотним зв'язком системи управління підприємництвом.

Аксіома. Великий бюрократичний апарат (як держави, так і великих компаній) створює умови для створення кар'єри індивідуумами, загалом ні до чого іншого не придатними, крім як до бюрократичних процедур.

Аксіома. Просування бюрократичними сходами дає дедалі більше й більше влади. Володіючи дедалі більшою й більшою владою, індивідуум стає марнославним і жадає дедалі більше й більше влади, для досягнення якої він готовий на будь-які вчинки.

Наслідок. У будь-якій системі державного управління завжди з'являються люди, які намагаються використати її виключно у своїх цілях.

Наслідок. Володіння владою неминуче веде до бажання нею зловживати, причому безкарно.

Наслідок. Система державного управління, надана сама собі, корумпується незалежно від складу її учасників та їхніх особистих якостей і схильностей.

Третій за тяжкістю злочин у державі: підкуп посадової особи під час здійснення нею оцінки правового вчинку, мабуть, найяскравіший приклад — підкуп судді.

Аксіома. Умови можливості підкупу системи правосуддя та системи ухвалення рішень на догоду особистій вигоді (тобто умови виникнення корупції) ведуть зрештою до повного заперечення державного інтересу. Систематична корупція призводить до знищення державного механізму, до системного сумніву громадян у своїй державі, і як результат — повної недовіри громадян як до держави, так і до її представників.

Іншими словами, корупція — це повільне, але безумовне знищення держави та самої ідеї державності.

Аксіома. Корупція — найсильніший спосіб розбещення будь-якого бюрократа.

Аксіома. Корупція приводить на основні посади найпідліших і найпродажніших.

Аксіома. Корупція знижує горизонт планування та стимулює чиновника будь-яким доступним способом триматися за своє місце та захищати себе й собі подібних.

Наслідки. Член уряду, як і будь-який чиновник, — завжди потенційний злочинець. Чим менше контролю — тим більше злочинів він учинить.

Аксіома. Силу корупції визначає обсяг чорного кешу в державі та можливість відкрито витрачати набагато більше за офіційно заявлений дохід.

Аксіома. Неофіційна зарплата — один зі стовпів виникнення та існування чорної готівки як явища, прийнятного в очах громадян.

Наслідок. Корупція та чорний кеш — це четвертий за тяжкістю злочин у державі.

Наслідок. Корупція веде до деградації представників влади.

Наслідок. Бюрократ, уражений корупцією, невиліковний у принципі, і має бути негайно ліквідований як одиниця управління, знятий з посад і підданий разом із родиною тотальному громадянському контролю й осуду. Награбоване та незаконно привласнене має бути конфісковане. Усі особи, причетні до використання краденого, мають бути в тій чи іншій мірі покарані, причому безпосередні виконавці мають бути покарані з урахуванням розуміння того, що вони вчинили злочин страшніший за вбивство.

Наслідок. Якщо корупція проникла в правову й судову системи влади, інакше як повною заміною їхнього складу, поза рамками чинного законодавства знищити її неможливо.

Наслідок. Корупцію не можна знищити, не знищивши панування чорного кешу в грошових потоках.

Наслідок. Найнебезпечніша корупція для еліти. Наявність і зростання корупції — ознака відсутності або слабкості еліти. Знищувати корупцію — найважливіше завдання еліти. Тут немає суперечності. Еліта має «пустувати» і «бешкетувати», але в певних межах. І в цьому ключі найвідповідальніше завдання еліти — правильне виховання своїх спадкоємців.

Як правило, спадкоємці незрілої еліти несуть руйнівний потенціал.

Наслідок. Наявність еліти надає державі та державним інститутам певного образу приватної компанії. Що робить державну роботу привабливою для частини налаштованих на підприємництво індивідуумів.

Отже, ми можемо означити чотири найсерйозніші та найкарніші злочини в державі:

Сумнів у кордонах держави та належності до неї будь-яких її територій.

Несплата податків.

Підкуп системи правосуддя.

Корупція.

Звісно, вбивства й зґвалтування — це страшні й мерзенні злочини, але все ж менші, ніж ці. Неможливо боротися з вбивствами та ґвалтівниками в державі без податків, у державі з продажним правосуддям. У разі корупції сама держава виступає злочинцем, злочинцем нахабним і безкарним. А без переслідування за першим пунктом неможлива сама держава, падіння будь-якої держави тягне за собою тисячі смертей і тисячі ґвалтувань.

Саме ці чотири кити й тримають державу на плаву. В усіх навчальних закладах, у системі формування громадянина саме вони мають посідати вирішальне й найважливіше місце.

Тепер ми можемо уточнити алгоритм побудови держави.

Крок 1. Беззастережне прийняття ірраціональної ідеї окремої держави.

Крок 2. Розроблення законів і внутрішньої культури, що не допускають найменших сумнівів у сенсі існування самої держави та цілісності її кордонів.

Крок 3. Створення системи забезпечення цих законів,

що гарантує збір податків настільки, наскільки це потрібно для оптимальної роботи фінансової системи,

забезпечення справедливості правосуддя, щоб громадяни принаймні вірили в його непідкупність.

При цьому сама система має постійно самоочищатися від неминучого потоку негідників, які використовують її у своїх власних цілях.

Дотримання цього алгоритму можливе лише за певної державної волі та жорсткості. Це завдання еліти, завдання, рівносильне її самозбереженню. Якщо Ви бачите системні порушення цієї концепції — отже, у державі порушена система управління.

Зверніть увагу — ніде вище не йдеться про демократію чи диктатуру, кричущу релігійність чи тотальний атеїзм. Аж ніяк — держава може цілком успішно існувати зі своїми цілком щасливими громадянами незалежно від цих умов. Держави будуються і держави складаються з різних народів. З різного матеріалу виходить різне. Те, що для когось є необхідністю, для іншого не дано навіть у відчуттях. Далі ми розглянемо цей феномен докладніше.

Розділ 9. Індивідуум і держава.

Ми досить докладно розібрали поняття держави, звернімося до другого предмета нашої уваги — до індивідуума. А хто вони такі — індивідууми? Людська природа вельми непроста й різноманітна, нас же цікавитимуть лише окремі її аспекти.

Аксіома абсолютної нерівності. Немає рівних індивідуумів, і досягнення рівності між ними не лише неможливе, а й протиприродне, несправедливе і, зрештою, небезпечне.

Аксіома абсолютної недосконалості. Люди здебільшого не є абсолютно законослухняними. Вони від початку схильні до крадіжок, шахрайства та насильства.

Уже згаданий раніше Макіавеллі зауважив: «Люди завжди погані, доки їх не примусить до добра необхідність». Іншими словами: люди неідеальні. На великих вибірках працює таке правило: 10% людей узагалі не схильні до тих чи інших правопорушень, 10% схильні до правопорушень у будь-якому разі. 80% від правопорушення утримує система контролю та покарання або ідеологічне навіювання, як-от традиції чи культура.

Аксіома абсолютного бажання володіти. Макіавеллі досить вдало зауважив: «Люди скоріше пробачать смерть батька, ніж втрату майна»

Аксіома лінощів. Люди не люблять змін, люди не люблять утруднень. З величезним задоволенням вони уникають ризику та зайвих зусиль.

Аксіома невдячності. Люди невдячні та непостійні, схильні до заздрощів, лицемірства й обману.

Уже з цього можна зробити кілька висновків, наприклад, ідея комунізму за своєю суттю наївна й антиприродна. Що ж до держави, очевидно, що насильство, примус і в найширшому розумінні підкуп є для неї життєво необхідними інструментами. А оскільки державою керують люди з тими самими вадами, то потрібна також і система внутрішніх контролів (як-от принцип поділу влад, обмеження термінів перебування на ключових посадах тощо).

Окрім усього іншого, дуже ефективна найпростіша демагогія та пропаганда, причиною чого є така аксіома:

Аксіома людської слабкості. Більшість людей схильні робити поспішні висновки на підставі своїх зовнішніх вражень, люди падкі на легкі та швидкі заробітки, люди вірять обіцянкам і слабкі у своїй жадібності.

Це, до речі, стосується не лише довіри до політиків, а й довіри до банків, лотерей, цілителів, ворожок тощо. Люди, справді, простодушні й завжди готові піддатися на обман. Вони просто чекають, коли їх обманять.

