Сповідь розчарованих

Третій рік поспіль соцмережі стають кабінкою для сповідей. Люди пишуть про те, що їхню мрію зраджено і розтоптано. Що одномоментних змін не сталося. Що ідеали Майдану відсунуто на узбіччя. Що політики крадуть, а чиновники саботують. І кожен такий пост виявляє у своєму авторі людину, яка вірить, що історія – це набір дат і подій.

Хоча насправді історія – це логіка процесів. Які послідовні, як пори року. І якщо історія чого й навчає – так це неможливості саму себе перехитрити.

Український Майдан не був революцією просто тому, що в революції є не лише чітка програма, а й люди, які її згодом реалізують. А український Майдан був скоріше повстанням проти спроби узурпації влади. Але об'єднання за принципом "проти" зовсім не те саме, що об'єднання за принципом "за". І тому все, що відбувається сьогодні в Україні – абсолютно закономірне.

Можна змінити обставини життя в країні – але не можна швидко змінити суспільство. Це процес, що розтягується на десятиліття. Ми часто судимо про країну за аудиторією фейсбуку, але це помилка. Україна соцмереж стояла на Майдані, записувалася в добробати й волонтерила на фронті. Але її частка навряд чи виходить за межі умовних 15%. І за цей електорат сьогодні борються щонайменше три політичні партії.

А вся решта країни хоче простого і зрозумілого. Кінця війни. Достатку. Впевненості в завтрашньому дні. Проблема в тому, що у воюючій країні всі ці речі – така сама утопія, як і мрія про одномоментну трансформацію держави. І в цьому сенсі люди з майдану і люди біля телевізора збігаються в головному. У своїх завищених очікуваннях.

З одного боку, саме завищені очікування створюють той самий запит, який змушує країну еволюціонувати. Але в момент, коли завищені очікування з простору стратегічного планування перекочовують у простір тактичного очікування – починається фрустрація. Одна річ – прагнути того, що Україна в якийсь момент зможе вступити до ЄС. І зовсім інша – сподіватися, що це станеться за пару років.

Та сама ідея євроінтеграції теж стає значною мірою заручницею цих очікувань. Суспільство неоднорідне, для когось ці ідеали цінні самі по собі – через загальний дух свободи, яким вони пронизані. А для когось вони інструментальні й, насамперед, сприймаються як спосіб досягнення "європейської якості життя". Але проблема саме в тому, що не існує якоїсь спільної й універсальної для всього європейського континенту "якості життя".

Ми часто порівнюємо Україну з Польщею. Зіставляємо зарплати, соціальні гарантії, якість медицини й освіти. Західний сусід у цьому контексті звично подається як певний взірець для наслідування, як рольова модель, до якої слід прагнути. Але при цьому в самій Польщі (як і в багатьох інших країнах східної Європи) панує така сама фрустрація з приводу того, що західна Європа для них залишається недосяжним ідеалом.

І це закономірно: Німеччина чи Великобританія залишаються тими країнами, куди на заробітки їдуть самі поляки. А на місця, що звільнилися, приїжджають працювати українці. І попри все польське благополуччя неминуче відставання східної Європи від західної так само викликає втому й роздратування. Як наслідок – на виборах у цих країнах перемагають національні популісти, ентузіазм яких стримує лише європейська бюрократія.

І тому потрібно чітко віддавати собі звіт – у разі успіху реформ Україна все одно ніколи не стане Німеччиною, як не стала Німеччиною і Польща. Якщо завтра у нас за помахом чарівної палички з'являться справедливий суд, ефективні правоохоронці й відповідальний парламент – ми все одно не будемо регіональними лідерами на континенті.

Більше того – всі ці бажані надбання не зроблять з України навіть другу Польщу. По-перше, згаяно забагато часу. По-друге – піде чимало часу на капремонт держмашини. По-третє, тому що див не буває – щоб стати Південною Кореєю чи Фінляндією, потрібні десятиліття наполегливої праці. А по-четверте, війну ніхто не скасовував: ми все одно витрачатимемо багато на армію, а інвестори скрупульозно зважуватимуть ризики.

Найоптимістичніший сценарій нашого майбутнього – це стати Румунією. Теж, до речі, православна країна з давньою корупційною традицією, яка по краплі вичавлює з себе неефективність. І якщо вам здається, що це не те, на що заслуговує Україна, то ви розчаруєтеся в європейських цінностях так само, як розчарувалися в Майдані. Бо реальності немає діла до ваших амбіцій, якщо вони нічим не підкріплені.

Наша фрустрація – це лише небажання відрефлексувати зміни. Ті самі, що відбулися в суспільстві й країні за три роки. Неготовність зіставити реальність із тією програмою, яка панувала в Україні тисячу днів тому. Ми всі чекали від Майдану швидкого й одномоментного. Кинджальних реформ, тотальної кадрової ротації, швидкої зміни правил. Але не врахували глибини проблем і масштабу викликів.

І проблема полягає не так у реальності, як у наших очікуваннях від неї. У небажанні визнавати, що горизонт розв'язання деяких проблем може бути довшим, ніж нам хочеться. Що амбітність цілей має супроводжуватися реалістичною оцінкою проміжних результатів.

Найкращий спосіб не розчаровуватися – не зачаровуватися. Це лише в казках Ілля Муромець лежить 33 роки на печі, а потім долає ворогів. У реальності ж він лікує пролежні й дистрофію.