Наслідок. Думки, звички, смаки більшості індивідуумів можна змінювати незалежно від їхніх особистих внутрішніх уподобань, які самі залежні від зовнішнього інформаційного впливу. Яскравий приклад цього — мода. Як стрімко змінюються емоційне сприйняття та оцінка в зачісках, одязі, музиці. Саме на експлуатації цієї особливості працює та сама реклама. Кажучи іншими словами, більшість індивідуумів безсилі перед масовою пропагандою.

Аксіома групової згоди. У своїй більшості індивідууми піддаються стадним почуттям, найбільше в прийнятті чи неприйнятті чогось на віру залежно від думки оточення. Те саме стосується й індивідуальних емоційних оцінок, які часто насправді не є індивідуальними, а є просто відображенням групової думки.

Переконав, налякав, засмутив одного — його емоції передаються оточенню. Це, до речі, добре знають роздрібні торговці.

Аксіома допитливості. Приматам загалом властива цікавість, ця властивість не масова. Але у великих вибірках завжди присутні індивідууми, схильні до пошуку чогось нового, до навчання, до подорожей, до пізнання тощо. Наявність таких якостей в індивідуумів залежить більше від їхньої фізіології, ніж від культури. Остання може допомогти або завадити їм реалізувати свій потенціал.

Ось такий матеріал і складає державу. Мистецтво «складати» державу, жити в ній і є громадянська культура. Поняття громадянської культури ми торкнемося трохи пізніше, поки зазначимо лише.

Перша аксіома громадянської культури.

Освіта індивідуума, його професійні якості безумовно важливі й впливають на рівень його громадянської культури, але самі по собі не гарантують високої громадянської культури.

Іншими словами, професор, академік, талановитий письменник чи композитор у життєвій ситуації співіснування з державою можуть виявитися досить дрімучими й наївними громадянами.

Ми раніше говорили, що різні народи й культури створюють різні держави. Різні індивідууми визнають для себе хорошим-поганим, красивим-бридким, необхідним-непотрібним часом зовсім різне. За всього розмаїття варіантів державного устрою їх можна поділити на дві принципово різні й у чомусь навіть антагоністичні групи. Що ж це за групи?

Розділ 10. Варварство й цивілізація — як два уявлення держави.

У чомусь слідуючи Льюїсові Моргану, слід виділяти три типи стану людських відносин: дикість — варварство — цивілізація. Залишмо стан «дикості» поза рамками цієї роботи. Там, де є держава, — немає місця для дикості, але там може бути або варварство, або цивілізація. Заряд, який несе людський матеріал, приводить чи до першого, чи до другого. Перш ніж розібрати причини — чому так виходить, поговорімо про те, що є цивілізація.

Людство створило власне одну цивілізацію — західну. Надалі під словом цивілізація ми розумітимемо саме західну цивілізацію. Світ, у якому ми живемо, створений європейцями. Це світ їхньої історії, їхніх міфів, їхніх цінностей, їхньої естетики, їхнє бачення краси, понять, що таке добре і що таке погано. Створена за наитом європейців, цивілізація відкрита для будь-яких рас і народів, потрібно лише вміти й хотіти жити за її принципами, вирвавшись із в'язких обіймів варварства.

Але все ж що таке цивілізація? Для її існування необхідне виконання таких фундаментальних принципів.

Визнання особистої свободи індивідуума,

Визнання справедливості приватної власності та власної вигоди індивідуума.

Визнання фінансового критерію як одного з об'єктивних критеріїв успішності.

Раціоналізм в ухваленні рішень.

Технологізм.

Секуляризм.

Схильність до систематизування знань.

Схильність до толерантності та мультикультурності — якщо цей підхід раціонально вигідніший.

Визнання необхідності демократії для частини населення. Слід визнати, що частка цієї частини залежить від рівня загальної культури самого населення. Що немаловажно, демократичний підхід знайшов своє застосування в науці й навіть у технології управління, у культурі громадянської полеміки та в багато чому іншому.

Наявність колосальної жаги новаторства, постійного прагнення до поліпшення, вдосконалення.

Важливе місце в культурі цивілізації посідає визнання та повага до свободи підприємництва.

Ідея переваги. Нині про це говорять дедалі рідше. Проте сама історія Великих географічних відкриттів, колонізації, пригодницька література XIX століття красномовно свідчать про цей факт.

Недотримання цих принципів — є перехід до варварства, а в чомусь і саме варварство. І, до речі, не весь сьогоднішній світ — це цивілізації, у світі вистачає варварства. Величезна кількість людей нині живе у варварському світі. Ми ж розглянемо докладніше світ цивілізації.

Перший базовий принцип цивілізації. Немає майже цивілізації чи трохи варварства. Є або цивілізація, або варварство. Кожен, хто не належить до цивілізації, перебуває в стані варварства.

Намацана Заходом модель суспільства й модель поведінки його громадян є досить тонким і навіть крихким налаштуванням, що дає змогу, проте, якісно змінити саму систему державного функціонування. Саме це «ноу-хау» зрештою дало змогу Заходу посісти домінуюче становище у світі. Звісно, цивілізація, як вид державного устрою, неідеальна, як неідеальна й сама людина. Але індивіду та природі, що його оточує, комфортніше й безпечніше жити в ареалі дії цивілізації. Саме цивілізація створює умови для максимального розкриття потенціалу своїх громадян. Саме цивілізоване суспільство знайшло й розвинуло практично всі фундаментальні поняття сьогоднішнього світу. Як-от система освіти, правова система, медицина, фармакологія, науковий світ і наукове світогляд, філософія, сучасна промисловість тощо. Що особливо важливо — перелічені досягнення не є якимись сакральними знаннями чи певними сформульованими істинами. Це радше технології цивілізації, які функціонують за певних умов.

Другий базовий принцип цивілізації. Цивілізація сама по собі — є система певних технологій.

Третій базовий принцип цивілізації. Коректне функціонування технологій цивілізації вимагає або умов цивілізації, або щільного й постійного контакту з цивілізованим світом, а в окремих випадках необхідний навіть контроль з боку цивілізованого світу.

Наслідок. Технології цивілізації в нецивілізованих умовах можуть працювати некоректно або не працюють зовсім.

Спостереження. Напевно, багато хто з Вас спостерігав, як працює служба авіаційної безпеки в різних аеропортах світу. Це строго регламентована технологія, яка, взагалі кажучи, працює однаково незалежно від місцезнаходження самого аеропорту. Безпека тому й досягається, що технологія контролюється не урядом країни, де розташований аеропорт, а неухильним дотриманням певних правил. Щось аналогічне спостерігається в медицині. Страшно уявити, у що перетворилася б медицина варварства, якби вона повністю відмовилася від контакту з цивілізацією. До речі, що вийшло б — добре видно на прикладі правової системи варварства, що самостійно розвивається.

Проте, як це не парадоксально, — цивілізація поступалася й поступається варварському світові і за кількістю населення, і за територією. Тобто наш світ влаштований так, що за всіх вигод цивілізації більшість держав усе ж живе нецивілізовано. Можливо, не всі можуть бути чи не хочуть бути цивілізованими?

Кому ж дано бути цивілізованим?

Розділ 11. Цивілізація та індивідуум.

Будучи тисячу разів недосконалою, все ж саме цивілізація дає змогу розкритися кращій частині індивідуумів, тому самому винятку, а іншим створює умови, за яких їм вигідно рівнятися на кращих. Безумовно, цей принцип працює не завжди і не для всіх, є винятки й іноді трагічні, але тут усе ж ідеться про налаштування системи, яка нехай зі збоями, але працює незалежно від чиєїсь суб'єктивної волі чи бажання.

Що ще важливіше: в основі цивілізації лежить прийняття того факту, що індивідуум за всіх його вад — це особистість, що має власні інтереси. Саме так і ніяк інакше. Спроби заперечувати чи применшувати це, та сама боротьба з приватною власністю є не чим іншим, як шляхом геть від цивілізації.

Перше правило громадянина цивілізації. Людина, що не розуміє свої особисті інтереси й не захищає їх, не просто жалюгідна, вона небезпечна. Особистий інтерес індивідуума — один зі стовпів, на якому стоїть цивілізація.

Тому, формуючи особистість громадянина, займаючись його освітою, слід навчати розумінню необхідності, важливості й, якщо хочете, святості особистих інтересів.

Друге правило громадянина цивілізації. Другий інтерес, який має розуміти індивід і відповідно захищати — це інтерес його локального регіонального/станового/сімейного оточення.

Наприклад, лікар. Лікар має розуміти, у чому інтерес людей його професії, зокрема — які політичні кроки та рішення вигідні стану лікарів. У лікаря має бути своя гордість, свої привілеї, регалії, своя перша людина, у разі лікаря — це міністр охорони здоров'я, своя система навчання тощо. Лікарі — це свій клуб інтересів, своя преса. Лікарі — це величезна кількість людей, що живуть по всій державі, у кожному населеному пункті. Це високоосвічені люди, що прямим чином впливають на життя інших людей. У нормальній ситуації лікарі разом із родинами — це велика, важлива й дуже шанована сила, що має колосальні привілеї. Розгляньмо інші стани. Замінімо в реченнях вище слово «лікар» на слово «вчитель», «поліцейський», «пожежник», «армійський офіцер». За всіх цих змін твердження вище зберігають істинність. Це менш очевидно, але має місце і для всіх інших: «фермер», «торговець», «транспортник», «будівельник» тощо.

Отже, індивідуум у державі має розуміти свої інтереси, ідентифікувати себе з певним станом (якщо наша особистість не маргінал) і відстоювати інтереси цього стану. Стан своєю чергою захищає інтереси своїх членів.

Правило державного балансу в умовах цивілізації. Співпраця держава-індивідуум — це завжди конфлікт інтересів. І саме наявність цього конфлікту за обов'язкової умови паритету його сторін дає найкращий підсумковий результат. Безумовно, така ситуація не є зручною ні прихильникам безумовної свободи особистості, ні жорстким державникам. Але саме цей дискомфорт, взаємний нагляд, взаємовплив і створюють ідеальний ґрунт для цивілізації.

Більшість індивідуумів не в змозі на рівних вести суперечку з державною машиною і навіть зрозуміти своє місце в державі. Нам же цікава розумна меншість. Як говорили раніше — це освічені громадяни, що володіють активами, а отже, і певною відповідальністю та можливостями. І тепер стосовно них ми можемо додати, що розумна меншість:

розуміє свої особисті тактичні та стратегічні вигоди.

розуміє, що тактично й стратегічно вигідно її стану.

і на підставі особистих і станових вигод ухвалює рішення — з чим і заради чого вона готова миритися, а чим ні за що не поступитися в суспільному договорі.

Суть цивілізованого устрою полягає в тому, щоб створити максимально сприятливі політичні умови для розумної меншості, у тому числі для публічного вираження своєї думки, а також участі в політичній діяльності.

Більше того, можна стверджувати, що для існування цивілізованої держави необхідно й достатньо, щоб у розумної меншості існували можливості легального й дієвого захисту своїх особистих і станових інтересів.

З одного боку, така структурна організація загалом ускладнює швидке й жорстке центральне управління. Але з іншого боку, вона запобігає правовому насильству — оскільки в суспільстві з'являються свідомі індивідууми, це не лише розумна меншість, це громадяни, надихнені нею. Усе це зрештою дає змогу політичній системі розв'язувати завдання вищого рівня складності.

Аксіома інтересів особистості. Лише свідомий індивідуум здатний мати високу громадянську культуру і, як наслідок, розуміти й відстоювати національні та державні інтереси.

Таким чином, державу та окремий вид її прояву — цивілізацію створюють не всі громадяни, а деякі з них. І не всі беруть участь у суспільному договорі, хоча всі його потім і змушені дотримуватися.

Погано чи добре — що беруть участь не всі? Що впливає на формування зрілого індивідуалістського світогляду? Які причини статистичної переваги або відсутності таких індивідуумів: Чи можливо й чи потрібно розширити коло цих людей? Поговоримо про це в наступних розділах.

Домашнє завдання. Якщо в державі вчителі й лікарі — це одні з найнижчеоплачуваних і найменш шанованих професій, що Ви можете сказати про цю державу? Що Ви можете сказати про еліту цієї країни? Звісно, окрім очевидного факту, що так звана еліта лікується та й вчиться поза межами своєї країни.

Домашнє завдання. Що можна сказати про громадян, які не захищають свої особисті інтереси, не розуміють, не цінують їх, а також соромляться їх? Що можна сказати про них, якщо те саме можна сказати про їхнє ставлення до інтересів власного стану?

Розділ 12. Держава — як суспільний договір

Саме час поглянути на державу з погляду позиції розумної меншості чи свідомого індивідуума. З цього погляду держава є певним суспільним договором, а саме згодою громадян прийняти владу еліти. Прийняти, але водночас і обмежити, дотримуючись певного взаємовигідного балансу інтересів, оголошуючи рамки дозволеного й межі доступного для обох сторін. Сторони також домовляються — як караються непокірні, як висловлюється невдоволення тощо.

Такий підхід категорично відрізняється від класичного сприйняття держави. Звісно, він не подобається еліті й не вітається чиновництвом будь-якого рівня, оскільки в цьому разі держава розглядається як наймана організація, що працює на замовника — а саме на сторони суспільного договору. У світі цивілізації ще використовують термін «платник податків», тобто буквально той, хто оплачує послуги. Про державу в такій іпостасі не завжди говорять у школах і згадують у ЗМІ, ще б пак, державі набагато вигідніше підтримати ідею патріотизму, підтримати ідеї релігійності, закрити кордони, зробити все, щоб знищити навіть думки громадян про свою політичну роль.

Як результат, не скрізь і не завжди громадянин бачить себе замовником, більше того, замовником, що оплачує послуги. Відповідно він і не діє як замовник. А в такому разі він і не замовник, та й не громадянин, а, по суті, добровільний безправний платник послуг хлопців, які самостійно вирішують його долю виключно у своїх інтересах та ще й за його гроші. І ми маємо справу зі випадком звичайнісінького варварства в розумінні державного устрою.

Певна міра відповідальності за контроль дотримання владою своїх умов договору лежить на журналістиці та публіцистиці. З одного боку, завдання четвертої влади — підтримувати свою державу, на всю горлянку трубити про патріотизм, плекати державний міф. Також можна працювати просто за гроші в інтересах еліт чи деяких її угруповань. Але з іншого боку, історія людства явила світові ще певний феномен, що й змусив дивитися на журналістику як на четверту владу. А саме певний культ агресивно-жорстокого, іноді бридкого бажання сказати правду, розкрити для публіки певну таємницю. Це дещо хворобливе прагнення, у чомусь жага слави й успіху в публіки, у чомусь бажання володіти умами та настроями. Але в результаті саме воно робить із ЗМІ незамінний інгредієнт контролю виконання державою своєї частини договору.

Дивлячись на державу під кутом наймної структури, можна дещо інакше трактувати події державного життя. Наприклад, якщо уряд існує досить довго — означає, він задовольняє своїх замовників — своїх платників податків. Причому насамперед він задовольняє тих самих 5% політично активних громадян. Безумовно, також важливі дух і потенціал цих громадян, рівень їхньої загальної та громадянської культури. Досить часто буває, що найкраще, що породжує суспільство, — це просто політичні імпотенти чи повії, боягузи-обивателі або банально глибоко неписьменні люди. А четверта влада є просто проплаченою бутафорією реальної журналістики. Ласкаво просимо у варварство.

Розділ 13. Держава та політичні партії.

Отже, держава — це договір еліти та свідомих індивідуумів. Співпраця цих сторін — це і є гра в демократію. Це некласична демократія Стародавньої Греції. Ідеться навіть про дві гри. Перша — гра з розумною меншістю: можливість формальної, а іноді й реальної участі в управлінні державою у складі бюрократії. Друга гра почалася за часів становлення виборчого права, коли громадяни отримали доступ до гри «обери друга», а часом навіть і право бути «серед друзів», тобто бути обраним.
У двадцятому столітті гра вийшла на новий рівень — еліта пішла в тінь. На арені з'явилися майже суцільно підставні особи — актори. Для організації акторів створюються театральні трупи, у народі їх називають партії. Саме визначення партії досить вдало сформульоване Галковським.

Визначення. Політична партія — це соціальна організація, покликана поліпшити соціальне становище своїх членів легальними (або відносно легальними) засобами та така, що використовує для маскування демагогію. Тобто партія — це розумна мафія, що досягає тих самих цілей легальними методами. Або ВІДНОСНО легальними. З іншого погляду, мафія — це дурна, варварська, пародійна партія.

Правила життя політичних партій.

Правило 1. Завдання по-справжньому серйозної партії — це політична влада. Тому серйозна партія має господарів з числа еліти.

Правило 2. Усі провідні партії держави нею й керуються. Зміна партій при владі — це просто тонша гра в демократію, при цьому реально влада не змінюється, змінюються постаті, відтінки, відігруються інші методи та сценарії.

Іноді відбуваються певні рухи всередині партій, іноді навіть говорять про зміни, але це не реальні зміни. Це переділи впливу/пирога всередині еліти: так би мовити — дядечка відтіснив троюрідний племінник.

Правило 3. Деякі партії фінансуються іншими державами, і їхні цілі (звісно, не партій, а цих інших держав) далеко не безневинні. Фактично це партії чужої держави з усіма наслідками, що випливають.

У реальному житті є також партії-повії — у яких кілька «господарів», які до того ж можуть змінюватися в часі чи співіснувати одночасно тощо. Також слід урахувати, що самі керівники партій ведуть свої ігри тощо. У державах із недоелітою та псевдоелітою керівники партій — одні з найдорожчих офіційних повій.

Домашнє завдання. Подумайте, якими будуть партії в країні, де немає еліти, або іншими словами в залежній країні?

Домашнє завдання з підступом — чия в цій країні правляча партія і чия партія, що грає в опозицію, і чия партія реально опозиційна? Іронія полягає в тому, що жодна з цих партій не представляє інтересів власне держави, до якої вони належать.

Правило 4. Партіями не завжди керують свідомі індивідууми, а пройдисвіти — завжди. Керівництву партії сама партія потрібна лише як перепустка до годівниці.

Правило 5. Партії не можуть і не повинні бути доброчесними, партії розважливі та прибуткові.

Домашнє завдання. Як Ви гадаєте — хто платить за грецьку партію, яка вимагає виходу Греції з ЄС?

Домашнє завдання. Що Ви можете сказати про державу, в якій зміна правлячої партії призводить до зміни суті самого режиму, переділу власності й навіть самих основ і правил управління? Що Ви можете сказати про еліту цієї держави?

Розділ 14. Держава та монархія.

Варто приділити певну увагу політичному ладу «монархія». Адже Об'єднане Королівство є монархією. Окрім цього, є ще одна цікава монархія — Японія. Цікавий факт: у сучасному світі з десяти країн із найвищим рівнем життя понад половина є монархіями.

Монархія — це явна схема роботи пари еліта-держава. Еліта тут очевидна й природна. Більше того, державна машина в цьому разі багато в чому зав'язана на одну людину — чинного монарха.

У монархічному ладі є певний несподіваний плюс, який помітив Макс Вебер: «монарх виконує функцію, яку обраний президент виконувати не може — він обмежує властиву політикам жагу влади тим, що робить недоступним для них найвище місце, посідаючи його сам. З політичного погляду це найважливіша функція». Таким чином, у разі монархії сам монарх своїм існуванням «лікує» еліту від того самого засліплення владою. Сам же факт спадковості також несе позитивний ефект — зупиняючи найжорстокіших хижаків землі від зайвого апетиту. Окрім цієї своєрідної комбінації людського чинника та інституту управління, монархія сама по собі красива естетично, згадайте красу ритуалів (вінчання, помазання на царство тощо), традиції мундира, геральдики, історичної традиції тощо.

Домашнє завдання. Які прем'єр-міністри Її Величності були членами табору її батька Георга Шостого? Хто був першим «власним» Прем'єром Єлизавети Другої?

Зазначімо, які існують проблеми в державі монархічного устрою.
В активному житті монархії бере участь менше 1% населення — як правило, це ті, кого ми називаємо дворянством. При цьому монархічний устрій як такий є несправедливим для решти 99%. Особлива проблема виникає з розумною меншістю та її претензіями. Ця ситуація непомітна за низького рівня міського населення, низького рівня освіти. Проте за розширення освіченого шару, створення й зростання розумної меншості в держави починаються потенційні проблеми. Іншими словами: класична монархія не може бути робочою моделлю для сучасного суспільства. Чи є найвідоміші нині монархії класичними? Тут взагалі багато запитань — що таке конституційна монархія, наприклад, хто бачив конституцію Великобританії? Або Іспанія — це монархія насправді чи ситуативний компроміс? Ще якось зрозуміло — чому Бельгія монархія — тому що це майже єдина причина існування держави Бельгія. Зрозуміло — чому Нідерланди — монархія: перед нами дуже старий, вельми рудиментарний державний механізм. В Європі в цьому плані старша лише Швейцарія, вона взагалі з не зовсім «хордових». Але дуже схоже, що час монархій минув.

Домашнє завдання. Хто був розумною меншістю Франції 1789 року? Який відсоток становили освічені люди?

Розділ 15. Держава та мова.

Питання мови — одне з найважливіших питань державного устрою. Мова є інструментом побудови держави, її культури, науки. При цьому сама мова, взагалі кажучи, не виконує функції ідентифікації відмінностей між державами.

Аксіома. У світі існує лише кілька справді важливих і серйозних мов (назвімо їх мовами першого рівня). Це англійська, іспанська, італійська, німецька, російська та французька. Якщо Ви хочете чогось досягти, розуміти й значити у світі — Ви маєте знати одну, а краще дві чи три мови першого рівня.

Слід відзначити безперечне лідерство англійської мови серед інших мов першого рівня.

Про що говорить рівень мови?

Про мовні можливості мови (про силу її словникової, емоційної потужності тощо).

Про рівень культурних, наукових, політичних, громадських та інших досягнень, створених на базі цього мовного поля.

Про доступність перекладених цією мовою різних досягнень цивілізації, створених на базі інших мов.

Про доступність перекладу з цієї мови іншими.

Про значну кількість носіїв цієї мови, для яких ця мова не є рідною.

Для входження держави до першої двадцятки країн світу — громадяни цієї держави мають говорити мовою першого рівня (у разі, коли ця мова не є рідною для громадян, ідеться про володіння мовою критичною масою громадян, із заточеною під це системою освіти). Еліті цієї держави слід уміти говорити всіма мовами першого рівня.

Визначення. Мови другого рівня — як правило, мови зі славним минулим, але з тих чи інших причин їм не вдалося досягти/утримати перший рівень. Це: латина, польська, голландська, португальська та грецька мови.

Визначення. Усі інші мови — це мови третього рівня.

Слід зауважити, що якщо мову не віднесено до мови першого рівня, то це зовсім не свідчить про її первісну вбогість (усі мови з'являються на світ однаково й проходять однакові, по суті, етапи розвитку). Лише сильна та багата держава, що досягла вершин світового Олімпу й проіснувала в таких умовах досить довгий час, здатна створити мову першого рівня. Розвиток мови та підвищення її рівня — вельми довге й складне завдання, більше того — це найдорожчий проєкт для будь-якої держави.

Для підкреслення факту окремої незалежної державності не потрібна окрема мова. Просто для держави першого рівня потрібна мова першого рівня. Нестрашно мати державною мовою мову іншої держави. Набагато страшніше — мати слабку мову.

Зверніть увагу. США говорить мовою свого найлютішого, найстрашнішого ворога, ворога, який існує від першої секунди появи США як держави на світ.

Якщо Ваша рідна мова не першого рівня. Отже, Вам не пощастило, вчіть, як японці та ізраїльтяни, англійську. Подивіться, що роблять голландці. Таким чином, відсутність своєї рідної мови серед перших — це не вирок, але це незручність. І незручність надзвичайна, незручність, що пронизує всі види діяльності від особистого життя до політичного й великосвітського, наукового та літературного. Порівняйте: блискучого випускника ВНЗ, який знає лише рідну турецьку, і пересічного старшокласника з рідною англійською — у кого більше можливостей у сучасному світі?

Зверніть увагу. У цивілізації пишуть зліва направо. Якщо державна політика наполягає на письмі справа наліво чи згори вниз, якщо підтримується неалфавітне письмо, не використовується десяткова система числення — це свідчить про те, що штучно створюються й підтримуються додаткові труднощі для досягнення результату — Вам пропонують битися бронзовим мечем проти залізного.

Зверніть увагу. У справжньої еліти немає рідної мови. Еліта володіє майже всіма мовами першого рівня. До речі, це непоганий критерій на належність до еліти.

Розділ 16. Держава та культура.

Поняттю культура відповідають різні маркери людської поведінки та сприйняття. Індивідуум живе в певному культурному полі, а точніше в певному перетині та взаємодії різних видів культур. Завдання яких — задати певні «лекала» поведінки, за невдач і успіхів, подати відповіді на запитання: що таке добре й погане, прекрасне й бридке. Зокрема, культура визначає максими ставлення до жінки, до дітей, до родини, до сильного, слабкого, багатого, бідного тощо. Вона ж задає манери ведення бізнесу, формує цінність освіти й повагу до освіченості взагалі, у тому числі місце й авторитет науки. Культура проникає й визначає політику, військову справу, і багато-багато іншого. Вершиною творіння культури є її естетичне поле.

Будучи певним алгоритмом виживання та співіснування, сама по собі культура вкрай необхідна для утримання людського співжиття (крихкого співжиття найстрашніших хижаків землі) від хаосу та потенційного саморуйнування. У цьому сенсі культура вберігає людину від властивої їй природної дикості.

Що слід розуміти.

Правило походження. Місце народження культури — місто (перша міні-держава). Культура — це насамперед міське творіння. Селянство не є джерелом культури, це досить пасивний носій певних культурних начал і не більше. Уся зарядка селянства культурою йде через місто.

Правило авторства. У культурних досягнень завжди є конкретні автори-індивідууми, можливо невідомі, але вони є і є завжди. Культура людства — це складний і гармонійний набір особистих досягнень окремих конкретних індивідуумів-особистостей.

Культура й держава. Великі та серйозні культурні досягнення можливі лише на потужній державній базі, за безпосередньої участі держави, причому бажано, щоб ця держава входила до десятки, а то й до п'ятірки перших держав світу. Інакше шанси на успіх і сама кількість успішних випадків падають у десятки разів.

Правила взаємовпливу культури й держави. Індивідууми-автори культурних досягнень впливають своїми творіннями на державу. Чим значущіші ці творіння, тим сильніший цей вплив. Держава своєю чергою впливає на них. Іншими словами, держава й культура постійно діють одна на одну. Цей взаємовплив за стандартного еволюційного розвитку двох систем культури та держави має значну інерцію, як правило, що перевершує тривалість життя людини. Державні впливи помітні в культурі через одне-два покоління. Вплив значущих культурних подій помітний у державній політиці й узагалі в державному механізмі не раніше ніж через два-три покоління.

Культура й мова. Культурне поле взаємодіє з мовним полем. Чим вищий рівень мови — тим більший потенціал у культури.

Наслідки.

Найбільше шансів у культурних досягненнях у найсильніших і найбагатших країн.

Чим вищий рівень мови, тим вищий рівень досягнень культури. Таким чином, ще один плюс використання мови високого рівня — Ви користуєтеся досягненнями великої культури.

Культура й цивілізація. Цивілізація створює культури, що характеризуються деякими певними ознаками, несуть свій, у тому числі й насамперед особливий естетичний потенціал. Культури, що не відповідають цим ознакам, не можуть бути культурою цивілізованої людини. Іншими словами, цивілізація вимагає й визначає культуру і навпаки.

Цивілізація зобов'язана захищати свою культуру всіма можливими засобами. У певному сенсі — це питання її виживання. В одній державі не можуть ужитися культура варварства та культура цивілізації.

Домашнє завдання. Якою має бути політика держави щодо масової еміграції носіїв варварської культури або щодо внутрішніх анклавів професійних безробітних?

Розберімо деякі види людської діяльності крізь призму культури.

Бізнес. Те, що ми розуміємо під бізнесом, можливе лише в рамках цивілізації. Поза нею власне бізнесу немає. Варварський світ створює умови, за яких законне ведення бізнесу або неможливе, або свідомо збиткове. Зокрема, варварство зводить для бізнесу умови, за яких потрібно робити безліч свідомо нелогічних і марних надзусиль. До речі, наявність необхідності нелогічних надзусиль, у тому числі невиправданих жертв, для досягнення простого результату за будь-якої діяльності є одним із критеріїв варварського підходу. Бізнес цивілізації на території варварства — це в тому чи іншому вигляді є грабіж. Це й зрозуміло, діяльність, що вимагає надзусиль, може бути виправдана лише надзаробітком. Працювати ж із варварами на міжнародному рівні в торгівлі — це подарунок долі, суперник-варвар — це неприємний сусід, але чудова колонія в тому чи іншому вигляді.

Військова справа. Варвари воювати не вміють, варвари вміють конфліктувати. Війна — це мистецтво, що вимагає наявності офіцерського корпусу, який може з'явитися лише за умов цивілізації. У варварів немає, і не може бути офіцерів. До того ж у наш час війна вимагає значної наукової та технічної участі, що апріорі не під силу варварству. Тут також ми підходимо до поняття офіцерська (армійська культура), але ця тема лежить за межами цієї роботи. Найстрашніше, що надзусилля у військовій справі — це людські жертви. Варвари воюють кров'ю.

Технології виробництва. Саме поява технології як певної окремої сутності є досягненням цивілізації. Вміння масштабувати, навчати, узгоджувати різні процеси виробництва, здійснювати логістику, гарантування рівня якості та безпеки можливі лише за роботи за правилами цивілізації, у її культурному полі.

Релігія. Мабуть, релігія властива людському співжиттю, в тому чи іншому вигляді її елементи супроводжують його протягом усієї його історії. У цьому питанні потрібно уникати двох пасток: не плутати релігію та духовність і розуміти, що служіння культу — це спосіб обналичування віри. Цивілізований світ прекрасно це розуміє, тому використання релігії в ньому суто утилітарне. Адже насправді чисті цінності цивілізації досить жорсткі й навіть жорстокі, і точно недушевні. Релігія є однією з методик вдихнути духовність у крижану душу цивілізації, олюднити вчинки й діяння, убити в собі звіра й допомогти людині стати людиною. Крім того, релігія — це місце душевного компромісу, перепочинку у спілкуванні з бездушним механізмом людського світу. Водночас — це відповіді на запитання без відповідей, це вихід у разі безвихідної ситуації. Це функція обробки помилки, виходу з нерозв'язної (в рамках правил поточної гри) ситуації. У момент народження цивілізації релігія була єдиним інструментом для виконання цього завдання. Тому релігія й видається такою необхідною, тому вона є і, мабуть, буде. Проте річ у тім, що за таких умов духівник не може бути наставником чи учителем. Його місце — запобіжний клапан системи, що працює в жорстких контрольованих рамках. Надана сама собі, а тим більше за наявності привілеїв — релігія швидко перетворюється на дикого монстра найварварськішого виду. Релігія отже, має привілей: безсоромна експлуатація людських страхів, очікувань, хвороб, навіть самої смерті людини, будучи місцем останньої надії, останнього уповання й розради.

Наука. Сучасна наука — це невід'ємна частина цивілізації, серед досягнень якої слід відзначити саме створення понять «фундаментальна наука», університет, інституту «Державної Академії», системи тотальної освіти тощо. Фундаментальна наука є предметом дуже крихким, рівень і наявність якого визначаються значною мірою державним устроєм. Одними з умов успішності науки є — відкритість, демократичність поглядів і міркувань, терпимість до полеміки, виборність членів Академії тощо. Немаловажним є також факт певної автономності університетів, дух студентства, повага до професури та до інтелектуальної праці, а також загалом поваги (не плутати з поклонінням) до освіченої людини. У цих тонкощах і лежать причини неприйняття чи нерозуміння між справжньою наукою та варварством.

Вміння жити — як культура — не можна стверджувати, що це власне досягнення цивілізації. Але системне розуміння цього питання (від мови спілкування й кухні до почуття прекрасного й вічного) — це великий і потужний пласт культури цивілізації. Це основа здоров'я суспільства, родини, відносин між людьми. Це ґрунт для натхнення, насолоди від творчості, як своєї, так і чужої. Це запорука душевного спокою, якщо хочете — продуктивності праці, комфорту та тривалості життя.

Можна назвати ще багато проявів культури: насамперед естетика в найширшому розумінні, а також спорт, система освіти, правова культура тощо. Нас же цікавитиме насамперед громадянська культура. Багато в чому ця робота й призначена для того, щоб підняти рівень громадянської культури читача, систематизувати його знання, відмовитися від хибних переконань, визнати важливі й корисні факти.

Громадянська культура: це найважливіший показник активної громадянської позиції, ініціативної поведінки та практичної громадянської співучасті в громадських справах. Відрізнятимемо громадянську культуру від культури політичної. Поняття громадянської культури передає насамперед рівень усвідомлення індивідуумом власної вигоди (а також вигоди свого стану, свого міста, вулиці, держави тощо) у розв'язанні суспільних завдань, його практичної активності у справі втілення їх у життя. Тому громадянську культуру можна називати «культурою співжиття», ступенем розуміння тієї самої «гри в державу». Важливо зазначити, що її рівень визначається загальнокультурним розвитком індивідуума. У наших подальших міркуваннях під словом культура ми розумітимемо саме громадянську культуру.

Раніше ми говорили про свідомих індивідуумів, тепер ми можемо назвати їх культурно освіченими. Освіченість їхня в сенсі громадянської культури визначається їхнім розумінням, що державі потрібні не особистості, а покірні гвинтики. Що будь-яка держава за своєю природою — дуже страшний і нещадний механізм, і залишений без контролю він вкрай небезпечний. Що в конкретних випадках державу представляють конкретні не найталановитіші люди, більше того, піддані великим спокусам. Також свідомий індивідуум дуже добре розуміє, що потрібно й вигідно саме особисто йому, його родині, його кварталу, місту, його стану. Що вигідно зараз і в стратегічній перспективі. Що для цього має зробити найближчий до нього функціональний чиновник, не взагалі бездушна машина держави чи її перша особа, а конкретний потенційний негідник на хлібному місці.

Якість державного договору, а отже, і здоров'я держави полягає в здоровому поєднанні взаємних поступок і контролів двох сторін — держави та свідомого громадянина, або іншими словами індивідуума з високою громадянською культурою. Цивілізована держава — це людожер, посаджений на дієту.

Підсумуймо й опишімо характерні принципи громадянської культури цивілізації.

Розуміння власної особистої значущості. Індивідуум — це індивідуальність і ще раз індивідуальність. Простежується ланцюжок: індивідуум — родина — стан — держава. Для західної людини немає однозначної відповіді, що важливіше: людське життя чи державний інтерес.

Розуміння власної особистої громадянської відповідальності.

Наполегливе бажання, що переростає у вимогу демократичності влади та забезпечення своїх базових свобод.

При цьому громадянин розуміє необхідність дотримання правил і приймає цілу систему обмежників. Так, правила не в усьому хороші, але менше зло дотримуватися цих правил, ніж жити без правил чи порушувати їх.

За всієї значущості індивідуальності та особистих свобод, це культура колективу командної гри. З чого цілком розумно продовжити ланцюжок — це культура наукового диспуту та суперечки в найширшому розумінні. Ідеться не лише про чисту науку, а й узагалі про культуру, якщо хочете — мистецтво суперечки, захисту своєї думки, визнаючи при цьому чужу, узгодження дій і взаємодій, поваги до колеги, суперника, опонента тощо.

Як ми бачимо, цивілізація практична та вітає раціональний підхід. Наприклад, у ній є дрібка релігії, а саме християнства. Але це більше традиція, традиція, яка не тисне, яку використовують відкрито утилітарно (найяскравіший приклад — протестантство). Слід відзначити, що її культура вимагає від свого носія не лише традиційної гордості та послідовної твердості, а й певного рівня естетичного смаку, певного інтелектуального навантаження. Індивідууми справляються з цим завданням по-різному, про це наступний розділ.

Домашнє завдання. Як Ви думаєте, чи багато Ваших знайомих розуміють і приймають описані вище принципи, скільки з них керується аналогічними принципами?

Розділ 17. Держава та нерівність індивідуумів.

Як уже говорилося раніше: усі люди різні й нерівні вони від народження. Люди відрізняються зростом, статтю, зовнішністю, характером і здібностями. Спроба зрівняти людей за якимось критерієм від початку принижує та ображає талановитих і незаслужено возвеличує бездарів.

Аксіома. Якщо оцінювати людей за будь-яким критерієм, то показники талановитих за цим критерієм значно відрізняються від середнього значення. Відповідно середнє значення оцінки рівня знань/здібностей групи істотно погіршується, якщо не враховувати кращі результати.

Перше правило нерівності індивідуумів. Талановитих у своїй галузі завжди небагато. Але саме вони підвищують загальний рівень системи. І як висновок: знищення кращих істотно змінює властивість усієї вибірки в бік погіршення.

Друге правило нерівності індивідуумів. Талановиті істотно відрізняються від інших. І як висновок: поява кращих та їхні успіхи потенційно вкрай болісні для решти.

Третє правило нерівності індивідуумів. Складні та специфічні питання — вимагають специфічних знань чи талантів, які можуть бути лише в меншості. Існують питання, щодо яких думка більшості кардинально не збігатиметься з думкою кращих фахівців у галузі цих питань. І як висновок: у складних і специфічних питаннях більшість, як правило, не має рації.

Перше правило громадянської культури. Індивідууми не можуть мати однаковий рівень громадянської культури. Завжди є люди неграмотні з погляду громадянської культури, у здоровому суспільстві їх менше половини.

Друге правило громадянської культури. Не всі індивідууми, що виросли в умовах варварства, можуть усвідомлено й глибоко прийняти та зрозуміти культуру цивілізації.

Для реалізації потенціалу індивідуума потрібен певний ступінь свободи. Нехай не завжди досконало, але найякісніше таку свободу надає цивілізоване суспільство. Умови ж варварства завжди загалом менш комфортні. Тобто можна говорити, що цивілізація певною мірою сприяє талантам, але вірно й зворотне — цивілізація може існувати лише за наявності певної критичної маси (взагалі кажучи, невеликої) талановитих людей.

Таким чином, цивілізованій державі логічно й правильно визнати природну нерівність індивідуумів, а також навчитися відбирати кращих і відсівати гірших. Сила держави — у кращих представниках і в їхньому «правильному використанні».
А що ж демократія і більшість?

Розділ 18. Держава та більшість.

Об'єднання індивідуумів можуть мати різну природу: є самоврядні об'єднання й є несамоврядні.

Велика самоврядна група може осмислено й організовано діяти та існувати лише під управлінням порівняно малої її частини, уся група (усі її члени) не може й не хоче виконувати функції управління. Таким чином, у разі самоврядної великої групи зникає саме поняття вся група. Її роль виконує її частина — керівна меншість. Ми не розглядатимемо цей випадок.

Несамоврядні групи — це групи людей, як правило, досить великі, що не мають реальної єдності та спільних раціональних цілей, але несвідомо відчувають свою єдність і масштаб. Приклад такого об'єднання — натовп на мітингу чи виборці на виборах. Саме в цьому ракурсі зазвичай ми й використовуємо в цій роботі поняття «більшість». Перебування в більшості багатьом до душі. Скупчення людей досить легко й швидко формують більшість. При цьому ця сама більшість діє як певний нібито розумний організм, проте IQ цього організму істотно нижчий за середній рівень IQ її членів.

У цьому сенсі можна говорити про тиранію більшості: а саме більшість принижує, нівелює кращих. За всього уявного хаосу поведінки більшості в ній можна виділити певні правила й закономірності.

Правила диктатури більшості.

Чим нижчий IQ людини, тим охочіше вона стає частиною більшості.

Індивідууми марнославні, група індивідуумів марнославна вдвічі. Причому чим менший середній IQ членів групи, тим вища марнославність.

Більшість жорстока щодо несхожих на неї індивідуумів і ненавидить тих, хто кращий за неї.

Більшість не визнає відповідальності й не може сама ухвалювати рішення, і навіть ухваливши такі, їх не дотримується.

Як не дивно, але більшістю досить легко керувати. Набагато легше, ніж кожним із більшості окремо. У більшості немає власної думки — за свою думку вона приймає те, що їй було дано ззовні. Саме тому будь-яка більшість підсвідомо готова підкоритися певній поданій їй ідеї чи певному ідолові. Причому чим більша більшість, тим більше вона готова до зовнішнього управління. Прийнявши ж щось на віру, більшість негайно оголошує свій вибір єдино правильним.

Аксіома чарівності натовпу. Віддаватися ілюзіям, нехай навіть наївним, небезпечним і хибним, тим легше, чим масовішим є це захоплення.

Звісно ж, більшість не може нічим керувати чи ухвалювати якісь рішення. Ніде й ніколи більшість не керувала державою. Державою керують конкретні індивідууми. Той же, хто закликає до залучення більшості до безпосереднього управління державою, несе великі потрясіння для своєї держави.

Проте ми пам'ятаємо, що гра в демократію передбачає врахування думки «більшості», багато в чому необразованої та в широкому сенсі некультурної. І ось тут працює «маркетинг ідей», що задовольняє потребу натовпу в марнославстві. Думку більшості починають формувати. Мистецтво державного управління в умовах сучасної демократії полягає не лише у використанні талановитих, забезпеченні їхньої критичної маси в критичних завданнях, а й у створенні правильних ілюзій у більшості. Що можна зробити не лише правильною пропагандою, а й контролем і локалізацією базік, що багато обіцяють, і популістів.

Як розв'язати це завдання? Відповідь на нього залежить від якості людського матеріалу. Докладніше про це в наступному розділі.

Дуже цікавий парадокс Кондорсе, а також його узагальнення — теорема Ерроу, або теорема про «неможливість вибору». Загальний нестрогий зміст цієї теореми полягає в тому, що не існує методу логічно несуперечливого вибору кращого для трьох і більше альтернатив. А ще простіше — голосуванням не можна обрати краще. Парадокс обходиться залученням «експерта» або вагою голосів виборців. Іншими словами: думка більшості потребує коригування.

Висновок.

Немає «голосу народу», є різні думки конкретних індивідуумів, і таких індивідуумів із власною думкою небагато — вони становлять переважну чисельну меншість. Чим більше їхні думки схожі одна на одну, тим більше сумнівів у своїй щирості вони мають викликати. В управлінні, у бізнесі, у науці, та й просто у відповідальній справі — поняття думки більшості не просто відсутнє — воно неприйнятне.

Розділ 19. Вплив фізіології та культури на індивідуума.

Усі люди народжуються нерівними фізіологічно: ми різностатеві, у нас різні психологічні схильності, різні наші фізичні та розумові здібності. Ієрархія досягнень у навчанні, у спорті, мистецтві, у бізнесі та просто в житті природна, усім очевидна і навіть необхідна. Від чого ж залежать можливості індивідуума?

Їх формує насамперед — його спадковість, або фізіологічний чинник. У нас не викликають подиву такі факти: у патологічно дурних людей народжуються дурні діти, середній голландець вищий за середнього француза, у красивої жінки — красиві діти. Чому ж ми не можемо припустити таке — талановитіші індивідууми народжують потенційно талановитіших дітей? Більше того — це застосовне і до родин, і до груп людей, і з урахуванням закону великих чисел до етносів і до націй.

На великих вибірках справедливі такі твердження.

Аксіома. Саме індивідуальна спадковість насамперед визначає потенціал будь-якого індивідуума. Сама ж індивідуальна спадковість так чи інакше залежить від етносу-національності-раси.

Аксіома. Середні показники здібностей у певних сферах у представників одного етносу можуть істотно відрізнятися в кращий чи гірший бік за порівняння їх з іншими етносами.

Аксіома. У деяких випадках зазначені відмінності проявляються не в здібностях як таких, а в умінні використовувати потенціал цих здібностей.

Іншими словами, вплив генотипу не визначає майбутнє індивідуума, але робить деякі сценарії розвитку подій більш чи менш імовірними.

Другий дуже потужний чинник впливу — культура й навколишнє середовище, у якому росте та виховується індивідуум. Ідеться про загальний рівень навколишньої культури, у тому числі й про мову, якою він говорить. Культура, адекватна фізіології індивідуума, може збільшити потенціал його фізіологічних переваг і, якщо не виправити, то хоч якось нівелювати потенціал фізіологічних вад. І, звісно, дуже допомагає знання мов першого рівня. Відповідно «неправильна культура» може спрацювати на зниження, а незнання мов звужує можливості закладеного потенціалу.

Домашнє завдання.

Опишіть для себе: німця за походженням і росіянина за культурою, а також росіянина за походженням і німця за культурою. Очевидно, це будуть два принципово різні індивідууми.

Що може чекати на потенційного найвеличнішого портретиста в країні, де культурою заборонено зображення людини? Якими були б шанси Ейнштейна, вихованого в родині монгольського скотаря?

Висновок.

Будь-який індивідуум піддається двом потужним силам, нехтувати якими не можна. Але розуміючи їхню природу й можливості, індивідуум може вибрати для себе правильну, найвигіднішу модель поведінки. Звісно, у реальному житті більшість індивідуумів для себе нічого не вибирають, вони слідують загальному вектору культурного поля, його традиціям, системі освіти тощо. Тому саме перед державою стоїть завдання намацати ту саму адекватну модель культури для свого етносу (етносів) і буквально насильно її запроваджувати.

Отже, саме фізіологія та культура формують індивідуума як одиницю громадянського суспільства. І як фізіологія не може протистояти нестачі культури, так і культура не може відновити всі недоліки фізіології.

Наслідок. Не всі індивідууми можуть прийняти цивілізацію та жити за її законами. Це залежить як від його етносу, так і від його культури.

Розгляньмо ті якості, які формують світогляд свідомого індивідуума, а отже, дають йому шанс бути цивілізованим. З основних варто звернути увагу на такі шість:

Здатність до планування.

Розуміння свого стратегічного інтересу.

Ініціативність і підприємливість.

Бажання власного зростання та самоосвіти.

Здатність до навчання.

Вміння поєднувати в житті корисне з приємним.

Ці здібності залежать насамперед від фізіології, але частково можуть бути скориговані культурним впливом, причому корекція можлива як у плюс, так і в мінус. Послаблення цих якостей призводить до панування варварства. Є всі підстави вважати, що ці якості залежать від геному людини, а отже, і від її етносу чи національності.

На прикладі Європи спостерігається така градація середнього рівня фізіологічного потенціалу в розрізі цих якостей (від вищого до нижчого — слабшого):

італійці/французи -> англійці/голландці -> скандинави/німці -> слов'яни.

Приділімо увагу слов'янам. Чому в них таке місце?

Слов'янин гірше за інших європейців використовує свої природні здібності до планування та самоорганізації, що доповнюється слабким самоконтролем і відповідальністю. Як результат — слов'янин схильний до радості від перших перемог, надання надмірно великого значення тактичним результатам, часто не бачачи стратегічної мети чи шляхів до її досягнення, як правило, зрештою її пропускаючи. Цей недолік цілком виправний, але лише додатковим і досить сильним культурним впливом.

Ініціативність і підприємливість слов'ян нижча за романський рівень, але загалом близька до середньоєвропейського, наприклад до скандинавського.

Бажання власного зростання та самоосвіти в слов'ян на середньоєвропейському рівні.

Здатність до навчання — це єдиний пункт, де слов'яни загалом анітрохи не поступаються кращим представникам Європи. І це потенційно рятує ситуацію: отже, за додаткових правильних зусиль слов'яни можуть змінитися й позмагатися з кращими.

Науку savoir vivre освоїли лише італійці та французи, почасти іспанці. Нутром це розуміють англійці, але нічого путнього зробити не можуть. Цього взагалі не відчувають німці та скандинави (певний виняток становлять австрійці). Слов'яни тут близькі до австрійців. Тобто результат середній.

Так чи інакше, але за всіх своїх особливостей і своєрідностей, і зовні, і взагалі фізіологічно слов'янин — європеєць. Він ніяк не азіат, не африканець. Він належить до раси, що створила цивілізацію. Фізіологічно, навіть інтуїтивно цивілізація сприймається ним як своя. Європейську культуру він сприймає як свою. Це його музика, його театр, його література, його спорт. Саме таким він бачить поняття краси, поділяє й занурюється в молоді традиції, легко приймає базові моделі освіти. І все інше — чи то стиль одягу, манера спілкування, сприйняття родини, розуміння гумору — усе це та інше близьке йому настільки, що він вважає це споконвіку й природно своїм.

Слов'яни самі по собі неоднорідні, але можна відзначити, що за паритетного фізіологічного потенціалу основні відмінності між ними перебувають у культурних програмах. Західні слов'яни: чехи, поляки, словенці, почасти хорвати та словаки живуть у потужному проєвропейському культурному полі, що відбилося в традиціях і звичаях. Сприйняття самих себе саме європейцями й тільки європейцями, частиною європейської цивілізації — є основа їхнього культурного коду.

Дещо інша ситуація у південних і східних слов'ян. Тут самоідентифікація (де більше, де менше) несе ідею відокремленості та протистояння європейській цивілізації (найпростіші приклади цього — православ'я, кириличний алфавіт).

Так чи інакше, але західні слов'яни ввійшли до ареалу цивілізації, швидше за все, цей процес незворотний. У білорусько-російсько-українському випадку ми спостерігаємо певну агонію прийняття прописних істин.

Ось анатомію цієї агонії, її внутрішні причини, методику лікування нам і потрібно розібрати.

Звісно, свою фатальну роль відіграє найтяжча спадщина комуністичного приниження особистості державою, та й просто фізичне знищення кращих, послідовне виховання зневаги до приватної власності, заперечення її необхідності. Як результат фізіологічний недолік доповнився колосальним культурним розривом із цивілізацією. Але перш за це важливе питання наявності еліт, яким і належить розв'язати це завдання. Сам факт існування держави передбачає механізм виховання й формування еліти та розумної меншості. Поки ж у слов'янському світі такого повноцінного механізму фактично немає. Є деякі начерки в Польщі та щось варварськи своєрідне відбувається в Росії. Чехія, Словенія та інші західні слов'яни — більше живуть відлунням більш культурних сусідів, що навіть і прощенно за їхніх масштабів, усе інше перебуває на етапі зачаткового самоусвідомлення.

А тим часом роботи в ще не явлених еліт багато. І насамперед зі створення самих умов появи свідомого індивідуума. А це не лише і не стільки система освіти. Потрібен цілісний людський біоценоз вирощування таких індивідуумів.

При цьому еліті потрібно ще вчитися й самій. І вчитися старанно. Чому вчитися і до чого тягнутися є. Для ліквідації наявного грандіозного культурного розриву потрібно витратити життя двох поколінь. Культурна ініціатива зараз, тобто на порожньому місці, у поточних реаліях, щонайменше злочин. Поточне завдання: не боятися наслідувати чи переписувати чи перепитувати — мета увібрати досвід, створити базу культури, стати рівним за рівнем освіти й виростити перше покоління своїх європейців, а потім воно висуватиме свої оригінальні концепції.

Обов'язково потрібно усвідомити й визнати наявність у себе слабких місць і відповідно розробити коригувальний культурний вплив. Почнімо з найпроблемнішого: розуміння стратегічного інтересу та вміння планувати. Щоб бути справедливими, слід визнати, що такі проблеми є в усіх європейців, але у випадку слов'ян відсоток людей із високою самоорганізацією та вродженою здатністю планувати істотно нижчий за середньоєвропейський. Корінь проблеми лежить у слабкому усвідомленні цінності самої індивідуальності, як своєї, так і стороннього. Звідси і слабке розуміння відповідальності, і низька вимогливість як до себе, так і до інших.

Що особливо неприємно, не розуміючи своїх стратегічних інтересів, слов'яни більш падкі на пропаганду, а це дає серйозні козирі державі. Що можна використовувати як у плюс, так і в мінус. Можна прищеплювати жорсткий і безкомпромісний захист від поспішних висновків і необґрунтованої впевненості в успіху, а можна просто перетворити людей на державних маріонеток.

Як не парадоксально, але у випадку слов'янина гуманітарні науки, особливо іноземні мови, набувають особливої цінності й навіть необхідності.

Також потрібно приділити час навчанню планування. Вміння планувати має стати невід'ємною вимогою для будь-якого провідного фахівця. І таке навчання може бути успішним лише за залучення кращого досвіду цивілізації.

Під час управління слов'янами завжди потрібно трасувати поставлені завдання, відстежувати виконання навіть дрібних кроків. Тут потрібне частіше, ніж у Європі, розташування контрольних точок. Необхідно взяти до уваги, що управління слов'янином вимагає більше часу, ніж середнім європейцем. А отже, вимагає більше терпіння та зусиль, що призводить до нижчої норми керованості та до вищої значущості керівництва й особливо середнього. Середній рівень управлінців скрізь і завжди — найбільша проблема, але ніде в Європі вона не болить так, як у випадку слов'янина.

Усвідомлення неповторності індивідуальності неможливе без усвідомлення нелогічності, дурості й шкоди зрівнялівки. Культура має являти позитивні приклади прояву індивідуальності, вести до позитивного сприйняття індивідуальних амбіцій, бажань зростання та розвитку.

На цій базі розвивається повага до приватної власності та до приватного життя. Приходить усвідомлення, що об'єктивним виміром успіху цілком може бути його грошовий вираз, оскільки самі по собі гроші — це не соромно, гроші — це не зло, гроші — це необхідність.

Що стосується ініціативності та підприємливості, то в будь-якому суспільстві таких людей завжди мало. Більше того, певна кількість індивідуумів не бажає працювати навіть за гроші. У таких немає амбіцій, у них є лінь і бажання халяви. І ось відсоток таких громадян у слов'ян традиційно вищий за середньоєвропейський. Тож робота належить і немаленька. Усе описане вище — це колосальна й жахлива праця, це певний тектонічний зсув, у чомусь навіть драматичний, але необхідний.

І цей зсув не вийде без постійного свіжого вітру із заходу. Це і доступ до наукових, технічних, науково-популярних праць (а це вимагає своєчасного та якісного їх перекладу), стажування в кращих університетах, на курсах, у компаніях цивілізованого світу, це і можливість туристичних і ділових поїздок. Це контакти, це обмін інформацією і що дуже важливо без перекладача в особистому, а не груповому спілкуванні. Що ще важливіше — запрошення кращих європейських і американських фахівців (з очевидною переплатою за роботу та невисоким у перші десятиліття ККД) для роботи в освітніх закладах, міністерствах і відомствах. І, звісно, необхідне категоричне підвищення престижності професії викладача й насамперед вищих навчальних закладів.

Напевно, не можна за планом зверху навчити людину поєднувати корисне з приємним, але точно не завадять:

Знання однієї з романських мов.

Знання класичної музики.

Розуміння високої кухні та високої моди.

Регулярне відвідування західної Європи, особливо Франції та Італії.

І пам'ятайте: закриється подих цивілізації, і все буде сумно, настільки сумно, що краще про це не думати. Але з іншого боку, східнослов'янський вихід із власного фізіологічного лабіринту та поганої спадщини комунізму, оминаючи пастку релігійних забобонів, може дати світові слов'янина не просто як повноцінного представника цивілізації, а й одного з кращих серед них. І це завдання як держави, так і самого індивіда.

Спостереження. Приділімо ще певну увагу темі держави у слов'ян. Відчуття себе державною нацією з історичним досвідом властиве найбільшою мірою росіянам і полякам. Але ці два приклади являють собою два принципово різні підходи побудови держави.

Російський історичний досвід (до епохи комунізму) є не чим іншим, як моделлю держави, в якій цивілізовано орієнтована верхівка управляє відверто колоніальними методами, поширюючи цивілізацію згори донизу повільно й не завжди кероване. У цьому разі культурна дифузія іноді породжувала парадоксальні приклади псевдоцивілізаційної культури, один із таких прикладів — явлення на світ російських наївно-освічених варварів (цей феномен ми розглянемо пізніше). Російська імперія дала слов'янству найбільший успіх і славу, але сам російський експеримент закінчився, як ми знаємо, плачевно, зачепивши своєю катастрофою весь слов'янський світ.

Польський же досвід XX-XXI століття — це спроба «копіювати німця», причому, що важливо, — усім народом, такий собі «хрестовий похід» у цивілізацію, апофеоз якого цілком логічно збігся з обранням поляка на Папу Римського. Цей підхід вкрай небезпечний у момент становлення держави, оскільки передбачає очевидну її слабкість у суспільному договорі та в чомусь навіть неадекватно велику свободу індивідуума. Проте Польщі вдалося проскочити цю пастку. На цьому етапі, вже маючи вірус цивілізації у своїй культурі, польський підхід хоч і незрівнянно менш масштабний, але набагато-набагато ефективніший за російський, який явно неадекватний ні сучасному світові, ні реаліям посткомуністичної Росії, але може бути придатний у разі крайніх ескалацій, зокрема у разі війни.

Спостереження. Як сприйняли жахи двох світових війн різні етноси? Італійці все зрозуміли ще до серпня 1914 і всіма силами намагалися уникнути війни, французам знадобилося на кілька місяців більше. Після закінчення першої світової ні перші, ні другі в ці ігри намагалися, наскільки це можливо, всерйоз не грати. Вкрай прозірливо навіть із фашистським вірусом у мізках показала себе Іспанія. Для німців і англійців дійшло пізніше — знадобилися жахи другої світової. Що ж до росіян — до них не дійшло досі.

Висновок до першої частини

На цьому закінчується перша частина. У ній, зізнаюся, у дещо своєрідній манері подано досить багато вельми нетривіальної інформації, наведено доволі незвичайні висновки. Перепрошую за такий фривольний і своєрідний підхід. Передбачаю певне нерозуміння та неприйняття. Проте все ж продовжимо в другій частині. У ній ми розберемо, з огляду на викладене вище, світ варварства та цивілізації, а також сучасні події в Росії та Україні.